Василь Шкляр - Ключ (сторінка 38)

Я сам собі заз­дрив за той хо­лод­ний спокій‚ з яким че­кав наб­ли­жен­ня кроків‚ ад­же усе відбу­вало­ся за моїм сце­нарієм‚ і я навіть не роз­плю­щив очей‚ ко­ли во­на зу­пини­лася наді мною. Ніби спро­сон­ня‚ я ков­знув ру­кою по гла­денькій нозі‚ по­тяг­ся ви­ще і ви­ще‚ і на­решті тор­кнув­ся ма­лень­ко­го жорс­тко­го ба­ран­ця‚ яко­го Са­ватій при­носив у жер­тву. Та я і далі не роз­плю­щував очей‚ хо­ча вже чув на своєму об­личчі її ди­хан­ня‚ во­но пах­ло якимсь невідо­мим мені зіллям‚ а потім її гу­би тор­кну­лися моїх — ле­гень­ко так‚ ніби хтось лос­ко­тав тра­вин­кою‚ аби по­волі про­буди­ти ме­не зі сну‚ аби не зля­кати‚ та я все ще при­кидав­ся сон­ним‚ не спа­ла тіль­ки моя од­на ру­ка‚ яку жорс­ткий ба­ранець уже об­ню­хував своїм мок­рим пис­ком‚ потім він лиз­нув мо­го паль­ця і взяв й­ого в рот‚ її ди­хан­ня по­частіша­ло‚ во­но вже бу­ло‚ як вітер‚ яким обіцяв ста­ти я‚ а ста­ла во­на‚ той вітер ще дуж­че за­пах невідо­мим зіллям‚ він зас­тогнав‚ ніби зап­лу­тав­ся в сос­но­вому гіллі‚ і тієї ж миті я заб­рав свою ру­ку від спраг­ло­го ба­ран­ця‚ роз­плю­щив очі й по­бачив її ши­рокі зіниці‚ що ту­маніли в оч­маніло­му пог­ляді від ди­кого не­терпіння. «Мілю‚ не поспішай‚ — ска­зав я‚ — це тре­ба ро­бити по­волі‚ ти все зіпсуєш»‚ — і роз­чахнув на її гру­дях уже й так май­же розстібну­ту коф­ти­ну — ні‚ це бу­ли не дубівки‚ два невідо­мих мені пло­ди нез­ви­чай­ної сма­ги ви­пор­сну­ли на во­лю‚ і я по­бачив на них ду­же ве­ликі кру­жала дов­ко­ла ма­лень­ких сосків‚ во­ни бу­ли ще темніші за все її тіло; я злег­ка при­тис­кав до­лоня­ми ці пло­ди‚ аж по­ки відчув у їхніх над­рах твер­ду сер­це­вину‚ і лиш тоді здо­гадав­ся‚ що ці бру­натні пло­ди на­гаду­ють мені ве­личезні ко­коси‚ які від пе­ре стиг­лості па­да­ють з пальм‚ роз­бриз­ку­ючи мо­локо із твер­дих сер­це­вин. Во­на знов зас­тогна­ла‚ і я так са­мо нев­бла­ган­но ви­пус­тив її гру­ди‚ а потім зірвав із неї коф­ти­ну і зумівся‚ яка во­на ху­день­ка‚ важ­ко бу­ло збаг­ну­ти‚ як та­ка то­несень­ка паль­моч­ка мог­ла ви­коха­ти і втри­мати на собі ці ве­личезні ко­коси‚ що ось ось упа­дуть‚ ви­буха­ючи біли­ми бриз­ка­ми. Я спер­шу відчув паль­ця­ми пу­хирці на її гла­день­ких ру­ках‚ а вже потім по­бачив на зги­нах біля ліктів‚ як­раз там‚ де бру­нат­на сма­га світліша­ла‚ сліди від уколів‚ тоді я зро­зумів‚ чим пах­не ти­ховій із її су­хих вуст‚ — це був за­пах не за­морсь­ко­го зілля‚ він був ду­же мені знай­омий‚ але й ду­же да­лекий‚ за­пах із мо­го ди­тинс­тва‚ ко­ли ми з ба­бусею ви­курю­вали сли­маків із ль­оху‚ ба­буся роз­па­люва­ла віхоть су­хих ко­нопель‚ щоб прог­на­ти із ль­оху прок­ля­тих сли­маків‚ які їли прок­ля­ту кар­топлю‚ і ось той за­пах знов ме­не наз­догнав — так знаг­ла і так не­дореч­но.

Од­нак ве­ликий блеф уже роз­по­чав­ся‚ як­що ви­но відкор­ко­вано‚ то тре­ба й­ого до­пити‚ я про­фесій­но знімаю з Каміли чор­ну тон­ку спіднич­ку‚ зав­ва­жу­ючи‚ що во­на‚ як і все її тіло‚ теж не цу­раєть­ся коль­ору Са­тур­на‚ я знов нас­тавляю ріжки чор­но­му ку­черя­вому ба­ран­цеві‚ який зух­ва­ло по­казує мені чер­во­ний язи­чок‚ пус­ка­ючи сли­ну‚ та я ще пог­ра­юся з то­бою‚ ба­ран­чи­ку‚ пос­три­вай‚ швид­кої ро­боти ніхто не хва­лить‚ ще встиг­неш із ко­зами на торг. Каміла на­магаєть­ся відповісти взаємністю‚ я стри­мую її ру­ки‚ які хо­чуть зня­ти з ме­не чор­ну май­ку‚ тяг­нуть­ся до зіпе­ра на чор­них джин­сах‚ під яки­ми на моєму по­пере­ку хо­лод­ний «Мар­голін» розігрівся до кри­тич­ної тем­пе­рату­ри і не­заба­ром сам відкриє во­гонь. Ле­ле‚ скіль­ки ж у неї цих рук‚ що я не всти­гаю з ни­ми впо­рати­ся‚ скіль­ки у неї язиків і губ‚ що обпіка­ють ме­не вог­нем і от от до­беруть­ся до га­рячо­го «Мар­голіна»‚ який і так уже на кри­тичній межі. Мілю‚ стри­вай‚ Мілю‚ та во­на вже не піддаєть­ся моїй волі‚ во­на теж уже на кри­тичній межі‚ ось ось сяг­не апоґею‚ без мо­го втру­чан­ня сяг­не зеніту‚ в яко­му спа­лахує та­ке па­люче сон­це‚ що роз­ко­лює пе­рес­тиглі ко­коси‚ зах­ли­на­ючись їхніми біли­ми бриз­ка­ми. В ос­танню мить я ви­хоп­лю­юся з під неї і‚ кліпа­ючи очи­ма‚ вдаю із се­бе со­ром’яз­ли­вого хлоп­чи­ка мізин­чи­ка.

— Каміло‚ — ка­жу я. — Мені за­важає світло.

Але во­на ки­даєть­ся мені нав­пе­рей­ми і не пус­кає до ви­мика­ча.

— Ні‚ ні‚ я хо­чу ди­вити­ся. І щоб ди­вив­ся ти. — Во­на сплітає ру­ки у ме­не на шиї‚ а її ко­лоподібні ру­хи на­гаду­ють крутіж ви­хору.

Твер­дий живіт‚ на­че жор­на‚ треть­ся об ме­не‚ во­на знов по­волі здій­маєть­ся у зеніт‚ і, ко­ли її ди­хан­ня на­рос­тає до сто­гону‚ я знов ви­рива­юся з міцних обіймів і клею із се­бе вже не хлоп­чи­ка мізин­чи­ка‚ а при­дур­ка Іва­нуш­ку.

— Мені за­важає ця витрішку­вата ру­сал­ка‚ — ка­жу я‚ по­казу ючи на луб­ко­ву кар­ти­ну‚ а відтак ха­паю з ліжка Каміли­ну коф­ти ну й спіднич­ку і рішу­че вішаю їх на цвях‚ який стри­мить над ру­сал­кою‚ — все‚ мой­ру надій­но за­туле­но.

Далі моя ко­хана Гарпія зас­ти­гає від жа­ху‚ бо я ви­хоп­люю з за спи­ни «Мар­голіна» і в один мо­мент зав­ми­раю біля две­рей‚ які‚ я пе­вен‚ ось ось відчи­нять­ся. Я спря­мовую чор­ну цівку на вхід і‚ хай мені чорт‚ сам собі ду­же по­доба­юся. Як­би бу­ла бо­дай хвиль­ка на роз­ду­ми‚ не­одмінно на­чепив би собі що­най­мен­ше ме­даль «За відва­гу». Але тут до всь­ого зга­даний чорт нес­подіва­но вно­сить ко­рек­ти­ви у мій без­до­ган­ний сце­нарій. Замість то­го‚ щоб в ек­стазі відра­зу вдер­ти­ся до кімна­ти‚ хтось з усіх сил но­гою штов­хає двері (ко­лись я так тіль­ки мріяв ври­вати­ся до ге­нералів) і відска­кує на­зад. До то­го ж він три­має націле­ний у ме­не не га­зовий пісто­лет‚ а справжнісінь­кий «Ма­каров»‚ який я ко­лись роз­би­рав і зби­рав за де­сять се­кунд. Ме­не ря­тує тіль­ки те‚ що й­ого від при­роди ро­жеве об­личчя те­пер роз­пашіло до краю‚ а в очах — ка­ламуть. Влас­не, я на це й пок­ла­дав надію ще відтоді‚ ко­ли здо­гадав­ся‚ що стіни тут ма­ють не тіль­ки ву­ха‚ а й очі — ру­салоч­ка не­дарем­но бу­ла на­маль­ова­на на од­нобічно­му склі‚ і її чор­ний три­кут­ник‚ схо­жий на роз­чахнуті но­жиці‚ слу­гував за чу­дове віко­неч­ко ву­айєрис­та[43]‚ яко­му я щой­но так без­жаль­но пе­рер­вав увесь кайф.

— Опус­ти цяць­ку‚ — ска­зав Са­ватій. — Я дав­но її пе­ревірив. І ро­би те‚ що хо­че во­на‚ бо я те­бе порішу. Жи­во!

Він кри­чав до ме­не‚ але це був зне­тям­ле­ний крик шепіт‚ на­че й­ому пе­ретя­ло го­лосові зв’яз­ки‚ — на­пев­но‚ ще був під вра­жен­ням‚ ма­буть‚ він теж уже до­ходив апо­гею в отій кімна­тині під наз­вою «Ко­мора»‚ при­пав­ши кон’юк­тивітним оком до зво­рот­но­го бо­ку ру­салоч­чи­ного три­кут­ни­ка. Са­ватій су­нув­ся на ме­не‚ ціля­чись чор­ною цівкою у міжбрів’я‚ і далі ле­петав‚ як кас­тро­ваний півень‚ кот­рий ут­ра­тив го­лос ра­зом зі своєю чо­ловічою оз­на­кою: — Її би її би її би‚ ї… її би‚ — підігрівав він се­бе сло­вами (а мені чу­лося: бий її‚ бий її‚ бий її)‚ у яких і на­каз‚ і бла­ган­ня‚ він так се­бе розпікав‚ що зда­вало­ся‚ не­самохіть на­тис­не на спуск‚ і я по­точив­ся до ліжка‚ вра­жений й­ого аль­труїзмом‚ а Са­ватій тим ча­сом по­шеп­ки кри­чав до Каміли: — Во­руши­ся‚ су­ко‚ чо­го ста­ла‚ як мумія!

Дай й­ому‚ дай й­ому‚ дай‚ дай‚ дай! — а во­на сто­яла го­ла голісінь­ка і за­галь­мо­вана — при­голом­ше­на нес­подіва­ним по­воро­том‚ який зовсім не вхо­див до мо­го блис­ку­чого сце­нарію, — без­глуздішої сце­ни не у­яви­ти. І тоді я‚ га­ряч­ко­во шу­ка­ючи ви­ходу із ць­ого бе­зуму‚ зро­бив те‚ чо­го ніко­ли не доз­во­лив би собі Олек­са Ос­тапчук чи й інший нор­маль­ний чо­ловік‚ який по­важає жінку. Стро­мив­ши пісто­лет за по­яс‚ але вже з про­тилеж­но­го бо­ку від то­го місця‚ де він був раніше‚ я рішу­че підій­шов до Каміли і про­дов­жив цей ней­мовірний блеф: як­що ви­но відкор­ко­вано‚ то тре­ба й­ого до­пити.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.docx)Vasil_shklyar_klyuch.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.fb2)Vasil_shklyar_klyuch.fb2