Храм на болоті або Таємниця кривавої багни - Галина Тарасюк (сторінка 14)

– Сьогодні, як я вже казав, Троїцька поминальна субота... А вчора, в п’ятницю, за давнім ще дохристиянським звичаєм, як ви знаєте, бо ж місцевий, у цих краях поминали Дієдів... Себто, дідів, пращурів. Може, й зараз поминають там, де є кому... – першим озвався отець Георгій. – Тож мусимо відслужити Всеношну і Літію по убієнних у всіх битвах і війнах, і по тих трьохстах козаках, які при такій страшній поразці війська Богдана Хмельницького під Берестечком, ось тут, у цім болоті все-таки здобули перемогу над завойовниками. На спомин про ту перемогу і зведений наш храм Покрови Пресвятої Богородиці, який в народі ще зветься козацькою церквою. Ви ж бо з уроків історії в школі знаєте про ту битву, тай читали, певно, книжку Ліни Костенко «Берестечко»? Навіть трохи дивно, що відбувалися ті історичні події хоч і давно, але зовсім поряд, чи не так? Якби моя воля, я б зобов’язав людей бодай раз в житті побувати на місці Полтавської битви, під Пилявою, Берестечком, Конотопом, Хотином, врешті, під Крутами…. відвідати Батурин, Чигирин, Холодний Яр, та й Гуляйполе не завадило б… А ви бували десь з того, що я перерахував? Нічого, ви молодий – ще побуваєте… А от я… навряд чи надолужу прогаяне… – отець Георгій скрушно зітхнув, посмутнів, задумався.

Юрко, щоб вивести попа з печальної задуми, кашлянув. І той справді пробудився, спохватився, винувато усміхаючись:

– Правду кажучи, я радий, що, дякувати Богові, перед Службою Божою маємо час поговорити про давнє і новочасне... Признатися, я скучив за таким молодим і уважним співбесідником, як ви. Правда-правда, не заперечуйте! Знаєте, я завжди мріяв про сина... Але, на жаль, не збулося... Мені здається, він мав би бути чимось схожий на вас, Юрію... Але... я не про те хотів... Вибачте! А про цей клапоть землі, на якому ми з вами стоїмо... Чи, може, ви не цікавитесь історією?

– Я ж казав, що цікавлюсь... – почервонів Юрій, згадавши, що назвався настоятелю краєзнавцем, і осікся: з того боку лісу, де причаївся бандитський «майбах», почулося тихе вовче виття, а відтак – гарчання.

Отець Георгій теж насторожився, але нічого не сказавши, мовчки перехрестився і перехрестив пущу, і гарчання стихло, і він продовжив, походжаючи подвір’ям і запрошуючи до погулянки Юрія:

– Тоді ви маєте знати, що цей болотистий закутень Полісся справіку звався Кровним, себто, рідним, а пуща довкола – Волхвиною, але у сімнадцятому столітті, після битви під Берестечком ліс був перейменований місцевим людом на Козачий, а болото – на Криваве. Та мінялися часи, пролітали над лісом вогненними смерчами війни, гриміли на поліських млаках-багнах битви, одна біда іншу заступала, одна перемога іншу затіняла. А бездонна пащека трясовини все ковтала і ковтала нові жертви, не розбираючи: переможці вони чи переможені, герої чи зрадники. Авжеж, юначе, ми з вами стоїмо на тисячодавній братській могилі, на некрополі-пантеоні, а точніше сказати, на самопохованні. Тож не дивно, що поліщуки десятою дорогою обходили це пропаще місце, цю ненаситну трясовицю. А згодом, взагалі забувши про золотий благовіст слави, пам’ятаючи тільки тужливі голосіння свої від неслави та горя, перелицювали назву лісу з Козачого – на Козячий, а Криваве Болото – на Криве. Така природа виродження: пониження героїчного, поглум святинь…Та все-таки, ніби на перекір цьому самознищенню справжні, пращурівські назви не зітерлися з пам’яті народної, а просто заховалися у казки, легенди та перекази, які передавалися з покоління в покоління, від діда до внука, і дійшли аж до нас… понівечені, вихолощені, майже забуті і ледь живі, як і ці, скалічені людьми, хащі і болота…

Авжеж, якою б довгою не була ніч безпам’ятства, якими затяжними і нещадними – епідемії і людомори, кривавими та нищівними – війни і революції, вони минали, народ оживав, приходив до пам’яті, знову згадував про ДЕРЕВО РОДУ, про своє КОРІННЯ і КРОНУ, побиту громами, обпалену блискавицями, пошарпану буревіями… Знову вишпортував із генної пам’яті казку, висотував пісню, в яких сурми та литаври грали та величалася слава. І знову всі згадували, нібито колись тут, на цім місті, що нині позначене на карті України як Полісся, квітувала легендарна – Атлантида. Нібито серед вічнозелених лісів красувалися пишні, розкішні міста з білого мармуру, в яких жили атланти – люди-велети, такі мудрі, талановиті, все можні й самовпевнені, що не бажали визнавати самого Творця. А одного разу, коли вожді атлантів, зібравшись на таємну раду, вирішили убити Того, Хто спородив їх і самим заволодіти Світом, потемніло завжди погідне Небо, спалахнуло гнівним вогнем, а земна твердь, задвигтівши, розверзлася і поглинула райські сади і пишні міста, і замість раю розкішного – проступила з глибин земних прірва, наповнена по вінця чорною тванню.

У другому варіанті легенди розповідається, нібито атланти з невідомих причин сіли в космічні кораблі і полетіли у космос, а міста свої опустили під землю до пори, до часу, і от-от мали повернутися, та завадила їм аварія на ЧАЕС.

Інша, пізніша легенда повістує не менш романтичну історію, начебто за часів Київської Русі в цих лісах жило плем’я волхвів. Жило мирно, просто, за своїми дивними законами, в гармонії з природою, у дерев’яних хижах, ані городів кам’яних не будуючи, ані племен інших не воюючи. Єдиною пишною спорудою було в них дивної краси капище, в якому волхви воздавали хвалу своєму доброму, веселому і щедрому Богові, виспівуючи та пританцьовуючи. Та не сподобалось це веселе і мирне плем’я лісове котромусь із київських князів. І не тільки безтурботним норовом, а більше тим, що збирачам податей не було чим в них поживитися. На позір були волхви нібито багатими, а здерти не було чого: хіба останню сорочку лляну чи шубу з горностая. Пояснювали таку безпечну вбогість і байдужість багатства земного волхви тим, що відають наперед судьбу свою, тому й не копичать тлінного.

Тож розгніваний князь свиснув свою дружину варязьку, дочекався ночі і рушив на непокірних, аби заскочити їх зненацька. Та волхви тому й відунами звалися, що про все наперед відали і чекали на князя. Нічний ліс, яким він продирався до осідку волхвів, зустрів його сяючим від смолоскипів капищем, веселим полум’ям кострищ та радісними співами щасливих красивих людей, одягнених у білі строї та пишні вінки з лугового різноквіття. Однак не зрозумів розгніваний князь такої гостинності. Думав, що то так волхви перед ним величаються, незалежністю своєю й силою похваляються. Розлютився ще дужче, махнув рукою, до брані лютої закликаючи. Натягнули дружинники тятиву на своїх луках, та не встигли стріли випустити, як волхвине плем’я, від старого до малого, перекинулося на стадо оленів і зникло у пущі. А розлючена княжа дружина – кинулася слідом. Невідомо, скільки тривала та жорстока погоня, але завершилась вона там, звідки й почалась. Вражені дружинники раптом побачили, що тупцюють вони на одному місці, притім так завзято, що вже застрягли по коліна в землю. Кинулися рятуватися, та було пізно: земля провалилася земля і брудна хвиля твані накрила і князя і дружину його. А стадо оленів спурхнуло в небо ключем журавлиним і полетіло у свій Ірій.

З тих пір і називають люди це болото – погоня... А церкву нібито спорудила жона князя, яка після страшної смерті мужа і дружини прийняла християнську віру.

Є й іще одна версія легенди: нібито цю капличку спорудила княгиня Ольга на тому самому місці, де був убитий древлянами князь Ігор... Але це вигадка, бо всі історичні джерела стверджують, що князь загинув під Коростенем. До речі, Ігорю, ви бували в Коростені – історичному Іскоростені?

Юрій, що вже й звик до причуд попа-самітника, який сам плутав грішне з праведним, і все ніяк не годен був запам’ятати його імені, приречено зітхнув:

– Якщо Ігор, до якого ви звертаєтесь, це я, то не був…

– Перепрошую, сину мій, перепрошую, Юрію… Хоча я не збирався вас ображати, просто імена – Ігор, Єгор – транслітеровано з Георгія. Чи, може, вам надокучили мої казки?

– Та ні, мені справді цікаво… Розказуйте, будь-ласка…. Мені справді дуже цікаво…

– Чудово! Бог свідок, вам мої оповідки ще стануть колись в пригоді… як краєзнавцеві. Отож, знову стали обминати це пропаще болото і свої, і чужі. Хоча розказують, що все ж деякі сміливці спеціально пробиралися до болота в ніч на Івана Купала, щоб побачити, як опівночі посеред болота спалахує вогнями ясними щось схоже і на капище язичеське і на церковцю православну… Не знаю, щодо капища, але думаю, що то церква Покрови Пресвятої Богородиці звістувала чудом про себе місцевому людові. Тож даремно сільські вчителі, ці атеїсти з принуки, спростовували вигадку, показуючи з-поміж десятків різновидів папороті – так звану страусову, молоді спорофіли якої темної ночі фосфорують голубуватим сяйвом. Народ, особливо молодь, не хотіли прощатися з прекрасною легендою. І таємницями – теж, бо без них ці тінисті пущі і багви-погоні, мохи-вільшаники, мочарі-гала, млаки-трясовиці були би просто нудними піщаними лісами і зловісними комарино-жабуриними болотами.

Так, Юрію, людям хочеться таємниць… Отож одним привиджувалися у досвіткових туманах над трясовиною білі розкішні палаци, з вікон яких, осяяних рівним спокійним світлом, лилася ледь чутна небесна музика. Другі клялись, що бачили ціле місто, населене людьми-велетами. А третім… Вірніше, третьому ввижається страшний відгомін козацького бою… Хоч було їх тут, тих боїв кривавих, і в Другу світову: і радянських регулярних військ – з німцями, і партизан – з оунівцями, і оунівців з партизанами – з німцями...

– А де правда, де вигадка? – й собі задумався Юрій. – Але якби не було, ви праві, усе треба знати про свій край…

– Де правда, а де – вигадка? То лиш один Бог знає. Але те, що Криве чи Криваве болото захищене якоюсь невіданою надприродною силою, засвідчував цілком реальний факт недавнього «матеріалістичного» життя народу, зокрема, і нашого з вами, Юрію, – усміхнувся отець Георгій. – Овіяна легендами трясовина уціліла навіть перед нашестям радянських меліораторів, що заповзялися перетворювати по всьому Поліссі вічнозелені торф’яники на сірі пустелі, якими тепер гуляють справжні пилові бурі... Не підпустило болото до себе, але перед тим, як мені розказували, проковтнувши кілька бульдозерів і «бобик» головного меліоратора Української Радянської Соціалістичної Республіки разом із планом його осушення.

– Я теж це чув. Від батька... – підтвердив Юрій.

– Може й справді таке було... Та попри все – болото собі жило і творило про себе легенди, дуже схожі на історичну правду, якою, здавалося, ХТОСЬ нетутешній, вищий за нас, минущих і тлінних, нагадує нам ЩОСЬ дуже важливе... про нас самих, – продовжував замріяно отець Георгій. – Бо інакше, як і звідки могла постати в самісінькому серці болота посивіла від давності дерев’яна козацька рублена церковця? І яким чудом-дивом тримається досі на притрушеній зіллям хисткій купині над безоднею? І коли вона постала?! У часи княжі, чи козацькі? А може, як наразі мала впасти на ці ліси і води гірка і чорна зоря Полин? І чому до чорнобильської трагедії ніхто її не помічав, окрім хіба що вашого, Юрію, батька?

– Може тому, що не всім дано бачити й чути? – згадав Юрій батькові слова.

– Саме про це говорив мені і ваш, Юрію, батько... Коли приходив під КаПеПе в день запуску того лиховісного експерименту…

Знову запала мовчанка. Кожен з чоловіків думав про своє, водночас майже про одне і теж, зокрема згадуючи, що дехто з тутешніх старих людей і місцевих краєзнавців, стверджували, що церковця здавен бовваніла собі на болоті, але всі думали, що то мисливська хижка чи курінь дивакуватого лісника, прозваного за похмуру відлюдькуватість Вовком.

– Отож ще одна, вже наших часів легенда – про вашого батька, – по хвилі озвучив роздуми священик. – Працюючи лісником, він у розмовах із грибниками та мисливцями місцевими, називав себе, як я зрозумів, насправді Волхвом, а ті, такого слова зроду не чуючи, перекрутили на Вовка. Так принаймні я уявляю собі цю історію тепер, з вами, Юрію, познайомившись, – провадив отець Георгій, радий, що є кому його слухати. – Та все ж згадували того лісника-самітника, що проміняв жінку, сина і родинний затишок на ліс і болото, добрим словом. Казали, що не простим був чоловіком, знався на травах, переказував біблійне пророцтво про зорю Полин, що має от-от упасти на ці ліси, пояснював, що насправді назва тої міфічної зорі не Полин, а Чорнобиль... Є такий бур’ян – різновид полину, в якого листя якого зверху темно-зелене, а зі споду – біле…

– Та ж он він – на міцному патикові, і корінь має довгий – не просто вирвати… – показав Юрій очима на високу лапату рослину. – У нас ще його називають – «підбіл». А є ще полин з дуже різким і духмяним запахом. Він росте в гарячих південних степах і в Криму – «євшан» зветься. Тато казав, що це той самий євшан, запах якого змусив якогось князя руського, здається, Ігоря, тікати з полону…

– Так, було таке… Розумний чоловік – ваш батько, Юрію… Наговорив я вам багато, та ще не всі легенди розказав, – засміявся отець Георгій. – Є ще у цій неписаній книзі – козацька сторінка. Але її ми прочитаємо потім, якщо, звичайно, ви, Юрію, захочете. А тепер, пробачте, мені треба до Вечірнього Богослужіння готуватися, оскільки за грішними ділами ми з вами Утреню пропустили.

Втомлений пережитим, Юрій лиш знічено крекнув. Сів у траві, задивився на осяяний сонцем ліс і намагався ні про що не думати. І так бідна його голова мало не тріскала від почутої інформації.



Отець Георгій, притуливши дашком до чола долоню, теж задивився на болото, яке у промінні полуденного сонця, здавалося багряним, наче кров’ю залитим. Хоча знав, що тої кривавості трясовині надають водорості-хамелеони, які під дією сонячного проміння змінюють зелену барву на калинову, а під вечір – і на темно-багряну, та все ж на серці ставало тривожно, бо тільки один Бог знав, чому ті водорості червоніють тільки у Кривавому болоті... Потім, провів долонею по очах, ніби стирав з них червоний відсвіт історії, і щось згадавши, вигукнув з досадою:

– Отакої! За розмовами ми знову забули про лілії для Богородиці! А скоро ж парафіяни прибудуть. А ось і вони!

Наразі з правого берега болота долинули людські голоси, здалося, ніби хтось когось кликав. Отець Георгій спішно вхопив якусь лозину чи вудлище і заспішив на клич. Але з півдороги повернувся, підійшов до дзвінички з п’ятьма дзвіночками, яку Юрій в суєті і не завважив, взявся за мотузочки і... сонна лісова околиця ожила, задзвеніла радісним благовістом. Ожила і возрадувалася піднесеною любов’ю до світу білого та всього на нім сущого і душа отця Георгій. Він засміявся, зізнаючись собі, що найбільше в церковному богослужінні любив передзвін благовісту. Отож, виконавши таку милу серцю частину Служби Божої, щасливий, мов би дитина, знову вхопивши свій «посох», заспішив до своєї пастви.