Василь Шкляр - Ключ (сторінка 7)

Сак­со­фоніст‚ кот­рий грав у підзем­но­му пе­реході над по­рожнім ка­пелю­хом‚ чув її без­по­миль­но‚ і я ки­нув й­ому на по­чин «свя­того Во­лоди­мира»[12] — ки­нув у ка­пелюх чер­во­не со­неч­ко (ад­же так на­зива­ли кня­зя)‚ аби во­но світи­ло у пох­му­рому підзе­меллі і на­гаду­вало про вес­ну. Зі стріх ще не кап­ле‚ та ко­зачень­кові уже пах­не мандрівоч­ка‚ ото­му ко­зачень­кові‚ що й­ому ви­падає до­рога‚ і я за­коха­но обмітаю сніг зі своєї по­пелюш­ки‚ ад­же цілком мож­ли­во‚ що мені до­ведеть­ся ман­дру­вати з нею у парі. Дя­кую‚ пані На­дю‚ за віник‚ як там наш пан Ігор­ко — на місці? — ав­жеж‚ роз­бу­довує дер­жа­ву і ніяк‚ бідо­лаха‚ не роз­бу­дує‚ ду­маю я собі‚ бо од­но­му все та­ки важ­ко‚ один у полі не воїн‚ він‚ цей бра­вий во­яка Ігор­ко Сер­дюк‚ увесь об­клав­ся га­зета­ми — це ж скіль­ки лю­дей їх пи­шуть‚ а він‚ сіро­ма‚ му­сить чи­тати їх сам один‚ му­сить‚ бідо­лаха‚ ви­шуку­вати‚ що там пи­шуть про й­ого партію‚ та са­ме зав­дя­ки га­зетам він‚ ма­буть‚ і зга­дав те‚ що мав мені пе­река­зати.

— Слу­хай‚ ста­ий‚ — жу­вав він сло­ва ра­зом із м’ят­ною жуй­кою‚ — те­бе дав­но шу­кає кіт.

— Який кіт? — витріщив я очі на Ігор­ка. — Мені ще ць­ого бра­кува­ло.

— Та не кіт‚ а… — він ви­тяг із ро­та жуй­ку‚ — Кріт. З «Відо­мос­тей». І дзво­нив Со­кир­ко‚ го­лов­ний ре­дак­тор «Ве­Ве».

Я на хвиль­ку за­мис­лився‚ ку­ди мені спер­шу пе­ред­зво­нити‚ і вирішив‚ що кіт хай ще по­ловить ми­шей‚ а дзвінком до Со­кир­ка я‚ мис­ли­вець нев­да­ха‚ мо­жу вби­ти відра­зу двох зайців. Уже при самій згадці про лю­бого дру­га Со­кир­ка‚ з яким ми з’їли пуд солі ра­зом із пи­вом і ра­ками ще в ком­со­моль­ських га­зетах‚ мені ста­вало ве­село‚ та й хто б це міг стри­мати усмішку‚ див­ля­чись на Со­кир­ка‚ тоб­то на й­ого дов­гобра­зу ко­биля­чу го­лову‚ по­зиче­ну у Фер­нанде­ля. Те­пер мій лю­бий друг і ко­лишній ком­со­молець Фер­нандель ви­явив­ся ве­ликим ца­бе‚ бо сек­ре­тар­ка дов­го до­питу­вала­ся‚ хто і в якій справі тур­бує‚ і я хотів бу­ло ска­зати англій­ською‚ що дзво­нять із Голіву­ду‚ хо­чуть зап­ро­сити сим­па­тягу Фер­нанде­ля на роль Чер­во­ної Ша­поч­ки‚ але, по­тер­па­ючи‚ що Со­кир­ко­ва сек­ре­тар­ка не та­кий поліглот‚ як я‚ ска­зав‚ що тур­бує ге­нераль­ний про­курор у справі май­бутнь­ого підпа­лу ре­дакції. У слу­хавці відра­зу заг­ра­ла му­зика‚ а відтак по­чув­ся знай­омий го­лос:

— Со­кир­ко слу­хає.

— Справді? — зди­вував­ся я. — А мені зда­лося‚ що Со­кир­ко дав­но став нес­лухня­ним хлоп­цем‚ то­му й до­вело­ся пок­ли­кати­ся на пра­во­охо­ронні ор­га­ни.

— Ти влу­чив у де­сят­ку‚ — не об­ра­зив­ся він. — Са­ме про це я й хотів з то­бою по­гово­рити.

— Про що о о?

— Про вбивс­тво‚ — ска­зав Со­кир­ко.

— Убивс­тво? — мені зро­билось не­доб­ре.

— Це ги­ба‚ — бур­кнув Ігор­ко‚ який очи­ма стримів у га­зеті‚ а ву­хами в нашій роз­мові. Від ціка­вості він навіть пе­рес­тав жу­вати.

— Спра­ва серй­оз­на. Ти сам приїдеш чи прис­ла­ти ма­шину? — Со­кир­ко зро­бив ши­рокий жест: знай на­ших.

— Кра­ще приш­ли‚ бо мою при­кида­ло снігом.

— Доб­ре‚ ка­жи‚ де те­бе заб­ра­ти.

— В Це­Ка. — Я на­магав­ся жар­ту­вати‚ але відчу­вав‚ як від хви­люван­ня гіркне в роті. — Маю до те­бе зустрічне про­хан­ня.

Щоб я не світив­ся по вся­ких же­ках‚ дізнай­ся‚ будь лас­ка‚ хто є влас­ни­ком ось та­кої квар­ти­ри. — Я двічі пов­то­рив ад­ре­су. — Тіль­ки про­шу те­бе‚ без шу­му.

— Не вчи їсти пе­чено­го. Че­рез двад­цять хви­лин ви­ходь на ву­лицю. І не зв’язуй­ся з ти­ми партіями‚ бо не відмиєшся. Ско­ро ви­бори. — Він пок­лав труб­ку.

Та найцікавіше те‚ що Ігор­ко Сер­дюк‚ який‚ зви­чай­но ж‚ не чув Со­кир­ка‚ рап­том ска­зав:

— Слу­хай‚ ста­ий‚ як­що во­ни сва­тати­муть те­бе на ‘обо­ту‚ не зв’язуй­ся з ни­ми‚ ка­ще іди до нас. Ця жов­та га­зет­ка за аз на­бун­дю­чилась‚ а зав­та лоп­не‚ як буль­баш­ка. Її ство­или тіль­ки під ви­бои.

— Світ ло­вив ме­не… — ска­зав я‚ та зго­дом пе­реко­нав­ся‚ що смер­тним не ли­чить по­зича­ти у геніїв кри­латих слів‚ бо для ць­ого й са­мому тре­ба ма­ти кри­ла. А по­садив ме­не на грішну зем­лю мій та­ки лю­бий друг Фер­нандель.

Він греч­но зустрів ме­не своєю ко­биля­чою усмішкою (я страх як люб­лю ко­ней) у прос­то­рому кабінеті‚ потім завів у «зад­ник» — не­велич­ку кімна­тину з ба­ром і хо­лодиль­ни­ком: що тобі — чай‚ ка­ву? — пи­во з ра­ками‚ — ска­зав я‚ пам’ята­ючи й­ого дав­ню прис­трасть‚ але раків у нь­ого не бу­ло‚ то я по­годив­ся на конь­як‚ і ко­ли пер­ша хви­ля теп­ла ски­нула­ся в жи­лах‚ Со­кир­ко роз­шифру­вав мені за­гад­кові зап­ро­сини:

— Я хо­чу‚ щоб ти очо­лив у ме­не відділ убивств. — Він так і ска­зав — не відділ пра­ва чи там криміналісти­ки або си­лових струк­тур‚ а вліпив у самісінь­ке око: відділ убивств.

У ме­не відляг­ло від сер­ця‚ і я спи­тав ве­село:

— Хіба в га­зетах уже є такі відділи?

— У моїй є‚ — ска­зав він. — При­чому це має бу­ти наш ко­зир.

Тре­ба ж у щось за­гор­та­ти оте лай­но‚ яке нам нав’язує інвес­тор.

Ну‚ ти ме­не ро­зумієш.

— Ро­зумію‚ але я віль­на пташ­ка. І вже дав­но.

— Віль­на пташ­ка‚ — пхик­нув Со­кир­ко. — Ти мені ще Свя­те Пись­мо про­цитуй: по­дивіть­ся на птахів не­бес­них‚ що не сіють‚ не жнуть‚ а жи­вуть собі… чи як там. А ти знаєш‚ що в Європі ли­ше двоє лю­дей ви­жило на твор­чих хлібах — це Макс Фріш і Фрідріх…

— Ен­гельс? — зди­вував­ся я.

— Макс Фріш І Фрідріх Дюр­ренматт‚ — Со­кир­ко про­пус­тив шпиль­ку повз ву­ха.

— Чу­дово! Фріш‚ Дюр­ренматт і Крайній‚ — ска­зав я. — От­же‚ їх усе та­ки троє. Троє відваж­них по­росят.

— Ні‚ — не по­годив­ся Со­кир­ко. — Треть­ому я про­поную сімсот баксів на місяць. — Він на­магав­ся зас­те­рег­ти мою ре­акцію‚ і я справді за­лед­ве не зах­ли­нув­ся‚ та мит­тю опа­нував се­бе і ска­зав:

— Вісімсот.

— Доб­ре‚ вісімсот‚ — по­годив­ся Со­кир­ко. — Плюс го­норар — і шту­ка чис­ти­ми.

— А го­лов­не — ро­ман­ти­ка‚ — ска­зав я. — Хо­диш собі по мор­гах‚ тюр­мах‚ мен­тах…

— От ба­чиш‚ ти ло­виш усе на ль­оту‚ — зрадів Со­кир­ко. — Я знав‚ що відділ убивств по­тяг­неш са­ме ти. Де тобі ще стіль­ки пла­тити­муть?

— Та­ки це прав­да‚ — ска­зав я.

— Що? — не зро­зумів Со­кир­ко.

— Що ва­ша га­зета проіснує ли­ше до ви­борів‚ — ли­нув я на нь­ого хо­лод­ною во­дою.

— Дур­ниці. А як­би навіть так‚ то це те­бе не об­хо­дить. Ад­же ти не ха­паєшся за ро­боту‚ ти ж тіль­ки зрадієш‚ ко­ли га­зета лоп­не‚ прав­да ж? — Він три­мав удар з чес­тю. — І потім‚ Андрію‚ я ж не про­поную тобі відділ тран­спор­ту чи про­мис­ло­вості. Ні‚ ро­бота пас­кудна‚ це прав­да‚ за­те ж скіль­ки вра­жень‚ скіль­ки ціка­вого ма­теріалу. Сам Дюр­ренматт по­заз­дрив би. — І від дзвінка до дзвінка?

— Бо­ронь Бо­же. Для те­бе я зроб­лю ви­няток. Два ма­теріали на тиж­день і — до по­бачен­ня. Зви­чай­но‚ ма­теріали цвя­хи. Ав­то­мобіль я тобі не обіцяю‚ але та­лони на бен­зин — реґуляр­но. У нас своя зап­равка.

— Я по­думаю.

— Він ще по­думає. Та ти не у­яв­ляєш‚ що це за ро­бота. Та вже са­ма кси­ва чо­го вар­та‚ з нею ти но­гою відчи­няти­меш двері міністра внутрішніх справ і то­го дядь­ка‚ яким ти наз­вався‚ ко­ли до ме­не дзво­нив.

У ць­ому щось бу­ло. Ме­не‚ хай й­ому чорт‚ іноді роз­слаб­лює надмірна фан­тазія. Я вже у­явив собі‚ як іду ши­роким ко­ридо­ром‚ потім но­гою відчи­няю важкі двері і ти­цяю ге­нера­лам під ніс своє посвідчен­ня: «Спокій­но‚ хлопці‚ я із відділу убивств. Де ви вчо­ра бу­ли між сь­омою і дев’ятою ве­чора?»

Мо­же‚ й справді який­сь місяць дру­гий поп­ра­цюва­ти‚ а там во­но по­каже. Зреш­тою‚ це не клітка‚ з якої не мож­на ви­летіти до тих птахів не­бес­них‚ що не сіють‚ не жнуть‚ не зби­ра­ють у ко­мори.

— Ма­буть‚ твоя прав­да‚ — ска­зав я.

— Ти про що?

— У Європі ли­ше двоє лю­дей ви­жило на твор­чих хлібах. Ще був у Бра­тис­лаві мій друг Ру­до Сло­бода‚ але він повісив­ся.

— Ти вже мис­лиш, як справжній криміналіст‚ — зрадів Со­кир­ко‚ що Ру­до Сло­бода повісив­ся.

— При­чому дав­но.

— От­же‚ зго­да? Мо­же‚ тобі потрібен аванс? — він уже май­же на­кинув заш­морг на мою шию. — Я знаю‚ що за оті політичні поб­ре­хень­ки‚ які ти пи­шеш‚ теж не­пога­но пла­тять‚ але‚ повір мені‚ то нев­дячна спра­ва.

— Твоя га­зета ки­шить та­кими поб­ре­хень­ка­ми.

— Я тобі про­поную інше.

— Мож­на по­дума­ти па­ру днів?

— Ні‚ ти за­нуда! — Со­кир­кові ури­вав­ся тер­пець. — Пе­ред ним сте­лить­ся ши­рока до­рога‚ а він оби­рає ву­зенькі стеж­ки. Він свідо­мо‚ зу­мис­не чим­чи­кує узбіччям.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.docx)Vasil_shklyar_klyuch.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.fb2)Vasil_shklyar_klyuch.fb2