Галина Тарасюк - Храм на болоті або Таємниця кривавої багни (сторінка 16)

Ох, ще одна Оксанина біда: якийсь заблудлий зек, з тих короткочасних розрадників, які бозна-якими вовчими стежками, приплутувався час від часу до воріт цієї лиходолиці, вже років зо два, як відрізав дроти електромережі, що вели до її хати, і разом із трансформатором відволік у найближчий пункт прийому металевого брухту…

Отець Георгій зітхнув і… Чи це йому причулося? Та ні, хлопчик теж зітхнув, мовби співчуваючи отцю Георгію, і зазирнув йому в очі своїми печальними світанково-присмерковими очима-свічадами. Настоятель спаленів від сорому, ніби допіру брутально облаяв, обізвав жінку при її дитині, яка сама страждає від сорому за свою матір, але навіть під страхом смерті не віддасть її на поталу людському осуду…



Над болотом стояла тиша, тільки час від часу почавкувала під ногами парафіян драговина. Уся увага людей була зосереджена на стежці. Страхуючи себе довгими палицями, люди намагалися ступати слід у слід за своїм поводирем. Не менш зосередженим і уважним був і сам пастор, відповідальний перед Богом за життя цих людей, яким він потрібний, і які потрібні йому, з якими він поєднаний цією стежкою, і поріднений Храмом, до якого вона веде.

Уже котрий десяток літ триває ця нелегка дорога, цей Хресний путь... Досить часу, аби пізнати кожного, хто ступав за ним, краще, аніж самого себе. Так, він знав кожного з них – до найпотаємнішого закамарка душі... Може тому, коли вони сповідалися йому у своїх нехитрих, майже безгрішних гріхах, душа його корчилася від сорому – і за себе, і за всіх тих, всеможних і маєтних, власть імущих, але похряслих у таких гріхах, що на них нема де хреста класти, а він, священик, мусить просити Бога за їхнє здравіє...

Грішний, він не міг піднятися до заповідано Богом у Його заповідях! Ця незрівнянна ні з чим доброта Всевишнього до кожної тварі своєї… Ця сувора настанова – вимолювати для кожного черва земного право на помилування, на благодать Божу…

Раніше, ЦЕ якось... муляло душу грішного папа, а гризти почало, коли сердешна Оксана раптом посеред Богослужіння вийшла з церкви і простояла за дверима аж до сповіді. А на сповіді зізналася, що не може чути, коли отець Георгій починає просити Бога за тих, що при владі. Бо їм Бог і так помагає з усіх боків, замість того, щоб помагати таким, як вона, котрі гниють у цьому радіаційному болоті разом з дітьми, забуті і Богом, і тими, про кого він дбає. Жінка ридала від страху перед Божою карою, а ще більше – від обиди, від гніву, що не покидав, палив її душу навіть під час сповіді.

– Не за їхнє благоденствіє я Господа прошу, – сказав тоді отець Георгій, – а за те, щоб Всевишній давав їм совість і розум бути добрими керівниками, дбати про державу і нас, народ... І щоб вони, керівники наші, поміняли господаря свого – на Світлого посланника Божого.

– То чого Бог не робить так? А я знаю чому! Бо вони, ті олігархи з депутатами, обікравши нас, церкви йому строять?!! – Захлинулася жінка риданням. І він нічого не зміг їй відповісти, окрім того, що відпустити гріх справедливого гніву.

І ось тепер Оксана принесла свою хвору дитину, щоб прикласти її чолом до чудотворної ікони Матері Божої, яка від Різдва несподівано для самого настоятеля оновилася фарбами, а за тим і замироточила. Якби він не був сам тому свідком, то не повірив би. Матеріалістичний світогляд, виявляється, сидить в ньому набряклим фурункулом... як і казки про волхвів, і байки про інопланетян, посланців позаземних цивілізацій, як оце нещасне пост-чорнобильське дитя, що дивиться на нього очима старого мудреця... чи святого мученика... А, може, й справді – посланця Божого, який розуміє і знає більше про людей, аніж вони самі...

Але це вже думав не отець Георгій, а інженер-атомник Георгій Павлович Бунчужний…Тож коли під ними знову хитнулася купина, і хлопчик тісніше притулився до грудей, отець Георгій поспішив їх захистив від посягань преісподні хресним знаменням.

ЛІЛІЇ ДЛЯ БОГОРОДИЦІ

Не встиг Юрій провести тоскним поглядом покликаного паствою отця Георгія, який за мить розчинився в молоці туману, як перед ним став, мов з-під землі вискочив, «чорний браток». Не м’ятий – не клятий, чисто виголений, у вигладженому «похоронному» костюмчику, в тих же сонцезахисних окулярах та шкіряних рукавичках.

– Ти чого стоїш, парєнь! Дорога відкрита. Іди і винось. Пора їхати – нас чекає замовник. Між іншим, це дуже поважна і дуже впливова людина, тому я б не радив тобі випробовувати її терпіння... І моє також! – накинувся крутелик на Юрія, не вітаючись.

Нахабний, зверхній тон випадкового попутника, який, якогось дідька, вчепився в душу кліщем, неприємно покоробив юнака. Після одвертої і щирої бесіди з настоятелем, він уже жалкував, що зв’язався з невідомими бандитами, піддався на явну, авжеж, явну провокацію цього явно кримінального авторитета! І то тільки тому, що цей… «щезник» чортів невідомо як і звідки дізнався про його, невезучого Юрка, плани будь-якою ціною винести чудотворну ікону з цього болота, де її ніхто, крім божевільного попа не бачить, принести потайки до тата в лікарню, щоб він притулився чолом до її вуст, І от тепер катувався: навіщо? Навіщо він згодився стати спільником цих, по всьому видно, «злодіїв у законі», добровільно піти на злочин? Адже одна справа «позичити» образ Богородиці на деякий час задля святої справи – зцілення нещасних, Богом забутих, душевнохворих людей, і зовсім інша – вкрасти її для якогось багатого покидька, якому, бачите, закортіло до всього – ще й чудес? Звичайно, той багатій думає, що за його погані гроші можна купити все, навіть самого Господа Бога з Богородицею! Щоб вони його стерегли та ще гостей розважали!

– Ты, че, парень, збрендил? – приступився браток ближче, підозріло, якось по-звіриному, принюхуючись та прислухаючись до гнівного клекоту, що підіймався в душі юнака. – Ты че там замышляеш – клятву нарушаеш? А? Смотри мне! А то...

– Слухай, відчепись! По-перше, я ніякої клятви тобі не давав, по-друге, не лякай – лякані... – обурився Юрій. – По-третє, я ще добре подумаю, чи влазити мені у ваші темні дєлішки.

Крутелик, видно було, не чекав такого спротиву, тож на секунду навіть розгубився. Стояв, з дива онімілий, ніби язика проковтнув. Реакція братка, досі напористо-нахабного, підбадьорила Юрія. Правду кажуть, що з ворогом треба боротися його зброєю. Нахабство побивати нахабством, підступність – хитрістю. Ну, що отримав по мордах, хамула? Тепер будеш знати, як і на кого рот роззявляти! Так, ще вчора, заскочений зненацька бандюгами, він, Юрій, був готовий на все... Тепер же зовсім інша ситуація – вони з попом порозумілись, і він сподівається, що все можна буде залагодити без криміналу. Так, Юрій відчуває це... Він все чесно розповість батюшці і проситиме, щоб той сам поніс чудотворну ікону в лікарню, туди, де зцілення від неї чекають сотні нещасних, покинутих, таких, як тато, скалічених колишнім життям і режимом, людей. А, може, й самим Богом покараних... Хтозна, але не йому, Юркові, про це судити… Тим більше, що такі акції, він бачив по телевізору, часто проводять настоятелі тих церков і монастирів, де з’являються чудотворні ікони, авжеж, спеціально возять по містах і селах, щоб люди зцілювалися.

– І ти в це віриш, у цей брєд сівой кобили, придумані попами байки тіпа про чудотворне зцілення? – роблено здивувався хазяїн «майбаха», прийшовши до тями. – Пхе! Ти ж мужик! Соврємєнний! А віриш, як сільська баба, у попівські казки!

– А ти що, думки читаєш? – зневажливо, в тон чортовому щезнику, спитав Юрій, не відчуваючи більше ні страху, ні сум’яття, які переживав ще годину тому, усвідомивши, що йде на порушення законів, і не тільки людський, а й інших – вищих. Тепер він тверезо мислив і чітко усвідомлював, що, хай і заради святої справи, але так по-дурному, через свою телячу простоту, потрапив у руки кримінального угруповання. Але даремно ці бандити намагаються його контролювати! Точніше – зомбувати і керувати при допомозі гіпнозу чи ще якихось психотропних засобів. Він бо не зовсім дурень! Щось теж знає, на чомусь теж розуміється!

По обличчю братка, що стояв спиною до сонця, пролетіла зловісна тінь. Чорні окуляри червоно зблиснули і згасли, і крутелик перейшов із бандитського «базарного» сленгу на «общепонятный русский язык»

– Слушай, урод, я не собираюсь вот здесь, в этой грязи, стоять и слушать твои дурацкие шутки. Ты обещал достать эту штуковину? То бишь – медальон? Обещал! Так иди и работай! Или ты боишься, что тебя кинут? Так вот тебе – поощрительный приз! Аванс! Сто тысяч баксов. Остальные четыреста получишь тогда, когда передашь медальон лично мне в руки. Ясно? А теперь – иди! Если, конечно, хочешь по земле топать, а не пиявок кормить в этой западне...

Браток не кричав, навпаки, вимовляв слова чітко, розмірено, ніби вбивав у голову Юрія дерев’яні цвяшки. Юрій зрозумів: «чорний» не жартує. Тим паче, що раптом відчув, як покидає його сміливість і рішучість, натомість покора і страх паралізують свідомість. Ще мить – і він готовий буде виконати будь-яку команду цього бандитського пахана.

«Боже! Поможи!» – заволав Юрко подумки і тої ж миті до нього знову повернулася притомність. Сам подивувався, коли раптом спокійно і миролюбно запропонував бандюзі:

– Тоді ходімо разом! Допоможеш. А то... та ікона ніби приросла до стіни.

– Не вимовляй при мені цього слова! – аж підскочив браток, мов ошпарений.

– А то чо’? – здивувався Юрій, вже одверто кепкуючи. – Нормальне слово. Це ж не «міліція» чи там… «тюряга, зона»…

– Не мели дурниць, придурку! Бо лиш загуде за тобою! І не бреши! «ВОНА» тримається на кількох гнилих дерев’яних цвяшках! Всього-на-всього на кількох гнилих цвяшшшшках! – уже зашипів гадом, втрачаючи терпіння, браток.

Пропозиція Юрія допомогти, схоже, роздратувала і настрашила цього… щезника–пострибунчика: то він тут, то – чортзна-де... Он як поблід! Як дідько від ладану! Чого б то? Невже не хоче залишати слідів, кримінальна морда? Авжеж, не хоче... Досвідчений мародер! І, по всьому видно, тут не раз вже бував, он як все знає, навіть про цвяшки! Але що ж йому завадило самому віддерти ікону? І чого це він боїться навіть в церкву зайти? Ходить же ось по подвір’ю не криючись, а в церкву боїться?..

– А-а! То ти вже пробував... винести її... – похмуро зіронізував Юрій вголос. – І, мабуть, теж не зміг її відірвати? Ну тоді знаєш, що я не брешу: вона навсправжки ніби приростає до стіни, а потім взагалі – зливається з нею.

– Так! Давай рухайся! Це твій останній шанс! Якщо ти цього не зробиш до приходу сюди богомольців, он, чуєш, голоси? То тобі – не жити. Ясно?

«Боже, що мені робити? І що взагалі тут відбувається, на цьому болоті?» – затужила-заридала Юркова душа, лякаючись знову впасти в залежність від цього кримінального слуги самого Сатани.



Сонце поволі піднялося над лісом, і в його промінні трясовина здавалася червоною, мов кров’ю залитою. Відчуваючи все зростаючий гніт нахабного братка, що чорнів навпроти грозовою тучею, Юрій швидко, мов рятуючись від гріха, пішов у церкву. Авжеж – від гріха подалі... Доки спокуса не зламала його, наївного хлопчака, цілком…

За порогом трохи полегшало. Але муляла цікавість. Тож сторожко підійшов до ікони, обдивився: справді, бандюга не брехав – тримається на кількох цвяшках. Дерев’яних, але ще міцних.

Однак замість того, щоб спробувати знову зняти образ зі стіни, Юрій став обзиратися, гарячково нипати по церкві, щось, сам не відаючи, що, шукаючи. Нарешті під столиком з іконками і хрестиками знайшов... Серп!

– Слава Богу, знайшов! – зрадів, не даючи собі відчиту, задля чого, власне, шукав, і що має робити з цим серпом.

Взагалі, парубок мало розумів, що з ним відбувалося нині. На цьому болоті ним кидало з боку в бік, як на палубі вутлої шхуни, а голова йшла обертом від невмотивованих перепадів настрою, намірів і бажань... Іноді здавався собі дитячою електронною іграшкою, якою управляють з різних пультів...

– Мати Божа, дай мені розум... – заблагав до чудотворної, яку тільки що терзав, накручений «чорним крутеликом», тупо оглядаючи серп, яким панотець жав рогозу і татарське зілля. І… пригадав слова отця Георгія:

– За чварами і сварами забули ми про лілії для Богородиці...

– Авжеж! Як він міг забути, чого сюди прийшов! – зрадів Юрій і вискочив на церковне подвір’я – ледь не в обійми братка, який нетерпляче дочікувався його, знервовано позиркуючи в той бік, де гомонів, чутно було, зі своєю паствою болотяний піп. Та уздрівши Юрія, озброєного серпом, що виблискував на сонці, мов крива козацька шаблюка, чорний чванько, щойно самовпевнений і нахабний, перелякано сахнувся, зібгався, скрутився і луснув, як мильна бульбашка. Щез! У кліп ока!

Юрій остовпів. Оце то... фінт! Те, що бандит здимів від одного вигляду серпа, геть чисто збило його з пантелику. Але й втішило, бо, виявляється, справді, не такий чорт страшний, як його малюють. Це – раз. А по-друге, виходить на те, що навіть такі чорти рогаті, як цей кримінальний виродок, не такі вже й відважні, і цілком можуть з переляку в штани надзюрити, варто лиш їм показати кулака.

Наразі Юрієві подумалось, що вся ця божевільна колотнеча, цей абсурд з бандитами і попом йому просто сниться, тому що те, що з ним відбувається, нормальній людині могло тільки приснитися. І то – на п’яну голову. Авжеж! Але, нарешті, до нього прийшло прозріння. Він згадав, що сьогодні велике християнське свято – Трійця, або зелена неділя, і він хоче принести квіти Тій, Яка була йому другою мамою, вдруге народивши його на світ. Шкода, що він і першій своїм мамі ніколи не дарував квіти… Не привчений був… тай соромився… А по правді, просто не знав, яка це радість – дарувати МАМІ квіти.

Тепер Юрко ніби збоку дивився на себе, бачив, як, забувши про осточортілого братка, виблискуючи серпом, простує до болота, як упевнено ступає по хистких і слизьких, мов крижинки на річці під час льодоходу, купинах, і йде по них так впевнено, ніби під ним не бездонна трясовиця, а бита лісова дорога. А от нарешті серед купиння-моховиння-жабуриння – озеречко чистої води, як скельце-люстерце, по краях прикрашене густим мереживом з листя і квітів сніжно-білих лілій, ніжно-жовтого латаття, кремово-рожевих глечичків. І він нахиляється і серпом притягує до себе ті розкішні вінки та гірлянди…