Василь Шкляр - Ключ (сторінка 5)

Квар­ти­ра № 13 на ко­лишній Буль­йонній та­кож ніко­му ні про що не на­гаду­вала.

Нічо­го путнь­ого не мог­ла підка­зати й Кат­ру­ся‚ хоч зна­ла усіх завсідників‚ але ж «побій­ся Бо­га‚ хіба я сте­жу‚ хто там до ко­го підхо­дить?» Та все та­ки це во­на наш­тов­хну­ла ме­не на дум­ку підій­ти до Са­ни («Мо­же‚ ви шу­каєте од­но­го й то­го ж чо­ловіка?»)‚ і ось ми си­димо‚ п’ємо шам­пансь­ке‚ і я відчу­ваю‚ як де­далі тісніше спліта­ють­ся наші пог­ля­ди‚ як хмелію я не від шам­пансь­ко­го‚ а від пар­фумів‚ що всо­тали у се­бе і за­пах її тіла.

Це схо­же на який­сь ду­же со­лод­кий ек­спе­римент‚ що во­на про­водить зі мною відповідно до сво­го про­фесій­но­го досвіду.

Я стаю покірним те­лят­ком і навіть по­год­жу­юся ви­пити ка­ви‚ бо во­на по­воро­жить мені на гущі‚ — все од­но по­чут­тя три­воги пе­реслідує ме­не вже дав­но. Во­на вдив­ляєть­ся на ден­це ча­шеч­ки і ка­же‚ що наді мною ви­сить фа­таль­ний Са­турн‚ що я на­родив­ся під цією пла­нетою‚ а в та­ких лю­дей не­веселі проб­ле­ми і навіть ідеї скор­ботні. Во­ни‚ ці лю­ди‚ усіх підоз­рю­ють‚ у то­му числі й се­бе. Цим лю­дям тре­ба жи­ти‚ ка­же во­на‚ на при­роді‚ на вог­ких бе­регах озер. А як­що кон­кретніше‚ то мені ви­падає ци­гансь­кий варіант‚ тоб­то ви­падає до­рога‚ і Са­на ба­чить на цій до­розі не­без­печну жінку.

— А я спа­тиму з нею? — я вже при­кида­юся її гіпер­сексу­аль­ним пацієнтом‚ бо зго­ден бу­ти са­тиром і маніяком‚ аби лиш ліку­вала ме­не во­на.

— Це за­лежить від вас. А чо­му ви про це за­питуєте?

— Бо як­що це так‚ то я хотів би‚ щоб тією жінкою бу­ла ти‚ — пе­реход­жу на «ти»‚ ад­же я пацієнт навіже­нець.

Те­рен в її очах темніє і стає та­ким‚ як у пісні.

— Звіль­ни­ся‚ — так са­мо фаміль­яр­но ка­же во­на своєму пацієнтові. — Роз­ка­жи‚ що те­бе не­покоїть‚ і тобі ста­не лег­ше. І я роз­повідаю їй усе: і про ключ‚ і про квар­ти­ру‚ і про те‚ що ось уже ми­нула зи­ма‚ а від то­го чо­ловіка ні слу­ху ні ду­ху. Я жи­ву се­ред тіней на тем­но­му роз­доріжжі і не мо­жу звідти ніку­ди піти.

Я прос­то вдив­ля­юся в тем­ря­ву‚ яка ля­кає ме­не‚ але не мо­жу вря­тува­тися вте­чею.

Во­на не втішає ме­не‚ не ка­же‚ що моя три­вога да­рем­на‚ як це роб­лять лікарі психіат­ри. Во­на ка­же:

— Щось тра­пило­ся. Не знаю тіль­ки‚ чи до то­го‚ як тобі да­ли ключ‚ чи після‚ але щось тра­пило­ся.

— Так. І я постій­но чую це «щось». Во­но не по­лишає ме­не ні на хви­лину. — Я роб­лю­ся зовсім сен­ти­мен­таль­ним із Са­ною‚ хоч ро­зумію‚ що врод­ливі жінки ць­ого не люб­лять. Але я стаю па­тологічно сен­ти­мен­таль­ним і ка­жу їй та­ке‚ у чо­му не зізна­юся ніко­му:

— Са­но‚ — ка­жу я. — У ме­не час­то па­моро­чить­ся в го­лові.

Після однієї бій­ки я дістав струс моз­ку‚ й іноді на­ходить та­ке за­памо­рочен­ня‚ що я лед­ве стою на но­гах.

— Скіль­ки це три­ває?

— Потім во­но ми­нуло­ся. І ось те­пер знов… Я не мо­жу вранці схо­пити­ся з ліжка.

— Не тре­ба різко схоп­лю­вати­ся з ліжка‚ — ка­же во­на. — Ць­ого не вар­то ро­бити навіть тоді‚ як­що у те­бе все га­разд.

Я гли­боко увій­шов у роль її навіже­ного пацієнта: по­бачив се­бе із нею у то­му ліжку‚ по­бачив ве­ликі тер­нові очі‚ що роз­ши­рю­ють­ся від ля­ку‚ і відчув су­дому в її тендітно­му тілі. Але я її не ду­шив‚ не зав­да­вав най­мен­шо­го бо­лю‚ а тіль­ки жадібно зли­зував білу по­маду із білих губів‚ і со­лод­ка су­дома пе­реда ва­лася вже мені.

— Ти мо­жеш це виліку­вати? — спи­тав я.

— Тобі тре­ба прий­ма­ти но­от­ропіл‚ — во­на вда­ла‚ що не ро­зуміє ме­не. — А виліку­вати… ні. Як­що мо­ва про оте «щось»‚ то поз­бу­тися й­ого ти мо­жеш ли­ше са­мотуж­ки.

— Са­но…

— Мені по­ра й­ти. Дя­кую за шам­пансь­ке — це бу­ло най­хмільніше ви­но з усіх‚ які мені до­води­лося пи­ти.

— Са­но…

Во­на підве­лася. Во­на за­лиша­ла не­щас­но­го маніяка на кульмінацій­но­му мо­менті‚ пе­рехо­дячи межі жор­сто­кості і лікарсь­ко­го ети­кету.

— Не й­ди‚ — поп­ро­сив я.

Во­на сту­пила крок‚ потім прис­то­яла і рап­том ска­зала:

— Ми час­то шу­каємо не тих і не там. Au revoir[8]. І ґрацій­но пішла до ви­ходу‚ зна­ючи‚ що я не звод­жу очей з її ніг, — мож­на бу­ло збо­жеволіти‚ як їй па­сував ви­сокий каб­лу­чок.

Ос­танні Са­нині сло­ва ще дов­го відлу­нюва­ли у мені‚ навіть не так сло­ва‚ як сам го­лос — чис­тий місяч­ний го­лос‚ та рап­том я ски­нув­ся від рап­то­вої дум­ки: «А й справді‚ хіба ти пе­вен‚ що той‚ хто дав тобі ключ‚ сидів з то­бою за од­ним сто­лом?»

Мені аж мо­торош­но ста­ло. Я ви­курив ще си­гаре­ту і теж по­кинув «Трь­ох по­росят».


 

4


 

Але те­пер я при­ходив сю­ди май­же що­вечо­ра. При­ходив‚ як зло­чинець‚ кот­ро­го тяг­не на місце зло­чину‚ чи‚ мо­же‚ як маніяк‚ що вис­те­жує жер­тву. Мені тяж­ко пра­цюва­лося у тій‚ невідо­мо чиїй‚ оселі‚ мені там не сиділо­ся‚ ад­же це вже на­гаду­вало по­лон‚ який­сь ней­мовірний по­лон‚ ко­ли над то­бою ніхто не чи­нив свавілля‚ нав­па­ки‚ тобі зро­били доб­ро‚ та‚ бач‚ прим­кну­ли тим клю­чиком у лабіринті постій­них три­вог. Са­ме то­му‚ що ніхто си­ломіць не ки­дав ме­не до цієї в’яз­ниці НЕС­ПО­КОЮ‚ я не міг звідси піти до­ти‚ по­ки не знай­ду чо­ловіка‚ що з доб­ро­го наміру (я вірив у це) дав мені ключ‚ а потім‚ на­пев­но‚ пот­ра­пив у біду і так не­наро­ком зав­дав мені гри­зоти. Я жи­тиму в ць­ому по­лоні‚ по­ки все не з’ясуєть­ся‚ інак­ше ніко­ли не знай­ду собі спо­кою.

Так са­мо‚ як до тієї квар­ти­ри‚ я був при­кутий до «Трь­ох по­росят»‚ у яких шу­кав сліду мо­го бла­годій­ни­ка‚ ад­же він му­сив ли­шити­ся там‚ й­ого слід‚ му­сила ли­шити­ся як­що не аріад­ни­на нит­ка‚ то бо­дай якась па­вути­на‚ за яку я ра­но чи пізно змо­жу вхо­пити­ся. І я й­шов до «Трь­ох по­росят»‚ де так са­мо‚ як і в по­рож­нечі «моєї» квар­ти­ри‚ ви­тав дух біди‚ та мені вже не тре­ба бу­ло уни­кати й­ого‚ то­го ду­ху‚ не тре­ба бу­ло бо­яти­ся‚ що біду мож­на підхо­пити, як не­жить‚ ад­же інфіко­вано­му будь якою хво­робою вже не вар­то ос­теріга­тися її мікробів. До то­го ж тут‚ у «Трь­ох по­рося­тах»‚ іноді мож­на бу­ло зустріти чу­дово­го ліка­ря психіат­ра‚ хоч усім відо­мо‚ що це той рідкісний тип лікарів‚ котрі най­дуж­че підда­ють­ся хво­робам своїх пацієнтів. Бо во­ни‚ ті хво­роби‚ не ма­ють своїх мікробів‚ ніхто не знає тих по­таємних шляхів‚ яки­ми во­ни про­ника­ють до своєї жер­тви. Не відає ць­ого і Са­на; ли­бонь‚ ли­ше надмірністю ан­дро­генів[9] во­на мо­же по­яс ни­ти‚ чо­му я‚ зустрівшись із нею вдру­ге‚ зно­ву ска­зав‚ що хо­чу спа­ти з тією не­без­печною жінкою‚ кот­ра ста­не мені на до­розі.

— Я хо­чу‚ Са­но‚ щоб нею бу­ла ти‚ — ска­зав я‚ ад­же спілку­ван­ня із ліка­рем ви­мага­ло ви­нят­ко­вої щи­рості.

— Мені приємно‚ що ти так хо­чеш‚ — мо­вила Са­на. — Але те­пер я бо­юся про­сити то­го‚ що хо­чу я.

Ми зно­ву на­дов­го при­мов­кли‚ я обе­реж­но го­лубив її сло­ва у собі‚ пе­рес­тавляв їх місця­ми‚ підво­рушу­вав‚ мов жа­рок у ба­гатті.

— Не бій­ся‚ — поп­ро­сив я.

— Я хо­чу… Я хо­чу по­диви­тися на ту квар­ти­ру.

— Не­ма проб­лем.

— Ти не зро­зумів ме­не. Я хо­чу за­раз‚ — ска­зала Са­на.

Ми вий­шли надвір і ру­шили вбік Рогнідинсь­кої. Ще сто­яли ті дні‚ які бе­резень по­зичив у лю­того‚ — на вечір бра­ли мо­рози.

Са­на мер­зля­кува­то по­вела пле­чима і взя­ла ме­не під ру­ку‚ її ко­ротень­ка ли­сяча шуб­ка те­пер зігріва­ла нас обох‚ та замість то­го‚ щоб хви­люва­тися цією близькістю‚ я відчув іншу три­вогу. А ко­ли ми за­вер­ну­ли у скве­рик‚ то уповіль­нив крок: рап­том зда­лося‚ що це во­на ве­де ме­не до ць­ого бу­дин­ку. У ліфті я навіть вит­ри­мав па­узу — чи не на­тис­не Са­на кноп­ку треть­ого по­вер­ху? Але ні‚ во­на бу­ла з тих жінок‚ які не лізуть по­перед бать­ка в пек­ло.

Я дістав ключ і‚ перш ніж стро­мити й­ого в зам­ко­ву щіли­ну‚ ба­гатоз­начно по­дивив­ся на Са­ну. Во­на бу­ла нез­во­руш­на. У ко­ридорі зняв із неї ли­сицю і повісив на вішал­ку‚ як свій мис­ливсь­кий тро­фей.

— Тут так теп­ло‚ — ска­зала во­на.

По­рипу­ючи ста­рим ду­бовим пар­ке­том‚ ми пе­рет­ну­ли од­ну кімна­ту‚ дру­гу‚ потім зай­шли на кух­ню. Са­на здриг­ну­лася‚ ко­ли рап­то­во заг­римів хо­лодиль­ник.

— Не так уже й по­рожньо‚ — ска­зала во­на і по­зир­ну­ла на стінку‚ де висів те­лефон. — О…

— Він не пра­цює. І схо­же‚ дав­но. Як­би те­лефон пра­цював‚ то все бу­ло б на­бага­то простіше.

— Що ти маєш на увазі?

— Хтось би дав­но под­зво­нив. Як­що не він сам‚ то хтось із й­ого знай­омих‚ і мож­на бу­ло б де­що спи­тати.

— Логічно‚ — ска­зала Са­на. — А щоб под­зво­нити на АТС‚ ти не знаєш но­мера ць­ого те­лефо­ну.

— Мені здаєть­ся‚ що він прос­то дав­но не оп­ла­чував­ся‚ че­рез те й­ого відімкну­ли. Но­мер мож­на дізна­тися за ад­ре­сою.

— То в чо­му ж річ? — зве­ла во­на свої без­тямно тонкі бро­ви.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.docx)Vasil_shklyar_klyuch.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.fb2)Vasil_shklyar_klyuch.fb2