Храм на болоті або Таємниця кривавої багни - Галина Тарасюк (сторінка 11)

– А хіба я казав про... експеримент? – м’яко заперечив чоловік. – Я сказав, що мене послали попередити про можливу біду. І про гнів Творця. Богородиця молить Бога за нас, хоч і недосконалих, свавільних, але Вона любить людину, в тлінній оболонці якої ходив по землі Син Божий. Вона молить Бога дати нам, людям, останній шанс. І тримає над нами свій омофор... Але безумне свавілля людини виходить з-під контролю... – чоловік перейшов на зловісний шепіт, – так само, як вийде з-під вашого контролю створений вами пекельний механізм. Та поки що біду можна відвернути. І це – у ваших можливостях.

– Зачекайте, не лякайте мене Страшним Судом... Мене цікавить: хто вас послав?!

– Я ж сказав: Мати Божа!

– Отак просто прийшла до вас і... вибачайте, послала?..

– Як би це вам пояснити... – замислився посланець, знову не завваживши у словах Бунчужного одвертого глуму.

– Та вже якось... поясніть мені, темному... і недосконалому, – зіронізував, діткнутий за гонор Бунчужний.

– Та не в тому річ... А в тому, що ви все одно не повірите. Мене послала до вас... ікона Пресвятої Богородиці. Давня... Ще козацька. На дереві написана. На самий Великдень вона заплакала... тобто, замироточила... кривавими сльозами. А відтак я почув ЇЇ голос...

– А чому вона вас послала саме до мене? А не, приміром, до найвищого начальства – директора ЧАЕС? А коли брати по великому рахунку, то чому не до самого Щербицького чи навіть Горбачова? Атож, чому не до Горбачова? Він – як істинний демократ-реформатор – повірив би і відмінив всі експерименти, чи що вам там примарилось!

– ВОНА не пояснила, чому саме до вас, але я думаю тому, що розум тих, про кого ви кажете, вражений непомірною гординею, і не просто глухий, а й не готовий до сприйняття такої інформації.

«Чорт задери цього ненормально! Мені ще не вистачало оголосити ідіотами усе Політбюро», – подумав, не на жарт стривожившись, Бунчужний, але вголос іронічно уточнив:

– А мій, значся, готовий!

– Так! І не покрився лепрою зарозумілості. Потім, хоч це й прикро, ви чи не єдиний справді порядний і висококласний спеціаліст, який здатний тверезо оцінити ситуацію. До всього – ще й мужня людина...

– Гаразд, – подобрів від дещо завищених оцінок його фахового рівня Бунчужний, – Тоді чому... ну, скажімо, Богородиця явилася, чи як там відбувалося, не мені особисто, коли я такий мудрий, а вам, людині, далекій не тільки від науки, а й... якби це сказати, не образивши вас... людині, як то кажуть, не вхожій у високі владні двері? Ви над цим не задумувалися?

– Чому ж? І не тільки думав, а й точно знаю: тому, що я ще здатний чути голос Бога, або як ви... припускаєте – Вищого Розуму, й адекватно сприймати Його сигнали. Ви ж бо, перепрошую, уже – ні, не здатні. Нігілізм, щоб не сказати – цинізм і безвір’я заблокували вам усі канали зв’язку з Творцем. Ви ж… не вірите в Бога? Ні. Тоді зрозуміло, чому не чуєте Його?

– Резонно! – усміхнувся Бунчужний, пильно придивляючись до співрозмовника. Авжеж, ображене самолюбство, вражена гординя Бунчужного, шукали в цьому... божевільному крамольникові, що посмів учити йо-го (!) одного із творців,
зодчих (!) вітчизняної атомної енергетики уму-розуму, м’яко кажучи, підтвердження його неадекватності. Почувався прикро, але мусив виплутуватися з цієї халепи. Тож, поки не прийшла міліція, спробував завершити цю нікому не потрібну дискусію:

– Дуже слушно... як кажуть: даремно стукати у наглухо забиті двері... Гаразд! Припустимо, що ви – достукались... Тоді конкретніше – що маю робити?

– Зупинити, те, що ви назвали, експериментом!

– Я?!! – правдиво обурився Бунчужний. – Та я нічого вам не називав!

– Гаразд! Не називали! Але зупинити мусите. Негайно! Бо Мати сказала: «І станеться все з вини Сатани». До речі, про вовка річ, а він навстріч! Точніше, його вірні слуги, – посланець показав очима в напрямку прохідної. Бунчужний швидко оглянувся, в надії врешті побачити зловісну постать головного «злочинця сього світу» і – щиро розреготався, побачивши пташину фігуру Дятлова.

– Та ви що, чоловіче?! То просто гівнюк і дрібний паскудник! Хоч ви, в якійсь мірі, вгадали! Але до Вельзевула він точно не дотягує. Ладно, спасибі за попередження, мені – пора.

– Зачекайте. Ще одне: Творець направду розчарований в людині. В нього вже готовий проект нової земної цивілізації: це будуть істоти, позбавлені грубої матеріальної залежності, ненаситності, якої перетворює нас, людей, на вічно голодного звіра. Їх живитиме Божий дух та енергія Божественного Космосу… хоч і будуть вони народжені людьми, себто земними жінками.

– Добре, добре, я вас зрозумів! Я сам це десь читав… Цікава гіпотеза! Але, думаю, то буде не скоро… А зі свого боку обіцяю вам, що все буде добре, – намагався якнайшвидше спекатися «контактера з космосом» Бунчужний. Правду кажучи, йому було щиро жаль цього дивака, певно, колишнього невдаху аспіранта, звередженого на високих ідеалах, та ще більше на різних псевдонаукових теоріях про космічний розум, бідаху, якому просто забракло олії в голові, щоб видертися на вершини науки. Але прощатися треба було, якщо, звичайно, він, Бунчужний, не хотів мати неприємності від «чортів» «покруче» Дятлова. Авжеж, тих самих, котрі засіли в парткомі та в службі безпеки. Тож, глянувши заклопотано на годинник, по-приятельськи поплескав місіонера по плечу і... несподівано для самого себе сердито порадив:

– А вам, чоловіче, не завадило б усе-таки підлікувати нерви. Наприклад, у… «Глевасі», чи у «Павлівці», – і з діловим виглядом закрокував до «пропускної». За «вертушкою» наткнувся на голос Дятлова. Той саме в каптерці чергового щось комусь наказував по телефону. Бунчужний, ще перебуваючи під враженням від спілкування з «божим посланником», підколов:

– Що? Чортів із пекла викликаєш?

– Их самых, – з неприхованою погрозою парирував Дятлов. – А вот и они!

Бунчужний оглянувся: за двадцять кроків від КПП стояла патрульна машина і двоє дебелих ментів вели до неї попід руки… посланця! Той не противився. Йшов спокійно, з гідністю, як людина, яка з честю виконала свою місію.

– Зачем же ты его так?! Сразу – в каталажку? – обурився Бунчужний, відчуваючи вину перед чудним чоловіком. – Он же... просто немного того... не в себе.

– То-то же и оно, что не в себе! Ану, подожди.... А ты откуда знаешь: в себе – не в себе? А может, он диверсант? И задание у него – взорвать объект. А? То-то же! А ты с ним якшаешся! Разговоры разговариваеш! Защищаеш: «не в себе»… Не волнуйся, разберутся: в себе – не в себе? А если действительно он – больной, пусть лечится. В «Глевахе»! Или ты уже с ним... того... снюхался? Смотри мне, сердобольный, – єхидно втішаючись безсилою люттю Бунчужного і «собственной бдительностью», «втер носа» вічному своєму супернику Дятлов.

Тож Бунчужному, присоромленому цілком слушними аргументами зразкового комуніста Дятлова, нічого не зоставалась, як похвалити його:

– Вы, дорогой коллега, как всегда – правы!

– То-то же… бери пример! – порадив Дятлов, задоволений спочатку вдало ініційованою, а відтак і проведеною операцією під кодовою назвою – «смерть шпионам».

АРМАГЕДДОН

– Значить, той дивний посланець був Вашим батьком... – зітхнув отець Георгій. – Мені соромно, мені, повірте, дуже прикро за себе колишнього... І прошу прощення.... хоча – яке прощення! Нема мені прощення! Та все-таки не надивуюся мудрості Учителя... Воістину путі Господні несповідимі... Чи ж думав той черствий, уражений гординею чорнобильський інженер, той Хома Недовірливий, той фізик – богохульник, що піде слідами зрадженого ним істинно Божого посланника? Ви чуєте мене, Юрію?

Юрій не відповів. Ходив у задумі церковним подвір’ям, не знаючи, що... думати. Почуте про батька не те щоби здивувало – прибило його, перемішало в душі почуття, в голові – думки. З одного боку, хлопець був радий, що батько його виявився не божевільним, однак з іншого – лякала його справді, як виявилось, вибраність... Вищими Силами... Бо, коли сьогодні уважно поглянути на минулі події, то виникає цілком слушне запитання: звідки батькові, простому чоловікові, хай навіть з головою на плечах, було відомо про засекречений експеримент, тим паче – про ймовірність аварії? Невже тато справді був... контактером із Космосом. У що він, Юрій, теж не дуже вірить. Разом з тим – цей містичний поворот подій і... обмін долями чи ролями цих двох таких різних і таких однаково нещасних через свою совісність, людську порядність – чоловіків: батька і колишнього, хай і не головного керівника, та все ж начальничка ЧАЕС. За логікою речей, він, Юрій, мав би ненавидіти цього попа, який зробив його сиротою при живому батькові, однак в тій же мірі завинив перед ним, Юрком, і його рідний батько, якому вистачило розуму у ті тоталітарні часи лізти на рожен зі своїми пророцтвами, І, врешті, сам Бог, чи Мати Божа, звичайно, якщо вони, звичайно, є і насправді посилали батька на ЧАЕС з попередження про можливу трагедію, замість того, щоб втокмачити цю інформацію в голови її головних керівників… Де правда, де вигадка, а де й справжня брехня – бідний Юрій не міг розібратися. Врешті, зовсім заплутавшись, згадав про попа, запитав похмуро:

– А це правда, що Чорнобиль могли зірвати інопланетяни? Чи, як виходить із того, що ви розказали, Бог покарав?

– Були такі версії – про інопланетян. Але це – абсурд. Цю плітку пустили ті, хто насправді був винний. Бо це ж найлегше – сперти вину за власну халатність, безвідповідальність і безграмотність – на космічні сили, тим паче на Бога.... Хоча... у ті часи комуністичні відкрито звинувачувати у всіх своїх бідах Господа, нарікати на Того, Кого ми всі, атеїсти, заперечували, ба навіть висміювали, було би великим ідеологічним ляпом. Нонсенсом! Погодьтеся! Однак… Однак, якась інформація все-таки просочувалась у мозок… Приміром, мені, тогочасному, здалося дивним, що першим словом, яке промайнуло в голові після сповіщення про трагедію було: Армагеддон! А я тоді, признатися, навіть не знав, що воно точно означає. Тільки потому прочитав у словнику, що означає воно назву місцевості, де в час, коли настане кінець світу, відбудеться остання битва Господа із Сатаною. Але, не думаю, що чорнобильська трагедія – це остання битва...



Отець Георгій раптом знітившись, замовк. Лице його спалахнуло від сорому, а йому здавалося, що горіла навіть земля, на якій він сидів, навіть трава – зеленим полум’ям: він збрехав! Мимоволі, забувшись, мимохіть… байдуже чому, але збрехав, бо насправді першою реакцією на жахливе повідомлення Дятлова про аварію на четвертому енергоблоці, було слово: КІНЕЦЬ! І... десятиповерховий мат...



…Перед очима знову «вибухнула» зловісна картина трагічної ночі... Із спальні, розбуджена його богохульними прокляттями, вибігла перелякана дружина. Він рідко лаявся, дуже рідко, тільки в екстремальних ситуаціях, і це Таня знала.

– Що таке?! Що сталося?! – зіпала побілілими вустами. – Мама?!! Щось з мамою?!

– Яка мама в чорта!! Аварія на станції! Пожежа у четвертому блоці!

– А-а... А я думала – щось із мамою... – дружина позіхнула, заспокоїла:

– Та не нервуй так... Що це – з твоєї вини та аварія? Ні. Так чого ти психуєш?

Він очмарів, вражений олімпійським спокоєм Тані. Не здивувався б такій реакції дружини, якби вона була звичайною собі касиркою чи офіціанткою. Але ж вона – сек-ре-тар з і-де-о-ло-гі-ї райкому партії!

– Таню, ти що?! При чому тут я? Ти розумієш, що ти говориш?.. Там же, – кивнув головою на зловісну чорно-вогненну хмару за вікном, що клубочилася над станцією, розповзаючись по світанковому небу, – заховано тисячі Хіросім! Ти розумієш? Там – Армагеддон...

– Гаразд, заспокойся, – підняла Таня руки у білих крилах ажурних рукавів нічної сорочки і стала схожа водночас на білого янгола і голуба миру. Дружина не любила сваритися, а ще більше – коли її намагалися повчати. Таня любила вчити сама. Усіх. Така була її партійна місія.

– Але якби там справді був... цей твій… – як істинний комуніст-атеїст, дружина принципово пропустила «антирадянське» слово «Армагеддон», – то мені б уже давно подзвонили.

І демонстративно спокійно пішла додивлятися свої райдужні сни.

Згодом, ридаючи біля нього, напівживого трупа, Таня буде гірко каятись, і дивуватися, якою вона була «забитою, затовченою, зашореною... тією… тією…», не наважуючись вимовити, як колись – «Армагеддон», слово – «ідеологія», а може, «партія»...

– Як ми вірили тим... тому… – буде хлипати ще вчора незворушний секретар з ідеології райкому партії, закочуючи очі на стелю, звичайно, маючи на увазі не Господа Бога, а Політбюро і великого демократа-реформатора Михайла Горбачова.

Де вона зараз, його «твердокаменная» Таня? Про долю дружини після того, як колишній інженер-енергетик ЧАЕС Георгій Бунчужний покинув ТОЙ СВІТ, новоявлений отець Георгій нічого не знав. І не виясняв. Адже був переконаний: Таня з її пристрастю до лідерства не пропаде. Сьогодні вона, напевно, що в якійсь партії, в парламенті, а може й радником самого президента чи прем’єра прилаштувалась. Отож бо… Саме з огляду на ту вдачу «лідерсько–вождистську», на її непохитну переконаність у власній правоті, він і не турбував Таню. Їм і тоді, у вісімдесяті минулого століття, не зовсім було затишно удвох... Але тепер не було такого дня, аби він не молився за здоров’я і благополуччя жінки, яку колись кохав...



Вогонь сорому згас, стало холодно... Отця Георгія завжди при спогадах про перші дні трагедії на ЧАЕС кидало то в жар, то в холод... Бо хіба одна Таня була зомбована впевненістю, що доля держави і народу – в надійних руках комуністичної партії і радянського уряду? Таж йому самому, теоретикові і практикові, не могла прийти в голову навіть думка про можливість аварії, як і всім іншим: і «світилам науки», і сотням дрібнішої вченої челяді разом із проектантами електростанції, зодчими і тисячам рядових будівельників, які з бадьорими піснями і лозунгами радісно й дружно копали могилу, чи то пак – зводили самі собі... саркофаг…