Василь Шкляр - Ключ (сторінка 33)

— А що ми візь­ме­мо для на­шої ма­лень­кої Кіті‚ га? На­ша ма­лень­ка Кіті‚ ма­буть‚ лю­бить по­лунич­ки?

— Ду­же‚ — ска­зала во­на. — При­чому з вер­шка­ми.

Ко­ли ми по­вер­та­лися до мо­телю‚ я знай­шов чу­довий привід ре­абіліту­вати­ся пе­ред Са­ною і ска­зав‚ що навіть кас­тру­лю не по­зича­тиме­мо в Каміли‚ ад­же ми ще не провіду­вали мо­го найліпшо­го ту­тешнь­ого при­яте­ля‚ який жи­ве ось тут‚ по до­розі‚ у Нек­ри­чах.

Гри­горій Іва­нович був удо­ма («Ви не у­яв­ляєте‚ па­не бра­те Андрію‚ яку приємність…»), я поз­най­омив й­ого із Са­ною‚ він за­питав‚ чи це не дру­жина ча­сом‚ а я ска­зав‚ що дру­жина‚ зви­чай­но‚ не­дав­но поб­ра­лися‚ оце ж і заїха­ли до вас‚ Гри­горію Іва­нови­чу‚ відзна­чити цю подію. По­ки за­мочу­вало­ся м’ясо‚ я ще вис­тру­гав шам­пу­ри із си­рих дубців‚ розіклав на подвір’ї ба­гат­тя‚ на­палив жа­ру‚ а пізніше‚ ко­ли вже подвір’ям сте­лив­ся за­паш­ний ди­мок‚ зміша­ний з аро­матом підпе­ченої свіжи­ни‚ Гри­горій Іва­нович рап­том ска­зав: «Я вас‚ Ок­са­но‚ знаю дав­но‚ — ска­зав цей зо­лотий дідок‚ хит­ро пог­ля­да­ючи на неї. — А знаю я вас то­му‚ що мені чо­ловік ваш дав­но про вас роз­ка­зував». Я зумівся на ць­ого чуд­но­го дідка‚ бо ніко­ли й­ому не ка­зав про Са­ну ні сло­ва‚ але хай бу­де так‚ хай бу­де так‚ усміхав­ся я до неї‚ усміхав­ся до дідка й до синь­ого не­ба‚ яко­го вже не ба­чив хтоз­на скіль­ки‚ я ледь ледь пам’ятав це не­бо‚ де ко­лись у моєму ди­тинстві кри­чали невідомі мені пта­хи, де сто­яла моя ба­буся в синій коф­тині у білий го­рошок, де сто­яли мої бать­ко ма­ти, що так ра­но пішли з ць­ого світу в те царс­тво не­бес­не, де пла­чуть, і пла­чуть, і пла­чуть пташ­ки з мо­го раю ди­тинс­тва, та­кого ко­рот­ко­го раю, що я лиш пам’ятаю, як ма­ма мені по­дає пу­чечок су­ниць, та­кого ко­рот­ко­го раю, що я лиш пам’ятаю, як моя ба­буся ко­пає ко­пає ко­пає ко­пає ко­пає кар­топлю, во­на сто років про­ходи­ла в одній коф­тині і сто років ли­ше ко­пала кар­топлю, во­на ко­пала її на колінах, ко­пала рач­ки і ле­жачи, па­да­ючи з ніг біля тієї кар­топлі, щоб потім, ви­копав­ши, зно­ву за­гор­ну­ти її в зем­лю — і так безкінеч­но, лю­дина прий­шла на цей світ, щоб сто років хо­дити в одній синій коф­тині у білий го­рошок і сто років ко­пати кар­топлю, щоб знов за­рити її у зем­лю, бла­га­ючи в Бо­га тіль­ки до­щу, більш нічо­го, тіль­ки до­щу, не зна­ючи, що на ць­ому світі є мо­ре, мартіні й Па­риж, а то­му я зви­нува­чую те­бе, світе, за­мов­кни, ви­сокий су­де, те­пер моя чер­га зви­нува­чува­ти і я зви­нува­чую те­бе, жор­сто­кий світе, хоч ти до ме­не глу­хий, ти зу­мис­не зро­бив мою мо­ву мер­твою, аби не чу­ти ць­ого, та я во­лаю j’accuse[32] — ж’акюз, ж’акюз, ж’акюз! — за те, що ти при­думав оцю кар­топлю, за те, що я пе­реки­нув до­гори дном усі ма­гази­ни в Па­рижі, по­ки знай­шов собі си­ню теніску в білий го­рошок, за те, що ти зро­бив мер­твим гра­баром мо­ву бранців кар­топлі, — я зви­нува­чую! — ж’акюз, ж’акюз, ж’акюз, але за­пам’ятай, світе: ко­ли я пос­та­ну із пра­ху, то по­веду те­бе за со­бою.

Од­нак по­мовчімо хви­лину, бо он уже й­де Зо­лотий Дідок, він іде до нас із по­шар­па­ною кни­жеч­кою, на­писа­ною мер­твою мо­вою, він сідає біля ви­чах­ло­го ба­гат­тя і чи­тає цю кни­жеч­ку ав­то­ра са­могуб­ця, кни­жеч­ку, яка вар­та ста Но­белівсь­ких премій, але в Сток­гольмі не зна­ють тих, що пи­шуть мер­твою мо­вою, не зна­ють сма­ку пе­ченої кар­топлі, не зна­ють, що ген оте по­ле, за­лите літнім сон­цем, нас­правді вкри­те сніга­ми, і крізь ті сніги, за­губив­ши до­рогу, бре­де і бре­де ще один са­могу­бець, який замість пен­зля взяв шприц і ви­тис­нув з нь­ого мертві сухі де­рева і по­рожні пта­шині гнізда, мож­ли­во, гнізда тих птахів, які кри­чать із мо­го ди­тинс­тва і па­да­ють, па­да­ють, па­да­ють на зем­лю, згор­нувши кри­ла. …Я знов за кер­мом хміль­ний, я ки­даю вик­лик до­рожньо-пат­рульній службі, на пов­ну гучність вми­каю мою лю­бу Ма­рину Одоль­ську, яка своїм кра­сивим ро­том на­магаєть­ся вдих­ну­ти жит­тя у мертві сло­ва, я бле­фую, бо я зовсім без­си­лий і до­помог­ти мені мо­же тіль­ки ве­ликий блеф, ко­ли лю­дина без­до­ган­но вдає, що знає те, чо­го нас­правді не знає або не мо­же до­вес­ти, і я піду на цей блеф до­конеч­но, чо­го б він не кош­ту­вав, ад­же я в ць­ому ділі мас­так, справжнісінь­кий дой­да, я бле­фую уже дав­но, пи­шучи ди­сер­тації вче­ним не­до­ум­кам, пи­шучи прог­ра­ми для най­проґре­сивніших партій, вих­ва­ля­ючи ви­соких політиків і сміючись там, де тре­ба пла­кати, моє жит­тя дав­но ста­ло ве­ликим бле­фом і я зно­ву піду на нь­ого че­рез без­силля і невідомість. Вже ско­ро. Бо я та­ки знаю збіса ба­гато, лиш вичікую слуш­ний мо­мент.

А по­ки що я бе­ру Са­ну, бе­ру свою те­лес­копічну вуд­ку, і ми й­де­мо ри­бали­ти. Іде­мо тією стеж­кою, що в’єть­ся уз­довж річки, чуємо, як пос­тогну­ють роз­куй­ов­джені сос­ни, і там, поміж со­сон, я ба­чу не­велич­ку фер­му, де мож­на коп­ну­ти черв’яків. Не­показ­ний цег­ля­ний бу­дино­чок, у яко­му, вид­но, хтось жи­ве, по­руч за­горо­да, де бро­дить з де­сяток овець, саж для сви­ней, і невідь звідки ви­рина­ють два со­бацю­ри — один білий, дру­гий чор­ний, завбільш ки як те­лята, але доб­ре нав­чені со­бацю­ри, бо ко­ли за­чули свист, по­вер­ну­ли на­зад, і тоді я по­бачив Жо­ру з но­жем у руці, що поб­лиску­вав про­ти сон­ця, і здо­гадав­ся, що це фер­ма Са­ватія. Жо­ра та­ки справді різа­тиме ба­рана, бо в ру­ках у нь­ого ніж, як баґнет, при­везе­ний, вид­но, з Аф­га­ну.

— Чи не мож­на десь тут коп­ну­ти черв’яків? — спи­тав я, а він відповів, що мож­на, чо­го ж, тіль­ки тут на черв’як нічо­го не ло­вить­ся, тут тре­ба ло­вити на шма­ровид­ло, тоб­то на си­ру роз­ко­лоче­ну ман­ку, по­яс­ню­вав Жо­ра, усміха­ючись про­ти сон­ця, і ніж виб­лиску­вав у й­ого руці, мов жи­ве срібло, а ко­ли ми пішли далі, то зго­дом по­чули ове­че бе­кан­ня, яке ще дов­го вітер но­сив поміж со­сон, ми й­шли і й­шли, по­ки не заб­ре­ли в ди­ку місци­ну, де вже й оче­рет сто­яв, мов той ліс, але ми за­вер­ну­ли у сос­ни, по­ляга­ли там горілиць і дов­го ди­вились на кро­ни де­рев, які ко­лива­лися в синь­ому небі по ко­лу. …Я відій­шов тро­хи вбік, роз­клав вуд­ку, відку­сив гач­ка від во­лосіні і прив’язав до неї чер­во­ну по­луни­цю, а потім, мов­би за­кинув­ши вуд­ку в невідо­му мені гли­бочінь, три­мав її так, щоб по­луни­ця зви­сала як­раз над Са­нини­ми вус­та­ми. Во­на відра­зу за­чула здо­бич, але не ки­дала­ся на неї, як хи­жак на блеш­ню, во­на м’яко во­руши­ла ро­том, ледь ледь тор­ка­ючись до на­жив­ки, а потім та­ки по­волі, як ри­бина, втяг­ла її в се­бе, і я ле­гень­ко підсік.

Зо­лота ри­бина, ти­хень­ко по­пис­ку­ючи і зви­ва­ючись, ішла до моїх рук, зо­лота лус­ка спа­дала від то­го зви­ван­ня, а ко­ли я взяв її обіруч, поп­ро­сила місяч­ним го­лосом:

— Відпус­ти ме­не. Я тобі ви­конаю будь яке ба­жан­ня. І ось тут у ме­не ви­хопи­лися зовсім не­доречні на ту мить сло­ва, досі не мо­жу собі прос­ти­ти.

— Ба­жан­ня? Я, Са­но, хо­чу, щоб ти зав­тра поїха­ла до­дому.

У неї був та­кий ви­раз об­личчя, ніби я відва­жив їй ля­паса.

— До­дому? Я?

— Так, Са­но, до Києва.

— А ти?

— А я приїду після­зав­тра.

— Чо­му?

Те­пер мені здаєть­ся, що Са­на здо­гаду­вала­ся про мій намір, ад­же ми вже ду­мали і го­вори­ли од­на­ково.

— Так тре­ба. Інак­ше ми ніко­ли не зро­бимо те, за­ради чо­го сю­ди приїха­ли.

Я ска­зав ще од­ну ве­лику дур­ни­цю. Ад­же ви­ходи­ло так, ніби все, що відбу­лося між на­ми, бу­ло дру­горяд­ним. Во­на не спи­тала, що я за­мис­лив, тіль­ки пов­то­рила те, що вже ка­зала на ць­ому бе­резі:

— Мені страш­но.

— У нас не­має іншо­го ви­ходу, — ска­зав я.

— Мо­же, я по­буду у Гри­горія Іва­нови­ча? І тут я відчув, як кам’яніє моє сер­це.

— Ні, — ска­зав я. — Я відве­зу те­бе на ав­то­вок­зал. Ти поїдеш до Києва. Та­ке от… моє ба­жан­ня.

Потім ми дов­го сиділи мов­чки і їли по­луниці, не відчу­ва­ючи сма­ку, їли їх, як тра­ву. Я ло­вив її відсутній пог­ляд, та він був ду­же да­леко.

Са­на ков­зну­ла ру­кою у свою ма­лесень­ку су­моч­ку (во­на ніко­ли з нею не роз­лу­чала­ся) і діста­ла си­гаре­ти.

— У Києві ти по­кинеш па­лити, — ска­зав я.

— Це твоє дру­ге ба­жан­ня?

— Так, є ще й третє.

— Ціка­во.

— Я хо­чу, щоб ти на ту од­ну ніч за­лиши­ла мені Кіті.

— Доб­ре, — ска­зала во­на. — З то­бою спа­тиме Кіті.



 

7


 

По­пере­ду у нас бу­ла ще до­ба, і Са­на не зби­рала­ся її труїти.

Нав­па­ки, зго­дом во­на ста­ла жар­ту­вати біль­ше, ніж будь ко­ли, у неї все­лив­ся який­сь сміхот­ли­вий біс.

— Чуєш, Кіті, зав­тра ти са­ма спа­тимеш із цим гульвісою, — ска­зала во­на, і бідна мав­почка зав­ми­рала від по­диву. — Та ти не хви­люй­ся, на­решті і ти змо­жеш avoir la main dans la pate[33], мною він уже на­охо­тував­ся, але ще не знає, що че­кає й­ого цієї ночі. Він, цей гульвіса, ду­має, що вже по­бачив ви­щий піло­таж. Ні, ріднень­кий, усе ще по­пере­ду. За свої три ба­жан­ня ти спла­тиш ви­конан­ням моїх де­сять­ох. Зби­рай­ся, я хо­чу раків!

— Са­но, ти ж не їси раків.

— Те­пер бу­ду їсти. Мені стра­шен­но по­добаєть­ся, як во­ни пах­нуть. Ми за­раз піде­мо до ба­ру, за­мови­мо горілки, пи­ва і раків.

Ти ще не ба­чив ме­не п’яною.

— Та­ке вра­жен­ня, що ти вже п’яна.

— Тоді зо­дягай ме­не. — Во­на по­дала мені чорні кол­готки з виріза­ми угорі і підня­ла но­гу. — Мерщій.

— Як­що я не по­миля­юся, спер­шу зо­дяга­ють…

— Ти як­раз по­миляєшся. Ти нічо­го не тя­миш у жіно­чих ту­але­тах. Ро­би, що ка­жуть. Одні тру­сики ми вже посіяли у Бо­гус­лавсь­ко­му лісі.

— Так… що далі?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.docx)Vasil_shklyar_klyuch.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.fb2)Vasil_shklyar_klyuch.fb2