Василь Шкляр - Ключ (сторінка 30)

Во­на зня­ла із се­бе той са­рафан­чик у ма­шині щоб не за­мочи­ти й­ого зня­ла зня­ла зня­ла із се­бе той са­рафан­чик я навіть не ба­чив ко­ли тіль­ки по­бачив два бру­нат­них пуп’ян­ки на її білих гру­дях не мо­жу не хо­чу біль­ше че­кати ска­зала во­на і вий­шла під дощ у білій пе­люстці та пе­люс­тка бу­ла уже мок­ра але во­на і її зня­ла й ки­нула на зе­лену тра­ву не див­ля­чись ку­ди ки­нула бо підста­вила об­личчя до­щеві дощ зли­зав із неї усю кос­ме­тику ли­це ста­ло білим білим тіль­ки дві тер­ни­ни ста­ли чор­ни­ми як у пісні а я вий­шов під зли­ву зо­дяг­не­ним як при­шеле­пок во­на зніма­ла з ме­не одяг зри­вала й­ого не­тер­пля­че бо він на­мок і при­лип до тіла мої ґуд­зи­ки си­пали­ся у тра­ву як розірва­не на­мис­то і вже струм­ки до­щу стіка­ли моїм тілом а во­на гу­бами ло­вила ті струм­ки так жадібно їх ло­вила й пи­ла опус­ка­ючись на коліна я на­хилив­ся й при­пав ли­цем до її ло­паток до то­го місця де ма­ли бу­ти ян­голь­ські кри­ла де во­ни прорізу­вали­ся і від то­го з’яв­лявся со­лод­кий свербіж я теж відчу­вав й­ого гу­бами і всім єством він на­рос­тав на­рос­тав і розтікав­ся усень­ким тілом він як шов­ко­ва до­щова во­да біг рівчач­ком її спи­ни і я до­ганяв до­ганяв й­ого гу­бами мої гу­би вже ста­ли чов­ном яко­го за­топив білий дощ і щоб не зги­нути в білій по­вені я взяв її тро­хи ниж­че сідниць підняв і без­жаль­но при­тис тим місцем де рос­ли кри­ла до шка­руб­ко­го стов­бу­ра де­рева і тоді вда­рила блис­кавка і вда­рив грім та я по­чув її крик так у моєму ди­тинстві кри­чали пта­хи яким я і досі не знаю наз­ви ніко­ли не ба­чив їх а чув тіль­ки крик про­тяж­ний спер­шу ду­же гуч­ний а потім він зав­ми­рає і мені зда­вало­ся що ті пта­хи па­да­ють із ви­сокості згор­нувши кри­ла та від стра­ху вми­ра­ють ще раніше ніж па­да­ють на зем­лю бо їхні го­лоси за­тиха­ють іще в повітрі а-а-а-ах і якоїсь миті мені зда­лося що во­на теж по­мирає я відчув у до­щових крап­лях со­лоний прис­мак сліз чи мо­же й крові мені навіть по­дума­лося що її вда­рила блис­кавка бо во­на спер­шу знов опус­ти­лася на коліна і ди­вила­ся на ме­не біли­ми не­видю­щими очи­ма а потім упа­ла на зем­лю роз­прос­терла­ся горілиць і здри­гала­ся від су­доми здри­гала­ся все рідше і рідше по­ки й зовсім зав­мерла із зап­лю­щени­ми очи­ма я схи­лив­ся над нею при­пав гу­бами до її хо­лод­но­го ро­та вди­ха­ючи у неї жит­тя і чув язи­ком які хо­лодні у неї зу­би во­ни бу­ли гла­денькі й хо­лодні як лід я ви­пив із неї все теп­ло я ви­пив із неї ша­лену га­рячу кров як упир із моїх брів кра­пав на неї дощ хоч гро­за рап­то­во ущух­ла во­на по­коти­лася собі далі з по­лег­ше­ним че­ревом за­тих­ли грім і блис­кавка на небі вже спа­лах­нув слас­то­люб­ний Ра та з де­рев і з моїх брів ще па­дали краплі на її біле біле об­личчя білі гу­би біле тіло навіть нігті у неї гла­денькі як криль­ця хрущів бу­ли біли­ми бо во­на зне­мог­ла про­пала за­гину­ла вмер­ла я вже не міг відігріти її своїми гу­бами відчув що й во­ни хо­лодні як кри­га да­рем­но блу­ка­ють па­гор­ба­ми її гру­дей і тоді я мов нек­рофіл узяв те без­живне хо­лод­не тіло на ру­ки і поніс до ма­шини обе­реж­но пок­лав й­ого на заднє сидіння і при­битий на цвіту ще в ко­лисці лед­ве отак не поїхав далі та потім усе та­ки спо­хопив­ся відчи­нив ба­гаж­ник пе­рев­дягнув­ся в су­хе і дов­го ду­мав чим би її прик­ри­ти мені нез­ручно бу­ло пор­па­тися в Са­ниній сумці то я дістав зі своєї си­ню теніску в білий го­рошок та­кий колір лю­била моя покій­на ба­буся і прик­рив нею Са­ну від гру­дей до то­го місця де бу­ла біла пе­люс­тка а потім поз­би­рав на траві роз­ки­даний мок­рий одяг і склав у ба­гаж­ник і поїхав собі далі ми­на­ючи ок­ружною до­рогою Бо­гус­лав а там де кінча­лася ок­ружна все од­но сто­яло Ка­Пе тіль­ки не бу­ло біля нь­ого Інспек­то­ра Пат­руль­ови­ча Ка­лим­ни­ка бо це вже бу­ла зовсім дру­горяд­на до­рога якою не­час­то їздять упирі нек­рофіли і навіть зви­чайні ґвалтівни­ки то я спокій­нень­ко поїхав собі на Ісай­ки Мед­вин і далі а біля Ка­лино­вого Ку­ща досвідчені водії зна­ють що це не се­ло й не містеч­ко Ка­лино­вий Кущ це зна­мени­те дже­рело у до­лині між Мед­ви­ном і Ли­сян­кою так от ко­ли я ско­тив­ся зго­ри у до­лину моє сер­це со­лод­ко ть­ох­ну­ло бо про­кину­лася з ле­таргій­но­го сну моя спля­ча кра­суня підве­лася а со­рочи­на в го­рошок ков­зну­ла вниз ли­ше дві ве­ликі бру­натні го­роши­ни ли­шили­ся на біло­му тілі во­ни теж бу­ли трош­ки сонні трош­ки прив’ялі ті го­роши­ни і моя спля­ча кра­суня спи­тала де я Гос­по­ди яка во­на бу­ла гар­на а я ска­зав біля Ка­лино­вого Ку­ща хіба ти не ба­чиш ходімо нап’ємо­ся ти ще не пи­ла та­кої во­ди зро­ду і по­ки я звер­нув пра­воруч щоб під’їха­ти аж до кри­нич­ки Са­на вже зо­дяг­ла мою со­рочи­ну в го­рошок і я ду­же тішив­ся тим що во­на теж не без ком­плексів ад­же це був чис­тої во­ди тран­свес­тизм[26] та ко­ли во­на вий­шла з ма­шини я по­бачив що со­рочи­на бу­ла для неї як­раз сим­па­тич­ною су­кен­кою не ко­рот­шою за отой ку­цень­кий са­рафан­чик від яко­го я дурів а в кри­ничці бу­ла та­ка про­зора во­да що вид­но дно дно дно дно та не бу­ло кух­ли­ка хтось й­ого заб­рав то­го кух­ли­ка бо ко­ли я сю­дою по­вер­тався до Києва від мо­телю «Млин» він тут був те­пер не бу­ло але низь­ко пе­рехи­лив­шись че­рез цям­ри­ну мож­на бу­ло до­тяг­ти­ся гу­бами до во­ди і ми по черзі пе­рехи­ляли­ся на­бира­ли у рот во­ди й пи­ли один з од­но­го ми самі собі пра­вили за кух­ли­ки наші ро­ти бу­ли чу­дови­ми кух­ли­ками а ко­ли Са­на низь­ко на­гина­лася у кри­нич­ку то моя со­рочи­на на ній ви­соко підсми­кува­лася я не вит­ри­мав і знов узяв її на ру­ки а-а-а-ах і поніс у гус­тий ка­лино­вий гай бо то не тіль­ки наз­ва бу­ла Ка­лино­вий Кущ там справді рос­туть розкішні кущі ка­лини які са­ме на по­чат­ку чер­вня дуріють своїм біло жов­тим як мо­лози­во цвітом і ось тут па­нове судді ви на­решті мо­жете при­шити мені кримінал я зізна­юся навіть у то­му чо­го міг не ка­зати ніко­му та я вва­жаю за своє най­ви­ще щас­тя те що ти ви­сокий су­де мо­жеш сприй­ня­ти за збо­ченс­тво але я ба­чив що Сані це стра­шен­но спо­доба­лося ко­ли я дістав із ба­гаж­ни­ка дов­гу мо­туз­ку ви спи­таєте навіщо я во­зив її з со­бою і я зно­ву ж та­ки мо­жу збре­хати і всі мені повірять що во­зив її із со­бою замість тро­са те­пер більшість водіїв замість нез­ручно­го тро­са ко­рис­ту­ють­ся ле­гень­ки­ми лин­ва­ми але я вза­галі не ду­мав про це а га­дав що ця дов­га кап­ро­нова мо­туз­ка мені зна­добить­ся у тій кімнаті над прірвою та по­ки що я взяв її з іншою ме­тою я пок­лав Са­ну між дво­ма ку­щами ка­лини пок­лав на тра­ву а потім наг­нув ви­соку гілку з од­но­го ку­ща і прив’язав Сані до но­ги біля кісточ­ки а гілку із дру­гого ку­ща теж обліпле­ну мо­лози­вом цвіту прив’язав до дру­гої но­ги од­нак ті гілки не роз­чахну­ли її а тіль­ки підня­ли вго­ру роз­ки­нуті но­ги і навіть тро­хи підня­ли сіднич­ку білу білісінь­ку із жов­та­вою прис­ма­гою і та сіднич­ка бу­ла мені любіша за сон­це він цей сон­це заз­дрив мені ко­ли я зри­вав ке­тяги ка­лино­вого цвіту і зо­дягав у нь­ого Са­ну спер­шу квітчав ко­си ад­же її ко­рот­ка ко­сич­ка вміщу­вала у собі цілий сніп во­лос­ся та який сніп її ко­сич­ка вміщу­вала у собі всі сіно­жаті світу за­мовкніть ви лисі вчені і вищі ма­тема­тики я знаю що я ка­жу не лізь­те до ме­не із циф­ра­ми й чис­ла­ми я ліпше за вас у них роз­би­ра­юся і ти комп’юте­ре по­гас­ни як ска­зав би мій най­любіший та вже покій­ний при­ятель Па­руйр Се­вак тіль­ки із ним я міг роз­мовля­ти мер­твою вірменсь­кою мо­вою яка на­зиваєть­ся гра­бар од­нак Се­вак за­гинув, гра­бар мер­твий а Са­на жи­ва то­му я звер­та­юся до те­бе комп’юте­ре як­що ти та­кий ро­зума­ка ану полічи скіль­ки кров’яних тілець і скіль­ки ме­гатонн щас­тя прип­ли­вало до на­ших сер­дець ко­ли я і далі квітчав її ка­лино­вим цвітом клав й­ого на гру­ди живіт і ту­ди де раніше бу­ла пе­люс­тка потім гу­бами роз­дя­гав її всю а од­не ка­лино­ве суцвіття з’їв на­че вми­рав від го­лоду і потім ска­зав Са­но Са­но Вер­бна моя Ка­лино­ва моя То­поле­ва моя Ясе­нова моя і так я пе­релічив усі де­рева які є на світі а потім рос­ли­ни тра­ви а потім став лічи­ти їх усіма мо­вами світу жи­вими і мер­тви­ми і во­на розіп’ята мною на ка­линовім хресті пла­кала і сміяла­ся і зна­ючи крім рідної ли­ше фран­цузь­ку пов­то­рюва­ла charmant c’est le mot[27]потім ко­ли вже не ли­шило­ся слів я звіль­нив її від бла­женс­твен­них пут Са­на поп­ро­сила щоб я узяв сум­ку і сам її зо­дяг­нув бо во­на вже не має сил і я пе­реміряв на неї все що бу­ло во­на чи­мало наб­ра­ла бо ми ще не зна­ли скіль­ки там бу­демо тож я приміряв на неї всі тру­сики і всі ліфчи­ки всі са­рафан­чи­ки спіднич­ки шор­ти­ки кол­готки pardon па­нове судді за такі под­ро­биці але без них ви прос­то ніко­ли не зро­зумієте то­го що ста­лося потім єди­не що Сані самій до­вело­ся зро­бити це на­фар­бу­вати­ся тут я вже був ануж[28] і щоб не за­важа­ти їй своїми витрішка­ми зно­ву пішов до кри­нич­ки і рап­том по­бачив що там біля неї є кух­лик.

— Са­но! — вра­жено зак­ри­чав я. — Та тут же є кух­лик.

— Він там і був, — ска­зала во­на.


 

4


 

Ко­ли я ми­нуло­го ра­зу по­вер­тався до Києва сам, то на до­рогу пішло три го­дини, те­пер же із Са­ною ми до­бира­лися лед­ве не цілий день, і я навіть не зу­пинив­ся у Нек­ри­чах, хоч ду­же хотіло­ся поз­най­оми­ти Са­ну з дідком, який ба­чив і знає усе на світі, але хай, ду­мав, ще встиг­не­мо й­ого провіда­ти, мо­же, ще до­ведеть­ся но­чува­ти у Гри­горія Іва­нови­ча, бо невідо­мо, як нас прий­муть у мо­телі і чи є там для нас місце.

Десь го­дині о сь­омій ве­чора я по­вер­нув пе­ред мос­том пра­воруч і ду­же втішив­ся з то­го, що пе­ред моєю кра­сунею твер­джею сто­яв тіль­ки білий фур­гон, от­же, пос­то­яльців, на­пев­но, ще не бу­ло. За­те чо­го вар­тий один той фур­гончик, на ко­лесах яко­го ще мож­на до­шука­тися пи­люч­ки з ву­лиці Шо­та Рус­та­велі, і я лед­ве стри­мав­ся, щоб не вкло­нитись й­ому ни­зень­ко: здрастє, дав­но не ба­чили­ся.

Са­на бу­ла у зах­ваті від са­мого фа­саду «Мли­на» і вже по­рива­лася далі, та я поп­ро­сив по­чека­ти, по­ки схо­жу в розвідку. Во­на трош­ки пох­ню­пилась, у ме­не від то­го за­щеміло все­редині, бо я та­ки справді те­пер не хотів ли­шати її са­му ні на хви­лину. Після то­го, що відбу­лося між на­ми сь­огодні, у ме­не постій­но сто­яв у гру­дях щем — від невідступ­но­го усвідом­лення та­кої близь­кості поміж на­ми, що аж ста­вало страш­но. Я чув аро­мат її тіла й тоді, ко­ли спи­нав­ся бе­тон­ни­ми східця­ми на дру­гий по­верх до ба­ру.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.docx)Vasil_shklyar_klyuch.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.fb2)Vasil_shklyar_klyuch.fb2