Василь Шкляр - Ключ (сторінка 42)

Ефект‚ тре­ба ска­зати‚ був ви­ще се­реднь­ого‚ хо­ча й не сяг­нув тієї німої сце­ни‚ яка пла­нува­лася за моїм по­переднім сце­нарієм.

Яр­чук із Жо­рою тіль­ки пе­резир­ну­лися. Біль­ше вра­жен­ня моє за­питан­ня спра­вило на Камілу‚ нез­ва­жа­ючи на її за­галь­мо­ваність.

Во­на по­диви­лася на ме­не‚ і зда­вало­ся‚ що чо­ловічки в її очах роз­ши­рили­ся аж до білків.

Я чув‚ як у Жо­рино­му лобі зас­крипіли нез­ма­щені коліщат­ка‚ але кру­тили­ся во­ни яв­но не в той бік.

— Це все‚ що ти знаєш? — спи­тав Яр­чук. Він ви­тер до­лоню об шта­ни‚ про­те ць­ого ра­зу не стіль­ки від то­го‚ що во­на пітніла‚ як хотів по­маца­ти пра­ву ки­шеню. Я дав­но зро­зумів‚ що «Ма­каров» хо­лодить або гріє й­ого пра­ве стег­но.

— Ні‚ не все‚ — ска­зав я. — Але нас ціка­вить на­сам­пе­ред Ос­тапчук. Він поїхав сю­ди торік у су­боту‚ шос­то­го груд­ня…

— Ко­го вас? — за­нер­ву­вав Яр­чук. — Ко­го це вас?

— То не є так важ­ли­во‚ па­не Са­ватію‚ — ска­зав я підкрес­ле­но офіцій­но‚ звер­та­ючись до нь­ого «за свят­ця­ми»‚ і це ма­ло‚ ма­буть‚ ще біль­ший ефект‚ ніж моя згад­ка про Голь­ден­берга. — Ми до пев­ної міри з ва­ми ко­леги‚ па­не Са­ватію‚ але як­що по правді‚ то я не зби­ра­юся зда­вати вас до рук пра­восуд­дя. Я‚ як і ви‚ клав на на­шу міліцію і наші су­ди‚ я не довіряю цій офіційній банді‚ якій місце по той бік ґрат. Але я хо­чу зна­ти‚ па­не Яр­чук‚ навіщо ви вби­ли Олек­су Ос­тапчу­ка.

— Звідки ти знаєш‚ що я й­ого вбив? — спи­тав він‚ і те­пер нас­та­ла моя чер­га во­руши­ти коліщат­ка­ми. Са­ватій уже не ка­зав‚ що та­кого не чув і не знає‚ тож не мож­на бу­ло да­вати й­ому ані се­кун­ди на роз­ду­ми. Ліпше гна­ти ка­зоч­ку про со­лом’яно­го бич­ка‚ аніж мов­ча­ти.

— Ба­чите‚ па­не Яр­чук‚ ми знаємо ду­же ба­гато. Вам‚ на­пев­но‚ відо­мо‚ що відне­дав­на кар­ти­ни Ос­тапчу­ка ма­ють ве­ликий по­пит на За­ході. Ви це знаєте‚ — зно­ву на­голо­сив я‚ на­че підій­мав й­ого з тем­них гли­бин до рівня сво­го (на­шого) інте­лек­ту‚ за­лиша­ючи в тем­ноті ли­ше Жо­ру Го­рило­вича. — Річ у то­му‚ що аме­риканці‚ фран­цу­зи‚ німці‚ ску­пову­ючи Ос­тапчу­кові кар­ти­ни за безцінь‚ про­дава­ли їх за фан­тастичні гроші. Повірте мені‚ що Голь­ден бер­го­ве зо­лото порівня­но з Ос­тапчу­кови­ми ро­бота­ми — це ніщо‚ і ви самі ро­зумієте‚ що за них то­чити­меть­ся guerre a outranse‚ тоб­то вій­на до ос­таннь­ого.

Я нав­мисне підки­нув слівце дру­ге фран­цузь­кою‚ ніби знов та­ки ви­тягу­вав Яр­чу­ка за ву­ха з гли­бокої тем­ря­ви і вод­но­час на­тякав‚ що маю пря­мий зв’язок із ти­ми‚ хто за Ос­тапчу­ка вес­ти­ме вій­ну до ос­таннь­ого. Тим біль­ше‚ він‚ зви­чай­но ж‚ чув ще раніше крізь «ву­ха» стін‚ що ми із Са­ною ча­сом пе­рехо­дили на цю аґен­турну мо­ву.

На­голо­сив­ши на війні до ос­таннь­ого‚ я доз­во­ляю собі не­велич­ку па­узу і відчу­ваю‚ що для пов­но­го кай­фу мені не вис­та­чає тіль­ки си­гарет­ки. На приліжковій тум­бочці ле­жить моя ко­роб­ка «Маль­бо­ро» і за­паль­нич­ка‚ од­нак я не пе­реко­наний‚ що вже нас­тав той мо­мент‚ ко­ли мож­на на­поля­гати на пра­вах лю­дини‚ які так блис­ку­че роз­пи­сані у прог­рамних до­кумен­тах моєї до­рогої партії.

Щоб хоч тро­хи по­таму­вати ніко­тино­вий го­лод‚ я на­мага­юся наб­ра­ти повні ле­гені повітря‚ але це мені не вдаєть­ся — дав­но вже не мо­жу ди­хати на повні гру­ди. То про що ми там го­вори­ли? Ага‚ про вій­ну до ос­таннь­ого.

— Ба­чите‚ па­не Яр­чук‚ ста­лося так‚ що ви не­наро­ком втру­тили­ся в чужі пла­ни. Ви ней­тралізу­вали най­вигіднішо­го пар­тне­ра для… ска­жемо м’яко… для мафії‚ яка б дав­но вик­ри­ла ваш зло­чин‚ але по­ки що їй це не­вигідно. Бо ко­ли ста­не відо­мо про смерть Ос­тапчу­ка‚ й­ого кар­ти­ни ав­то­матич­но пе­рей­дуть у власність дер­жа­ви.

— Що він за­ливає? — не втерпів Жо­ра Го­рило­вич‚ у яко­го ло­бові коліщат­ка яв­но заїло. Я по­думав‚ що після мо­го уда­ру в го­лову із то­го ме­ханізму мог­ла навіть ви­пас­ти якась гай­оч­ка ти­пу хра­пови­ка. — Що він тут тюль­ку же­не?

Од­нак Са­ватій Яр­чук нас­та­вив про­ти нь­ого свою без­па­лу до­лоню‚ а потім ви­тер її об шта­ни.

— По­мовч‚ — ска­зав він. — Я люб­лю на ніч пос­лу­хати ка­зоч­ку.

— Уже північ‚ — ог­ризнув­ся Жо­ра Го­рило­вич‚ гля­нув­ши на свій на­руч­ний го­дин­ник.

Я по­думав‚ що Са­на вже доб­ра­лася до Києва‚ а я досі не мо­жу за­вер­ши­ти цей кош­марний спек­такль. Та нез­ва­жа­ючи на те‚ що во­на вже, ма­буть, стоїть під ду­шем‚ мною бу­ла відве­дена ціка­ва роль і для Са­ни‚ яку я три­мав на де­серт або‚ як ка­жуть гра­мотні лю­ди‚ під finale.

— Ну ну‚ — підо­хотив Яр­чук.

— Я ро­зумію‚ що тим‚ для ко­го найбіль­шим ше­дев­ром ма­лярс­тва ста­ла оця ру­салоч­ка‚ не кла­деть­ся го­лови‚ що на а­укціоні «Сотбі» мож­на про­дати за сто ти­сяч кар­ти­ну‚ на якій на­маль­ова­но всь­ого на всь­ого стер­ню. Ро­зумієте‚ па­не Са­ватію‚ — звер­та­юся я тіль­ки до нь­ого‚ як до лю­дини‚ кот­ра вже вилізла з тем­ря­ви‚ — на­маль­ова­но не пше­нич­ний чи житній лан‚ а всь­ого лиш стер­ню?

— Ну то й що? — й­ому та­кож ще не до­ходи­ло. Пе­ребіль­шу­ючи інте­лек­ту­альні мож­ли­вості Са­ватія‚ я міг фа­таль­но пе­рег­ра­ти‚ ад­же шкідли­во за­бива­ти мізки ви­щою ма­тема­тикою там‚ де ося­га­ють ази ариф­ме­тики. Навіщо сіль­сько­му дра­матич­но­му гур­ткові сис­те­ма Станіславсь­ко­го? І я опус­ка­юся на ща­бель ниж­че:

— Що? Нічо­го. Тіль­ки як­що не ста­не й ме­не‚ то ці хлопці пе­реки­нуть до­гори но­гами ваш млин ра­зом із райвідділом міліції.

Я вас за­пев­няю‚ па­не Яр­чук‚ що ці хлопці ви­сушать Тікич до дна і знай­дуть не тіль­ки ме­не і сво­го улюб­ле­ного ху­дож­ни­ка…

Здаєть­ся, нас­тав той мо­мент‚ ко­ли мож­на бу­ло поп­ро­сити доз­во­лу за­кури­ти‚ але я вирішив ще раз пов­то­рити їм таб­личку мно­жен­ня.

— Во­ни куп­лять «Бер­кут» і «Коб­ру» ра­зом із тель­бу­хами міністерс­тва внутрішніх справ і зав­тра ж ви­пус­тять во­ду із річки.

Доз­воль­те? — я по­казав на тум­бочку‚ де ле­жали си­гаре­ти.

Са­ватій ки­нув їх, не підхо­дячи до ме­не‚ а нав­здогін ки­нув за­паль­нич­ку‚ і я все це спій­мав не з мен­шою спритністю‚ ніж мій бой­овий поб­ра­тим Жо­ра ло­вить но­жа за ко­лодоч­ку. Перш ніж за­пали­ти си­гаре­ту, я взяв з підло­ги свою пер­со­наль­ну пляш­чи­ну і відпив дру­гий ков­ток.

— Усе це сон ря­бої ко­били‚ — ска­зав Са­ватій. — Ніхто нічо­го не до­веде… Нічо­го не знай­де.

— Ба­чите‚ па­не Яр­чук‚ — я ви­пус­тив кіль­це ди­му‚ сподіва­ючись‚ що во­но доп­ли­ве до Жо­риної го­лови і‚ мож­ли­во‚ замінить ту шай­боч­ку‚ яка ви­пала з й­ого ло­ба‚ але без­до­ган­не коліщат­ко розсіяло­ся тро­хи раніше‚ — річ у тім‚ що не тіль­ки ви сте­жили за мною. Між іншим‚ хо­чу ска­зати‚ що сте­жили не зовсім про­фесій­но.

Наші лю­ди мог­ли зня­ти ко­леса з ва­шого фур­го­на ще на ву­лиці Рус­та­велі‚ але це не вхо­дило в їхні пла­ни‚ — я знов пус­тив кіль­це ди­му вбік Го­рило­вича. — Бо во­ни‚ ска­жу вам‚ па­не Са­ватію‚ як про­фесіонал про­фесіона­лові‚ по­чали сте­жити за ва­ми на­бага­то раніше‚ ніж ви за мною. Ви‚ ма­буть‚ зди­вуєте­ся‚ але це по­чало­ся ще за два місяці до смерті Ос­тапчу­ка. Як­що хо­чете точніше‚ то це по­чало­ся торік у жовтні. Мо­жу наз­ва­ти навіть чис­ло. По­ганень­ке‚ тре­ба ска­зати‚ чис­ло‚ ну‚ зовсім не­щас­ли­ве. Двій­ка‚ во­на вза­галі фа­таль­на‚ а для вас тим біль­ше‚ па­не Яр­чук. Ви вже тоді однією но­гою сто­яли в ямі, і хо­ча ви­чуха­лися після опе­рації‚ ду­маю‚ що ваш кінець був поз­на­чений са­ме цим чис­лом.

Це вже бу­ла для нь­ого бом­ба. Я по­бачив‚ як й­ого чер­воні що­ки бе­руть­ся си­нюва­тим баг­рянцем‚ і стру­сив попіл із си­гаре­ти на підло­гу. А потім, усміха­ючись до Са­ватія, як до най­любішо­го дру­га‚ ска­зав зовсім по при­ятель­сько­му‚ на­че хотів й­ого зас­по­коїти.

— Влас­не, сте­жити по­чали не за ва­ми‚ тут не ва­ша ви­на‚ па­не Яр­чук. — Я пішов на ве­личез­ний ри­зик‚ опе­ру­ючи вже не фак­та­ми‚ а тіль­ки своїми до­мис­ла­ми‚ що має ве­ликий ефект у те­атрі і пах­не гро­зою в такій от грі‚ яку затіяв я: або пан‚ або про­пав. — Сте­жили за всіма‚ хто наб­ли­жав­ся на не­без­печну відстань до Ос­тапчу­кової май­стерні і міг пок­ласти око на й­ого кар­ти­ни. Найбіль­шу ува­гу на­ших хлопців тоді при­вер­ну­ла од­на ду­же імпо­зан­тна осо­ба‚ яка‚ на їхню дум­ку‚ та­кож мог­ла ма­ти іно­зем­не по­ход­ження. — Краєм ока я помітив‚ як зби­рає се­бе до ку­пи Каміла. Свої но­жиці во­на сту­лила дав­но‚ а те­пер уся змо­тува­лася в ту­гий клу­бок. Та я не на­важив­ся ка­зати пря­мо‚ хо­ча й зро­бив та­кий про­зорий на­тяк‚ що й­ого міг роз­ку­мека­ти навіть Жо­ра Го­рило­вич. — Ба­чите‚ па­не Яр­чук‚ до май­стерні ху­дож­ни­ка рідко за­ходять му­лати‚ а тим біль­ше в спідниці. І це не мог­ло не вик­ли­кати підоз­ри.

Нас­тає та­ка ти­ша‚ що тіль­ки чут­но‚ як кру­тять­ся іржаві коліщат­ка. Потім щось вда­рило­ся об шиб­ку — чи ве­ликий нічний метіль рвав­ся до світла‚ чи ка­жан за­чепив кри­лом.

— Су­ка… — ви­дих­нув на­решті Са­ватій. — Я знав‚ що ти з ним бу­ла… Знав! — Й­ого мок­ра до­лоня треть­ся об пра­ву ки­шеню. — Це все че­рез те­бе‚ це ти…

Я ду­мав‚ що він ки­неть­ся її ду­шити‚ але Яр­чук не був та­ким кро­вожер­ли­вим‚ яким я у­яв­ляв й­ого спо­чат­ку. Тож звер­нувся до нь­ого зовсім спокій­но‚ на­че да­вав друж­ню по­раду:

— Але вам не вар­то бу­ло й­ого уби­вати.

— Я не вби­вав‚ — ска­зав він.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.docx)Vasil_shklyar_klyuch.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.fb2)Vasil_shklyar_klyuch.fb2