Василь Шкляр - Ключ (сторінка 34)

— Те­пер по­дай мені са­рафан­чик.

— Са­но, у те­бе все бу­де звер­ху.

— Зни­зу, — ска­зала во­на. — Ти і в ць­ому нічо­го не тя­миш. Як я мог­ла за­коха­тись у та­кого bonhomme[34]! Во­на по­дала мені ліфчик.

— Поцілуй ме­не. Швид­ше. Pas sur la bouche[35]. Ліфчи­ком во­на за­тули­ла об­личчя Кіті.

Ко­ли ми підніма­лися до ба­ру, я мо­лив­ся, щоб там бу­ло по­рожньо, але ще знад­во­ру по­чув п’яні ви­гуки. Два сто­ли бу­ло зсу­нуто до­купи, роз­пашіла ком­панія, во­чевидь, до­вер­шу­вала спра­ву, яку Жо­ра роз­по­чав своїм блис­ку­чим баг­не­том. Він теж був тут, як і Са­ватій Яр­чук. Се­ред інших чо­ловіків я впізнав ще од­но­го сво­го доб­ро­го дру­га, кот­ро­го вчо­ра підви­щив у званні, а він, нев­дячний, прий­шов сь­огодні в цивіль­но­му. Втім, тро­хи пізніше я зро­зумів, що тут зібрав­ся чи не весь на­чаль­ниць­кий склад МВС рай­он­но­го мас­шта­бу, щоп­равда, з ни­ми бу­ло всь­ого лиш дві жінки, але од­на з них так ве­реща­ла, що мог­ла заміни­ти доб­рий загін ама­зонок.

При­най­мні ме­лан­холій­ний го­лос Ел­ли Фіцдже­ральд гу­бив­ся в то­му ве­рес­ку, як ко­мари­ний писк.

До нас підій­шла Каміла, і я помітив, що во­на теж напідпит­ку. Ґуд­зи­ки на її блузці роз­стеб­ну­лися ниж­че мо­лоч­них за­лоз, і я бо­яв­ся, щоб її дубівки не ви­пор­сну­ли нам на де­серт. Втім, до де­сер­ту бу­ло ще да­леко. Моя grande dame, оче­вид­но, підігріта виг­ля­дом про­цеп­тивної му­лат­ки, поп­ро­сила при­нес­ти пляш­ку «Ста­рокиївсь­кої», два пи­ва і всі ра­ки, які пов­за­ють на кухні.

— Живі? — спи­тала Каміла.

— Ні, чер­воні, — відповіла Са­на. — Хіба ви не вмієте пек­ти раків? — Їх ва­рять, — прос­то­душ­но ска­зала Каміла.

— Ну то й зваріть.

— Це все? Більш нічо­го?

— Реш­ту при­несіть на влас­ний роз­суд.

— Доб­ре, мо­жете на ме­не пок­ласти­ся, — відпла­тила Каміла теж двоз­начною фра­зою, див­ля­чись на ме­не.

Ось так і на на­шому столі з’яви­лася час­тка то­го ба­ран­ця, яко­го Жо­ра приніс у жер­тву добірно­му то­варис­тву. По­дум­ки я повісив й­ому на гру­ди ор­ден «Друж­би на­родів».

«Ста­рокиївсь­ка» бу­ла з хо­лодиль­ни­ка, але ви­пов­ню­вала жи­ли та­ким рап­то­вим теп­лом, що все зда­валось прек­расним — і цей за­тиш­ний бар у над­рах мо­гутньої тверджі, і ко­рабельні сос­ни за вікном, які ніко­ли не зна­ли, що та­ке за­тишок, і яким не страш­ний був уже й са­мум[36]. Я об­чи­щав Сані раків, об­лу­зував ший­ки і скла­дав у її тарілку, во­на їла їх упер­ше в житті і ди­вува­лася, чо­му, дур­на, не роз­кушту­вала раніше, чо­му во­на все ги­дува­ла, навіть ба­рани­ну, яку теж оце їсть упер­ше — так чуд­но хо­лоне на гу­бах ця ба­рани­на, але ра­ки — річ особ­ли­ва, це ок­ре­ма стат­тя, мій лю­бий, ти будь обе­реж­ний із ци­ми ра­ками, ад­же во­ни ду­же спри­яють ви­роб­ленню ан­дро­генів, ска­зала Са­на, атож, чо­ловічих ста­тевих гор­монів, ко­ханий, тих ан­дро­генів, які обу­мов­лю­ють і сек­су­альність, і аґре­сивність самців вод­но­час, за­тям це, мій лю­бий, це ду­же важ­ли­во.

Еле­мент аг­ре­сив­ності при­сутній навіть в еро­тич­них фан­тазіях, але бач… — білу об­лу­зану ший­ку во­на пок­ла­ла між білі зуб­ки, — річ у тім, що ця аг­ресія здебіль­ша бу­ває умов­на, грай­ли­ва, ми її ще на­зиваємо інстру­мен­таль­на, мій люб­чи­ку, а бу­ває хи­жа, во­рожа, спря­мова­на на цілко­вите зни­щен­ня. І я хо­чу, щоб ти це за­тямив.

Зви­чай­но, ти хлоп­чик ро­зум­ний, ти доб­ре знаєш, до чо­го до­водить лю­дину го­лод, як знаєш і те, що го­лод бу­ває різний.

— Ти хо­чеш, щоб я поїха­ла, і я поїду, — во­на зно­ву ви­пила, але замість рум’янців на її об­личчі прос­ту­пала хо­лод­на блідість. — Це твоє чо­ловіче пра­во. Я ро­зумію, що… nous ne pouvons pas faire des petits exercies d’heroisme — il faut fаire les grandes compositions[37]. А то­му вва­жай ме­не прос­то повією.

— Пе­рес­тань, Са­но.

— Ні, це ти пе­рес­тань. Я прос­ти­тут­ка, і хо­чу, щоб це ба­чили й зна­ли усі. Я прос­то про­фесій­на пу­тана, — ска­зала во­на так го­лос­но, що гамірна ком­панія при­тих­ла. — Я не при­ховую ць­ого, — ска­зала во­на і зно­ву ви­пила, і вик­лично про­вела кінчи­ком язи­ка по гу­бах. — Хіба це по­гано? Ска­жи, хіба тобі не по­добаєть­ся втіша­тися з про­фесій­ною прос­ти­тут­кою?

— Ду­же, — ска­зав я. — Мені ду­же по­добаєть­ся.

— Отож бо.

Са­на підве­лася і, по­хиту­ючись, пішла до шин­ква­су (я не міг зро­зуміти, чи во­на вже та­ка хміль­на, чи зу­мис­не отак по­хитуєть­ся, але мені ста­ло страш­но, ко­ли по­бачив, що з під ку­цень­ко­го са­рафан­чи­ка світять­ся гли­бокі вирізи на чор­них кол­готках, що її вип­ну­те сра­ченя націле­не на ге­нераль­ний штаб МВС, як оси­не жа­ло).

Я б не ска­зав, що цей штаб ви­явив особ­ли­ву вій­сько­ву вит­римку, та все од­но по­дум­ки я кож­но­му ого­лосив по­дяку із за­несен­ням в осо­бову спра­ву.

Са­на підкли­кала Камілу, — та чо­мусь весь час про­пада­ла на кухні, хоч її очі бу­ли вже геть ка­ламутні, і мені зак­ра­лась підоз­ра, що Каміли­не сп’яніння не ал­ко­голь­не, — од­нак з їхнь­ого ше­потіння мож­на бу­ло зро­зуміти не біль­ше, аніж із ше­лес­ту шов­копря­да в шов­ко­вич­но­му листі.

Я тіль­ки пізніше здо­гадав­ся, про що во­ни го­вори­ли: сте­рео ко­лон­ки ви­бух­ну­ли та­кими рит­ма­ми, що від зву­кових хвиль у ме­не на го­лові зат­ремтіло во­лос­ся. Са­на ще прик­ла­лася до чар­ки, а потім по­тяг­ла ме­не за ру­ку до тан­цю, я ска­зав, що во­на вже зовсім поїха­ла, що їй тре­ба у тих неп­ристой­них ша­тах сидіти й не во­руши­тися, на що Са­на ска­зала, що во­на не поїха­ла, а поп­ливла, je m’en fiche de tout[38], ска­зала ця відь­ма і, вих­ля­ючи жа­лом, мет­ну­лася до сусіднь­ого сто­лу, я не спам’ятав­ся, ко­ли біля неї опи­нив­ся Жо­ра, але ба­чив, як обоє во­ни зат­рясли­ся в су­дом­но­му танці.

Ме­не зовсім не дой­ма­ли рев­нощі, зреш­тою, до ко­ла пот­рю­хика­ли ще дві па­ри, але стра­хала ней­мовірна блідість на Са­ни но­му об­личчі, яким уже пробіга­ли дрібні кон­вульсії. І ще я по­бо­ював­ся, аби щось не зро­било­ся Жорі, ад­же одні й ті самі ан­дро­гени вик­ли­ка­ють і хіть, і не­само­виту аг­ресію, — з гіркою усмішкою я зас­во­ював уро­ки сек­со­пато­лога Ок­са­ни Вер­бної, — аґресію не ли­ше інстру­мен­таль­ну, а й нищівну, особ­ли­во, ко­ли й­деть­ся про на­зем­них при­матів, — до­пов­ню­вав я сво­го ко­хано­го вчи­теля, і десь тоді краєм ока зав­ва­жив, що до їхнь­ого тан­цю ще пильніший Са­ватій, й­ого неп­ри­род­но чер­во­не об­личчя, як ска­зала б Са­на, плив­ло, плив­ло, плив­ло, але він мужньо сидів на місці, я без зас­те­реж­но по­чепив й­ому на мо­гутні гру­ди ор­ден «Чер­во­ного пра­пора», я вза­галі то­го ве­чора був над­зви­чай­но щед­рим, і не­заба­ром усі мої любі мен­ти сиділи в ор­де­нах і ме­далях, во­ни так под­зень­ку­вали ти­ми на­горо­дами, що в ме­не роз­ко­люва­лася го­лова.

Осо­бис­то ж я мар­но на­магав­ся зас­лу­жити най­скромнішу ме­даль­ку, та­ку вже скром­ну, що навіть не міг зга­дати, як во­на на­зиваєть­ся, ну, оту ме­даль­ку, що да­ють за вря­туван­ня тих, що топ­лять­ся, спер­шу пли­вуть, а потім топ­лять­ся, я з усіх сил ста­рав­ся її за­роби­ти, та в ме­не ніяко­го біса не ви­ходи­ло, бо моя най­чарівніша пу­тана, моя най­со­лод­ша прос­ти­тут­ка, моя найвітро­гонніша повія, моя най­про­цеп­тивніша суч­ка втра­тила уся­кий кон­троль над со­бою, во­на вже бу­ла та­ка п’яна і вітря­на, що ко­ли пішла з май­ором підпол­ковни­ком до повіль­но­го тан­цю, то не чу­ла, як об її гру­ди треть­ся ме­даль «За відва­гу на по­жежі», на ме­не во­на вже май­же не звер­та­ла ува­ги, ад­же я зас­лу­гову­вав хіба що піонерсь­ко­го знач­ка та ще чер­во­ного гал­сту­ка, і мені не за­лиша­лося біль­ше нічо­го, як піти і повіси­тись на то­му гал­сту­ку. Я вирішив так і зро­бити, я вже й при­кинув, де кра­ще за­чепи­тися, аби ки­нути вик­лик не ли­ше Сані, а й усім са­могуб­цям, які ніко­ли не лізуть у заш­морг пе­ред дзер­ка­лом, отож не­важ­ко здо­гада­тися, що я вирішив це зро­бити в нашій прек­расній ванній кімнаті, ад­же, окрім усь­ого, ко­ли гля­нути збо­ку, скла­деть­ся вра­жен­ня, що ме­не повіси­лося аж двоє — ну як? — як вам це по­добаєть­ся, мій до­рогий Сен Мар­те­не, я маю на увазі не са­ме са­могубс­тво як та­ке, а ма­теріаль­не втілен­ня фа­таль­но­го чис­ла «2».

У мені вже не ли­шало­ся ані крих­ти ва­гань, я визрів, я аж пе­резрів пе­рес­тиг, як ота ве­летенсь­ка гру­ша, яку витівни­ця при­рода на­сади­ла Жорі на плечі замість го­лови, і, зно­ву за­цик­лю­ючись на чис­лах та іме­нах (Жо­ра, Жорж — це ж прек­расне ім’я Ге­оргій), я вирішив на­горо­дити се­бе при­най­мні пос­мер­тно і не зна­ходив для ць­ого по­чеснішо­го ор­де­на за «свя­того Ге­оргія», я вже по­бачив, як той ге­оргіївсь­кий хрест кра­сиво сяє на гру­дях мер­ця — ви­сить хрест і ви­сить вішаль­ник, це бу­ло так зво­руш­ли­во, що я лед­ве не схлип­нув: «Гру­шо гру­шо, на якій же вербі ти ви­рос­ла?

На якій вербі ти висіла, гру­шо?» І ко­ли Са­на, ко­ли ця най­чарівніша з усіх повій і най­до­рож­ча з усіх прос­ти­туток, рап­том пішла по­за шин­квас, пішла, спо­тика­ючись, до две­рей, що ве­ли на кух­ню, пішла, ве­рете­нячи ого­леним жа­лом, у самісінь­ке куб­ло ць­ого бор­де­лю, ко­ли во­на при­чини­ла за со­бою ті двері під зас­ли­няни­ми від хіті пог­ля­дами, я та­кож підвівся і рішу­че пішов із ба­ру, спус­тився схо­дами вниз, потім інши­ми схо­дами ру­шив уго­ру, але на цих, інших схо­дах, що ве­ли до го­телю, я зу­пинив­ся, вслу­ха­ючись у який­сь стукіт: один два три, один два три, — спер­шу мені зда­лося, що я чую кро­ки зи­мово­го ри­бал­ки, а тоді здо­гадав­ся, що ні, — це сту­котить моє навіже­не сер­це.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.docx)Vasil_shklyar_klyuch.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.fb2)Vasil_shklyar_klyuch.fb2