Галина Тарасюк - Храм на болоті або Таємниця кривавої багни (сторінка 2)

Невідомо, чи потішалися ті незворушні «мертвяки», котрі сиділи скам’яніло в салоні, але їхній начальник аж ногами сукав від радості. Тим паче, що всі муки душевні відбивалися, як у дзеркалі, на простуватому, ще дитячому обличчі бідного Юрка.

– Бідний Йорик, – процитував театрально «вчений» рецидивіст Шекспіра, демонструючи свою освіченість, але це не справило на Юрій – середньостатистичного безробітного із середньою освітою і вовняною кашею в голові – ніякісінького враження.

«Сам ти... Йорик!» – хотів лайнутися хлопець, але натомість знову запанікував:

«Вони знають моє ім’я! Але – звідки?! На мені ж не написано, що я – Юрик! А може... може, вони побували в тата?! Бандити? Вони ж на все здатні! І тато проговорився?! Він же ж хворий! Звичайно! Або розповів лікареві чи медсестрі про ікону... А ті – міліції? Або самі найняли цих бандитів! За такі «бабки» рідну маму продають! Так, на всі сто – так! Тепер все ясно й зрозуміло: ці хлопці послані йому вслід... Бандити... У тих психлікарнях не лікарі, а безсовісні бандити! Квартирна мафія! Спеціаль­но шукають одиноких стариків, алкоголіків, запроторюють у дурдом, а самі квартири присвоюють. Про це вже відкрито пишуть і говорять у пресі... А от, виходить, вже й за церкви взялися!».

Останнє відкриття зовсім розчавило Юрія. Однак рятівна інтуїція підказувала, що йому нічого мудрішого не зостається, як погодитись. На все. А потім – видно буде!

– Гаразд! – сказав чужим, охриплим від хвилювання голосом. – Згоден…

– Молодець! – похвалив Юрка бандюга тоном патріарха, але стримано, мабуть, зрозумів вовкулака, що не на лоха натрапив. – Що ж, є нагода випити – як-не-як одного лоха безробітного перевиховали. А ну, пацани, подать!

Братки схвально гигикнули із черева «майбаха», скло піднялося і на дзеркальний капот виповзла на таці скатерть-самобранка, або по-нинішньому, по-крутому – бар, з дорогими напоями і різними делікатесами, які Юрко навряд чи бачив навіть у вітринах магазинів.

– Я не п’ю, – категорично заявив хлопець, з останніх сил відстоюючи своє право на самовизначення, врешті, на свободу вибору!

– Прекрасно! – похвалив старший браток, але вже тоном задоволеного екзаменатора, і в змиг ока «згорнув» бар. – «Перевірочка на дорогах». А тепер – ходімо! Уже стемніло, так що – пора!

У лісі справді посутеніло. З машини вийшли і ті двоє «кам’яних», але через болото на острівець перейшли тільки вони з «Йориком», як зневажливо «охрестив» Юрій свого крутого поплічника. Хоча, як вони здолали болото, що, за розповідями тата, замкнутою в кільце бездонною трясовиною оточувало острівець із церковцею, Юрій не міг чітко пригадати. Десь в глибині пам’яті йому мерещилось, нібито зненацька зірвався вихор, схожий на чорну лійку, або на торнадо, яке часто показують по телевізору, підхопив його разом з братком і переніс через болото. На березі чорна повітряна лійка обм’якла, розсоталася і пасмом чорних водяних гадючок сповзла в болото. Але й це не здивувало втомленого пригодами Юрка. Навпаки, ще більше переконало, що хлопці, з якими його звела доля, можуть усе і, тим паче, здатні на все і навіть більше... І потверджувало цей здогад мерехтливе, зловісно-нетутешнє сизо-голубе світіння «майбаха» у лісовій гущавині.

– Іди і бери! То – гроші, ціла купа грошей! – наказав Йорик і, спалахнувши на мить сизим полум’ям, розчинився в темряві.

Тої ж хвилини на острів упала важка, мов розпарене в окропі сукно, задушлива і безпросвітна ніч.

СТРАСТІ ОТЦЯ ГЕОРГІЯ

...І раптом шалений брязкіт сталі впереміш із грізним риком бойових команд, переможними вигуками і зойком-стогоном смертельно зранених людей розпанахав нічну тишу, розтяв навпіл душу отця Георгія. Не тямлячись від наглої тривоги, кинувся бігти і впав... наткнувшись на темну глуху стіну тиші. Господи, воля Твоя... Знову! Усе повторилося знову – всоте, в тисячне! Знову його обступили козаки. Їх було ще більше, ніж минулого разу. Поміж них, чорних від запеченої крові і баговиння, біліли домотканими сорочицями кілька бородатих, схожих на святих, дідів, стояли з пониклими головами з десяток зовсім юних хлопчаків у солдатських гімнастерках часів Другої світової, цілий гурт по-сільському вдягнених «лісових хлопців»... Постояли довкола нього, розпростертого на землі, і розійшлися... Тоді прийшли Ходись, Дятлов і Сквирський. Але не помітили його: по жестах було видно, що вони сперечаються. За мить – теж злилися з темрявою... Запала мертва, як у гробу, тиша.

Знесилений, лежав у темній високій траві і шукав очима у темному низькому небі архангелів, які мали би звільнити його тлінне тіло від сум’яття духу. Зв’язати його уривчасті фрагментарні спогади в один логічний ряд. Але архангели не являлися... Вони явилися йому, це він добре пам’ятає, тільки двічі: перший раз – у той серпневий день (про те, що тоді було Спаса, він дізнається згодом, через роки), коли він прочитав собі вирок в заплаканих, винуватих очах дружини. Ніби Таня почувалася винною в тому, що він тут, в цій стерильно– білій палаті, пропахлій ліками, на цьому твердому ліжку, в цьому незручному, пронизаному невимовним, нелюдським болем тілі... Намагався пригадати те, що було раніше... Але те «РАНІШЕ» зливалося в суцільне чорно-багряне полум’я, з якого час від часу зринало холодне байдуже обличчя дружини, зовсім не схоже на те стражденне, що біліло крізь сірі тумани в його узголов’ї...

– Ради Бога, не вини себе. Ти ні в чому не винна. Це я... – казав навмання, аби заспокоїти Таню, і побачив, як заходять у палату двоє вродливих юнаків у сяючій білизною одежі. Подумав, що то студенти-медики, які практикуються в цій лікарні, а тому не заперечував, коли вони, не спитавши в Тані дозволу, взяли його попід руки і повели з палати. Думав – на обстеження. Але вони повели, чи то радше понесли його спочатку довгим лунким і ніби дзеркальним коридором, потім вниз – довгими крутими сходами, далі алеєю доглянутого розквітлого саду, обнесеного високою білою стіною, в якій темніла ледь помітною рискою вузенька, мов щілина, хвіртка, така вузенька, що він здивувався, як же ж це через неї люди проходять?

Та тільки подумав, як відчув, що сам проходить крізь неї, наче нитка крізь вушко голки, і падає – з квітучої оранжереї – у безпросвітну й смердючу, як вигрібна яма, темінь! Боже, чому?! А слідом сиплються на голову клубком зміїним неправедні його дороги і купою важезного каміння – його гріхи... І саме тоді, коли серце ось-ось мало розірватися, вибухнути від жаху, почув над головою лагідний голос:

– Іди! Там благодать...

І він, над силу винирнувши зі в’язкої смердючої ковбані, побачив далеко і високо над безмежним темним морем багнюки – три золоті маківочки...

Один Бог знає, скільки тривав цей жахливий сон, шлях випробування чи термін одужання? Здавалося, минуло тисячоліття, а він усе борсався, брьохався у багні, раз по раз провалювався з головою, захлинався смердючою тванню, однак щоразу – за міліметр, за хвилину до скону, встигав схопитися за очеретинку, за корч, за жменьку моху і виповзти, видертись на ослизлу купину моху, вихаркуючи з грудей груддя кривавого гною разом зі шматками легень... Та тільки здіймав голову над трясовиною, щоби передихнути, вхопити ковток свіжого повітря, як бридкі болотні почвари знову стрибали йому на голову, тручали назад, тягли за ноги в безодню. І так – день у день, рік у рік, бозна скільки століть... Врешті, коли його покинули останні сили і надії побачити золоті маківки, коли він втомився боротися і з розпачу був готовий сам перетворитися на багно, знову з’явилися ті двоє в білому, підхопили його під руки, висмикнули з трясовини, підняли в небо і...

І ось він тут... у Храмі на болоті, і не відає, чи це кінець чи середина шляху на Голгофу, чи, може, тільки початок нових випробувань? Але знає одне: навіть смертельно втомившись від нічних видінь, від щоденних страждань, він мусив розгадати таємницю свого воскресіння. Але спершу йому треба розібратись у самому собі, у своїй душі, у своєму житті. Спокутати свої смертні гріхи, свою власну провину перед Богом...

Впевнившись, що більше не засне, отець Георгій сів на похилену до самої землі стару вільху і задивився на мерехтливі тіні, що ткалися по болоті у голубуватому сяйві місяця. Наразі насторожився: гострим, відточеним довголітнім життям на безлюдді, слухом вловив тихий шерхіт скрадливих кроків, ледь чутний тріск сухої гілки, хруст розчавленого зілля. Зовсім поряд. Різко встав, роззирнувся: нікого. Ані лялечки. Зате крізь відчинені двері церкви чувся звичний, як на цю опівнічну пору, шум, гам, з якого вирізнилися суворі чоловічі голоси, уривки фраз... То полковник Джалалій робив свою звичну перекличку тим трьомстам відчайдухів, що ганьбу поразки під Берестечком відмивали з козацьких знамен власною кров’ю, зоставшись в обороні Кривого болота... Полковник чітко називав прізвища, а козаки йому відповідали, є такий чи нема:

– Нечай?

– Є!

– Бабилюлька?

– Є!

– Дармограй!

– Є!

– Семистяга?

– Є!

– Чоломбитько?

– Є...

– Ходись?

– Я тут...

– Бунчужний?

Кілька разів стривожений голос полковника перепитав:

– Бунчужний? Є – Бунчужний?

Але ніхто полковнику не відповів. І отець Георгій теж не обізвався. Йому знову, як і тієї трагічно–чорної чорнобильської ночі, мов заціпило. У церкві запала глибока похоронна тиша: чи то запорожці запечалились його долею, чи, може, долею якогось іншого Бунчужного, або ж мовчанням поминали загиблих побратимів...

– А гетьманські клейноди?! Де гетьманські клейноди?! Невже в ляських руках? Чи татарва погана разом з Хмелем прихопила?! – розколов зненацька тишу молодий гарячий голос.

– Клейноди... клейноди... Де клейноди? Де Бунчужний? Шукайте Бунчужного! – загуло розтривожене козацтво, роззираючись по церкві, шукаючи якогось Бунчужного з клейнодами.

Хоча ця фантасмагорична сцена повторювалась в його уяві (а може, й наяву?) від звуку власного прізвища отець Георгій щоразу ціпенів, намагаючись збагнути, який зв’язок між ним, його прізвищем – Бунчужний, і гетьманськими клейнодами? І чи це не його далекий якийсь предок у січі з поляками та в шарпанині з татарами – не зберіг символи козацької слави і Української військової держави? Невже боягузтво, як родове прокляття, разом з прізвищем переходить з покоління в покоління?!

– В Богуна! Клейноди – в Богуна! – долинуло луною… Чи з глибини болота, чи з далини століть. І козацьке коло звільна зітхнуло. Та по зітханню знову вибухнуло тривогою: чи рятуватися, оголивши тили, а чи всипати ляхам по саму зав’язку, щоб тим часом полки Богуна, ними прикриті, з найменшими втратами вибралися з цього розпроклятого болота ?!.

А з темних рублених стін (чи крізь них?) все сходили і сходились на раду-пораду козаки, закривавлені, заляпані баговинням, в посічених шаблями кривавих сорочках...

– А чи готові пани-брати кістьми лягти за честь козацьку й віру християнську? – накрив басюрою розтривожений рій голосів хоробрий полковник Джалалій.

– Готові, Джалалію! Готові, полковнику! – гримонули дружним хором козаки. – Усі! Усі!

– Тоді – з Богом, пани-товариші! За рідну землю і волю!

– З нами Матір Божа! – задзвеніло стотисячною надією воскресле для перемоги пошарпане козацьке військо.



Щоразу після цих слів: «З нами Матір Божа!» – отцю Георгію легшало на душі і світлішало в голові, і відступив страх перед безумством, яким був загрожений його кволий убогий дух. Щоразу зривався на рівні, готовий стати в козацьке коло, і разом із їхніми розтривоженими, заблукалими у цих болотах душами благати Матір Божу дати змогу козакам завершити з честю цю нескінченну тяженну війну і вийти незаплямованими з цього Кривого, вже – Кривавого болота. Але – не мав права, бо не годен був їм допомогти... Хоч молився денно й нощно, і тримав суворий піст, і ще суворіші єпитимії, служив молебні і панахиди, благаючи Бога і Сина, І Богородицю почути його, простити йому гріхи власні і послати Благодать на відпущення чужих гріхів, але… – у Вишніх його не чули... І не відспівані ним, бунтівні, неупокоєні душі трьохсот українських спартанців знову і знову виходили з болота, і збирали­ся у своїй козацькій церкві на вічну свою раду, викликаючи мимоволі на спит і душу Георгія Бунчужного.

Гул у церкві і в голові поволі стихав. Із бездонного неба опускалася на землю така трепетна небесна тиша, яка буває тільки після немилосердного побоїща, а може, то Господь, почувши, нарешті, запізнілі молитви негідного Його Благодаті самозваного козацького попа, думав, що ж робити Йому з цими мучениками за Україну, загубленими в тисячолітній земній твані, замішаній на крові, славі, гріхах, зраді та геройстві?

«Господи, Отче всемогутній і милостивий, почуй мене, пошли на душу роз’ятрену раба твого негідного супокій, мир і благодать», – молив Небо отець Георгій, і відповіддю йому була тиша. Мовчали навіть болотяні жаби, а пташки лісові, причаївшись у листі, з подивом спостерігали, як безшелесно-перламутрово осипаються росою у рогозу їхні співи-щебети.

Нарешті душа отця Георгія зовсім втихомирилась, і він повернувся в церкву. Там теж було тихо. Перехрестившись до чомусь невидимої сьогодні в темряві ікони Пресвятої Богородиці над вівтарем, намацав на свічнику сірники, запалив погаслу свічечку. Світло розійшлось по церкві золотавими колами, відтісняючи темряву, осяяло святий скорботний лик і добрі, як у його рідної матері Федори Никонівни, очі. Погляд Богородиці був спокійний і трохи жалісний. Певно, Вона жаліла його, хотіла зарадити його мукам, відвернути від нього нічні змори, але... чомусь не могла. Чому, Мати Божа?!