Василь Шкляр - Ключ (сторінка 36)

Го­лов­не‚ що нам бу­ло доб­ре уд­вох поп­ри всі нас­трої і вітри. Ніщо так не замітає людські сліди‚ як піщані за­метілі‚ ду­мав я.

Ко­ли ми зби­рали­ся на ав­тостанцію‚ я присів біля Са­ни‚ щоб застібну­ти її бо­соніжок‚ і це теж бу­ла хви­лина бла­женс­тва‚ мож­ли­во‚ навіть со­лод­ша за ди­кий шал‚ де не­має місця уми­рот­во­рен­ню.

Пе­ред від’їздом ми ще по­сиділи в барі‚ і‚ по­рушу­ючи влас­не та­бу‚ я ви­пив ка­ви‚ яка зав­жди вик­ли­кала в мені нав’яз­ли­ве по­чут­тя три­воги. Я дві до­би май­же не спав‚ тож пе­ред тим‚ як сісти за кер­мо‚ му­сив ви­пити міцної ка­ви. До то­го ж мені хотіло­ся ро­бити все те‚ що ро­бить Са­на. Ча­сом зда­вало­ся‚ що ми справді ста­ли відлун­ням од­не од­но­го — нерідко трап­ля­лося так‚ ко­ли хтось із нас ще тіль­ки про щось по­думає‚ а дру­гий уже ви­мов­ляє те вго­лос.

Так бу­ло і тоді. Я невідь чо­му зно­ву зга­дав сіру чап­лю‚ яка го­дина­ми ви­див­ляєть­ся у во­ду‚ а Са­на ска­зала:

— Прав­да‚ ма­буть‚ твоя. Чап­ля вичікує здо­бич. Во­на зав­жди стає так‚ щоб її тінь не па­дала на во­ду. Во­на ри­бу ба­чить‚ а ри­ба її — ні.

Підій­шла Каміла‚ і з її неп­ро­ник­но­го тем­но­го об­личчя ць­ого ра­зу бу­ло вид­но‚ що во­на та­кож про­вела без­сонну нічень­ку.


 

Ніжно ше­поче він каз­ку таємную‚
Сум­но зітха вер­боліз…


 

Бу­ває і так: за­сяде в го­лову якась пісень­ка і не відже­неш її‚ по­ки са­ма не відче­пить­ся.

— Про­щавай‚ Каміло‚ — ска­зала Са­на. — Бу­ло ду­же приємно у вас.

— Як? Ви вже від’їжджаєте?

— По­ра‚ Каміло. — І ви? — во­на по­диви­лась на ме­не‚ ши­роко роз­плю­щу­ючи сонні очі.

— Я — ні. Я приїхав ри­бали­ти.

— Але ви ще по­вер­не­теся до нас? — спи­тала Каміла у Са­ни.

— Ні‚ не по­вер­ну­ся.

— Жаль‚ — щи­ро ска­зала Каміла. — Мо­же, ко­лись бу­дете в на­ших кра­ях…

— Не знаю‚ чи бу­ду у ва­ших кра­ях‚ — ска­зала Са­на. — Хто те­пер знає‚ де він бу­де зав­тра? Я нічний ме­телик‚ Каміло. Той‚ що ле­тить на во­гонь‚ на світло. Нічний ме­телик шу­кає теп­ла‚ але са­ме там‚ на світлі‚ у теплі‚ він най­частіше і ги­не.

Каміла тіль­ки зни­зала пле­чима. Во­на бу­ла за­галь­мо­вана, і‚ на­пев­но‚ в її сон­них очах прос­то рябіли ме­тели­ки.

Са­на ви­соко за­кину­ла но­гу за но­гу‚ ого­лю­ючи защібку від по­яса‚ що три­мав чорні пан­чо­хи.

— Ка­ва чу­дес­на‚ — ска­зала во­на. — Ці нічні ме­тели­ки страшні ка­вома­ни. І вже на ав­тостанції‚ пе­ред тим‚ як сісти в мікро­ав­то­бус‚ во­на про­дов­жи­ла свою дум­ку:

— Будь обе­реж­ним з вог­нем. Ад­же ти теж до пев­ної міри нічний ме­телик. А знаєш‚ що го­лов­не у на­шому ділі? Sauvez les apparences.

Le vin est tire, il faut le boire[40].


 

9


 

По­вер­нувшись до мо­телю‚ я не по­бачив пе­ред ним біло­го фур­го­на‚ який‚ знаю точ­но‚ сто­яв тут‚ ко­ли ми від’їжджа­ли на ав­тостанцію. Це до­дало мені сміли­вості‚ я знов заг­ля­нув до ба­ру і поп­ро­сив Камілу на­лити мені чар­чи­ну горілки.

— Бо­лить на­ша голівонь­ка? — всміхну­лась мені Каміла; во­на вже‚ здаєть­ся‚ зовсім про­кину­лася й роз­во­руши­лась‚ хо­ча в барі не бу­ло ні душі.

— Трош­ки‚ — ска­зав я. — Че­рез цю їзда­нину не міг навіть пох­ме­лити­ся. Годі‚ наб­ридло.

— Я спер­шу по­дума­ла‚ що це ва­ша дру­жина.

— Ти по­гано про ме­не ду­маєш‚ — пе­рей­шов я на «ти» з Камілою. — Я її знаю день і по­ночі. Як­би в ме­не бу­ла дру­жина‚ то я б тобі ще в те­лег­рамі ска­зав: бу­демо вдвох. У ме­не ніко­го не­має‚ Каміло‚ — сум­но про­мовив я‚ точнісінь­ко так‚ як ко­лись пос­каржив­ся Кат­русі. — Я один‚ як перст. А точніше — пер­стень‚ — ста­рокиївсь­ка сумлінно підігріва­ла кров і фан­тазію. — І от цей пер­стень ко­тить­ся‚ по­ки й­ого хтось не підбе­ре й не надіне на па­лець. На день два‚ зви­чай­но.

— Чо­му на день два? Пер­стень‚ мені здаєть­ся‚ не­пога­ний.

— Ба­чиш‚ Каміло‚ вид­но‚ десь по до­розі з нь­ого ви­пав діамант.

А ці хвой­ди стра­шен­но люб­лять діаман­ти.

— Чо­му зра­зу… хвой­ди?

— То­му що хвой­ди. Шль­он­дри‚ кур­ви і хвой­ди.

— Такі ви всі‚ чо­ловіки. На­охо­туєтесь‚ скіль­ки вам тре­ба‚ а потім… Хвой­ди.

— Доб­ре‚ — ска­зав я. — Не­хай бу­дуть нічні ме­тели­ки‚ як­що це тобі по­добаєть­ся біль­ше. Не­хай бу­дуть хоч і рай­ські пташ­ки‚ тіль­ки на­лий мені ще ча­роч­ку‚ бо я хо­чу ви­пити за те­бе‚ Каміло. І за твої ку­чери­ки‚ — ска­зав я ба­гатоз­начно‚ об­воліка­ючи її крас­но­мов­ним пог­ля­дом про­фесій­но­го гульвіси.

— Ця жінка мені спо­доба­лася‚ — ска­зала Каміла. — Мо­же‚ ви по­миляєтесь.

— Як­що я ко­ли не­будь по­миляв­ся‚ то тіль­ки раз у житті. Це тоді‚ ко­ли приїздив сю­ди ми­нуло­го ра­зу. — Мій пог­ляд уже втра­тив свою ба­гатоз­начність і плив од слас­но­го спо­гаду. — Але то бу­ла моя ос­тання по­мил­ка.

— Не знаю‚ про що ви ка­жете.

Я був пе­вен‚ що во­на все знає чу­дово‚ про­те й далі роз­па­лював і се­бе‚ і її.

— Мені стра­шен­но по­доба­ють­ся ці ваші вітри‚ Каміло. Як­що ти наллєш мені ще крап­лю‚ то я вип’ю за вітер‚ який доз­во­лив мені за­зир­ну­ти у най­за­гад­ковішу шпа­рину.

Во­на ви­соко підня­ла бро­ви — так во­ни підніма­ють­ся ча­сом від стра­ху‚ а бу­ває — від зах­ва­ту чи зди­вуван­ня.

Та я по­яс­нив:

— Я вип’ю‚ Каміло‚ за вітер‚ який граєть­ся жіно­чими спідни­цями. Він‚ цей пус­тун‚ має доб­рий смак‚ хай й­ому чорт. Бо те ви­диво пе­реслідує ме­не ден­но і нощ­но.

Во­на ме­не ро­зуміла. Її пе­рес­тиглі дубівки здій­ма­лися‚ мов на хви­лях. І ще я за­пев­не знав од­ну річ: ко­ли те­бе му­чить го­лод‚ той го­лод‚ про який ка­зала Са­на‚ то ніко­ли не трап­ляєть­ся гар­ної жінки‚ те­бе об­ми­на­ють‚ як про­каже­ного‚ а ко­ли ти пе­реси­чений вкрай‚ до те­бе всі лип­нуть‚ як му­хи‚ бо тоді ти пах­неш зди­чавілим ца­пом‚ і той за­пах чу­ють ще зда­леку‚ дех­то від нь­ого прос­то чманіє — бе­ри за ру­ку й ве­ди ку­ди хо­чеш. Каміла теж чу­ла цей за­пах‚ та я і далі бу­див у ній ди­кий нес­трим.

— Я хо­чу бу­ти вітром‚ Каміло‚ — ска­зав я. — Не пер­снем‚ яко­го зо­дяга­ють на па­лець ко­му за­манеть­ся‚ а вітром‚ що сам обій­має то­го‚ ко­го він хо­че. Він про­никає в най­по­таємніші ку­точ­ки‚ він прос­ли­зає в най­тонші шпа­рини‚ і пе­ред ним без­си­ла кож­на жінка‚ навіть ти‚ Каміло‚ пе­ред ним всь­ого лиш би­лин­ка. Все‚ все‚ я мов­чу…

Ви­бач за та­ку відвертість‚ не знаю‚ що зі мною дієть­ся‚ але я сь­огодні не спа­тиму. У ме­не без­соння‚ Каміло‚ мені не тре­ба бу­ло пи­ти цієї ка­ви.

Я вий­шов надвір і пот­ра­пив під рідень­кий до­щик — та­кий‚ що на­че ду­мав‚ іти й­ому чи не й­ти. Я та­кож сто­яв і ва­гав­ся‚ хоч був не до­щем‚ а рішу­чим вітром‚ од­нак ще ду­мав‚ ку­ди й­ого спер­шу піти — чи відра­зу в кімна­ту‚ чи тро­хи ще по­гуля­ти. Мені ду­же кортіло по­диви­тися на моє вікно знад­во­ру‚ од­нак ви­ходи­ло во­но з тиль­но­го бо­ку тверджі на річку‚ і щоб гля­нути на нь­ого бо­дай звіддалік‚ тре­ба або за­ходи­ти у во­ду‚ або вип­ли­вати чов­ном. Мені зовсім не хотіло­ся за­лази­ти в річку (біля са­мого мо­телю я не ба­чив‚ щоб хтось ко­ли не­будь ку­пав­ся) і так са­мо не ле­жала ду­ша бра­ти Са­ватіїв чо­вен‚ хоч я сумнівав­ся‚ що під цю фа­зу міся­ця він про­веде ніч на річці. Мені кортіло по­бачи­ти пов­номісяч­чя‚ але схо­же бу­ло‚ що не по­щас­тить і сь­огодні. До­щик сіяв­ся ку­рячий‚ про­те хма­ри щіль­но об­кла­ли не­бо‚ і хоч бу­ло ще близь­ко дев’ятої ве­чора‚ на зем­лю ра­зом з тим до­щиком швид­ко спа­дала ніч.

Я ще тро­хи прой­шов­ся по­над­ворі‚ аби ме­не пок­ро­пило свіжістю‚ прой­шов­ся до не­велич­кої за­воді‚ де сто­яв‚ за­чепив­шись за по­логий піща­ний бе­рег, неп­рипну­тий чо­вен‚ і знов зга­дав то­го трик­ля­того облізло­го щу­ра із жов­ти­ми різця­ми; хай мені трис­та разів пов­то­рю­ють‚ що то он­датра‚ та я знаю‚ що це теж мус­кусний па­цюк‚ полівко­вий гри­зун‚ яко­го справді люб­лять но­сити на го­ловах‚ люб­лять но­сити на всь­ому тілі‚ ко­ли із ць­ого па­цюка‚ ви­лов­ле­ного взим­ку‚ ви­чинять ру­ду пух­насту шкур­ку‚ але за­раз я ба­чив у нь­ому тіль­ки ли­хий знак‚ який теліпав­ся у ку­цопалій руці Са­ватія.

Я по­вер­нувся до мо­телю‚ зій­шов на­гору і ць­ого ра­зу справді дов­го не міг відчи­нити за­мок у две­рях — він та­ки заїдав. Упо­рав­шись із зам­ком‚ я стро­мив у нь­ого ключ із дру­гого бо­ку две­рей‚ але так і за­лишив не­повер­ну­тим.

У кімнаті ще сто­яла тер­пку­вато со­лод­ка па­хощ‚ яка ди­хала на ме­не Бо­гус­лавсь­ким лісом‚ мо­лози­вом ка­лино­вого цвіту і смут­ком про­щан­ня. Увімкнув­ши світло‚ я по­бачив‚ що на без­межно зди­вова­ному лич­ку Кіті теж ле­жала пе­чать не­вимов­но­го су­му. Я взяв те сер­дешне мав­пе­ня і за­ховав у свою сум­ку‚ що сто­яла на споді ша­фи.

Потім підій­шов до вікна‚ але відчи­няти й­ого не став‚ хоч там у повітрі сто­яла си­ня вечірня свіжість. Я не хотів‚ щоб з кімна­ти вивітрив­ся той щем­ли­вий пах моєї спо­куси.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.docx)Vasil_shklyar_klyuch.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.fb2)Vasil_shklyar_klyuch.fb2