Василь Шкляр - Ключ (сторінка 32)

— Ні‚ — ска­зав Са­ватій. — По пер­ше‚ твої шмар­качі кра­дуть сіті. А по дру­ге‚ за­раз та­ка фа­за міся­ця‚ що ри­ба й­де тіль­ки в ки­тай­ки[30]. А по третє‚ я люб­лю но­чува­ти на річці.

Са­на тор­кну­лась моєї ру­ки.

— У ме­не теж ідея, — ска­зала во­на. — За­раз ми всь­ого на­бере­мо і піде­мо в на­ше гніздеч­ко.

— Доб­ре‚ — ска­зав я. — Візь­ме­мо ящик мартіні‚ мішок ба­нанів і піде­мо в на­ше гніздеч­ко.

— А пе­ред тим тро­хи по­гуляємо над­ворі.

— Тро­хи по­гуляємо над­ворі‚ — ска­зав я‚ на­че був її відлун­ням.

Каміла охо­че на­паку­вала нам куль­ки‚ і ко­ли ми зій­шли униз‚ я ска­зав Сані‚ щоб во­на по­чека­ла‚ по­ки я все це за­несу в кімна­ту‚ а потім ми по­гуляємо. Ні‚ ска­зала во­на‚ я піду з то­бою. Са­на від ме­не не відхо­дила ні на крок.

Гу­ляти ми пішли уз­довж річки — у про­тилеж­ний від мос­ту бік; бу­ло тем­но і про­холод­но‚ бе­регом в’юни­лася ву­зень­ка стеж­ка‚ од­нак ми поміща­лися на ній уд­вох.

— Я впізна­ла й­ого од­ра­зу‚ — ска­зала Са­на.

— Ко­го?

— Са­ватія‚ ко­го ж іще.

Я спер­шу чо­мусь по­думав про Жо­ру. І зро­зумів‚ чо­му не роз­повів Сані про те‚ що ба­чив й­ого біля «сво­го» бу­дин­ку. Як­би во­на за­пита­ла‚ що б я ро­бив‚ аби рап­том й­ого дог­нав‚ я б не знав‚ що відповісти. А й справді — що б я ро­бив?

Річка де­далі шир­ша­ла‚ оче­вид­но, десь ниж­че за течією її пе­рега­чува­ла греб­ля. Пра­воруч від стеж­ки тяг­ся сос­но­вий ліс‚ який усе ще шумів вер­ховіттям (дув горішняк)‚ а ліво­руч темніла ши­рока річка‚ і в її оче­ретах теж во­рушив­ся віте­рець.

Місяць ще не зій­шов‚ хоч я не про­ти був по­диви­тися‚ у якій він фазі‚ що ри­ба й­де тіль­ки в ки­тай­ки.

Ви­бира­ючись на про­гулян­ку‚ ми не зва­жили‚ що від річки так тяг­ти­ме про­холо­дою‚ і не­заба­ром я відчув‚ що Са­на трем­тить.

Десь да­леко ски­нула­ся ве­лика ри­бина — во­на так гуч­но вда­рила по воді‚ що зда­лося‚ ніби у річку впа­ла лю­дина.

Я при­гор­нув Са­ну до се­бе‚ щоб тро­хи її зігріти.

— Вер­тай­мо­ся. Ти змер­зла.

— Ні‚ — ска­зала во­на. — Мені страш­но.


 

5


 

Але в гніздеч­ку Са­на ожи­ла‚ поп­ро­сила на­лити їй мартіні по вінця і ска­зала‚ що сь­огодні тре­ба пи­ти‚ ве­сели­тися й laisser faire, laisser passer[31]. Із то­го‚ що во­на ска­зала це фран­цузь­кою‚ я зро­зумів:

Са­на та­кож здо­гадуєть­ся‚ що стіни мо­жуть ма­ти ву­ха.

Потім во­на ви­пила май­же півсклян­ки ви­на‚ а на ос­таннь­ому ков­ткові по­пир­хну­лася і вра­жено скрик­ну­ла:

— Що я‚ ду­репа‚ за­була! Че­рез те­бе я зра­дила свою Кіті. Во­на ж там за­дих­неть­ся.

Са­на ки­нула­ся до своєї сум­ки‚ хап­ли­во ви­кида­ла звідти всі речі‚ а потім діста­ла ку­мед­ну мав­почку із штуч­но­го хут­ра. Це бу­ла зви­чай­на іграш­ка‚ але Кіті прос­то вра­жала своїм об­личчям — на нь­ому бу­ло та­ке зди­вуван­ня‚ яко­го не зоб­ра­зить жо­ден мім. Досі не мо­жу збаг­ну­ти‚ зав­дя­ки чо­му тво­рив­ся той ви­раз без­межно­го по­диву — чи ши­роко пос­тавле­ними очи­ма і відстов­бурче­ними ву­хами‚ чи змор­ще­ним но­сиком‚ не ска­жу‚ але, див­ля­чись на мав­почку Кіті‚ я розсміяв­ся до сліз. Са­на навіть тро­хи об­ра­зила­ся і ска­зала з до­кором:

— Не смій­ся‚ Кіті цілком нор­маль­на дівчин­ка. Раніше во­на та­кою не бу­ла. Це їй потім щось зро­било­ся.

— Я не сміюся‚ — ска­зав я і теж пох­ли­нув­ся ви­ном.

— Во­на слав­на дівчин­ка і спа­тиме те­пер з на­ми. Раніше во­на зав­жди спа­ла зі мною.

— Доб­ре‚ спа­тиме з на­ми. Хіба‚ ти ду­маєш‚ для ко­го я взяв оті ба­нани?

Сані це ду­же спо­доба­лося. Про ба­нани.

Во­на вик­ла­ла в ша­фу всі наші речі і поп­ро­сила на­лити їй ще.

— Я знаю‚ — ска­зав я. — Те­бе схви­люва­ли оті дурні ба­лач­ки.

— Які?

— Про свіжу сви­нячу кров.

— Дур­ниці‚ — ска­зала во­на. — Я са­ма люб­лю м’ясо. Ри­ба — це чу­дово. Але нам з то­бою не обій­ти­ся без м’яса‚ бо ми та­ки пов­ми­раємо.

— Зав­тра неділя. Поїде­мо в містеч­ко на ба­зар‚ ку­пимо сви­нини й поп­ро­симо Камілу‚ щоб нам щось при­готу­вала.

— Ми самі зро­бимо шаш­ли­ки‚ — ска­зала Са­на. — А в Каміли тіль­ки поп­ро­симо емаль­ова­ну кас­тру­лю.

— Ми самі зро­бимо шаш­ли­ки‚ — пов­то­рив я. — А по­ки що пе­рей­де­мо до раків.

— Я раків не їм. Ми з Кіті їсти­мемо ба­нани.

— У ць­ому ти солідар­на з Камілою.

— У чо­му? — спи­тала во­на.

— Каміла теж не їсть раків.

Са­на зміни­лася на об­личчі.

— Кіті‚ ти чуєш? Цей гульвіса ду­же ба­гато знає.

Кіті по­диви­лася на ме­не ще з біль­шим зди­вуван­ням і з пев­ною мірою осу­ду.

— Ми ць­ого гульвісу за­раз за­мучи­мо‚ — ска­зала Са­на‚ стром­ля­ючи в рот об­чи­щений ба­нан. — Прав­да ж‚ Кіті? Ми й­ого ра­ки за­раз ви­кине­мо за вікно‚ не­хай пли­вуть собі далі. У ць­ого гульвіси вже спер­ма пах­не ра­ками‚ тобі не здаєть­ся‚ Кіті? За­раз ми це пе­ревіри­мо.

Са­на рішу­че ру­шила до ме­не‚ а я ди­вив­ся на не­щас­ну Кіті‚ в якої оч­ка від зди­вуван­ня от от ма­ли вис­ко­чити з орбіт.

Зго­дом я час­то зга­дував са­ме ось цей мо­мент‚ ко­ли Кіті впер­ше для ме­не ста­ла жи­вою. Віднині во­на ло­вити­ме най­мен­ший по­рух на­шого нас­трою‚ і це відби­вати­меть­ся на її ми­лому лич­ку‚ хоч ви­раз без­межно­го зди­вуван­ня пе­рева­жати­ме зав­жди.

Я вже тієї ночі помітив‚ що Кіті‚ як і ми‚ не зби­раєть­ся спа­ти ще дов­го і тіль­ки вдає‚ що не зва­жає на наші лю­бощі; мені зда­лося бу­ло‚ що во­на вже дрімає‚ та даю го­лову на відсіч‚ що її ву­ха ви­тяг­ли­ся‚ як у че­бура­хи‚ ко­ли Са­на про­вела своїми біли­ми тон­ки­ми паль­ця­ми по моїй щоці — отак‚ тиль­ним бо­ком пальців‚ бо я відчув її гла­денькі‚ мов криль­ця хрущів‚ нігті‚ — й ска­зала:

— Біжи по­голи­ся.

Я зай­шов у ван­ну‚ напінив ли­це і став го­лити­ся по­волі‚ бо чо­мусь ду­мав‚ що ось ось сю­ди зай­де Са­на. Про­те во­на не зай­шла.

По­вер­нувшись у кімна­ту‚ я по­бачив‚ що во­на так са­мо ле­жить горілиць‚ тіль­ки із зап­лю­щени­ми очи­ма.

— Вже? — спи­тала во­на.

— Так.

— А те­пер по­голи ме­не.

І по хвилі до­дала:

— Вже літо.

Я лед­ве її не порізав‚ ко­ли Са­на зне­наць­ка крик­ну­ла:

— Кіті‚ ану відвер­ни­ся‚ пар­шивка ти ма­ла! Я й так ба­гато тобі доз­во­ляю. — Потім мо­вила ніжно: — Ро­зумієш‚ ма­лень­ка‚ це особ­ли­вий ри­ту­ал двох. Ти мені ви­бач‚ але до ць­ого не мож­на підпус­ка­ти ніко­го. Це‚ Кіті‚ ве­ликі ча­ри‚ після ць­ого лю­ди ніко­ли не за­лишать од­не од­но­го.

Потім я за­питав:

— А чим поб­ризка­ти?

Я за­питав щи­ро‚ бо справді не знав‚ чим до­вер­ши­ти та­кий ри­ту­ал — чи своїм чо­ловічим де­зом‚ чи її фран­цузь­ки­ми «Climat».

— Со­бою‚ — ска­зала во­на. І рап­том підве­лася‚ сту­пила до вікна‚ роз­чи­нила й­ого навстіж‚ а тоді ста­ла на підвікон­ня і‚ по­вер­та­ючись об­личчям до ме­не‚ вип­роста­лася на по­вен зріст у чорній проймі.

Я не знаю‚ яким у ту мить бу­ло об­личчя Кіті‚ але ме­не про­низав та­кий страх‚ що я бо­яв­ся дих­ну­ти.

Во­на сто­яла над прірвою.

— Са­но‚ — я мо­литов­но склав ру­ки. — Іди до ме­не. Бла­гаю.

Са­но…

Во­на ди­вилась на ме­не з яко­гось не­бес­но­го світу. Потім та­ки лег­ко ско­чила на ки­лим‚ і тієї ж миті я лю­то схо­пив її за плечі і по­валив долілиць на підло­гу. Я ка­рав її сер­ди­то‚ як звір‚ і мені з очей си­пали­ся іскри. Я ку­сав її гострі ло­пат­ки‚ ніби хотів з’їсти Са­нині кри­ла‚ на які во­на так не­обач­но пок­ла­дала­ся‚ сту­пив­ши на край бе­зодні. Я вга­мував­ся тіль­ки тоді‚ ко­ли відчув її кон­вуль­сивні здри­ган­ня‚ і вто­пив своє об­личчя між ти­ми кри­лами.

Во­ни бу­ли такі без­помічні‚ що хотілось їх ніжи­ти безкінеч­но‚ спо­куту­ючи ви­ну хи­жого звіра.

Я зди­вував­ся‚ ко­ли по­чув її за­дово­лений го­лос:

— Кіті‚ ну як ми пров­чи­ли ць­ого гульвісу? Ти ба­чила?

Та цей го­лос був зовсім інак­шим‚ ко­ли во­на по­вер­ну­лась до ме­не об­личчям:

— Ніко­ли не ка­жи мені про своїх жінок‚ чуєш? Як­що ти ко­ли не­будь ме­не по­кинеш‚ я це зроб­лю.


 

6


 

Вранці ми поїха­ли на ба­зар‚ що вже пах ранніми по­луни­цями (там я ще раз пе­реко­нав­ся в тісноті ць­ого світу‚ бо за при­лав­ком у м’яс­но­му ря­ду по­бачив відмінни­ка на­род­ної освіти і що­най­мен­ше тричі ге­роя соціалістич­ної праці Оле­ну Й­осипівну Підко­нюшу)‚ на­купи­ли вся­кої вся­чини‚ потім я за­питав у Са­ни:

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.docx)Vasil_shklyar_klyuch.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.fb2)Vasil_shklyar_klyuch.fb2