Василь Шкляр - Ключ (сторінка 6)

— Річ у то­му‚ що гос­по­дар не про­сив ме­не стром­ля­ти но­са ні в й­ого те­лефон‚ ні в ро­зет­ку. І потім я вза­галі не знаю‚ чи це й­ого влас­на квар­ти­ра‚ чи най­ма­на.

— Але ж лю­дину спітка­ла біда. Як во­на мо­же про щось те­бе поп­ро­сити?

— Біда? Хтоз­на… До то­го ж цілком мож­ли­во‚ що офіційні роз­шу­ки тіль­ки наш­ко­дять чо­ловікові. Мо­же‚ він од ко­гось пе­рехо­вуєть­ся. Мо­же‚ й­ому так зруч­но‚ щоб тут хтось жив‚ а він тим ча­сом…

— Сумніва­юся‚ — ска­зала Са­на. — Це тобі зруч­на та­ка версія.

Зруч­на до тих пір‚ по­ки те­бе не тур­бу­ють.

— Твоя прав­да. Але приб­лизна. Чо­гось вип’ємо?

— Тіль­ки не шам­пансь­ко­го. А то я мо­жу втра­тити са­мов­ла­дан­ня.

Я відкор­ку­вав пляш­ку біло­го мартіні‚ і ми при­мос­ти­лися на ди­вані‚ який на­гаду­вав напівроз­горну­ту книж­ку. Сто­лика тут не бу­ло‚ ми три­мали склян­ки в ру­ках‚ і во­ни зас­теріга­ли нас від не­обач­них рухів. — Є ще пош­то­ва скринь­ка‚ — ска­зала Са­на. — Ти за­зираєш у неї?

— Нічо­го‚ окрім га­зети «РІО» та зап­ро­шень по­ремон­ту­вати те­левізор. Але ж са­ма ба­чиш: тут те­левізо­ра не­ма.

— Мо­жу тобі по­дару­вати‚ — без тіні усмішки ска­зала Са­на. — Я каз­ко­во ба­гата лю­дина.

— Дя­кую‚ я не страж­даю без те­левізо­ра. А тобі пе­репа­ла спад­щи­на?

— Ні… Хо­ча мож­на ска­зати й так. Мені пе­репа­ла спад­щи­на.

Во­на зро­била дов­гий ков­ток і ста­ла вслу­хати­ся у смак ви­на.

Я зро­зумів‚ що за­чепив Са­ну за жи­ве. Але мені ду­же хотіло­ся дізна­тися про од­ну річ‚ і я зно­ву зле­гень­ка на­тис на її враз­ли­ве місце.

— Ти роз­ка­жеш мені? — спи­тав я.

— Про що?

— Про те‚ ко­го ти шу­каєш. — Це ще був не са­дизм‚ але вже лег­ка фор­ма ал­го­лагнії[10]. — «Шу­каю» — тро­хи не те сло­во. Цілком мож­ли­во‚ що шу­ка­ють ме­не‚ а я тіль­ки ви­перед­жаю події. — Во­на пос­та­вила склян­ку на підло­гу і взя­ла си­гаре­ту. Біла по­мада не ли­шала слідів ні на склянці‚ ні на філь­трі.

— Ти ду­же хо­чеш зна­ти?

— Я хо­чу зна­ти про те­бе все. Як­що ти та не­без­печна жінка‚ то не маєш пра­ва від ме­не нічо­го при­хову­вати.

— Bien[11]‚ — ска­зала во­на і‚ ніби прий­ма­ючи мою гру‚ та­кож ста­ла на­тис­ка­ти на мої боль­ові місця. — Не­без­печна жінка — це не тривіаль­ний вислів із во­рож­битсь­ко­го лек­си­кону. Од­но­го ра­зу я за­коха­лася‚ — во­на стро­мила мені пер­шу те­рапев­тичну гол­ку. — Навіть не знаю‚ як він за­тесав­ся до «Трь­ох по­росят»‚ але ми зустріли­ся са­ме там. Ви­пад­ко­во‚ зви­чай­но. Пізніше ми ту­ди не за­ходи­ли‚ він во­див ме­не по розкішних нічних клу­бах‚ по ка­зино, і ду­же тішив­ся‚ ко­ли ми прог­ра­вали ти­сячу дру­гу‚ ад­же на­томість‚ ка­зав він‚ нам та­ланить у ко­ханні. Щоп­равда‚ зустріча­лися ми рідко‚ — Са­на не підво­дила на ме­не очей і свої го­лоч­ки стром­ля­ла‚ мож­на ска­зати‚ на­осліп. — Він десь на­дов­го зни­кав і ніко­ли не роз­повідав мені про свою ро­боту. Так‚ три­валі відряд­ження‚ ка­зав він. А од­но­го ра­зу зап­ро­пону­вав — ні‚ він ви­магав‚ щоб я по­кину­ла свою ро­боту і сиділа вдо­ма‚ че­ка­ючи й­ого дзвінків і по­вер­нень. За це я тобі пла­тити­му щоміся­ця стіль­ки‚ що ти не за­робиш за рік‚ ка­зав він‚ та як­що я под­зво­ню тобі зда­леку‚ особ­ли­во вночі‚ і не зас­та­ну вдо­ма‚ тоді… я не знаю що з то­бою зроб­лю. Хтоз­на‚ чим би закінчи­лися й­ого до­маган­ня‚ та все по­вер­ну­лось інак­ше. Од­но­го ра­зу він под­зво­нив і ска­зав‚ що вже в Києві‚ тре­ба не­гай­но зустріти­ся‚ і щоб я ха­пала таксі і їха­ла не до «Чи­каго»‚ не до «Фламінго»‚ а до «Трь­ох по­росят»‚ так так‚ са­ме ту­ди‚ де ми впер­ше зустріли­ся. До­рога кож­на се­кун­да. Я так і зро­била‚ але в «Трь­ох по­рося­тах» й­ого не бу­ло. Я собі щось там за­мови­ла‚ сіла і ста­ла че­кати. Ду­мала‚ він ось ось з’явить­ся і ска­же: ви­бач‚ я був та­кий ду­рень… Чи‚ мо­же‚ щось інше‚ не знаю‚ але бу­ло гос­тре пе­ред­чуття якоїсь зміни… Гос­тре пе­ред­чуття.

Са­на піднес­ла склян­ку до білих губів. Її ру­ка зле­гень­ка тремтіла. А я вже зовсім не чув бо­лю — був спокій­ний і хо­лод­ний‚ як кри­га. Тієї хви­лини мені‚ як ніко­ли‚ ішло на ду­шу це хо­лод­не біле ви­но. І те‚ що відбу­вало­ся далі‚ я на­магав­ся сприй­ма­ти (і це мені вда­вало­ся) ніби да­леку чу­жу історію‚ яка відбу­лася не з нею‚ а з ки­мось іншим.

Він та­ки прий­шов до «Трь­ох по­росят»‚ прий­шов і ви­муче­но їй усміхнув­ся‚ але усмішка та бу­ла страш­ною на блідо­му‚ як смерть‚ об­личчі; він сів нав­про­ти‚ та сум­ку‚ з якою прий­шов‚ — зви­чайнісінь­ку спор­тивну сум­ку — но­гою підсу­нув до Са­ни і поп­ро­сив за­хова­ти в надій­но­му місці‚ бо він поспішає‚ він так поспішає‚ що навіть не в змозі її поцілу­вати‚ хо­ча невідо­мо‚ ко­ли во­ни знов по­бачать­ся. Він поп­ро­сив за ним не ви­ходи­ти і по­волі ру­шив до две­рей‚ та вид­но бу­ло‚ що за­лед­ве стри­мує крок.

Ту спор­тивну сум­ку Са­на відкри­ла вдо­ма‚ і їй ста­ло млос­но.

Там бу­ло стіль­ки до­ларів‚ що во­на бо­яла­ся їх лічи­ти. То­го ж ве­чора «ТСН» пе­реда­ла‚ що на Прорізній з вог­не­паль­ної зброї уби­то бізнес­ме­на. Як зав­жди‚ ніяких под­ро­биць в інте­ресах слідства.

— У ме­не відра­зу тень­кну­ло сер­це‚ — ска­зала во­на. — І не то­му‚ що від «Трь­ох по­росят» до Прорізної па­лицею ки­нути. І не че­рез гроші. Я прос­то зга­дала‚ як він ви­ходив… Зга­дала й­ого хо­ду… Спи­ну… Я вже тоді відчу­вала‚ що ба­чу й­ого вос­таннє.

Слідом за ним сту­пала смерть.

Са­на при­тих­ла‚ очі її по­темніли‚ бо‚ ма­буть‚ знов по­бачи­ла‚ як ішов од неї той чо­ловік і як у й­ого сліди сту­пала кос­то­маха.

Важ­ка ти­ша щіль­но об­лягла по­рож­не­чу кімна­ти. Во­на бу­ла як граніт‚ ця ти­ша. Рап­то­вий гуркіт ста­рез­но­го ліфта роз­бився об неї‚ як скло.

— Мо­же‚ ти собі навіяла? — ска­зав я. — Мо­же‚ він пот­ра­пив за ґра­ти?

Во­на гля­нула на ме­не‚ як на ди­тину.

— Про що ти ка­жеш? Такі лю­ди й за ґра­тами п’ють мартіні і роз­мовля­ють по стіль­ни­ково­му те­лефо­ну. Але… як це ка­жуть криміналісти… Не­має тіла — не­має смерті. У вся­кому разі для ме­не.

— Ти ду­же довірли­ва‚ Са­но.

— За­над­то. Бо я хо­чу‚ аби ти знав‚ у чо­му моя не­без­печність.

Та як­що тобі це неп­риємно‚ вва­жай‚ що я все ви­гада­ла.

— Ко­ли я ка­жу про довірливість‚ то маю на увазі…

— Кримінальні гроші? Я за­роби­ла їх у най­чесніший спосіб.

Бо після то­го‚ як усе це ста­лося‚ справді не по­рушу­вала уго­ди. Я біль­ше ро­ку май­же не ви­ходи­ла з до­му. А що­до… по­яса вірності‚ то не зня­ла й­ого й досі. Ти не у­яв­ляєш‚ як він ме­не тис­не.

Як­раз це я у­яв­ляв не­пога­но. Як і ту скля­ну стіну‚ що ви­рос­ла поміж на­ми.

— Як­би він з’явив­ся‚ я б звіль­ни­лася і від по­яса‚ і від гро­шей.

Але вірить­ся ма­ло… Раніше я ще вся­ке ду­мала. Мо­же‚ й справді навіяла? Та не бу­ло в ко­го навіть спи­тати. Я рап­том зро­зуміла‚ що зовсім нічо­го не знаю про цю лю­дину. Нічогісінь­ко. Та­кий‚ бач‚ світ нас­тав: жи­вемо з людь­ми і не знаємо‚ хто во­ни. Спи­мо з ни­ми‚ осе­ляємо­ся в їхніх квар­ти­рах‚ — ки­нула во­на камінець у мій го­род‚ — а потім… Хіба це нор­маль­но?

Що я міг відповісти? Хіба те‚ що ба­жан­ня спа­ти з та­кою жінкою‚ як во­на‚ — це аб­со­лют­но нор­маль­но. Та ць­ого ра­зу я змов­чав — не моє тут мо­лоло­ся.

— Не­має тіла — не­має смерті‚ — пов­то­рила во­на. — Ча­сом вви­жаєть­ся‚ що ме­не шу­ка­ють‚ що ось і за­раз под­зво­нять у ці двері… у двері невідо­мо чиєї квар­ти­ри.

— Са­но‚ об­лиш. У ме­не і так пов­на го­лова хи­мер. Знаєш‚ про що я ду­мав‚ ко­ли ми сю­ди й­шли?

— Знаю. Про те‚ що я тут уже бу­ла‚ що дов­ко­ла те­бе затіяно якусь змо­ву. Але все на­бага­то простіше. За­раз ти ля­жеш спа­ти‚ а взав­тра дізнаєшся‚ хто є влас­ни­ком цієї квар­ти­ри. Це ж не так склад­но‚ хіба ні?

Во­на вий­шла в ко­ридор і зня­ла з вішал­ки мій тро­фей‚ доз­во­лив­ши мис­ливцеві нев­дасі тіль­ки й­ого пот­ри­мати.

— Я са­ма спій­маю таксі‚ — ска­зала во­на.

— Са­но…

— Не су­муй. Мож­ли­во‚ мені ще тяж­че. Ад­же тоді‚ ко­ли я впер­ше те­бе по­бачи­ла… — во­на при­мов­кла на мить і рап­том ска­зала: — То та­ки був coup de foudre.

Заг­римів ліфт‚ і той гуркіт роз­бився об ґранітну ти­шу‚ як скло.


 

5


 

Іду­чи до партій­но­го осідку‚ який те­пер став мені пун­ктом те­лефон­них пе­рего­ворів‚ я ду­мав про ак­варіум­них риб‚ що жи­ли у підваль­но­му приміщенні «мо­го» бу­дин­ку: чи во­ни чу­ють вес­ну?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.docx)Vasil_shklyar_klyuch.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.fb2)Vasil_shklyar_klyuch.fb2