Василь Шкляр - Ключ (сторінка 40)

Я зу­пинив­ся пе­ревес­ти по­дих‚ ду­же важ­ко бігти мок­рим піща­ним ґрун­том‚ і тіль­ки те­пер‚ ко­ли в ме­не пе­рес­та­ло свистіти від бігу у ву­хах‚ я рап­том зав­ва­жив‚ що сос­ни зав­мерли в кам’яній тиші‚ во­ни‚ ці сос­ни‚ що ко­лива­лися ден­но і нощ­но‚ скрипіли й стог­на­ли бе­зуга­ву‚ те­пер заніміли‚ на­че нав­мисне‚ щоб не приг­лу­шува­ти кроків утіка­ча‚ щоб не пог­ли­нати й­ого тяж­ке ди­хан­ня‚ яке ви­рива­лося з гру­дей‚ хоч він дав­но вже не міг наб­ра­ти повітря повні ле­гені. Ці сос­ни і ці вітри бу­ли за­од­но з й­ого во­рога­ми‚ во­ни бу­ли за­од­но із пса­ми‚ які‚ вже наць­ко­вані‚ мча­ли услід за втіка­чем — один білий‚ дру­гий чор­ний‚ — од­нак у тем­ряві я помітив ли­ше біло­го‚ а чор­но­го ні‚ я по­чув ли­ше гавкіт чор­но­го‚ те­пер він був не та­ким глу­хим‚ той гавкіт‚ він наб­ли­жав­ся швид­ко й про­низ­ли­во‚ і замість то­го‚ щоб покірно че­кати ць­ого невідво рот­но­го наб­ли­жен­ня‚ я зно­ву побіг‚ але підга­няв ме­не вже не ро­зум‚ дру­ге ди­хан­ня дав мені сліпий інстинкт — наз­ва й­ому страх‚ — так при­рече­ний за­туляєть­ся від кулі‚ яка вже про­била й­ого чо­ло‚ а він ще три­має в повітрі до­лоню‚ ніби хо­че відвес­ти ту ку­лю. Сліпий інстинкт пог­нав ме­не до річки‚ у якій со­баки не бе­руть сліду‚ та я знав‚ що не встиг­ну ту­ди добігти‚ у ме­не за­лиша­лося яки­хось де­сять се­кунд‚ са­ме той відрізок ча­су‚ мій до­рогий дру­же Бе­не‚ який даєть­ся на вихід з нок­да­уну‚ але це бу­ли пси — один білий‚ дру­гий чор­ний‚ і са­ме тоді‚ ко­ли я вже хотів зу­пини­тися‚ ко­ли страх пе­рет­во­рив­ся на без­си­лу по­кору‚ на до­помо­гу мені прий­шли — ніхто не повірить ні за що у світі‚ але мені й не тре­ба нічиєї віри‚ мені вже біль­ше нічо­го не тре­ба‚ я тіль­ки хо­чу вкло­нити­ся світляч­кам‚ які прий­шли на до­помо­гу з мо­го да­леко­го ди­тинс­тва‚ отим ма­лесень­ким зе­леним світляч­кам‚ що ча­сом спа­лаху­ють під де­рева­ми після теп­ло­го літнь­ого до­щику‚ во­ни бу­ли найбіль­шим ди­вом мо­го ди­тинс­тва‚ во­ни підка­зува­ли мені‚ що цей світ чарівний і таємни­чий‚ що в нь­ому є не тіль­ки кар­топля‚ яку тре­ба вигріба­ти із землі‚ щоб потім зно­ву за­рити‚ — од­нак у ди­тинстві я ба­чив цих світлячків по­одинці і ду­же рідко‚ а тут во­ни прий­шли усі ра­зом‚ бо раніше я навіть не міг у­яви­ти та­кого‚ щоб ціла га­ляви­на бу­ла всте­лена світляч­ка­ми‚ ніби хто нав­мисне роз­си­пав їх тут так гус­то‚ ніби са­ме не­бо ви­сипа­ло на цю га­ляви­ну всі свої зорі і то­му те­пер та­ке тем­не. Інак­ше, як мог­ло з’яви­тися відра­зу стіль­ки світлячків‚ що‚ пе­ребіга­ючи га­ляви­ну‚ я не ба­чив місци­ни‚ щоб не нас­ту­пити на них‚ а, пе­ребігши‚ озир­нувся й помітив‚ що пе­ред га­ляви­ною‚ яка аж горіла зе­лени­ми вог­ни­ками‚ зу­пинивсь‚ як уко­паний‚ білий пес. Він та­ки був прудкіший за чор­но­го‚ а мож­ли­во‚ мав гостріший нюх чи біль­шу жа­добу до крові‚ і я знав‚ що він зу­пинив­ся не­надов­го‚ але те­пер з’яви­лася надія добігти до річки. І я та­ки добіг до неї. Гус­тий оче­рет стіною підсту­пав до бе­рега‚ і ко­ли я‚ розгріба­ючи й­ого‚ ішов мілко­вод­дям‚ він ше­лестів ме­тале­во і гуч­но‚ ніби бля­шаний‚ а в’яз­кий мул зас­мокту­вав но­ги і так чав­котів‚ що ко­тили­ся відляс­ки. Я доч­ва­лав до чис­то­вод­дя‚ де вже бу­ло мені до по­яса‚ і відчув‚ що не ли­шило­ся й краплі си­ли‚ аби плис­ти на той бік. Ту­ди бу­ло да­лечень­ко‚ у тем­ряві не вид­но про­тилеж­но­го бе­рега‚ а відстані на нічній річці зав­жди не­певні й оман­ливі. Я вирішив відій­ти тро­хи далі від то­го місця‚ де за­лишив у за­рос­тях оче­рету прослідок‚ відій­ти мілко­вод­дям уз­довж бе­рега і при­чаїти­ся‚ та‚ сту­пив­ши кроків із де­сять‚ уже по­чув‚ що со­баки гар­чать на бе­резі‚ во­ни прибігли та­ки ра­зом — один білий‚ дру­гий чор­ний‚ і зу­пини­лися на то­му місці‚ де я зай­шов у во­ду.

Нев­довзі там за­миготіло світло ліхта­рика‚ потім я зно­ву по­чув‚ як ме­тале­во ше­лес­тить оче­рет і чва­кає му­ляка під хо­дою ве­лико­го звіра. Я й­ого ще не ба­чив‚ тіль­ки ве­лика жов­та пля­ма‚ прит­лумле­на ту­ман­цем‚ ви­пов­за­ла з за оче­рету‚ і на тій плямі я помітив‚ як щось пірну­ло під во­ду — то бу­ла‚ на­пев­но‚ он­датра або й зви­чайнісінь­кий щур‚ який пе­ресліду­вав ме­не вже май­же до­бу.

Жов­та пля­ма по­пов­зла ліво­руч‚ потім пря­мо, і на­решті біль­мо вда­рило мені в очі.

— Привіт‚ ба­ча‚ — ска­зало біль­мо. — Бігаєш ти не­пога­но. Я люб­лю пруд­ких хлоп­чиків.

Во­но наб­ли­жало­ся до ме­не ра­зом із хлю­пан­ням‚ зовсім засліплю­ючи зір‚ я навіть не міг роз­гледіти‚ що в нь­ого у другій руці — ніж чи «Ма­каров». І все та­ки я вирішив прий­ня­ти цей нерівний бій‚ ад­же бу­ти отут утоп­ле­ним і з’їде­ним жов­ти­ми різця­ми щурів — то прос­то рай порівня­но з пек­лом‚ яке влаш­ту­ють мені ці про­фесійні збо­ченці.

— Доб­ре‚ — ска­зав я. — Твоя взя­ла‚ — і‚ не знаю навіщо‚ прос­тягнув й­ому «Мар­голіна»‚ три­ма­ючи й­ого цівкою на се­бе.

— Оце і є та цяць­ка? — спи­тало біль­мо‚ од­нак ха­паль­ний інстинкт при­матів спра­цював без­до­ган­но. Й­ого ру­ка з ліхта­риком по­тяг­ла­ся до «Мар­голіна» (у другій був та­ки «Ма­каров»)‚ і тоді вся моя си­ла‚ яка ще ли­шала­ся в тілі‚ зібра­лася у лівиці‚ і я без роз­ма­ху‚ ко­рот­ким ту­пим уда­ром угнітив й­ого зни­зу у пра­вий бік жи­вота. Я ще встиг по­чути й­ого якесь на­че б зди­вова­не «ох»… Я ще встиг по­бачи­ти‚ як він зігнув­ся‚ і мені за­лиша­лося тіль­ки вда­рити реб­ром до­лоні в те місце‚ де ве­летенсь­ка гру­ша з’єдну­вала­ся із в’яза­ми. При­сяга­юся‚ Бе­не‚ я б змісив ць­ого піда­ра в синь­ку і привіз би до київсь­ко­го зо­опар­ку‚ але ж ти знаєш мою біду. Це був над­то різкий рух‚ мій дру­же‚ це був та­кий різкий рух‚ що чор­на пе­лена мит­тю зас­ла­ла мій зір‚ го­лова так за­памо­рочи­лася‚ Гос­по­ди‚ як зак­ру­тила­ся моя бідна голівонь­ка‚ не знаю‚ як я всто­яв на но­гах‚ не знаю‚ скіль­ки отак я вис­то­яв‚ і не знаю‚ чим він вліпив мені у скро­ню — руків’ям «Ма­каро­ва»‚ ліхта­риком чи моїм же «Мар­голіном»‚ але чор­ну пе­лену в моїх очах про­били іскри‚ і‚ па­да­ючи‚ я рап­том по­бачив‚ як із за хма­ри вип­лив місяць‚ ве­летенсь­кий пов­ня‚ я на­решті по­бачив цю й­ого фа­зу‚ він сто­яв над во­дою так низь­ко‚ що я ми­моволі по­тяг­ся ру­кою до не­ба‚ ніби хотів до­тяг­тись‚ ухо­питись за місяць‚ але й­ого знов про­ков­тну­ла чор­на хма­ра.


 

11


 

Я при­ход­жу до тя­ми від бо­лю у го­лові; спер­шу мені вви­жаєть­ся‚ що ле­жу в яко­мусь багні‚ мо­же‚ на дні си­рої ями або й кри­ниці‚ бо ле­жу напівзігну­тий‚ а потім та­ки здо­гаду­юся‚ що ні‚ я сид­жу у твер­до­му кріслі‚ тіль­ки одяг мій мок­рий до нит­ки; він щіль­но об­ли­пає моє тіло‚ я відчу­ваю й­ого про­холо­ду і ди­ву­юся‚ що досі жи­вий. Це трішеч­ки роз­ча­ровує: хто по­мирав і ви­жив‚ той ме­не зро­зуміє. Роз­ча­руван­ня при­ходить від дум­ки‚ що ко­лись тобі зно­ву до­ведеть­ся по­мира­ти і за­ново‚ ще раз пе­режи­вати це не­лег­ке при­мирен­ня з влас­ною смер­тю. До то­го ж я оп­ри­томнів у кімнаті‚ де спізнав найбіль­шої втіхи і де му­шу пе­режи­ти свою най­чорнішу го­дину чи‚ мо­же‚ найбіль­шу гань­бу. Те‚ що я знов у кімнаті над прірвою‚ ме­не та­кож зди­вува­ло — чо­му не в яко­мусь підвалі‚ чо­му не по­вер­хом ниж­че — в отій кам’яниці‚ що бу­ла ко­лись во­дяним мли­ном? Хо­ча… зро­зуміло, чо­му: я пот­ра­пив до рук збо­ченців. Як­би це бу­ли зви­чайні убивці‚ во­ни б дав­но опус­ти­ли ме­не в най­глиб­шу яму Тіки­ча з ка­меню­кою на шиї. А так… я ще потрібен їм жи­вий.

— Та­ки очу­няв‚ — ра­день­ко ка­же Са­ватій. — А я вже ду­мав‚ що ти пе­рес­та­рав­ся.

Він си­дить на ліжку‚ пра­вобіч од ме­не‚ а мій до­рогий ба­ча роз­ва­лив­ся на стільці нав­про­ти і граєть­ся но­жем — як не крут­не ним у повітрі‚ все од­но впій­має за ко­лодоч­ку. Кра­сива штуч­ка‚ тре­ба ска­зати. Зна­ряд­дя смерті зав­жди кра­сиві.

— То що‚ поч­не­мо? — пи­тає Гру­ша Го­рило­вич.

— Пож­ди‚ не­хай прий­де Міля.

— Ти хо­чеш‚ щоб він ць­ого ра­зу ви­кинув її у вікно?

Я пе­ревод­жу пог­ляд ліво­руч на стіну‚ з якої до ме­не підмор­гує ру­салоч­ка — хтось із неї зняв Камілин одяг‚ і во­на знов вис­та­вила свою ро­жеву на­готу‚ ли­ше вни­зу чорніє три­кут­ник роз­чахну­тих но­жиців.

— Як ти до­гадав­ся? — пи­тає Са­ватій.

— Люб­лю ма­люн­ки на склі‚ — ка­жу я. — Так люб­лю‚ що мені зав­жди хо­четь­ся зня­ти кар­ти­ну зі стіни і роз­ди­вити­ся з дру­гого бо­ку. А ця не зніма­лася.

— Ве­зе мені‚ — ди­вуєть­ся він. — Той ма­лює‚ той… заг­ля­дає‚ що на­маль­ова­но.

Мені хо­четь­ся відра­зу щось за­пита­ти у нь­ого‚ але я вирішую по­чека­ти Камілу. Для біль­шо­го ефек­ту. Справжні дой­ди бле­фу­ють і в без­надій­них си­ту­аціях‚ а до то­го ж у тій пляшці‚ яку я від кор­ку­вав і му­шу до­пити до дна‚ ще трош­ки ли­шило­ся. Так‚ мо­же‚ ков­точків зо три.

— Да­рем­но ти‚ — ка­же він. — Як­би ти її поп­ро­бував‚ то біль­ше ні з ким не схотів би.

— Мо­же бу­ти. Але не люб­лю‚ ко­ли хтось ке­рує в ць­ому ділі.

— Хо­чеш ще раз?.. Чи боїшся‚ що нічо­го не вий­де? — по дружнь­ому пи­тає Са­ватій.

— Як­що не вий­де‚ ми зро­бимо й­ому обрізан­ня‚ — пир­хає Гру­ша Го­рило­вич. — Де во­на? Я вже хо­чу ви­пити.

— Хай зро­бить своє‚ тоді з неї біль­ше тол­ку. — Са­ватій ди­вить­ся на ме­не зовсім доб­ро­зич­ли­во. — Як­що бу­деш слух­ня­ним‚ тобі теж да­мо ви­пити. Скіль­ки по­дужаєш. Зго­да?

— Доб­ре‚ — ка­жу я. — Але з однією умо­вою. Як­що нап’юся до чор­тиків‚ на пле­чах ме­не но­сити­ме Жо­ра. Мені по­добаєть­ся‚ ко­ли він ме­не но­сить.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.docx)Vasil_shklyar_klyuch.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.fb2)Vasil_shklyar_klyuch.fb2