Василь Шкляр - Ключ (сторінка 4)

Мій лю­бий друг Ігор­ко підсу­нув до ме­не апа­рат‚ а сам делікат­но по­чов­гав з кімна­ти‚ і‚ див­ля­чись й­ому вслід‚ див­ля­чись на й­ого низь­ко опу­щені плечі‚ я щи­ро вірив‚ що він‚ бідо­лаха‚ не­се на собі роз­бу­дову дер­жа­ви навіть тоді‚ ко­ли й­де пе­реки­нути галь­бу пи­ва‚ — чо­го ж не піти‚ як­що й­ого лю­бий друг Андрій Крайній трош­ки по­сидить біля те­лефо­ну.

Я под­зво­нив у ре­дакцію‚ за­пев­нив‚ що «політич­ний пор­трет» де­пута­та на тижні бу­де го­товий (там справді хви­люва­лися з ць­ого при­воду‚ ад­же де­кому на­лежав біль­ший го­норар‚ ніж мені)‚ а потім став обд­зво­нюва­ти весь Київ у най­пильнішій справі: са­мотній чо­ловік‚ без­партій­ний‚ інтеліґен­тний‚ ви­соко­освіче­ний‚ віль­но во­лодіє фран­цузь­кою і гра­баром[3]‚ фарсі і гуд­жа­раті‚ вік Ісу­са Хрис­та‚ зріст 182 сан­ти­мет­ри‚ був од­ру­жений всь­ого лиш один раз‚ ка­жуть‚ що сим­па­тич­ний — ось та­кий слав­ний чо­ловік за помірну ціну най­ме од­нокімнат­ну квар­ти­ру на три­валий термін.

Тоді я ще не знав‚ що ве­ду да­ремні роз­мо­ви‚ мар­но тов­чу во­ду у ступі‚ бо квар­ти­ра мені біль­ше не зна­добить­ся.


 

3


 

Сим­па­тич­ний чо­ловік з не­велич­ким шра­мом на ви­лиці‚ віку Ісу­са Хрис­та‚ упев­не­но пе­рет­нув за­лу кав’ярні і підій­шов до сто­лика‚ за яким сиділа мо­лод­ша від нь­ого років на п’ять жінка.

Во­на вдив­ля­лася у ден­це чаш­ки‚ на­че са­ма собі во­рожи­ла на ка­вовій гущі‚ і чо­ловік спи­тав з геніаль­ною прос­то­тою:

— Шам­пансь­ко­го вип’ємо?

Во­на зве­ла на нь­ого тер­нові очі — не чорні‚ як співаєть­ся в пісні‚ а коль­ору ще не­дос­тигло­го тер­ну із синіми і зе­лени­ми пе­рели­вами. У неї бу­ли зовсім білі гу­би‚ на­ведені білою по­мадою‚ і білі пер­ла­мут­рові тіні аж до то­несень­ких брів: так до­сягаєть­ся ра­зючий ефект очей.

— Вип’ємо‚ — так са­мо прос­то ска­зала во­на.

Я взяв шам­пансь­ке і під рев­ни­вим пог­ля­дом Кат­русі на­лив два ке­лихи.

— Ох‚ як усім ціка­во‚ — ска­зала моя чарівна візаві.

— Го­лов­не… — гірка­во со­лод­кий за­пах фран­цузь­ких пар­фу мів зав­жди ме­не хви­лював‚ — bien faire et laisser dire[4]. — Bien ou rien[5]‚ — ска­зала во­на.

— О‚ Бо­же‚ хоч не­гай­но у ліжко.

— Ви не схо­жий на сек­су­аль­но­го маніяка. Інак­ше я не по­годи­лася б з ва­ми пи­ти шам­пансь­ке.

— Бач­те…

— Ок­са­на. Мо­жете на­зива­ти ме­не Са­ною.

— Бач­те‚ Са­но‚ цих навіженців розпізна­ють‚ ко­ли вже запізно.

— На жаль‚ так‚ — ска­зала во­на. — Але це не про ме­не.

— Ви доб­рий пси­холог?

— Ні‚ по­ганень­кий сек­со­пато­лог.

У ме­не шам­пансь­ке ледь не пішло но­сом.

— Ви зди­вовані? — спи­тала во­на.

— Я ду­мав‚ це чо­ловіча про­фесія.

— Чо­ловіки як­раз ма­ло у ць­ому тям­лять.

Чес­но ка­жучи‚ я тро­хи роз­гу­бив­ся. Нас­ко­чив чорт на відь­му і не з то­го краю по­чав. Але й відсту­пати бу­ло не з ру­ки.

— Те­пер мені зро­зуміло‚ чо­му ви так лег­ко по­годи­лися зі мною ви­пити.

— Чо­му?

— Про­фесій­на цікавість. Ад­же з кра­сивою жінкою не так лег­ко поз­най­оми­тись.

— Не вга­дали. Прос­то я ба­чу‚ що у вас є на те серй­оз­на при­чина.

То­му ви й підій­шли без ком­плексів. Хіба ні?

— Ва­ша взя­ла‚ — ска­зав я. — При­чина справді серй­оз­на. То­го ве­чора‚ ко­ли я впер­ше вас по­бачив‚ ми сиділи втрь­ох он за тим сто­лом‚ пам’ятаєте?

Во­на за­пали­ла си­гаре­ту і з цікавістю ди­вила­ся на ме­не.

Цівоч­ка ди­му со­тала­ся з поміж її за­гос­тре­них пальців, які ледь помітно тремтіли.

— Потім десь уже під кінець до нас приєдна­лося ще двоє. Ви їх не при­гадуєте?

— Ні. Я за­пам’ята­ла тіль­ки вас. І то en qros[6]. — Я ро­зумію‚ що це не був coup de foudre[7]‚ — ска­зав я‚ див­ля­чись їй гли­боко в очі. — Але мені приємно‚ як­що це так. І все та­ки ду­же хотіло­ся б‚ Са­но‚ аби ви зга­дали тих хлопців. Ну‚ мо­же‚ одяг‚ якась дрібнич­ка… жест‚ го­дин­ник на руці.

— Ви що — з міліції? Ніко­ли не повірю‚ — ска­зала во­на.

— Я не знаю‚ який ви сек­со­пато­лог‚ але пси­холог‚ справді‚ не­пога­ний. Я не з міліції‚ Са­но.

— Щось ста­лося?

— По­ки що не знаю. Але цілком мож­ли­во.

— Ще пам’ятаю то­го… на Ча­паєва схо­жий. І потім… як­що ті двоє прий­шли під кінець‚ то‚ на­пев­но‚ ме­не вже не бу­ло. — І це мож­ли­во. Річ у тім‚ Са­но‚ що тут є і ва­ша ви­на.

— Моя?

— Так. Ко­ли ви пішли‚ я вже не ба­чив‚ що діяло­ся нав­ко­ло. Я прос­то осліп.

— Не пе­ребіль­шуй­те.

— Це прав­да.

— Як­що це прав­да‚ — ска­зала во­на‚ — то я спо­кутую свій гріх.

Що я по­вин­на зро­бити?

Я зміряв її очи­ма‚ ніби при­кида­ючи‚ що во­на мо­же зро­бити.

— Не те­пер‚ — ска­зала во­на.

— Що не те­пер?

— Те‚ про що ви по­дума­ли. І щоб спо­куту­вати гріх‚ тре­ба зна­ти міру своєї ви­ни. Що влас­не ста­лося?

— Щез один чо­ловік‚ — ска­зав я.

Во­на вся стис­ла­ся і лед­ве не роз­хлю­пала ви­но зі сво­го ке­лиха.

Я знав‚ що Са­на теж шу­кає яко­гось чо­ловіка‚ і знав‚ що й­деть­ся тут про різних лю­дей. Її ре­акція на мої сло­ва бу­ла при­род­ною.

— Як… щез? — спи­тала во­на.

— Так‚ як це трап­ляєть­ся зав­жди: був чо­ловік — і не­ма.

Що я ще міг ска­зати? Хіба те‚ що тра­пило­ся зовсім не так‚ як зав­жди‚ нав­па­ки‚ ста­лося щось ди­ке й хи­мер­не‚ що мож­на бу­ло по­яс­ню­вати ли­ше кво­лими здо­гада­ми та при­пущен­ня­ми. Ад­же той чо­ловік‚ який дав мені ключ від квар­ти­ри‚ не з’явив­ся ні че­рез тиж­день‚ ні че­рез місяць. Ось уже лю­тий ми­нув‚ а від нь­ого ні звістки‚ ні зву­ку‚ ніяко­го зна­ку не­має від нь­ого‚ і цю невідомість — ка­жи не ка­жи — ніко­му збо­ку не осяг­ну­ти‚ цю ва­готу не­се на собі тіль­ки той‚ хто кож­ною кліти­ною тіла чує по­рож­не­чу чу­жого жит­ла‚ та­ку німу по­рож­не­чу‚ хоч кри­ком кри­чи: не­ма! Лег­ше бу­ло б‚ аби знав чо­ловіка‚ тоді ще мож­на щось мірку­вати і з ки­мось ра­дитись‚ а то ж геть без­глуз­де ста­нови­ще: я не знав навіть й­ого імені‚ не спи­тав тоді‚ бо й нез­ручно бу­ло‚ ад­же ви­ходи­ло так‚ що ми вже знай­омі‚ не да­вати­ме ж тобі ключ від своєї оселі пер­ший ліпший зустрічний‚ та те­пер я не міг зга­дати й­ого бо­дай en qros‚ як ка­же моя за­гад­ко­ва візаві.

Ось чо­му я знов за­час­тив до «Трь­ох по­росят»‚ ма­ючи надію що не­будь дізна­тися про то­го чо­ловіка‚ та ще біль­шою нес­подіван­кою ста­ло для ме­не те‚ що й Іван Ма­ловічко‚ і Сергій При­ходь­ко‚ і Ва­силь Іва­нович не мог­ли до пут­тя зга­дати‚ хто тоді з на­ми був‚ во­ни вза­галі дов­го не мог­ли до­пет­ра­ти‚ що я від них хо­чу‚ шу­ка­ючи торішнь­ого снігу. Тоб­то во­ни ту­ман­но пам’ята­ли‚ що бу­ло то­варис­тво чи­мале (вид­но‚ ко­ли я пішов‚ во­ни ще дов­го сиділи)‚ був‚ здаєть­ся‚ Пет­ро Чо­лом­бить­ко‚ ху­дож­ник‚ ав­жеж‚ ми ще го­вори­ли‚ що мож­на за­ночу­вати в май­стерні‚ був‚ на­чеб­то‚ Сте­пан Маківка‚ отой з філар­монії‚ потім підій­шов Бен‚ ну ти ж Бе­на‚ на­пев­но‚ знаєш… Ще б мені Бе­на не зна­ти. Я по знай­омив­ся з ним ви­пад­ко­во п’ят­надцять років то­му‚ ко­ли був ще сту­ден­том‚ тоді ми в рес­то­рані «Мет­ро» за­вели­ся че­рез якусь фіфоч­ку‚ і я хотів на­чис­ти­ти пис­ка ць­ому здо­рова­неві‚ я тоді так упив­ся‚ що роз­мовляв мер­твою ла­тиною‚ а він‚ цей бу­гай‚ рап­том по­зад­ку­вав пе­реді мною і да­вай ми­рити­ся: чо­го ти‚ мов­ляв‚ га­ряч­куєш‚ ну наб’єш ме­не‚ роз­ква­сиш пи­ку‚ а що далі? — чи не ліпше нам взя­ти пляш­чи­ну й поїха­ти до ме­не‚ ад­же рес­то­ран уже за­чиняєть­ся‚ а ми по­сиди­мо ще по людсь­ко­му й ста­немо дру­зями.

Я так оте­терів від й­ого щи­рості‚ що за хви­лину ми вже мча­ли в таксі на Свя­тошин‚ а ко­ли зай­шли в й­ого квар­ти­ру‚ то мені відібра­ло й мер­тву ла­тину‚ і рідну. Всень­ка стіна бу­ла завіша­на спор­то­вими ме­даля­ми‚ бо той‚ ко­му я так по­ривав­ся на­чис­ти­ти пис­ка‚ ви­явив­ся чемпіоном Євро­пи з бок­су Віталієм Бен­да­ловсь­ким.

Отож я доб­ре знав і Бе­на‚ і ху­дож­ни­ка Чо­лом­бить­ка‚ і ба­яніста Маківку‚ але вся біда в тім‚ що ніхто не міг при­гада­ти чо­ловіка‚ який дав мені ключ. По пер­ше‚ я пізно ки­нув­ся й­ого шу­кати‚ бо га­дав‚ що він ось ось та­ки з’явить­ся‚ і той вечір у всіх май­же звітрив­ся з пам’яті (ад­же зна­мен­ним він був тіль­ки для ме­не). А по дру­ге‚ ми бу­ли сам на сам‚ ко­ли я взяв отой ключ.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.docx)Vasil_shklyar_klyuch.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.fb2)Vasil_shklyar_klyuch.fb2