Василь Шкляр - Ключ (сторінка 39)

— Ро­би так‚ як учо­ра… Як учо­ра ро­би… — бель­котів Са­ватій‚ і я пе­реко­нав­ся‚ що наші із Са­ною ночі бу­ли у нь­ого як на до­лоні‚ нас по­жира­ло це кон’юк­тивітне око‚ яке ледь не осліпло від по­баче­ного‚ і хоч ця дум­ка спа­ла мені не впер­ше‚ за­раз во­на за­пали­ла ме­не ша­леною лют­тю‚ нас­ла­ла са­танинсь­кий сказ — я взяв Камілу тро­хи ниж­че сідниць‚ підняв (во­на бу­ла ле­гесень­ка‚ як пір’їна‚ у ць­ому тілі щось ва­жили‚ ма­буть‚ тіль­ки ко­коси)‚ я підняв її так‚ що «Мар­голін» впер­ся у Камілин пу­пок‚ во­на зой­кну­ла чи від бо­лю‚ чи від хо­лод­но­го до­тор­ку‚ але я не ки­нув її на ліжко‚ а вирішив по­каза­ти ць­ому візіоністові‚ як надіва­ють на шпиль­ку ме­теликів‚ і поніс Камілу до стіни. Він ме­не зро­зумів‚ він по­думав‚ що я ду­же слух­ня­ний хлоп­чик‚ який доб­ре пам’ятає‚ як бу­ло вчо­ра‚ і ко­рюся й­ого на­казові. Са­ватій зго­ряв од не­терпіння‚ і ко­ли схвиль­ова­но пе­рек­ла­дав «Ма­каро­ва» із ру­ки в ру­ку‚ ви­тира­ючи мок­ру до­лоню об шта­ни‚ май­ну­ла ще од­на ма­коцвітна дум­ка: за­раз він тією ла­пою по­тис­не мені пра­вицю на знак особ­ли­вої по­дяки і за­охо­чен­ня. Од­нак то бу­ла й­ого дав­ня звич­ка‚ яку я зав­ва­жив ще за пер­шої на­шої зустрічі‚ а те­пер‚ упій­мав­ши мо­мент‚ ко­ли він знов пе­рек­ла­дав пісто­лет із ру­ки в ру­ку‚ я‚ три­ма­ючи Камілу за сідниці‚ як м’яча‚ рап­том жбур­нув нею пря­мо в Са­ватія‚ жбур­нув цю ле­гесень­ку му­лат­ку‚ як жбур­ля­ють ган­дболь­но­го м’яча пар­тне­рові‚ ще й зак­ри­чав: «Ло­ви!» То бу­ла‚ тре­ба ска­зати‚ ду­же ку­мед­на сце­на‚ хоч во­на й не вхо­дила до мо­го по­переднь­ого сце­нарію‚ але мож­на бу­ло за­мочи­ти шта­ни від од­но­го «Ло­ви!» І по­ки Са­ватій «ло­вив» своє ру­хоме май­но‚ я вже біг ко­ридо­ром‚ так‚ зізна­юся‚ я не на­важив­ся ки­дати­ся на нь­ого й ви­хоп­лю­вати «Ма­каро­ва», бо знав‚ що пісто­лети ви­хоп­лю­ють з під но­са у во­рога тіль­ки в кіно‚ а я був ду­же серй­оз­ним сце­нарис­том‚ па­нове‚ то­му ки­нув но­ги на плечі і, ко­ли вже вис­ко­чив з ко­ридо­ру і сту­пив на схо­ди‚ то по­бачив там уни­зу‚ між пе­рила­ми‚ як­раз на моєму шля­ху… ну‚ зовсім зай­вий пер­со­наж‚ яко­му я не відво­див у кульмінацій­них мо­мен­тах навіть епізо­дич­ної ролі. Чо­мусь не горіло надвірнє світло‚ чо­мусь не схо­див по­вен місяць‚ а мо­же, дав­но вже зій­шов‚ та хо­вав­ся за хма­рами‚ бо тем­но бу­ло‚ хоч па­дай‚ од­нак я відра­зу впізнав ве­летенсь­ку пос­тать на­зем­но­го при­мата‚ який за­дер уго­ру свою гру­шоподібну го­лову і вже при­нюху­вав­ся до ме­не‚ ніби чув за­пах крові. — Іди сю­ди‚ ба­ча[44]‚ іди‚ не бій­ся. Я люб­лю та­ких хлоп­чиків‚ я їх не зо­бижаю‚ ба­ча. Я їх тра­хаю.

Де ти‚ мій дру­же Бе­не? Як­що не мо­жеш прий­ти на до­помо­гу‚ то хоч підка­жи‚ чи є та­кий удар‚ який мо­же зби­ти з ніг цю го­рилу? Я знаю‚ ти зно­ву ска­жеш своє улюб­ле­не «ліви­цею!» — бо са­ме нев­ло­вима ліви­ця зро­била те­бе чемпіоном Євро­пи‚ і ти‚ мій лю­бий‚ мій зросій­ще­ний з го­лови до п’ят дру­же‚ до ска­зу лю­биш це єди­не рідне сло­во‚ ти ка­зав й­ого ук­раїнсь­кою навіть в інтерв’ю мос­ковсь­ким те­лежур­налістам‚ і во­ни да­ли тобі прізвись­ко «Лівіца»‚ а мені ти ка­зав: «Андрєй‚ бєй в пєчєнь толь­ко ліви­цею‚ пра­вая здєсь ні к чєму»‚ — але ска­жи мені‚ Бе­не‚ як я мо­жу пра­цюва­ти ліви­цею‚ ко­ли ця го­рила стоїть уни­зу і в ме­не не­має ні се­кун­ди на роз­ду­ми‚ я біжу схо­дами вниз‚ ви­хоп­лю­ючи з за по­яса «Мар­голін»‚ і пи­таю у ге­нера­ла: «Скажіть мені‚ лю­бий па­не ге­нера­ле‚ чи вже нас­та­ла та край­ня пот­ре­ба‚ ко­ли мож­на вда­ватись до зброї?» — ге­нерал схваль­но опус­кає повіки‚ він на­казує мені стріля­ти на цілко­вите зни­щен­ня‚ та я не стріляю‚ я ли­шень ви­кидаю ру­ку впе­ред‚ стис­ка­ючи «Мар­голін»; мій лю­бий гай­во­рон‚ навіть не кар­кнув­ши‚ чу­дово відволікає ува­гу го­рили‚ і я з усіх сил б’ю но­гою в гру­шу‚ мені ду­же зруч­но ро­бити це зго­ри‚ я ги­лю її мов­би з під ни­зу‚ не ту­ди‚ де хвос­тик‚ а в ту місци­ну‚ де на ній є ко­рон­ка‚ що ли­шаєть­ся ще від цвіту‚ і чую та­кий звук‚ ніби я вліпив но­гою у твою‚ Бе­не‚ бок­серсь­ку тре­нуваль­ну гру­шу‚ ти не повіриш‚ але цей на­зем­ний при­мат пе­реки­нув­ся нав­знак‚ як валь­ок. Та ще не встиг я пе­рес­ко­чити че­рез нь­ого‚ як він уже зво­див­ся на рівні‚ і хоч бу­ло зовсім тем­но‚ я по­бачив у й­ого руці ніж‚ атож‚ са­ме той‚ яким він приніс у жер­тву мен­там ба­ран­ця‚ а на схо­дах уже ле­мен­ту­вав Са­ватій‚ ви­маху­ючи «Ма­каро­вим»‚ і не су­ди ме­не гірко‚ Бе­не‚ але я знов ки­нув но­ги на плечі. Ти‚ мо­же‚ по­думаєш‚ що я побіг до по­пелюш­ки‚ ні‚ я б не встиг за­вес­ти ма­шину‚ я побіг‚ лю­бий дру­же‚ до со­сон‚ побіг ліво­руч‚ де вздовж річки тяг­ла­ся сму­га лісу; те­пер я знаю свою по­мил­ку‚ мені тре­ба бу­ло бігти до мос­ту‚ але там‚ Бе­не‚ май­же не бу­ло де­рев‚ во­ни б по­сади­ли ме­не на фа­ри і прис­тре­лили‚ як зай­ця‚ то­му я побіг ліво­руч‚ побіг лісом уз­довж річки‚ а по­заду ми­готіло біль­мо ліхта­рика і чу­лося гу­пан­ня го­риля­чих ніг‚ це‚ Бе­не‚ бу­ла го­рила біль­ша за чор­но­го Джо­на Ріка‚ яко­го ти ки­нув ліви­цею в но­ка­ут на чемпіонаті Євро­пи‚ то­му не смій­ся із ме­не‚ після то­го‚ як ти‚ ви­бач‚ за­пив‚ ти б і сам з ним не впо­рав­ся‚ а то­му я біг з усіх сил‚ я тікав що­духу і пе­ревів по­дих лиш тоді‚ як за­чув гавкіт со­бак‚ бо на­осліп нат­кнув­ся на фер­му; це бу­ли страшні пси‚ Бе­не‚ — один чор­ний‚ дру­гий білий‚ — і моє щас­тя‚ що во­ни бу­ли доб­ре нав­чені‚ бо не побігли відра­зу за мною‚ а тіль­ки сто­яли і гав­ка­ли. Їхній гавкіт глу­хо відлу­нював у сос­нах‚ ад­же сто­яла си­ра по­года‚ та­ке‚ не­мов­би ту­ман сто­яв після то­го рідень­ко­го до­щику і не­бо зак­ри­ли хма­ри‚ че­рез те так глу­хо гав­ка­ли пси‚ та бу­ло ляч­но від то­го гав­ко­ту‚ Бе­не‚ я побіг ще дуж­че‚ у роті зро­било­ся со­лоно‚ на­че то не сли­на лип­ка зби­рала­ся‚ а кров‚ і тоді я знов відчув у собі су­ботнь­ого чо­ловіка‚ а мо­же‚ не й­ого в собі‚ а се­бе у нь­ому‚ не знаю‚ тіль­ки я відчув не­сосвітен­ну ту­гу‚ ме­не про­низав чор­ний відчай су­ботнь­ого чо­ловіка‚ хоч я знав‚ що й­ого вже не­має‚ він дав­но мер­твий і ле­жить десь на дні най­глиб­шої ями Тіки­ча з ка­меню­кою на шиї‚ й­ого тіло обсіда­ють ра­ки і‚ мож­ли­во‚ я їв ті ра­ки‚ які їли су­ботнь­ого чо­ловіка‚ тоб­то я їв се­бе‚ я став ви­тон­че­ним каніба­лом‚ який наз­до­ганяє сам се­бе‚ щоб з’їсти.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.docx)Vasil_shklyar_klyuch.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.fb2)Vasil_shklyar_klyuch.fb2