Василь Шкляр - Ключ (сторінка 41)

Са­ватій зно­ву смієть­ся‚ ви­тира­ючи об шта­ни до­лоню (нев­же по­тис­не мені ру­ку за вда­лий жарт?)‚ а Гру­ша Го­рило­вич при­пиняє гра­тися но­жем і сил­куєть­ся пе­рева­рити те‚ що я ска­зав. Як­що доб­ре прис­лу­хати­ся‚ то мож­на по­чути‚ як у й­ого ву­зень­ко­му лобі пос­кри­пу­ють нез­ма­щені коліщат­ка.

— Я ба­чу‚ клієнт дозрів‚ — на­решті об­ра­жаєть­ся Гру­ша Го­рило­вич. — Скіль­ки мож­на!

— Усім по сім‚ а тобі зав­жди вісім‚ — ка­же Са­ватій‚ який ніко­ли ні на ко­го не об­ра­жаєть­ся. Й­ого ро­жева баб’яча твар не па­сує убивці‚ хоч прос­тим ариф­ме­тич­ним спо­собом я й­ого ви­раху­вав дав­но. Щоп­равда‚ спер­шу був пе­вен‚ що Са­ватій вчи­нив це з рев­нощів‚ а ви­ходить‚ зовсім нав­па­ки.

Про те‚ що в цій сімейці щось не­гаразд‚ вид­но бу­ло відра­зу без оку­лярів. Де­монс­тра­тив­на про­цеп­тивність Каміли наш­товху­вала на дум­ку‚ що во­на зовсім не ос­терігаєть­ся рев­нощів чо­ловіка, який до то­го ж зав­жди зу­мис­не «ще­зав» ра­зом зі своїм фур­го­ном, за­лиша­ючи нас уд­вох. А після роз­мо­ви з Оле­ною Й­осипівною Підко­нюшою я зро­зумів‚ що тут ідеть­ся про який­сь особ­ли­вий ви­няток із пра­вила. Нор­маль­ний провінцій­ний мент ніко­ли прос­то так не од­ру­жить­ся з му­лат­кою‚ хай во­на бу­де навіть не повією‚ а не­зай­ма­ною дюй­мо­воч­кою. Й­ого мог­ла прив’яза­ти до неї тіль­ки хво­роб­ли­ва прис­трасть‚ і тут ба­гато чо­го мені повіда­ла лу­каво усміхне­на ру­салоч­ка‚ хо­ча її ви­конав­цеві да­леко бу­ло до Ско­лоз­дри[45]. Во­на підка­зува­ла‚ що‚ оче­вид­но‚ Са­ватій ще під час міліцей­ських рейдів по­любив оцей за­нед­ба­ний млин‚ де так зруч­но бу­ло підгля­дати за тим‚ що тут діяло­ся‚ а чор­нень­ка кра­суня вза­галі поть­ма­рюва­ла й­ого ро­зум. Во­на‚ ця чор­нень­ка кра­суня‚ як ніхто‚ підхо­дила викінче­ному ву­айєрис­тові‚ ад­же са­ма ще зма­леч­ку приз­ви­чаїла­ся до жадібних підгля­дань за со­бою‚ які де­терміну­вали в ній про­тилеж­ну прис­трасть — де­монс­тру­вати се­бе сто­роннь­ому оку. От­же‚ тіль­ки нес­тер­пний го­лод став при­чиною то­го‚ що Са­ватій за­ради Каміли ри­зику­вав своєю кар’єрою від са­мого по­чат­ку‚ а потім вза­галі відва­жив­ся на ней­мовірний крок‚ узяв­ши з нею по суті фіктив­ний шлюб. Зго­дом об­ста­вини доз­во­лили Яр­чу­кові справ­ди­ти візіоністич­но геніаль­ну ідею з оцим мо­телем (тим та­ки лю­бим й­ому мли­ном)‚ який став не стіль­ки дже­релом при­бутків‚ як незрівнян­ною за­бавою. Го­лод ви­магав най­гостріших вра­жень‚ і Са­ватій діста­вав їх тіль­ки тоді‚ ко­ли по­силав у кімна­ту над прірвою Камілу. Єди­не‚ що не в’яза­лося на моєму на­мисті‚ — це ву­айєризм з убивс­твом. Бо ще після пер­шо­го відвідан­ня мо­телю «Млин»‚ по­вер­нувшись до Києва‚ я став ціка­витись цим сим­па­тич­ним від хи­лен­ням у фахівців і‚ прик­ри­ва­ючись своїм універ­саль­ним посвідчен­ням завіду­вача відділу убивств‚ зустрівся з кіль­ко­ма досвідче­ними психіат­ра­ми (із Са­ною я тор­кався ць­ого пи­тан­ня до­сить відда­лено)‚ і всі во­ни‚ як один‚ за­пев­ня­ли‚ що ці лю­ди нав­ряд чи здатні уби­вати‚ ад­же в самій ос­нові ву­айєриз­му ле­жить па­сивність і нерішучість. Ли­ше про­фесор Ка­чур при­пус­тив‚ що та­ка крайність мож­ли­ва за умо­ви‚ як­що об­сервант (він мав на цей пред­мет влас­ний термін) спог­ля­дав на­силь­ницькі ак­ти з по­бит­тям і кров’ю. На мою дум­ку‚ він влу­чив прос­то в «де­сят­ку»‚ ад­же Са­ва тій зав­дя­ки своїй про­фесії міг не ли­ше ба­чити в та­ких ви­пад­ках кров‚ а й пус­ка­ти її влас­но­руч. Лю­дина‚ яка на­жила капітал не­пев­ним шля­хом (од­но­го Голь­ден­берга й­ому вис­та­чить на весь вік)‚ мог­ла‚ не кліпнув­ши‚ спро­вади­ти на той світ заб­лукло­го до мо­телю сво­го квар­ти­ран­та‚ кот­рий та­кож повівся з Камілою нет­ра­дицій­но. На те в Ос­тапчу­ка бу­ли свої при­чини‚ хо­ча мені ду­мало­ся‚ що він‚ як оце і я‚ поціка­вив­ся не­ор­ди­нар­ною ру­салоч­кою‚ маль­ова­ною на склі. Ко­ха­ючи Камілу‚ він вза­галі міг відмо­вити­ся від утіх у домі її чо­ловіка‚ чим і нак­ли­кав на се­бе гнів.

Але ж Каміла… Каміла… Поп­ри все во­на не схо­жа бу­ла на ос­танню стер­ву‚ яка б по­годи­лася на жор­сто­ку роз­пра­ву… над за­коха­ним у неї… Аль­ошею. Оче­вид­но‚ за­чум­ле­на нар­ко­тика­ми‚ во­на пішла в й­ого кімна­ту‚ не зна­ючи‚ що Олек­са відхи­лить її лю­бощі і нак­ли­че біду. До то­го ж Ос­тапчук міг ска­зати Камілі щось та­ке‚ що роз­кри­вало їхню таємни­цю‚ і це до­кона­ло Са­ватія‚ ад­же те‚ чо­го він не об­серву­вав (як ска­зав би про­фесор Ка­чур)‚ як­раз і мог­ло вик­ли­кати люті рев­нощі підігріто­го‚ але не втіше­ного до кінця ву­айєрис­та.

Що­до ме­не‚ то тут у Са­ватія наг­ро­мади­лося та­кож ра­хунків чи­мало‚ і най­не­без­печніше те‚ що він здо­гадуєть­ся про мою втаємни­ченість у й­ого темні спра­ви‚ а от­же‚ жи­вого ме­не звідси не ви­пус­тить. При­рече­ному на смерть нічо­го не за­лишаєть­ся‚ окрім бле­фу‚ і хоч мій блис­ку­чий сце­нарій заз­нав кра­ху‚ у тій пляшці‚ яку я так зух­ва­ло і са­мов­певне­но відкор­ку­вав‚ за­лиша­лося ще три ков­тки. Чо­мусь я пок­лав собі‚ що ковтків са­ме три‚ — ли­бонь, зно­ву за­цик­лю­вав­ся на щас­ли­вому числі‚ хо­ча Са­ватій пішов ще далі і ска­зав‚ що всім по сім‚ тоб­то наз­вав най­сим­волічніше чис­ло магії‚ яке ма­теріалізо­ване не тіль­ки в се­ми коль­орах рай­ської ду­ги та му­зичній гамі‚ але і в кіль­кості днів‚ які зна­доби­лися для сот­воріння світу. Ли­ше Жо­ра ро­зуміє це чис­ло в єди­ному зна­ченні — як се­меро од­но­го не ждуть‚ та все од­но я ди­ву­юся й­ого вит­римці‚ ди­ву­юся‚ що він до­тяг ме­не сю­ди жи­вим після то­го‚ як дістав такі два блис­кучі уда­ри — но­гою під ниж­ню ще­лепу і ліви­цею у печінку.

Як­би в ме­не не за­памо­рочи­лося в го­лові‚ я б зав­дав треть­ого (!) вирішаль­но­го уда­ру моєму до­рого­му бачі‚ вивівши й­ого з ла­ду‚ і повісив би собі на шию якусь‚ хай най­скромнішу‚ ме­даль­ку із Бе­нової ко­лекції‚ а так — мій ба­ча‚ мій лю­бий зна­вець пуш­ту роз­ва­лив­ся на стільці (на без­печній відстані) і ба­вить­ся собі но­жиком‚ яким наскрізь мож­на прот­кну­ти най­ситішо­го ба­ран­ця із Яр­чу­кової (це щось ове­че? — зга­дали­ся сло­ва Ва­силя Іва­нови­ча) фер­ми.

Од­нак во­ни че­кали Камілу‚ як зреш­тою че­кав її і я‚ ад­же це ім’я — Каміла — навіть у рим­лян оз­на­чува­ло лю­дину‚ зо­бов’яза­ну бу­ти при­сутнь­ою при жер­твоп­ри­несен­нях. І во­на прий­шла‚ я зди­вував­ся‚ що замість то­ги або хіто­на на ній бу­ла та са­ма коф­ти­на й спіднич­ка‚ які я по­дару­вав голій ру­салочці. Каміла при­нес­ла три (!) пляш­ки ка­гору — цер­ковно­го ви­на для при­час­тя‚ мож­на ска­зати‚ ри­ту­аль­но­го трун­ку‚ який теж вка­зував на особ­ливість мо­мен­ту‚ хо­ча Са­ватій по­яс­нив‚ що це й­ого улюб­ле­не ви­но ще з мо­лодості‚ во­но ду­же швид­ко всту­пає в жи­ли і гріє кров‚ бо й са­мо гус­те та чер­во­не‚ як кров. Жо­ра зрадів‚ що з’яви­лася хоч якась ро­бота й­ого но­жеві‚ ду­же сприт­но відкор­ку­вав усі три пляш­ки й од­ну відра­зу пе­реки­нув над своєю ши­роко роз­зявле­ною па­ще кою — зда­вало­ся‚ він не ков­тав напій‚ а прос­то пе­рели­вав й­ого із мен­шої по­суди­ни в біль­шу‚ хо­ча на шиї все та­ки во­рушив­ся мас­ла­кува­тий бор­лак‚ на­че у Жо­ри в гор­лянці зас­тряг­ло коліно то­го ба­рана‚ яко­го він не­дав­но приніс у жер­тву.

Са­ватій тим ча­сом узяв і собі пляш­ку‚ а тре­тю‚ по­вагав­шись‚ по­дав мені‚ і з й­ого лег­кої ру­ки я теж відпив пер­ший ков­ток тя­гучо­го трун­ку‚ хоч терпіти не міг со­лод­ких вин. Од­нак що зро­биш — мені теж го­дило­ся підкріпи­тися‚ а ви­мага­ти чо­гось путнішо­го a la carte[46] якось бу­ло нез­ручно.

Не при­чаща­лася тіль­ки Каміла‚ я відра­зу помітив‚ що во­на вже «своє зро­била»‚ і ко­ли відки­нула­ся на спин­ку стіль­ця нав­про­ти Са­ватія‚ то ми з ним уже не­самохіть ста­вали об­серван­та­ми‚ бо її но­жиці бу­ли та­кими ж відкри­тими‚ як і в ру­салоч­ки.

Про­те Яр­чук ди­вив­ся не на Камілу‚ а на ме­не‚ і я ми­моволі зга­дав анек­дот про те‚ що спос­терігач пла­тить де­сять до­ларів‚ а той‚ хто спос­терігає за спос­теріга­чем‚ — сто. Про­те знов та­ки бу­ло якось не­дореч­но на­поля­гати на своїх пра­вилах гри‚ тим біль­ше‚ що лю­ди ста­вили­ся до ме­не цілком нор­маль­но‚ мож­на ска­зати‚ по при­ятель­сько­му‚ ад­же один із них виніс ме­не на пле­чах із по­ля бою неп­ри­том­но­го‚ виніс‚ як най­до­рож­чо­го поб­ра­тима‚ а я, нев­дячний, досі не повісив й­ому на гру­ди ор­ден «Чер­во­ної зірки»; дру­гий лю­бень­ко по­дав мені для при­час­тя пляш­ку ка­гору‚ ніби знав‚ що я по­винен відпи­ти із сієї чаші бо­дай три ков­тки; тре­тя вза­галі го­това бу­ла‚ як співаєть­ся в гімні‚ пок­ласти за ме­не ду­шу й тіло‚ а по­час­ти вже й пок­ла­ла‚ — і це ще не все‚ це ще тіль­ки по­чаток ціло­го ком­плек­су пос­луг і до­год­жань.

Ніби вга­ду­ючи дум­ки сво­го бой­ово­го поб­ра­тима‚ Жо­ра ба­ча оки­нув ме­не співчут­ли­вим оком і люб’яз­но зап­ро­пону­вав:

— Мо­же‚ поміняємо тобі пам­перси? Ти‚ го­луб­чи­ку‚ увесь мок­рий.

— Обов’яз­ко­во‚ — ска­зав я. — Тіль­ки трош­ки пізніше. Є серй­оз­на ба­лач­ка.

— Ну‚ ди­вися‚ бо я із за­дово­лен­ням те­бе пе­рев­дягнув би.

— Це в те­бе до нас ба­лач­ка? — спи­тав Са­ватій. Й­ого ро­жеве ли­це роз­червоніло­ся від ка­гору ще дуж­че і розцвіта­ло‚ як мак.

— У нас‚ — ска­зав я не­пев­но‚ ніби ще не хотів роз­кри­вати всі кар­ти.

— У ко­го це — у вас? Я тут‚ крім те­бе‚ ніко­го не ба­чу‚ — роз­зирнув­ся по кімнаті Са­ватій.

— У них з Камілою‚ — підка­зав Жо­ра. — Хіба ти не знаєш‚ що во­ни сь­огодні гра­тимуть про­ти нас уд­вох із Камілою?

— Ми своє зіграємо‚ — ска­зав я. — А по­ки що нас ціка­вить інше.

Голь­ден­берга вби­то за зо­лото. А за що вби­то Олек­су Ос­тапчу­ка?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.docx)Vasil_shklyar_klyuch.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.fb2)Vasil_shklyar_klyuch.fb2