Василь Шкляр - Ключ (сторінка 37)

Май­же впри­тул до шиб­ки шуг­ну­ла якась пта­ха‚ потім дру­га — я спер­шу по­думав‚ що то бе­регові ластівки‚ а потім здо­гадав­ся‚ що ні‚ це ка­жани‚ їхнє ла­мане роз­крил­ля не сплу­таєш ні з чиїм іншим‚ ад­же ка­жани — це не пта­хи‚ це ті ж самі миші‚ тіль­ки з кри­лами‚ а відтак я зга­дав‚ що навіть бе­рего­вих ластівок на­зива­ють щу­рика­ми‚ і це вже бу­ло за­над­то для од­но­го дня‚ який ми­нав під зна­ком щу­ра.

Чо­го я зовсім не знаю‚ то це ас­тро­номії. Не міг собі у­яви­ти‚ ко­ли і з яко­го бо­ку вип­ли­ве місяць‚ як­що вітер розвіє хма­ри. Я тіль­ки доб­ре знав‚ яким бу­ває місяч­ний го­лос. Він підко­ряє об­ранців Са­тур­на‚ котрі тяжіють до чор­но­го коль­ору і скор­ботних ідей. Во­ни по­люб­ля­ють жи­ти на во­логих бе­регах річок та озер‚ де «сум­но зітха вер­боліз».

Я ни­щеч­ком вий­шов у ко­ридор і по ко­тячо­му прой­шов­ся з кінця в кінець‚ за­лиша­ючи відбит­ки своїх пальців на кожній дверній ручці. Схо­же бу­ло‚ Каміла пе­ребіль­шу­вала по­пит на го­тельні но­мери «Мли­на» у літній се­зон‚ ад­же дру­га кімна­та‚ вид­но з усь­ого‚ так і за­лиша­лася віль­ною. Це при­пущен­ня міг за­пере­чити ли­ше той варіант‚ що влас­ни­ки мо­телю свідо­мо не пус­ти­ли ніко­го в ту кімна­ту‚ яка бу­ла ближ­че до ви­ходу‚ і як­що це справді так‚ то моє ста­нови­ще ви­дава­лось пох­мурішим.

По­вер­нувшись у свій но­мер‚ я знов поліз у сум­ку і там на­мацав од­ну сим­па­тич­ну шту­ку‚ на яку мог­ли пок­ла­дати­ся ли­ше справжнісінькі дой­ди ве­лико­го бле­фу‚ ад­же я ще не чув у житті та­кого‚ щоб ко­гось уря­тував га­зовий пісто­лет‚ нав­па­ки‚ трап­ля ли­ся ви­пад­ки‚ ко­ли ним ли­ше про­воку­вали смер­тель­ний постріл у влас­не сер­це. Втім‚ мені ду­же по­добав­ся цей чор­ний‚ як гай­во­рон‚ «Мар­голін» — й­ого ру­ко­ять са­ма прис­та­вала до моєї до­лоні і бу­ла та­ка хо­лод­на‚ що зда­вало­ся‚ змо­же ос­ту­дити га­рячу го­лову навіть без пострілу. Та й навіщо відра­зу па­ляти‚ на­че в яко­мусь де­шево­му кіно‚ ге­нерал же мені ска­зав розбірли­во: вда­вати­ся до зброї тіль­ки в разі край­ньої пот­ре­би. Вос­таннє я це ро­бив три­над­цять років то­му з при­нуки‚ ко­ли відбу­вав вій­ськові та­бори після універ­си­тету‚ але стріляв не з «Мар­голіна»‚ а з «Ма­каро­ва» і‚ тре­ба зізна­тися‚ стріляв по­ганень­ко. Роз­би­рав і зби­рав пісто­лет за де­сять се­кунд‚ та ко­ли до­ходи­ло до стріль­би в людсь­кий си­лу­ет із мішен­ню на гру­дях‚ ру­ка не бу­ла твер­дою.

Ко­го мені за­раз справді бра­кува­ло‚ то це мо­го лю­бого дру­га Бе­на‚ ко­лишнь­ого чемпіона Євро­пи з бок­су‚ яко­му я не на­чис­тив пис­ка в рес­то­рані «Мет­ро», за що й удос­тоївся й­ого нез­радли­вої друж­би. Сво­го ча­су Бен дав мені кіль­ка уроків‚ але до них я та­кож вда­вав­ся ду­же рідко — ли­ше в разі край­ньої пот­ре­би‚ ко­ли вже‚ як ка­жуть‚ кров з но­са.

Не роз­дя­га­ючись (чорні джин­си‚ чор­на май­ка‚ чор­на жінка‚ чорні дум­ки)‚ я ліг на ліжко по­верх покрівця і по­дум­ки знов став пе­реби­рати своє на­мис­то. Во­но ви­дава­лося мені аб­со­лют­но до­вер­ше­ним‚ за­лиша­лося тіль­ки пе­ревіри­ти на міцність чор­ну нит­ку‚ на яку я й­ого на­низав. Во­но‚ це на­мис­то‚ бу­ло вже для ме­не більш ніж фе­тишем‚ во­но ста­ло тим магічним об’єктом‚ на яко­му зо­серед­жуєть­ся ко­жен медіум‚ щоб прик­ли­кати при­види не ли­ше з ми­нуло­го‚ але й з май­бутнь­ого; для Юма це бу­ла зви­чайнісінь­ка склян­ка во­ди‚ для Фран­циска Синьої Пан­чо­хи — цілю­щий камінь‚ для моєї ба­бусі — хліб‚ сіль і пе­чина[41]‚ над яки­ми во­на три­мала‚ мов ма­ят­ник‚ гол­ку на нитці‚ вик­ли­ка­ючи із мо­гили моїх бать­ка матір‚ і я ба­чив‚ як трем­тить отой ма­ят­ник у по­репа­них пуч­ках‚ які роз’їла прок­ля­та кар­топля‚ а потім справді ба­чив свою ма­му — во­на прос­тя­гала мені пу­чечок су­ниць‚ а та­та — ні‚ не ста­чало ба­бусі сил прик­ли­кати бо­дай при­вид свой­ого си­на‚ я ба­чив ли­ше й­ого прос­тре­лену но­гу на рівні коліна‚ бо тоді‚ ко­ли та­то по­мер‚ я встиг до­рос­ти ли­ше до й­ого коліна і за­пам’ята­ти шрам на нозі. Та я пішов далі за Юма і за Фран­циска Си­ню Пан­чо­ху‚ я пішов далі за свою покій­ну ба­бусю і май­же зрівняв­ся з єпис­ко­пом Аль­фон­сом де Лігурі‚ який зумів не ли­ше прик­ли­кати духів‚ але й сам пе­рено­сив­ся до них че­рез ней­мовірні відстані: абат Агріпа нес­прос­товно до­водить факт од­но­час­ної при­сут­ності єпис­ко­па Аль­фон­са де Лігурі біля смер­тно­го од­ру па­пи Ган­га­нел­ли та на око­лиці Ри­му‚ де він мо­лив­ся до за­памо­рочен­ня‚ а ко­ли після гли­боко­го са­моза­бут­тя прий­шов до тя­ми‚ то ска­зав своїм слу­жите­лям‚ що вкляк­ли біля нь­ого на коліна: «Друзі мої‚ — роз­пачли­во мо­вив єпис­коп‚ — свя­тий отець по­мер»‚ — і ли­ше че­рез два дні кур’єр підтвер­див цю звістку‚ при­чому го­дина смерті па­пи збіга­лася з го­диною‚ ко­ли Аль­фонс де Лігурі оп­ри­томнів.

Так са­мо і я зав­дя­ки своєму на­мис­ту пе­рено­сив­ся у ми­нулі дні і навіть про­зирав у май­бутнє‚ пе­рено­сив­ся у часі й на відста­нях‚ хоч не ска­жу‚ що це да­вало­ся лег­ко‚ як уві сні‚ це рад­ше на­гаду­вало тяж­ку ду­шев­ну хво­робу‚ ад­же здав­на відо­мо‚ що вга­дуван­ня ми­нуло­го і здатність до про­року­ван­ня при­таманні не ли­ше лю­дям ви­сокої ду­шев­ної ор­ганізації‚ але й викінче­ним ідіотам. На­пев­но‚ са­ме то­му сло­во «бо­жевілля» по­ходить від Бо­жої волі. Наші гострі пе­ред­чуття — це те ж са­ме про­року­ван­ня‚ ось чо­му во­ни про­буд­жу­ють не­вимов­ний сму­ток і страх‚ навію­ють відчай аж до смер­тель­ної ту­ги. Нав’яз­ли­ве ви­диво су­ботнь­ого чо­ловіка‚ що спо­тикаєть­ся засніже­ним по­лем‚ все­лило ме­не в й­ого шку­ру‚ я вже сам ішов крізь густі за­мети суп­ро­ти за­метілі і відчу­вав у роті со­лоний прис­мак від уто­ми — не бу­ло в моїх ру­ках ані пішні‚ ні ящич­ка‚ на який мож­на бу­ло присісти й пе­репо­чити (або зас­ну­ти на мо­розі)‚ со­лона па­ра клуб­ка­ми ви­рива­лася з мо­го ро­та і за­мер­за­ла на бро­вах‚ мої бро­ви бу­ли кри­жані й білі‚ а в засніженій ви­сокості — то не хур­де­лиця так за­вива­ла‚ то кри­чали й кри­чали невідомі пта­хи з мо­го ди­тинс­тва‚ які дав­но по­лиши­ли свої мертві гнізда‚ це я‚ я на­малю­вав їхні гнізда шпри­цом‚ нак­ли­ка­ючи на се­бе відчай і смер­тель­ну ту­гу. Це я торік у жовтні зай­шов на вис­тавку ак­варіум­них риб‚ що де­монс­тру­вала­ся в напівпідвалі то­го бу­дин­ку (ось який був із ме­не ри­бал­ка)‚ і зустрів там мою пер­шу й ос­танню лю­бов‚ зустрів не­щас­ну пташ­ку мо­го ди­тинс­тва на й­мен­ня Міля‚ пташ­ку‚ яка‚ бу­дучи чор­ною‚ нас­правді бу­ла білою во­роною се­ред чор­них‚ і її всі скуб­ли‚ зну­щали­ся з неї‚ та я не мав си­ли її за­хис­ти­ти‚ я мав ли­ше гос­трий олівчик‚ яким на­малю­вав отой ста­рий млин‚ що кишів ка­жана­ми‚ і в яко­му топ­та­ли мою пер­шу й ос­танню лю­бов усі хто хотів‚ топ­та­ли до­ти‚ по­ки во­на вже й са­ма не мог­ла без ць­ого‚ і‚ ма­лю­ючи млин‚ я ще не знав‚ що вда­юся до гірко­го про­роц­тва‚ що зго­дом спіткаю в ць­ому млині свій суд­ний день. Не знав я ць­ого і тоді‚ ко­ли зустрів її на Рогнідинській‚ та як­би й знав‚ то все од­но не ва­гав­ся б ані хви­лини‚ так са­мо страж­денно виг­ля­дав би її у своїй май­стерні‚ хоч знаю‚ прий­шла во­на до ме­не не з лю­бові‚ а з жа­лю‚ це був ni plus, ni moins coup de qrace[42]‚ і її сер­це здриг­ну­лося хіба лиш раз‚ ко­ли вгледіла біля моль­бер­та чер­во­ний шприц.

Я настіль­ки пе­ревтілив­ся в су­ботнь­ого чо­ловіка‚ ви­сокий су­де‚ що ба­чив усе так яс­кра­во‚ до най­мен­шої дрібнич­ки‚ хо­ча тіль­ки зго­дом з’ясуєть­ся‚ що все во­но так і бу­ло‚ та я ба­чив це на­бага­то раніше‚ бо вліз уже в шку­ру су­ботнь­ого чо­ловіка, і справді ви­ходи­ло так‚ ніби шу­каю са­мого се­бе; він та­ки мав слушність‚ цей ідіот про­рок‚ цей ог­ла­шен­ний Ва­силь Іва­нович‚ ко­ли ре­готав мені в об­личчя‚ як са­тана‚ несвідо­мо на­тяка­ючи‚ що я згу­бив са­мого се­бе‚ тоб­то са­мого се­бе по­винен шу­кати.

А втім‚ мож­ли­во‚ усе це виплід хво­рої у­яви‚ ду­мав я тоді в кімнаті над прірвою‚ пе­реби­ра­ючи в ру­ках своє на­мис­то‚ з яко­го от от ма­ла зірва­тися най­кош­товніша чор­на пер­ли­на. І са­ме тоді‚ ко­ли зно­ву зак­ра­лися сумніви‚ ко­ли‚ зда­вало­ся‚ я знов опи­нив­ся ли­ше на по­чат­ку тем­но­го лабірин­ту‚ втра­тив­ши аріад­ни­ну па­вутин­ку‚ са­ме тоді‚ ко­ли від тяж­кої змо­ри уже зли­пали­ся очі (я б‚ на­пев­но‚ дав­но зас­нув‚ як­би так не му­ляв мені у крижі «Мар­голін»‚ яко­го я зас­тро­мив‚ як той справжній про­фесіонал дой­да‚ за джин­си під ви­пуще­ну май­ку на по­пере­ку‚ і він мені стра­шен­но му­ляв‚ та не бу­ло кра­щого місця‚ ку­ди б й­ого за­хова­ти‚ і я зас­тро­мив чор­ний «Мар­голін» за чорні джин­си під чор­ну май­ку — улюб­ле­ний колір Са­тур­на)‚ отож ко­ли ме­не май­же змо­рив сон‚ ко­ли в очах за­рябіли темні хвилі‚ — я ще по­бачив чо­мусь сіру чап­лю над во­дою‚ яка вичікує здо­бич‚ — і са­ме тоді з ко­ридо­ру до­лину­ли скрад­ливі кро­ки‚ а ще за мить я по­чув‚ як по­волі відчи­ня­ють­ся двері до моєї кімна­ти.


 

10


 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.docx)Vasil_shklyar_klyuch.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.fb2)Vasil_shklyar_klyuch.fb2