Галина Тарасюк - Храм на болоті або Таємниця кривавої багни (сторінка 15)

ЯНГОЛ-МУТАНТ

Хоча сонце вже краєчком ока визирнуло з-за лісу, пускаючи світляні зайчики по дрібних озерцях західної частини болота, на затіненій пущею східній стороні його, по якій пролягала невидима поміж купинами стежка до берега, ще клубочився туманець. Отець Георгій глянув у той бік, де на березі уже чекала його паства, перехрестився і, як святий Петро у бурхливі хвилі моря, ступив відважно в рідке і хитке моховиння трясовини. Правду кажучи, для настоятеля Свято-Покровського храму кожен перехід через болото по ледь видимих купинах був серйозним випробуванням, адже він ніколи напевно не знав, чи саме тут, де наразі ступила його нога, починається стежка. Так що, вела отця не мужність, а віра, що Господь не дасть йому оступитися. І Господь не дозволив йому жодного разу оступитися. Та все ж часом настоятелю здавалося, ніби вся нечиста сила сповзлася до стежки через бездну, обсіла кожен горбочок земної тверді. Аби не дати йому ступити, пручалась під ногами, хапала за підрясник, за палицю, спокушала страхом посковзнутися на слизькій купині, рахувала кожен його крок – від першого до останнього – тисяча двісті двадцять сьомого, коли він, нарешті, з Божою поміччю, ступав на берег. Тому мусив отець Георгій пильнувати не так стежки, як віри в те, що вона є, що проведе його з паствою крізь найгустіший туман і найчорнішу темінь, за будь-якої погоди – до Храму. І щоразу собі на підмогу моральну згадував притчу про апостола Петра, який зневірившись у могутності Христа, ледь не втонув у морі Галилейському, і – о диво! – одразу ж міцнішав у вірі, і міцнішала хода його, і твердішала під ногами стезя.

Ближче до берега туман рідшав, і в густій осоці проступала рівненько, як проділ у волоссі, протоптана стежечка. Уздрівши в білястих оболонках туману тонку і високу постать свого панотця, парафіяни поштиво закивали головами, стримано заусміхалися, шикуючись один за одним у живу вервечку, щоб за хвилину й собі відважно ступити услід за пастором у підступну багну.

Отець Георгій з правдивою радістю привітався, тим часом з прихованою тривогою оглядаючи свою нечисленну паству. Слава Богу, ніби всі дванадцятеро. Авжеж, як учеників... Прости, Господи, зухвале порівняння, але для цих людей добиратися щонеділі і щосвята десять-двадцять кілометрів по лісовому бездоріжжю до Храму Покрови Пресвятої Богородиці було не меншим вчинком, аніж для перших християн ПОЧУТИ Христа і ПІТИ вслід за ним іудейською пустелею.

Здалеку гурт людей, озброєних довгими палицями скидався на казкове допотопне військо, що вийшло на прю, не приведи Господи, з якоюсь бідою. А ближче – на подорожніх, що, блукаючи пущею, вийшли на берег моря, за яким має бути земля обітована, і не знають, як до неї дістатися. Підсилювали враження вузлики та кошики, які кожен мав при собі. Скромні панахидки, якими прочани прийшли пом’янути своїх небіжчиків.

Однак придивившись пильніше, отець Георгій помітив, що сьогодні пастви його побільшало аж на... так, на дві душі. Поряд із вчителькою на пенсії Ольгою Михайлівною, тієї самої, що постачала йому книжки з історії України і новини зі всього світу, стояла незнайома юнка у білій сукенці. Струнка постава і світле, розпущене по плечах волосся, робили її схожою на тоненьку берізку.

– А це моя внучка Леся, – зашарівшись від гордості, сповістила вчителька. – З Києва приїхала бабуню провідати. Леся в нас розумниця, студентка фізико-математичного факультету. А вірші пише, як Леся Українка!

Дівчина теж зашарілася від бабиної похвали, але не потупилася сором’язливо, а, навпаки, подивилася на отця Георгія з такою шляхетною гідністю, що отець Георгій аж здивувався: за роки свого свяще­ничого служіння у Храмі на болоті він не стрічався очима з таким чистим, відкритим і... «свобідним» поглядом. Тай у його власної юності, вихованої радянським режимом, був інший погляд, у прямому і в переносному значенні цього слова… Так ось вони які, діти Незалежності! Покоління, яке виросло… Боже мій! Так… виросло з тих немовлят, з тих нещасних діточок, над життям і долею яких заніс свій убивчий меч, виплеканий такими, як він, Георгій Бунчужний, хвалений «мирний» атом! Радше, безвідповідальне безголов’я таких як він, безбожників! Але ж, дивлячись на це чисте досконале створіння, не скажеш, що виросло в обіймах монстра… Що ж воно виходить?! Невже, справді, не такий страшний чорт… чи то пак, Чорнобиль, як його малюють у своїй уяві схожі на Георгія Бунчужного люди? Але, Господи, що він плете? Що ти плетеш, грішнику, забувши, що крапля Божого милосердя сильніша за вселенську ненависть Сатани! Вседержителю, Чоловіколюбне, Слава Тобі, Боже Всемогутній, що бережеш дітей людський… яких ми, батьки, не бережемо…

Перед очима священика постав нерозгаданий трагічний образ нежданого гостя нічного – Юрка, в очах якого було стільки… образи й недовіри… І болю – майже синівського – як до непутящого батька. І знову серце попа-затворника пронизав різкий біль за ненародженим сином… Жаль, не встигли вони до Чорнобильської трагедії стати батьками: Таня – зайнята партійною роботою, а він – кар’єрою і дисертацією про безмежні можливості мирного атому.

Згадка про дружину, про минуле, потрачене на несусвітні ідеї і неварті доброго слова ідеали, тільки поглибила печаль: чому він так бездарно промарнотратив, розтринькав свою молодість? Своє життя?! О-о, як йому хотілося, щоб діти, народжені Незалежністю, не повторили помилки своїх батьків? Дай Боже, щоби було так... Та вже є! Як би там не було, а розкрилений погляд цієї дівчинки-берізки звістує, що у тому білому світі, який він, Георгій Бунчужний, покинув понад двадцять років тому, не все так і погано. Головне, що Господь Милостивий вберіг популяцію від генетичних мутацій і духов­них деформацій!

Принишкла паства з благоговінням спостерігала, з якою любов’ю пастор вітає кожного з них. Тим часом отець Георгій з трепетом душевним перевів погляд на другу, незнайому ще йому душечку. І – тільки глянув, як хитнувся під ним берег, а душа обімліла і заволала до Неба:

«Господи, Отче, Творче і Заступнику наш, усе з волі Твоєї і в руках Твоїх! Не покидай дітей людських, не покидай!».

Але на обличчі священика, осяяному усмішкою, навіть тінь не промайнула. Приязно усміхаючись, отець Георгій підійшов до «сердешної Оксани», як він називав подумки наймолодшу свою мирянку – багатодітну маму, що жила на глухому лісовому хуторі Бобрик разом з гризотами, злиднями та своїм численним виводком, який поповнювала бозна від кого в цій глухомані ледь не щороку, спитав:

– А що це за янголятко до нас прилетіло, сестро?

Скорботне обличчя «сердешної Оксани» перекосила вимучена усмішка.

– Це мій найменшенький… – видавила з себе. – Я ж вам розказувала, що він народився… якийсь… не такий, як усі діти.

Дитя справді було, Господи, спаси й помилуй, мало схоже на людське: одні кості та шкіра. Яйцеподібна, рахітична голова, до якої ніби… приклеєне бліденьке, аж зеленкувате личко з розкосими, якимись світло-темними, ніби дзеркальними, очищами...

І знову трепет Страху Господнього пронизав усе єство священика: Господи, спаси й помилуй, маля нагадувало... інопланетянина... чи то пак – тих зелененьких головатих гуманоїдів, відзнятих радянськими спецслужбами на кіноплівки, які їм, фізикам-ядерникам, працівникам засекречених об’єктів, спеціально показували ще в 70–8-х роках минулого вже століття для загального розвитку. Але передовсім – «ради бдительности», про той випадок, якщо інопланетянам «стукне» у їхні гостроверхі голови розпочати свої «зоряні війни» проти Радянського Союзу. Адже ж, як попереджав за кадром сталевий голос диктора, «першими об’єктами агресії позаземних цивілізацій найімовірніше стануть радянські військові бази, космодроми та атомні станції».

«Та певно! Тим інопланетянам нічого більше робити, як лиш підривати наші станції, поїзди і космодроми, – думав тоді з досадою. – От кручкотворці! Уже в космосі шукають ворогів, щоб на них сперти власні «недоработки» та головотяпство!».

Так і вийшло, як він передбачав: винних у чорнобильській трагедії теж шукали на небі... хоч і не в Господніх чертогах. Але він сам, провідний спеціаліст і науковець Георгій Бунчужний, і на Страшнім суді засвідчить, що тоді, в ту страшну апокаліптичну ніч, у квітневому небі над четвертим блоком висіли тільки великі, як волоські горіхи, рідні українські зорі... Як і те, що без втручання Вищих Сил, пожежу на четвертому блоці ЧАЕС не вдалося б погасити… І це підтвердять усі, хто там був тієї квітневої ночі, – і живі, і мертві…



Зусиллям волі отець Георгій вгамував бурю почуттів, думок, спогадів, що звихрились у його душі, погладив хлопчика по голівці, попросив маму:

– Давайте, Оксано, синочка – я понесу. Так буде безпечніше... І ходімо! Ставайте один за одним і – крок у крок – ступайте за мною, підстраховуючись палицями. Але – не бійтесь: стежка надійна, ви її бачите перед собою, тож нею й рушаймо.

Взяв на руки покірну дитину і розгубився – не відчув її ваги! Здавалося, несе на зігнутій в лікті лівиці один дух безтілесний... Стало не по собі. Згадалися пророцтва японських вчених, які першими прибули на зруйновану ЧАЕС. Тоді він обурився, почувши, що через 20 років на територіях, уражених радіацією, жінки народжуватимуть мутантів. Він не хотів вірити цим... бридням. І не тому, що й досі вірив у безпечність мирного атому, а тому, що вже… якоюсь частиною душі чи центрами в мозку… повірив у милість Божу і Його любов до людини… У те, що Господь (чи Вищий Розум) не допустить виродження тих, кого створив по власному образу і подобі.

І от – дожив: він тримає на руках дитину-мутанта, яка нічого не споживає, як скаржилась Оксана, крім підсолодженої цукром води, лісових ягід та грибів. Почувши про такий «раціон» малюка, він навіть обурився:

– Як? Ви годуєте малу дитину радіоактивними грибами? Оксано, хай врозумить вас Господь, бо тільки Він один знає, скільки рентген у тих ягодах і грибах, що ростуть у наших пущах!

– Та він нічого більше не хоче! – виправдовувалася перелякана жінка.

По цій розмові отець Георгій тяжко катувався, не міг простити собі недозволену його саном глухоту, неувагу до життя своїх парафіян. Адже ж по сердешній Оксані було видно, які в неї статки, як тяжко жінці виживати зі своїми дітьми серед злиднів і безробіття! Може в них тільки й того на столі, що гриби лісові та ягоди, що аж світяться тими мільйонами кюрі, які виригнув зі свого черева четвертий блок Чорнобильської атомної десятки років тому і – продовжує вивергати!.. В тому ж то увесь жах, що потривожена преісподня продовжує дихати нам в обличчя смертоносною сіркою! А слуги її нахабно брешуть, нібито розлюченого Змія приборкано! Що все в порядку! Що саркофаг – надійно захищає народ України від подиху атомного монстра! Але це дитя... воно – сама правда, страшна, трагічна... І від неї – нема ради!

Та все ж… та все ж сьогодні, сповідаючи Оксану, він скаже те, що давно збирався сказати як... ну, можливо, не як духівник, а просто як людина, обізнана з можливими наслідками планетарної катастрофи:

– Сестро, не народжуйте більше!

Так! Хай простить йому Господь, але він, отець Георгій, скаже ці слова…

І раптом… нога настоятеля послизнулася на купині і він ледве втратив рівновагу! Зляканий, міцніше пригорнув до грудей Оксанине дитя, звів очі до Неба, попросив подумки:

«Господи, прости грішного, бо чи маю право давати ці недостойні поради нещасній матері, якби навіть була вона найбільшою блудницею на землі? Чи маю право, знаючи, що всі, навіть у гріху зачаті діти, народжуються янголами! А може, Господи мій, я одного із них несу? Янгола-мутанта? Чи мутанта-дитину? Все одно… Але, Творче Милосердний, Твій раб Божий, ще не готовий осягнути цю Твою таємницю».

Наразі відчув легке поколювання в руку, якою притискав до грудей дитину. Ніби від електричного струму низької напруги... Скосив погляд на хлопчика: маля майже впритул дивилося на нього уважними дзеркальними очищами, в глибині яких, здавалося, проскакували голубуваті іскорки.

І тої ж миті отець Георгій згадав жалібну скаргу Оксани:

– Отче, він світиться вночі!

Здалося, в очах дитини промайнуло щось схоже на іронічний усміх, але на блідому, аж зеленому личку не тріпнулася жодна рисочка. Не здригнувся і міцно стиснутий у ниточку ротик.

– Отче, ця дитина така розумна, що я часом її боюся. Він знає все наперед і розраює мене, коли плачу. Каже, що забере мене на... Небо... Певно, панотче, ми скоро обоє помремо! То ж прошу вас, отче, потурбуватися про решту моїх дітей, – лебеділа сердешна Оксана минулої неділі. Тоді він, заспокоївши жінку, здивувався:

– Але ж ти казала, дочко, що дитя не говорить?!

– Він, отче, не говорить словами чи ротиком, як люди, а лиш самими очима! Дивиться на мене мовчки, а я чую, що говорить... І все розумію.

Тоді він, грішний, подумав, що свідомість бідної жінки не витримує випробувань, посланих Богом, і цілу ніч молився, просив Його змилостивитись над нею, зберегти їй розум задля тих дрібнесеньких діточок... Однак… щойно сам переконався, що жінка не вигадувала – дитина справді розмовляє очима! Чи то пак, подумки… А ще точніше, встановивши так званий… телепатичний зв’язок... О! От і зараз...

Отець Георгій знітився, відчувши якимсь сьомим чуттям, що дитина… ніби читає його думки і реагує на емоції, але… не наважується заговорити. Бережи, Господи, і це створіння Своє...

Жалість до Оксани, до її дитяти – перейшла у тиху ніжність до горстки людей, які мовчки, крок у крок, йшли слідом за ним, пастором своїм. Та все ж – не ним покликані до Бога, а – Богородицею. Матір’ю Божою, яка одна може зараяти і цій дитині… Ось, у день ЇЇ величного свята він покаже Матері це дитя і спитає: «Як нам бути, Мамо? Як нам жити далі, Всеблагая?».



Обережно, наче коштовну тендітну іграшку, притискав отець Георгій до грудей невагоме тілечко дитини, і воно у відповідь ледь поколювало його в руку теплом, схожим на те, яким колись його лікували... електро...

От тобі й маєш! Він забув, як зветься той популярний пристрій, яким лікували в радянські часи всі хвороби й недуги!!

– Електрофорез, – підказало хлопченя, не розтуливши вуст.

Отець Георгій вдячно усміхнувся, і знову відчув легке, як від батарейки, поколювання в руку. Очевидно, дитя в такий спосіб засвідчувало своє вдоволення бесідою. Але, Господи, звідки воно, народжене навіть не в пологовому будинку, а на копиці сіна, чи, в кращому випадку, на полу в якоїсь баби-повитухи, знає такі терміни, якщо на їхньому хуторі, скаржилась Оксана, і світла нема?!