Василь Шкляр - Ключ (сторінка 31)

Каміла са­ме об­слу­гову­вала за крайнім сто­ликом двох зай­шлих ри­балок; ко­ли во­на зир­кну­ла че­рез пле­че на ме­не, та­ця в її руці пе­реко­сила­ся, один ку­холь із пи­вом пе­реки­нув­ся, але не впав на підло­гу, тіль­ки роз­лився, заб­ризку­ючи її і ри­балок.

Од­нак усмішка її бу­ла щи­рою.

— Дій­шла ва­ша те­лег­ра­ма! За­раз при­несу ключ.

— Каміло… я не сам. Ро­зумієте?

— Це ваш клопіт. За двох бу­де до­рож­че, — ска­зала во­на. — Але ви не вка­зали, на скіль­ки днів їде­те.

— По­бачи­мо. Це за­лежа­тиме від по­годи. За роз­ра­хунок не хви­люй­те­ся, все бу­де у твердій ва­люті.

Во­на пішла на кух­ню, і я гук­нув їй услід:

— Каміло!

Як­би та­ця в її ру­ках бу­ла не по­рож­ня, то знов би пе­реко­сила­ся.

— Щось іще?

— Ав­жеж, дві юш­ки з окунів, ра­ки і го­ру сма­жено­го су­дака.

Цілу го­ру, Каміло, ми вми­раємо з го­лоду.

Ко­ли я зій­шов униз і по­махав Сані клю­чиком, во­на спи­тала:

— Тут зав­жди так вітря­но?

Я тіль­ки те­пер зав­ва­жив, як гой­да­ють­ся сос­ни — їхні роз куй­ов­джені зе­лені кро­ни міни­лися від пе­релив­частих тіней.

— У на­шому гніздеч­ку ти­хо, — ска­зав я.

Біля східців я зу­пинив­ся‚ ва­га­ючись‚ бо досі не знав усіх тон­кощів ети­кету — чи про­пус­ка­ють жінку впе­ред‚ як­що во­на в ко­роткій спідничці‚ а спи­нати­ся тре­ба кру­то вго­ру.

Са­на прим­ру­жила очі‚ пус­тивши на ме­не лу­каві біси­ки‚ і безс­траш­но пішла впе­ред — безс­траш­но то­му, що я був зовсім не­уваж­ним‚ ко­ли зо­дягав її біля Ка­лино­вого Ку­ща. Каміла‚ кот­ра ко­лись ме­не нас­тра­хала на цих схо­дах‚ виг­ля­дала скром­ною чер­ни­цею про­ти Са­ни.

Ко­ли ми зай­шли в кімна­ту‚ во­на, не роз­гля­да­ючись‚ швид­ко підій­шла до вікна‚ роз­чи­нила й­ого і пе­рехи­лила­ся че­рез підвікон­ня‚ як че­рез кри­нич­ну цям­ри­ну: а а ах!

Той пта­шиний крик пок­ли­кав ме­не до краю бе­зодні‚ я підій­шов до Са­ни‚ та во­на не по­вер­ну­ла до ме­не сво­го об­личчя‚ отак весь час і вдив­ля­лася у ту вир­ву — а а ах! — і мені зда­вало­ся‚ що то са­ма бе­зод­ня стог­не від ра­дості‚ пе­реко­чує у своєму тем­но­му лоні ко­жен не­само­витий зойк‚ щоб на­сити­тися ним уво­лю‚ ад­же бе­зодні й про­вал­ля ніщо так жадібно не вби­ра­ють у се­бе‚ як людсь­кий крик.

Потім Са­на сто­яла під ду­шем‚ а я ле­жав на ліжку й ку­рив‚ ру­салоч­ка на стіні вже не зда­вала­ся злою мой­рою‚ во­на під мор­гу­вала мені схваль­но й зак­лично‚ у ванній кімнаті рівно шумі ла во­да‚ на­че Са­на ще й досі сто­яла під до­щем‚ який заплідню­вав Бо­гус­лавсь­кий ліс‚ і я не вит­ри­мав‚ я лед­ве підвівся з ліжка і зовсім без­си­лий зай­шов до ван­ної‚ де по­бачив дві Са­ни, — та‚ що в дзер­калі‚ сто­яла до ме­не спи­ною‚ а дру­га сто­яла до ме­не об­личчям‚ і цю дру­гу я‚ зне­може­ний і без­си­лий‚ поцілу­вав тричі в очі — у синє‚ зе­лене і зо­лоте — і ска­зав: «Чи не ви­пити б нам по ча­шечці чаю?» — «До біса! — ска­зала Са­на. — Шам­пансь­ко­го! Сь­огодні бу­демо пи­ти цілу ніч‚ пи­ти й лю­бити­ся sans gene[29]».

Я за­гор­нув її у прос­ти­рад­ло‚ виніс із ван­ної і ска­зав:

— Ве­черя дав­но хо­лоне‚ grande dame!

— А що там у нас сь­огодні на ве­черю? — спи­тала во­на.

— Сма­жений су­дак.

— Чу­дово. Ніхто сма­жено­го су­дака не їсть га­рячим.

Ць­ого ра­зу Са­на зо­дяг­ла­ся са­ма‚ лиш поп­ро­сила ме­не зас­тебну­ти ліфчик‚ і я знов пій­мав се­бе на то­му‚ що ме­не до одуріння зво­рушу­ють її гострі ло­пат­ки — во­ни бу­ли якісь ще зовсім ди­тячі і справді на­гаду­вали пуп’ян­ки крил‚ у яких за­чаєно млос­не від чут­тя поль­оту й падіння.

Ко­ли ми зай­шли до ба­ру‚ ри­балок уже не бу­ло‚ на їхнь­ому місці сидів міліціонер у формі май­ора (ми в рівних ва­гових ка­теґоріях‚ по­думав я) і мій сим­па­тич­ний‚ мій най­прек­расніший із усіх на­зем­них при­матів Кінг Конг на й­мен­ня Жо­ра. Він кив­нув мені‚ як давнь­ому знай­омо­му, і‚ ки­нув­ши оком на Са­ну‚ склав гу­би в тру­боч­ку‚ з якої ледь не вир­вався свист.

Май­ор‚ як і на­лежить лю­дині у формі‚ хо­лод­но об­ма­цував нас очи­ма‚ мені зда­лося‚ що за­раз й­ому за­манеть­ся пе­ревіри­ти у нас до­кумен­ти чи бо­дай за­пита­ти су­воро: «Хто такі?» — і тоді я відповім без зай­вої скром­ності: «Май­ор Мар­голін. Муніци­паль­на поліція».

Од­нак замість май­ора до нас підій­шла Каміла і‚ привітав­шись до Са­ни‚ оціни­ла її тим ко­рот­ким пог­ля­дом‚ яким мо­же гля­нути ли­ше жінка на жінку. Але та­ця в її ру­ках не схит­ну­лася‚ пок­ла­ди яй­це — не по­котить­ся‚ і Каміла пос­та­вила пе­ред на­ми дві тарілки оку­невої юш­ки і го­ру сма­жено­го су­дака — усе свіже й га­ряче (во­на‚ ця Каміла‚ доб­ре зна­лася не ли­ше на кулінарсь­ких таємни­цях)‚ а ра­ки по­обіця­ла при­нес­ти пізніше. Ми ще за­мови­ли пляш­ку шам­пансь­ко­го, пляш­ку біло­го су­хого мартіні (під су­дака!)‚ і Са­на‚ підняв­ши ке­лих, ска­зала:

— За удар гро­му. Від яко­го не страш­но по­мер­ти.

Ми швид­ко хмеліли‚ нам так доб­ре бу­ло‚ що я го­товий був об­ня­ти сво­го до­рого­го Кінг Кон­га‚ го­товий був за­купи­ти всі ба­нани‚ які бу­ли в Каміли‚ для ць­ого доб­ро­сер­до­го при­мата‚ кот­рий замість ба­нанів‚ ма­буть‚ їв тіль­ки груші‚ че­рез те й го­лова й­ого ста­ла ве­летенсь­кою гру­шею‚ а що по­дару­вати вам‚ мій до­рогий май­оре‚ — хо­чете? — я зніму із по­гонів свою зірку і при­чеп­лю вам‚ ви ста­нете підпол­ковни­ком і вже не бу­дете так за­побіга­ти пе­ред Жо­рою‚ заг­ля­да­ючи й­ому в рот.

Виз­наю‚ я був нес­пра­вед­ли­вий до па­на май­ора‚ ад­же Жо­ра роз­повідав такі цікаві речі‚ що я й собі нас­та­вив ву­хо:

— Я ніде так не наїдав­ся ви­ног­ра­ду‚ — ка­зав він (ну от‚ а я, дур­ний‚ про ба­нани)‚ — ніде так не наїдав­ся ви­ног­ра­ду‚ як в Аф­гані.

То був клас! Я й Вовці‚ мо­лод­шо­му бра­тові, на­писав: заб­ри­ють в армію — про­сися в Аф­ган‚ не пош­ко­дуєш.

— Ви­ног­ра­ду‚ — хмик­нув май­ор. — Ти шо‚ чок­ну­тий? А стріля­ють кру­гом. Не страш­но?

— Нє‚ — ска­зав Жо­ра. — Вір не вір‚ мені бу­ло зовсім не страш­но.

По­гано тіль­ки‚ що‚ ко­ли стріля­ють‚ у бе­те­ері смер­дить.

У ме­не за­памо­рочи­лося в го­лові. Не від ви­на‚ а від прик­рої згад­ки. Най­манці‚ які по­кину­ли ме­не в ка­люжі крові‚ теж про хо­дили вишкіл Аф­га­ну. Неп­ри­томніючи‚ я ще по­чув краєчком свідо­мості‚ як один про­пону­вав відріза­ти мені ву­ха і ніс. Пам’ятаю‚ як, прий­шов­ши до тя­ми‚ я об­ма­цував се­бе і ди­вував­ся‚ що во­ни ць­ого не зро­били‚ і ди­вив­ся у дзер­ка­ло на зак­ри­вав­ле­не об­личчя‚ радіючи‚ що во­ни не на­важи­лися відріза­ти мені ву­ха й ніс.

— Ти пам’ятаєш‚ як я тобі во­рожи­ла на ка­вовій гущі? — спи­тала Са­на.

— Так‚ але щось тут не в’яжеть­ся.

— В’яжеть­ся‚ — ти­хо ска­зала во­на. — Усе в’яжеть­ся. Навіть твоя стат­тя про лю­доїдів сю­ди підхо­дить.

— Не ви­гадуй.

— Я про го­лод. Але не про той.

— Са­но‚ не шеп­чи. А то лю­ди по­дума­ють‚ що тут за­вели­ся шов­копря­ди.

— До чо­го тут шов­копря­ди?

— Ко­ли во­ни їдять лис­тя шов­ко­виці‚ то здаєть­ся‚ ось так ше­почуть.

— Да­вай вип’ємо за шов­копрядів‚ — ска­зала во­на. — Це мудрі істо­ти.

До ба­ру зай­шов сам Са­ватій. Я ду­мав‚ у нь­ого по­котить­ся сли­на‚ ко­ли він ди­вив­ся на Са­ну. Од­нак це не бу­ла роз­гнуз­да­на хтивість‚ на й­ого ро­жево­му об­личчі прос­ту­пав навіть діво­чий со­ром‚ і Са­ватій‚ ки­ва­ючи нам на знак привітан­ня‚ зніяковіло відвів очі.

Він по­дав май­орові ко­рот­ко­палу ру­ку‚ яка біль­ше па­сува­ла б Жорі‚ а май­ор‚ перш ніж її по­тис­ну­ти‚ вис­трун­чився‚ на­че я віддав свою зірку не й­ому‚ а Са­ватію.

— Чо­го так скром­но? — спи­тав гос­по­дар мо­телю «Млин»‚ ог­ля­да­ючи їхній стіл.

— Я‚ Са­во Да­нило­вичу‚ вже свічу­ся від фос­фо­ру че­рез твою ри­бу‚ — по­жар­ту­вав май­ор. — Ко­ли ко­лоти­меш ка­бана?

— Жар­ко‚ — ска­зав Са­ватій. — Хай тро­хи по­холо­дає. Ніякий ду­рень у спе­ку не ко­ле сви­ней.

— Де ти ба­чиш ту спе­ку? — зди­вував­ся май­ор.

— А що‚ Са­во Да­нило­вичу‚ — стро­мив сво­го но­са Жо­ра‚ — Пет­ро­вич по­дав не­пога­ну ідею. Я б оце й за­раз ви­пив шта­кан­чик га­рячої крові. Ти‚ Пет­ро­вичу‚ лю­биш свіжу сви­нячу кров?

— Як п’яний‚ то люб­лю‚ — засміяв­ся май­ор підпол­ковник Пет­ро­вич‚ ще не зна­ючи‚ що я й­ого дос­тро­ково підви­щив у званні. — Як­би тро­хи рідша‚ а то ду­же тя­гуча й со­лона.

— Ну‚ то бу­деш їсти кров’ян­ку‚ — ска­зав Жо­ра. — Ти ж лю­биш кров’ян­ку?

— Я все люб­лю‚ як­що є горілка‚ — знов засміяв­ся май­ор підпол­ковник.

— Як так при­пек­ло свіжи­ни‚ то заріжеш ба­рана‚ — ска­зав Са­ватій Жорі. — Сви­ней улітку не ко­лю. Заріжеш ба­рана і зро­бимо шаш­ли­ки. Мілю! — гук­нув він. — При­неси ще пляш­чи­ну‚ бо я сь­огодні іду на цілу ніч. Тре­ба зігріти­ся.

— А що‚ не мож­на ки­нути сіті й піти до­дому спа­ти? — зди­вував­ся май­ор підпол­ковник.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.docx)Vasil_shklyar_klyuch.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.fb2)Vasil_shklyar_klyuch.fb2