Василь Шкляр - Ключ (сторінка 44)

Потім, не відри­ва­ючи до­лоню від ра­ни, обе­реж­но по­вер­нув її ли­цем до се­бе. Очі її бу­ли зак­риті, бліде об­личчя вра­жало хо­лод­ною білиз­ною.

— Са­но, не по­мирай.

Я взяв її на ру­ки і пішов ко­ридо­ром до ви­ходу. Двері, що ве­ли на схо­ди, бу­ли зам­кнені зсе­реди­ни, але в них стримів ключ. Як же ти сю­ди зай­шла, моя пташ­ко?

Над­ворі май­же роз­видни­лося, мені зда­лося, що вже ра­нок, але ні — то світив по­вен місяць, який дій­шов бо­жевіль­ної фа­зи і сіяв на зем­лю хо­лод­не мер­тве сяй­во.

Я на­мацав у мокрій ки­шені ключі, відчи­нив ма­шину і, на­тис­нувши важілець, відсу­нув сидіння далі від кер­ма, щоб сісти ра­зом із Са­ною, не ви­пус­ка­ючи її з рук. Це ви­яви­лося не так і склад­но, мені навіть май­ну­ла ша­лена дум­ка, що відте­пер ми зав­жди бу­демо їзди­ти са­ме так. Я тіль­ки пе­рек­лав Са­ну на ліву ру­ку, пе­рехо­пив­ши дру­гою до­лонею ра­ну, і те­пер віль­но міг пе­реми­кати ко­роб­ку пе­редач, пус­ка­ючи кер­мо, хо­ча ру­ка моя при­липа­ла і до кер­ма, і до ва­желя пе­редач, і пальці на ній зли­пали­ся від крові.

Виїхав­ши на тра­су, я зав­ва­жив, що досі не увімкнув фа­ри — так яс­кра­во світив той відь­омсь­кий пов­ня, по­вели­тель усіх най­хи­мерніших дій­ств. Але до­рога бу­ла зовсім по­рож­ня, ніде ні ма­шини, ні ля­леч­ки, і, ту­лячись що­кою до Са­нино­го об­личчя, на­мага­ючись відчу­ти хоч най­мен­ший по­дих, я ду­мав, що за дві три хви­лини бу­ду в лікарні, сла­ва Бо­гу, вер­та­ючись у неділю з ба­зару, я за­пам’ятав ме­тале­ву ар­ку, над якою був на­пис «Рай­он­на лікар­ня», там є чер­го­вий хірург, який усе зро­бить, тіль­ки ти не вми­рай, моя пташ­ко, ди­хай, бла­гаю те­бе, ди­хай, ди­хай, ди­хай, од­нак я чув що­кою тіль­ки хо­лодні гу­би, а потім во­ни зво­рух­ну­лися, і я по­чув її кво­лий го­лос: «Пустіть ме­не, — ска­зала во­на, — я хо­чу до нь­ого… Я хо­чу пи­ти, — ска­зала во­на, — он Ка­лино­вий Кущ, пустіть…

Бо­лить… Он Ка­лино­вий Кущ… там є кри­нич­ка…» — «Са­но, по­тер­пи, не вми­рай», — я бам­пе­ром роз­чахнув залізні во­рота, в’їхав на те­риторію лікарні, де сто­яло кіль­ка при­зем­ку­ватих кор­пусів, і, вий­шов­ши з ма­шини із Са­ною на ру­ках, по­бачив вікно, у яко­му світи­лося, й по­дав­ся відчай­но на нь­ого, як той нічний ме­телик, що рветь­ся до світла.

А в ко­ридорі бу­ло май­же тем­но, у ко­ридорі вий­шла на­зустріч якась ба­буся в ха­лати­ку біло­му, ма­буть, санітар­ка, во­на сплес­ну­ла в до­лоні — ли­шень­ко! — і десь побігла, по­кови­ляла, на­че кри­вень­ка ка­чеч­ка, та після то­го усе про­кину­лося, за­вору­ши ло­ся, я ніко­ли не сподівав­ся, що тут такі меткі лю­ди, я навіть мав ду­же крих­ку надію, що тут є чер­го­вий нічний хірург, але він був, був, був, ко­ли я пок­лав Са­ну на ви­сокі ноші візо­чок, моя ба­буся ка­чеч­ка і ще од­на жіноч­ка, ма­буть, сес­тра, по­вез­ли її ко­ридо­рами, а я й­шов услід — вам не мож­на сю­ди, вер­тай­те­ся! — та я й­шов слідом за ни­ми, ба­буся ка­чеч­ка зу­пини­ла ме­не тіль­ки пе­ред самісінь­ки­ми две­рима опе­рацій­ної, я ще по­бачив крізь про­чине­ну прой­му, як ба­гато там світла, бо під сте­лею, зда­вало­ся, за­вис сам місяць пов­ня, а ко­ли ті двері за­чини­лися, ста­ло зовсім тем­но, я не знав, що мені ро­бити і ку­ди й­ти, я сповз по стіні на підло­гу, сів там отак і вкляк, мені до краю ть­ма­рив­ся глузд, бо замість то­го, аби мо­лити­ся, я у­яв­ляв, як за­раз відчи­нять­ся двері, вий­де зчорнілий від уто­ми лікар і ска­же, що потрібна транс­план­тація сер­ця, потрібен на­сам­пе­ред до­нор із здо­ровим сер­цем, і тоді я ска­жу, щоб узяв моє, во­но мені все од­но біль­ше не потрібне, а ко­ли він відмо­вить­ся, я здій­му на нь­ого ма­лень­ку італій­ську «Бе­рет­ту» і при­мушу це зро­бити, ад­же сер­це моє на­лежа­ло Сані, тут за­кон на на­шому боці… але замість хірур­га із тем­ря­ви ви плив­ла твар мефісто­феля з ви­соко вго­ру зак­ру­чени­ми ву­сами: вий­шла по­мил­ка, — ска­зав він чор­ною ямою ро­та, — це ти заб­рав її сер­це, заб­рав, заб­рав її сер­це, — си­пав на ме­не іскра­ми са­тана, — ти ду­мав, що во­на грішний ан­гел і заб­рав її сер­це, а во­на чистіша за те­бе, во­на не­пороч­на, то я їй підки­нув ту тор­бу із ли­хом, у якій, окрім гро­шей, ле­жала ще «Бе­рет­та», — ка­зав мені мефісто­фель, але ць­ого ра­зу не ре­готав, він чорнів од чор­но­го го­ря, бо не місяць світив над на­ми, а за­висав прок­ля­тий Са­турн, і ко­ли в й­ого чор­но­му мо­році я по­бачив ба­бусю ка­чеч­ку, то вже знав, що во­на мені ска­же, і во­на ска­зала: «Та­ка ж мо­лода… і по­мер­ла». …І за­сур­мив пер­ший ан­гел — і вчи­нив­ся ве­ликий во­гонь, що спа­лив Бо­гус­лавсь­кий ліс, і зе­лена тра­ва по­жух­ла, і Ка­лино­вий Кущ усох, і згіркла во­да у й­ого дже­релі, і пта­хи упа­ли з не­бес, а їхні по­рожні гнізда зя­ють, як ви­сохлі сер­ця… Тіль­ки той, хто шу­кає смерті, не знай­де її, бо то є вте­ча від му­ки, — знов вип­ли­ває із мо­року скор­ботна твар са­тани, — від му­ки, яка су­дила­ся су­ботнь­ому чо­ловікові, ад­же він, су­ботній чо­ловік, вічний. Ти не знай­шов й­ого, не знай­шов… Ти прос­то сту­пив у слід небіжчи­ка… І те­пер я сам був мер­твий, бо в мені не бу­ло навіть сліз. Світ став ве­летенсь­кою по­рож­ни­ною, яка впій­ма­ла ме­не у свою без­межну па­щу.

Я сидів на ґан­ку лікарні і фізич­но відчу­вав на собі місячні про­мені, які про­ника­ли у ме­не крізь мок­рий хо­лод­ний одяг.

Мені не бу­ло ку­ди й­ти, не бу­ло що ро­бити, у ме­не те­пер не бу­ло жод­ної близь­кої лю­дини і навіть до­му сво­го не бу­ло. Тіль­ки твар са­тани знов вип­ли­вала із мо­року й нашіпту­вала, що я ще не роз­га­дав до кінця таємниці, що му­шу ще раз по­бачи­ти Са­ватія і дізна­тися, чо­му так ре­гота­ла го­рила, ко­ли я ска­зав, що Олесь Ос­тапчук дав мені ключ. Оче­вид­но, він ніко­ли не мав ць­ого клю­ча, що ле­жить у ме­не в ки­шені, оче­вид­но, й­ого дав мені хтось інший, та я ви­пад­ко­во сту­пив у чу­жий слід, то­му що шу­кав небіжчи­ка.

Десь да­леко ти­шу ско­лих­ну­ла си­рена, і я тіль­ки те­пер по­думав про міліцію. Вик­лик, зви­чай­но, надій­шов із цієї лікарні, за­раз во­ни за­беруть ме­не від Са­ни на­зав­жди, як і на­лежить заб­ра­ти убив­цю.

Що ж, на­пев­но, це й бу­де моїм по­рятун­ком, ад­же в ув’яз­ненні не тре­ба ду­мати, що ро­бити й ку­ди й­ти, не тре­ба дба­ти про дах над го­ловою. Од­нак, я вис­лизнув у них з під но­са, ли­хий ме­не підштов­хнув у ма­шину, я від’їхав у який­сь за­вулок без фар, про­пус­тив оз­броєний на­ряд, а потім пом­чав до то­го місця, де ще міг знай­ти le mot de l’enigme[47]. Я під’їхав до тієї розкішної тверджі, яка сто­яла у місяч­но­му сяєві гор­до і нез­во­руш­но, ніби тут нічо­го не ста­лося. Білий фур­гон був на місці.

Не знаю чо­му, мо­же, за звич­кою, я спер­шу збіг схо­дами до ба­ру, хоч там не світи­лося. По­тор­сав двері, од­нак во­ни бу­ли зам­кнуті, та я помітив пра­воруч роз­би­те вікно і здо­гадав­ся, як зай­шла до кімна­ти над прірвою Са­на. Моє сер­це роз­ри­вало­ся від здо­гаду, що во­на по­зами­нуло­го ве­чора, вда­ючи п’яну, зай­шла че­рез бар до кухні… аби роз­ди­вити­ся, як звідти вий­ти у ко­ридор. За­тис­нувши у пра­виці «Бе­рет­ту», я проліз че­рез ви­бите вікно до ба­ру і пішов її слідом.

На кух­ню не про­ника­ло місяч­не сяй­во, та я і в тем­ряві швид­ко на­мацав і відчи­нив ті двері. Смуж­ка світла ко­со па­дала на ки­лимо­ву доріжку, про­те бу­ло ти­хо, ні зву­ку.

Я відчу­вав, що мені вже ніщо не заг­ро­жує — Са­ватій без го­рили м’яка ба­бота, — а то­му без най­мен­ших ва­гань штов­хнув двері «моєї» кімна­ти.

Од­нак я і тут по­миляв­ся. По­миляв­ся, не­до­оціню­ючи Яр­чу­ка.

Крім ско­цюр­бле­ної на підлозі туші, впо­перек ліжка, на то­му місці, де не­дав­но ле­жав неп­ри­том­ний Са­ватій, те­пер роз­прос­терла­ся Каміла і ди­вила­ся в сте­лю скля­ними білка­ми. На її тонкій, нез­ви­чай­ної сма­ги шиї різко прос­ту­пали баг­ря­но сині пас­му­ги, і я був пе­вен, що то сліди ку­цопа­лих рук.

Після то­го, що ста­лося, ме­не вже ніщо не мог­ло вра­зити, та я здриг­нувся, ко­ли про­чинив двері ван­ної. Там, у заш­моргах, теліпа­лося двоє чо­ловіків, і в од­но­му я відра­зу впізнав Са­ватія, на що­ках яко­го навіть крізь гус­ту си­няву про­бива­лись рум’янці, го­лова бу­ла зігну­та вниз, і як­би не ви­вале­ний язик, то мож­на бу­ло б сприй­ня­ти й­ого по­зу за по­ка­ян­ну, а дру­гий вішаль­ник… теж був Яр­чук, тіль­ки він висів до ме­не спи­ною, цей відвер­нувся від усіх, у то­му числі й від се­бе, і й­ого без­живні ру­ки зви­сали, як мо­туз­зя, при­тулив­шись неп­ри­род­но дов­ги­ми до­лоня­ми до сте­гон, на­че во­ни ще й досі мокріли, і покій­ник не­помітно ви­тирав їх об шта­ни.

Усе бу­ло міцне і доб­ротне в цій тверджі, во­догінна тру­ба надій­но три­мала гос­по­даря, а свічад­на стіна навіть за­пере­чува­ла ус­та­лену дум­ку про те, що лю­дина ніко­ли не повісить­ся пе­ред дзер­ка­лом.

Та най­дуж­че я вжах­нувся тоді, ко­ли по­бачив у то­му дзер­калі відоб­ра­жен­ня ще од­но­го чо­ловіка: чор­ний з ли­ця, у мокрій чорній одежі, за­ляпа­ний кров’ю, з про­вале­ними очи­ма й за­гос­тре­ним но­сом, він був зовсім не схо­жий на ме­не. Це вже був не я, а чу­жий мені чо­ловік, із чу­жим ли­цем і чу­жими за­пале­ними очи­ма, із чор­ним по­тойбічним пог­ля­дом, у яко­му скипіла­ся не­вимов­на ту­га. Це був су­ботній чо­ловік, яко­го цу­рала­ся са­ма смерть.

Я відсах­нувся від нь­ого, вий­шов у кімна­ту і сів у своє крісло.

Вни­зу пе­ред мо­телем «Млин» уже за­вива­ла міліцей­ська си­рена, та я ще мав надію, що встиг­ну пе­реку­рити.



 

Finale


 

Я досі жи­ву у тій три­над­цятій квар­тирі на треть­ому по­версі, де ме­не ніхто не тур­бує. Тю­рем­но­го ув’яз­нення, на жаль, не зас­лу­жив, оскіль­ки ви­сокий суд до­бачив у моїх діях край­ню пот­ре­бу са­моза­хис­ту. Прав­ни­ки це на­зива­ють ме­жею не­обхідної обо­рони.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.docx)Vasil_shklyar_klyuch.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.fb2)Vasil_shklyar_klyuch.fb2