Василь Шкляр - Ключ (сторінка 35)

Двері до на­шої кімна­ти бу­ли не­зам­кнуті — моя не­уважність теж уже дій­шла краю — я штов­хнув їх і відваж­но ру­шив до ван­ної, чу­ючи да­лекий го­лос до­щу, та, про­чинив­ши двері, зав­мер: під ду­шем сто­яла Са­на, зап­лю­щив­ши очі, бо її об­личчям стіка­ла во­да, усім її тілом стіка­ли струм­ки, во­на жадібно підстав­ля­ла се­бе гус­тим бриз­кам, ло­вила їх кож­ною кліти­ною сво­го тіла, у дзер­калі я ба­чив її гострі ло­пат­ки, а потім біль­ше не вит­ри­мав, відсту­пив­ся і впав на ліжко.

Я здо­гадав­ся, що Са­на прос­лизну­ла в го­тель­ний ко­ридор че­рез кух­ню, ско­рис­та­лася, так би мо­вити, служ­бо­вим хо­дом, че­рез те й опи­нила­ся тут раніше за ме­не, од­нак сум’ят­тя, — та яке там сум’ят­тя! — гос­трий нес­покій ово­лодівав мною з го­лови до п’ят, він всту­пав у мою кров і про­низу­вав ко­жен нерв. Ру­салоч­ка на стіні уже не підмор­гу­вала зак­лично, во­на зно­ву ски­дала­ся на мой­ру, на нев­бла­ган­ну мой­ру Не­мину­чості ски­дала­ся ця луб­ко­ва ру­салоч­ка із чор­ним лоб­ком, три­кут­ник яко­го на­гаду­вав роз­чах нуті но­жиці, що ни­ми мож­на пе­рет­ну­ти нит­ку жит­тя. І Са­на, вий­шов­ши з ван­ної і зап­римітив­ши мій сту­манілий пог­ляд, ска­зала, що за­раз ви­кине цей примітив за вікно, ви­кине де­шеву суч­ку в річку, де її справжнє місце, не­хай пли­ве, не­хай пли­ве ра­зом із ра­ками, ска­зала Са­на, а як­що я люб­лю faire l’amour[39] гур­том, то сь­огодні во­на це мені влаш­тує, во­на, про­фесій­на жри­ця най­ви­щих на­солод, замінить мені сот­ню німфо­манок, во­на пе­рет­во­рить цю кімна­ту над прірвою на не­насит­ний га­рем, і тут я му­шу зізна­тися, ви­сокий су­де, що Са­на дот­ри­мала сво­го сло­ва спов­на, во­на ви­кона­ла свою обіцян­ку, але я не бу­ду вда­вати­ся у под­ро­биці, бо ви, па­нове судді, все од­но ніко­ли не зро­зумієте, як го­ла жінка мо­же ви­пус­ти­ти із сво­го ру­кава рій бджіл, у яких на жа­лах замість от­ру­ти мед, і во­ни вис­тром­ля­ють ті жа­ла, зна­ючи, що не­заба­ром пом­руть, ад­же бджо­ли вми­ра­ють після то­го, як ви­пус­тять жа­ла, та я знов та­ки не вда­вати­мусь у под­ро­биці, бо ко­ли й по­яс­ню, як це все ро­бить­ся, то мої сло­ва, ви­сокий су­де, все од­но не бу­дуть за­несені до про­токо­лу, ва­ша сте­ног­рафістка прос­то поп­ли­ве і не змо­же ви­кону­вати свої обов’яз­ки, а ви, па­нове судді, ого­лоси­те пе­рер­ву і розій­де­тесь по ту­але­тах дро­чить, як дро­чать се­бе уже два ро­ки аме­риканські рес­публіканці, вис­лу­хову­ючи зізнан­ня мо­го лю­бого дру­га де­мок­ра­та Клінто­на, мої до­рогі й такі по­важні рес­публіканці, котрі на­писа­ли у своїй прог­рамі, що при­ват­на власність є свя­щен­ною і не­дотор­канною, але ні сло­вом не об­мо­вили­ся про не­дотор­канність при­ват­но­го жит­тя, во­ни зу­мис­не ць­ого не зро­били, за­лиша­ючи за со­бою пра­во об­ню­хува­ти жіночі тру­си, про­бува­ти на зуб реш­тки геніталь­них виділень і шизіти в оваль­них пар­ла­ментсь­ких ту­але­тах, по­рушу­ючи свя­щен­не та­бу Біблії (на якій во­ни при­сяга­ють­ся), що не мож­на всує сіяти сім’я, а я, ве­ликий май­стер бле­фу, справжнісінь­кий дой­да, вірив у не­порочність їхніх ідей і пе­редер із тої прог­ра­ми кра­сиву брех­ню про свя­щенність і не­дотор­канність при­ват­ної влас­ності.

Ка­юся, ка­юсь… Хоч не ба­чу в то­му аж та­кої ви­ни, щоб чер­воніти, я все ро­бив із чес­ни­ми наміра­ми, ви­сокий су­де, і при­чину всіх не­щасть вба­чаю ли­шень у ць­ому шма­точ­ку ме­талу, пог­лянь­те, па­нове, він і досі у ме­не в ки­шені, ось він, цей найбіль­ший ре­човий до­каз, при­дивіть­ся уважніше — це не ку­ля, це зви­чайнісінь­кий КЛЮЧ, плес­ка­тий, на три зубці (про­шу не плу­тати із дер­жавним гер­бом), а то­му я не вірю аба­ту Агріпі, що чис­ло «три» є щас­ли­вим, що це рівно­вага, вихід із без­ви­ході, во­ни, ці три зубці, прог­ризли моє сер­це, ви­пили з нь­ого кров, ви­суши­ли й­ого, мов міхур, і повіси­ли на цвях пе­ред дзер­ка­лом.

Я знаю, ви­сокий су­де, ти ще мо­жеш за­пита­ти, чо­му ми із Са­ною час­то пе­рехо­дили на фран­цузь­ку, ви­казу­ючи цим свою за­розумілість і по­гор­ду до інших лю­дей, ти мо­жеш нас запідоз­ри­ти у маніакальній звер­хності над людь­ми, яка та­кож час­то приз­во­дить до зло­чину, чи що­най­мен­ше за­кину­ти нам у не­патріотизмі, але це не так.

По­яс­нюю: прос­то мій на­род не при­думав ба­гать­ох слів що­до тон­кощів лю­бов­ної гри, мій на­род сто­яв стор­ча­ка на бу­ряках, рач­ки сто­яв на кар­топлі, він уби­вав­ся біля тієї кар­топлі, щоб нас­тупної вес­ни знов за­гор­ну­ти її у зем­лю, і й­ому не бу­ло ко­ли зай­ма­тися, pardon, та­кими дур­ни­цями.



 

8


 

У по­неділок‚ о восьмій ве­чора‚ я по­садив Са­ну на ком­форта­бель­ний мікро­ав­то­бус‚ який доїжджає до Києва‚ як і моя по­пелюш­ка‚ за три го­дини.

До то­го во­на ще зібра­ла свої речі (Са­на за­лиша­ла мені тіль­ки Кіті)‚ але я ска­зав‚ щоб во­на по­кину­ла їх у ма­шині‚ ад­же зав­тра я сам усе при­везу до Києва.

— Доб­ре‚ — ска­зала во­на. — Я візь­му ли­ше свою су­моч­ку і ле­гень­кий куль­ок. Пок­ла­ду щось на­кину­ти‚ як уве­чері бу­де хо­лод­но.

— Тобі не­має чо­го бо­яти­ся‚ — ска­зав я.

— Я прос­то мер­зляч­ка.

Ми гу­ляли бе­регом річки‚ але то бу­ла не­весе­ла про­гулян­ка.

Окрім усь­ого‚ між на­ми за­лиша­лася гнітю­ча не­домов­леність.

Са­на тіль­ки спи­тала:

— Ти не сер­дишся на ме­не?

— Ні‚ — ска­зав я. — Ти най­кра­ща у світі.

— Тобі бу­ло со­ром­но?

— Ти най­кра­ща у світі‚ — пов­то­рив я.

— Як ота чап­ля‚ що за­диви­лась у во­ду. Ти знаєш‚ чо­му во­ни го­дина­ми ви­див­ля­ють­ся у во­ду?

— Вичіку­ють здо­бич. Чаплі теж не­погані ри­бал­ки.

— Ні‚ — ска­зала во­на. — У дзер­калі пле­са во­ни ми­лу­ють­ся на свою вро­ду.

— За­раз пле­са не­має.

Вітер не ли­ше куй­ов­див сос­ни‚ він і річкою гнав чи­малі хвилі‚ які пе­рели­вали­ся то сліпу­чими зблис­ка­ми сон­ця‚ то мінли­вими тіня­ми. Над во­дою цей вітрю­ган та­кож був кру­чений‚ він не здій­мав рівну‚ лас­ка­ву хви­лю‚ а ко­лово­ротив у воді темні ви­ям­ки — так, ніби річкою мча­ли не­видимі коні і за­лиша­ли на ній гли­бокі сліди від ко­пит.

А ви­соко над во­дою кру­тили­ся в небі ку­цох­вості бе­регові ластівки‚ без­ладно так літа­ли‚ як осіннє лис­тя‚ що повністю віддаєть­ся на во­лю вітрові.

— Ми сю­ди ще приїде­мо? — спи­тала Са­на.

— Як­що ти за­хочеш.

— Мені бу­ло доб­ре тут.

Зго­дом я на­магав­ся зга­дати кож­не її сло­во‚ мов­ле­не то­го дня.

Ча­сом мені зда­вало­ся‚ що я про­пус­тив у її сло­вах щось ду­же важ­ли­ве.

Ще пам’ятаю‚ як ми дов­го ди­вили­ся на ри­бал­ку чов­ня­ра‚ який плив і плив на од­но­му місці. Так річко­ва чай­ка‚ бу­ває‚ роз­ки­не кри­ла на вітрі і за­висає геть не­рухо­ма.

Пра­воруч від мо­телю бу­ла не­велич­ка за­водь‚ де Са­ватій при­пинав свій чо­вен‚ і ли­хий смик­нув ме­не за язик зап­ро­пону­вати Сані трош­ки по­ката­тися. Ми по­вер­ну­лися до мо­телю‚ щоб поп­ро­сити вес­ла і ключ від чов­на‚ але‚ дій­шов­ши за­воді‚ по­бачи­ли‚ що Са­ватій са­ме при­чалив до бе­рега. Він зігнув­ся в дю­ралевій «крим­чанці» і длу­бав­ся в сітці‚ та зблизь­ка я по­бачив ме­талеві обідки і здо­гадав­ся‚ що то ятір. В од­но­му й­ого кулі зап­лу­тав­ся… ве­личез­ний щур — брид­кий‚ облізлий‚ го­лох­востий. Щур був мер­твий. Дво­ма пе­редніми зу­бами‚ дов­ги­ми й жов­ти­ми‚ у пе­ред­смертній су­домі він так за­хопив кап­ро­нову нить‚ що Са­ватій не міг її вир­ва­ти‚ аби звіль­ни­ти ятір від гид­ко­го створіння.

Са­на по­тяг­ла ме­не за ру­ку на­зад‚ і Са­ватій помітив той брид­ли­вий жест‚ на й­ого ро­жево­му лиці за­вору­шила­ся посмішка.

— Чо­го ви так? Це ж он­датра. Її на го­ловах но­сять‚ а ви боїте­ся.

— Я ду­мав‚ це щур‚ — ска­зав я.

— Ні‚ он­датра. Тіль­ки мо­лодень­ка і че­рез те чор­на. Але влітку ніяка он­датра не го­дить­ся на хут­ро. Влітку во­ни ли­ня­ють.

Він на­решті вир­вав із жов­тих різців кап­ро­нову нить і‚ щоб зас­по­коїти нас‚ узяв ко­рот­ко­палою ру­кою он­датру за хвіст і підніс її на рівень очей.

Са­на‚ скрик­нувши‚ за­точи­лася.

— Тут їх пов­но‚ — ска­зав Са­ватій. — Во­ни теж люб­лять ри­бу і лізуть за нею навіть у ятір. А тоді за­диха­ють­ся.

Я знав‚ що Са­на те­пер у чо­вен не ся­де. Во­на по­рива­лась піти‚ од­нак мені ще хотіло­ся пе­реки­нутись сло­вом із Яр­чу­ком. Та­ка на­года трап­ля­лася рідко.

— А ри­ба не влетіла жод­на? — спи­тав я.

— Ко­ли залізе оця ко­рос­та‚ то ри­би не жди‚ — відка­зав Са­ва тій. — Ри­ба боїть­ся її і мер­твої.

— А як тут зи­мова ри­болов­ля?

— Нічо­го. Окунь по­падаєть­ся чи­малий. Але я люб­лю літо. Я до пізньої осені но­чую на річці. Хай би й каміння з не­ба‚ ме­не в ха­ту не за­тяг­неш. А тут ще та­ка фа­за міся­ця… — Він узяв он­датру в дру­гу ру­ку‚ а ту‚ якою три­мав її раніше‚ по­тер об шта­ни. — І яка ж те­пер фа­за? — спи­тав я.

— Та яка. Пов­номісяч­чя.

Са­ватій підтяг­нув чо­вен но­сом на бе­рег і‚ не при­пина­ючи й­ого‚ пішов убік фер­ми. У й­ого руці так і теліпа­лася мер­тва он­датра‚ яка‚ хоч як ти її наз­ви‚ усе та­ки на­лежа­ла до ро­дини па­цюків.

Цей настрій нас пе­ресліду­вав дов­го‚ і ви­ною був не ли­ше мер­твий щур. Ду­маю‚ нам бра­кува­ло б ду­шев­ної рівно­ваги й без нь­ого.

Я вдяч­ний був Сані‚ що во­на не до­куча­ла мені надмірною цікавістю — усе ро­зуміла з од­но­го пог­ля­ду‚ і те­пер мені здаєть­ся‚ що ро­зуміла не мен­ше за ме­не. Ми обоє дот­ри­мува­лися то­го зо­лото­го пра­вила‚ що хто ба­гато до­водить‚ той не до­водить нічо­го.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.docx)Vasil_shklyar_klyuch.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.fb2)Vasil_shklyar_klyuch.fb2