Василь Шкляр - Ключ (сторінка 9)

Я ви­добув із ки­шені п’ять гри­вень‚ уб­гав їх При­ходь­кові в со­ром’яз­ли­во роз­слаб­ле­ну до­лоню й хотів піти геть‚ але в ос­танню мить та­ки зу­пинив­ся біля Кат­русі:

— Не бу­ло?

— Ні‚ — за­дово­лено ска­зала Кат­ру­ся. — Дав­нень­ко вже не бу­ло.

Вид­но‚ знай­шла що шу­кала.

— Ти мо­жеш зро­бити мені од­ну лас­ку?

— Всь­ого лиш од­ну? — відвер­то спи­тала во­на.

— Так‚ од­ну лас­ку. Ко­ли з’явить­ся‚ ска­жи‚ що я ду­же ску­чив за нею‚ — зап­ла­тив я відвертістю за відвертість. — І пе­редай ось це.

Кат­ру­ся взя­ла мою візитівку‚ дов­го вчи­тува­лася‚ і на­решті до неї дій­шло.

— Матінко рідна! Завіду­вач убивств. І ко­го ж це ти уби­ваєш?

— Та­ких гар­нень­ких жінок‚ як ти. При­чому на­повал‚ — ска­зав я і вий­шов на ву­лицю.

Сто­яв про­холод­ний вечір‚ але він уже пах со­ками‚ які тіль­ки-но про­кида­лися у стов­бу­рах де­рев. Я лю­бив цю по­ру — перші дні ледь уло­вимо­го про­буд­ження‚ і‚ ма­буть‚ ще дов­го блу­кав би містом‚ про­те мав терміно­ву ро­боту: бу­ло до­мов­ле­но про моє інтерв’ю з ге­нерал лей­те­нан­том міліції‚ тож му­сив ще пе­ре гля­нути ку­пу па­перів‚ на­кида­ти план роз­мо­ви й на­перед за­готу­вати за­питан­ня. Ме­не ну­дило від та­ких шаб­лонів‚ та ць­ого без­засте­реж­но ви­мага­ло відомс­тво‚ де все бу­ло за фор­мою і реґла­мен­том‚ усе‚ окрім хіба що ре­пер­ту­ару співаків із трав­ма­то логічно­го вит­ве­рез­ни­ка.

Втім‚ і тоді‚ ко­ли я не мав «удо­ма» на­галь­ної ро­боти‚ час­то ло­вив се­бе на то­му‚ що поспішаю сю­ди невідь з якої спо­нуки.

Квап­ли­во пе­реход­жу скве­рик‚ за­зираю в пош­то­ву скринь­ку (во­на не за­мика­лася на ключ) і знов нічо­го там не зна­ход­жу‚ окрім рек­ламних листівок. Потім на­тис­каю на ґуд­зик дзвінка. Я що­разу‚ перш ніж діста­ти ключ‚ дзво­ню у двері‚ та ніхто не відчи­няє мені‚ і що­разу так‚ як упер­ше‚ ог­ля­даю обидві кімна­ти‚ чи нічо­го тут не зміни­лося‚ чи не­має яко­го сліду‚ потім іду на кух­ню‚ так са­мо блу­каю очи­ма по всіх кут­ках‚ ог­ля­даю свої па­пери на столі (кух­ня ста­ла моїм ро­бочим кабіне­том) і‚ на­решті‚ знімаю те­лефон­ну труб­ку‚ прис­лу­ха­юся‚ але всі го­лоси дав­но там зав­мерли‚ і я чую ли­ше отой ле­гесень­кий шум‚ що й­ого влов­люєш‚ прик­лавши до ву­ха муш­лю.

Я зго­ден із Сергієм При­ходь­ком‚ усі ми схильні до пе­ре біль­шень‚ усе на­бага­то простіше‚ ніж ми собі у­яв­ляємо‚ але не знаю‚ якої він заспівав би‚ як­би сам опи­нив­ся у моїй шкурі. Збо­ку справді усе на­бага­то простіше‚ ко­ли не ба­чиш оцих го­лих стін‚ не вди­хаєш ць­ого повітря‚ в яко­му за­гус­ли чужі го­лоси і пе­ре тво­рились на кам’яне мов­чання‚ ко­ли не здри­гаєшся на кож­не гри­ман­ня ліфта‚ що з важ­ким скри­пом роз­чи­няєть­ся на твоєму по­версі. Ко­ли у твоїй ки­шені не ле­жить ключ‚ яко­го ти бе­режеш‚ мов зіни­цю ока‚ хоч іноді тобі хо­четь­ся вий­ти на се­реди­ну дніпровсь­ко­го мос­ту й пож­бу­рити ць­ого клю­ча на та­ку гли­бочінь‚ де й­ого не знай­де жод­на Тор­ти­ла.

То­го ве­чора я поспішав «до­дому»‚ бо мав та­ки пиль­ну спра­ву‚ і, як­що гля­нути збо­ку‚ то все виг­ля­дало ду­же прос­то, — ось чо­ловік поспішає до­дому‚ до хатнь­ого за­тиш­ку‚ і тіль­ки я сам відчу­вав‚ як крок за кро­ком у мені на­магнічуєть­ся кож­на жи­лоч­ка.

Ось я підій­ма­юся схо­дами до під’їзду — я впізнав би й­ого із зап­лю­щени­ми очи­ма‚ бо чую на дух цей ста­рез­ний бу­динок‚ ось відчи­няю пош­то­ву скринь­ку‚ дістаю листівку… але що це? Я три­маю в руці не рек­ламну листівку‚ а білень­кий ар­куш па­перу‚ вир­ва­ний із за­пис­ни­ка.

«Чи не ви­пити б нам по ча­шечці чаю? С.» Я чамрію над цією за­пис­кою‚ спер­шу те «С.» про­читую як «Са­ватій»‚ і ме­не про­бирає хо­лод‚ а потім здо­гаду­юся‚ що так мені мог­ла на­писа­ти тіль­ки Са­на. Ми роз­ми­нули­ся з нею‚ Са­на не зас­та­ла ме­не вдо­ма й ли­шила це див­не вітан­ня‚ щоб я гос­тро відчув‚ як ску­чив за нею.


 

7


 

Те­пер я про­кидав­ся ра­но‚ ще за­тем­на (оче­вид­но‚ ціна ць­ого свавілля над со­бою вхо­дила в ту круг­лень­ку су­му‚ яку мені вип­ла­чував Со­кир­ко; не мен­шим ди­вом бу­ло й те‚ що у відо­мості я роз­пи­сував­ся май­же за сим­волічну плат­ню‚ а потім от­ри­мував кон­верт із «зе­лени­ми» — тут та­кож уміли об­во­дити кру­гом паль ця по­дат­ко­ву інспекцію)‚ отож я про­кидав­ся удосвіта‚ ча­лапав на кух­ню‚ ста­вив чай­ни­ка (чи не ви­пити б нам по ча­шечці чаю?) і під пер­шу ци­гароч­ку при­кидав‚ що мені тре­ба сь­огодні зро­бити‚ аби не підвес­ти сво­го лю­бого дру­га Фер­нанде­ля. Пот­ро­ху я та­ки втя­гував­ся у ро­боту‚ нуд­ною її не наз­веш‚ про­те й ска­зати‚ що ця ро­бота ціка­ва‚ не по­вер­таєть­ся язик‚ ад­же до­води­лося пи­сати про смерть.

Пев­на річ‚ ос­новним моїм ма­теріалом бу­ли що­денні зве­ден­ня криміналь­них подій‚ які стіка­лися до уп­равління внутрішніх справ‚ де я вже став май­же «своєю лю­диною». При­най­мні настіль­ки своєю‚ що міг дос­ту­пити­ся до пев­них архівів і без будь яких пе­реш­код пе­рег­ля­нути ті ж та­ки зве­ден­ня «дав­но ми­нулих днів».

То та­ки прав­да‚ що все в ць­ому світі пов’яза­не однією нит­кою (і відоб­ра­жене в іме­нах та чис­лах‚ — до­дав би Іван Ма­ловічко)‚ ад­же бу­ла якась за­кономірність і в то­му‚ що Со­кир­ко на­кинув мені «відділ убивств» са­ме тоді‚ ко­ли я став за­диха­тися у квар­тирі під но­мером три­над­цять. А як­що не за­кономірність‚ то при най­мні який­сь зв’язок чи на­тяк зго­ри‚ та все од­но події самі по собі тяг­ли­ся до пев­но­го по­ряд­ку й на­низу­вали­ся на оту єди­ну нит­ку‚ як на­мис­ти­ни. І ко­ли я прис­тав на Со­кир­ко­ву про­позицію‚ то‚ мо­же‚ підсвідо­мо (сам собі в то­му не зізна­вав­ся) уже ба­чив цей зв’язок і ду­мав‚ що так во­но му­сить бу­ти‚ все це ко­лись мені зна­добить­ся.

Щоп­равда‚ пе­рег­ля­да­ючи зве­ден­ня криміналь­них подій і не­щас­них ви­падків од груд­ня ми­нуло­го ро­ку‚ я ніде не нат­ра­пив на прізви­ще Яр­чук чи ім’я Са­ватій. Зви­чай­но ж‚ скупі повідом­лення не рясніли іме­нами‚ про­те й між ряд­ка­ми те­лег­рафно­го сти­лю я не влов­лю­вав нічо­го та­кого‚ що мог­ло б на­низа­тися на мою вут­лу‚ як па­вути­на‚ нит­ку. Мо­же‚ вар­то бу­ло б за­пус­ти­ти офіцій­ну роз­шу­кову ма­шину‚ тіль­ки ж‚ по пер­ше‚ для ць­ого по­ки що бра­кува­ло серй­оз­них підстав‚ а по дру­ге‚ ця над­то гру­ба ма­шина не ма­ла гальм та обач­ності на по­воро­тах.

Я за­лишив свої за­питан­ня для ге­нера­ла в й­ого прий­мальні (як­що во­ни пра­цю­ють з та­кою опе­ративністю‚ як да­ють інтерв’ю‚ то ліпше вже пок­ла­дати­ся на власні си­ли)‚ потім узяв таксі й поїхав до ре­дакції‚ де дізнав­ся‚ що мені вже двічі дзво­нили‚ — не з уп­равління‚ пев­на річ‚ бо ті б ска­зали‚ що й до чо­го. Бу­ло не з ру­ки до­питу­вати­ся‚ чи не місяч­ним го­лосом мною ціка­вились — та­ким‚ знаєте‚ ти­хим‚ спокій­ним і чис­тим‚ як місяч­ний промінь‚ го­лосом‚ без яко­го я не зна­ход­жу собі місця‚ та я вдав‚ що зовсім бай­ду­жий до тих дзвінків‚ і пішов до Со­кир­ка.

Мій лю­бий Фер­нандель спи­тав‚ як спра­ви з «ге­нераль­ним» інтерв’ю‚ я зас­по­коїв й­ого: все га­разд‚ ге­нерал ду­має і‚ мож­ли­во‚ не­заба­ром за­гово­рить; потім Со­кир­ко за­кинув мені‚ що я тро­хи сен­ти­мен­таль­ний у своїх ма­теріалах‚ мов­ляв‚ син зарізав бать­ка‚ а ти ви­тис­каєш сль­озу‚ те­пер лю­дям не­має ко­ли пла­кати‚ не ті ча­си‚ щоб зай­ма­тися мо­рал­лю‚ тож да­вай лапідарніше — ко­рот­ко й страш­но; я ска­зав‚ що мені так ще лег­ше‚ щод­ня уби­ває як не син бать­ка‚ то бать­ко си­на‚ не­має чис­тої го­дини‚ щоб хтось ко­гось не порішив‚ отож над усіма не нап­ла­чеш­ся‚ ска­зав я‚ і на­гадав Со­кир­кові за та­лони на бен­зин‚ бо вже вес­на‚ і підсох­ли до­роги‚ і по­ра зап­ря­гати свою ко­бил­ку.

Він пос­лав ме­не в бух­галтерію‚ де сиділи генії по бо­ротьбі з по­дат­ко­вою інспекцією‚ але я ту­ди не дій­шов‚ бо на моєму столі вже сюр­чав і підстри­бував‚ як той чай­ник‚ те­лефон. Я вхо­пив труб­ку і хотів бу­ло ска­зати‚ що вми­раю від чай­ної спра­ги‚ та замість місяч­но­го го­лосу по­чув жорс­тке й не­тер­пля­че буль­кан­ня.

— Це відділ убивств?

— Так.

— А де Крайній?

— Я слу­хаю вас.

— О‚ то ви крайній? — за­буль­котів смішок. — Тоді я бу­ду за ва­ми.

Мені ще зі шко­ли наб­ридли ось такі жар­ти з моїм прізви­щем‚ хо­ча тре­ба по­годи­тись‚ що в кон­тексті убивств це зву­чало. Та я ніяк не міг розпізна­ти ду­же знай­омо­го го­лосу‚ — ли­бонь‚ упер­ше чув й­ого по те­лефо­ну.

— А з ким маю честь? — Із тим‚ ко­му ти вчо­ра дав Бог­да­на.

— Ко­го?

— Бог­дан Зіновій на­маль­ова­ний на п’яти грив­нях. Так й­ому й тре­ба.

Я на­решті впізнав сво­го лю­бого дру­га Сергія При­ходь­ка й по­думав‚ що за­раз він поп­ро­сить «Іва­на Сте­пано­вича»‚ кот­рий удос­тоївся де­сятиг­ри­вен­ної ку­пюри; та суч­ка з циць­ка­ми‚ що за них міг би за­чепи­тися Ноєвий ков­чег‚ роз­дає вже мій те­лефон наліво й нап­ра­во.

— Сергію‚ — ска­зав я‚ — мені не­має ко­ли те­реве­нити.

— Мені та­кож‚ але для те­бе є но­вина.

Я відра­зу по­думав про су­ботнь­ого чо­ловіка (так я те­пер й­ого на­зивав‚ хоч‚ мо­же‚ звав­ся він не Са­ватієм).

— Ти серй­оз­но?

— Я навіть вірш на­писав з ць­ого при­воду‚ — тяг із ме­не жи­ли При­ходь­ко. — Пос­лу­хаєш? Світає пус­те­ля в лис­тку по­дорож­ни­ка‚ та хто знай­де ключ від й­ого мов­чання…

— Сергію‚ — заб­ла­гав я. — Кон­крет­но.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.docx)Vasil_shklyar_klyuch.docx
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.fb2)Vasil_shklyar_klyuch.fb2