Галина Тарасюк - Храм на болоті або Таємниця кривавої багни (сторінка 18)

Щоправда, з того їхнього з татом короткого перебування у церковці після Чорнобильської аварії, зосталися у пам’яті незвичні урочисті слова, навіть згадуючи які, хотілося встати: престол, олтар, аналой, царські врата, іконостас, образи, клирос...



Поволі суєта у церкві вщухла, притихли урочисто на клиросі півчі – семеро жінок з дідом на чолі. Інші ж баби, жінка з рахітичною дитинкою, міська дівчина та він, Юрко, які представляли простих парафіян, побожно схилили голови. Раптом в глибині вівтаря високий тенор отця Георгія проспівав першу хвалу Богові і літня жінка, схожа на сільську вчительку, урочисто почала читати святе письмо, а решта мирян їй підспівувати. Юрій нашорошив вуха, намагаючись запам’ятати текс, але вчителька читала так швидко, що він мало що зрозумів. Тому приступив ближче і опинився перед самим престолом.

Коли ж царські врата розчинилися і вийшов отець Георгій, вбраний у святочні ризи, співаючи та обкурюючи кадилом православних, Юрій попервах навіть не впізнав у цьому величному священикові буденного, затривоженого пригодами з ним, Юрієм, настоятеля Храму на болоті. Навіть погляд, який панотець іноді зупиняв на Юрієві, був зовсім інший… Так дивляться хіба що маленькі діти та святі з ікон…



...Тричі славили вони Триєдиного Бога, тричі молили Отця Небесного за здоров’я земних святих отців, за благополуччя України, її влади ї народу, кожного тут присутнього. Жінки, підспівуючи, втирали сльози, єдиний дід молився із заплющеними очима, а відсторонено-байдужий хлопчик на руках у худенької замученої жіночки, здавалося, усміхався...

– Нині, брати і сестри, – голос отця Георгія злегка тремтів, – ми маємо день скорботний, але й світлий і Богом благословенний, Троїцьку Поминальну Суботу. У цей день справіку, ще з часів християнської Русі, в нашого народу заведено поминати своїх пращурів, своїх праотців, тих, що були корінням, з якого постав на цій, дарованій нам Богом, украєній від раю землі, український народ. Тобто ми з вами, нині сущі. Тож не відступимо від настанов церкви, християнського звичаю і покону батьків, і помолимося за кожну рідну душу, що ходила по цій землі, обробляла цю землю, квітчала її злаком і квітом, шанувала ці ліси, ріки й озера, захищала їх від наруги і винищення. Помолимося за полеглих у всіх війнах, січах і боях, і за тих, хто життям своїм заступив нас із вами в останній, будемо просити про це Бога, битві Розуму з Безумом, Світла з Темрявою, Творця Небесного з князем преісподні. Ми всі пережили ті страшні дні і ночі, ті жахливі години, коли наша земля, увесь світ здригнувся від Чорнобильської трагедії. Багато з нас були безпосередніми учасниками тих подій, не задумуючись, не усвідомлюючи, на чийому вони боці: Творця Вседержителя і Чоловіколюбця, чи – на боці руйнівника і людиноненависника Сатани, того самого поверженого Господом янгола, що вибрав собі шлях темряви і смертоносної духовної чорноти, і досі розсіває той безум серед людей і народів, провокуючи братовбивство, війни, геноциди, ненависть і ненасить, підриваючи віру в Господа. Це він спокушає нас розкошами надмірними, негідним багатством, лукавою славою і незаслуженими почестями і посадами запродатися йому душу, щоб потім, вселившись у наші безбожні, осліплені гординею і самовпевненістю душі, нашими ж руками творити зло! І ми піддаємося! І творимо самі собі зло. Собі і своїм дітям! Зло за злом! Чорнобиль – за Чорнобилем... Чорний біль. Гіркий біль. І не чуємо Бога, не чуємо його засторог і пророцтв його апостолів про Звізду Полин, яка впаде на землю і згіркнуть води у ріках… згіркне солодка кров нашої землі. І не каємось… не робимо висновків для себе. Тверезих, розумних висновків. Адже, брати мої і сестри, Чорнобиль – це не лиш горе, і наука тим, хто забув, що світло не там, де горить електрична лампочка, а де жевріє лампадка любові до Бога, а отже до того, що Він сотворив, оживив і нам заповідав. А заповідав Господь нам – цю землю і щастя жити на ній – багатство, яке ми так підступно занапащаємо, забувши уроки Чорнобиля, і сьогодні. Усі: від великих світу цього – до малих, таких, як ми з вами, переступаючи щохвилі закони Божі.

Але дні поминальні не лише для скорботи, а й во славу тих мучнів і лицарів, яких було більше серед українського народу, і чий дух незборимий досі тримає цю землю і небо над нею. Тож нині настала найвища пора згадати і вознести соборно до Бога і Богородиці, Пресвятої Діви, молитву і за тих героїв, що полягли за нас з вами ще понад триста літ тому, у ці дні, у цих болотах. Мужніх оборонців України, на честь яких зведений Божою милістю наш Свято-Покровський Храм. Молімося, брати і сестри, благаймо Бога відпустити їм, витязям, лицарям нашим, свідомі й мимовільні прогрішення та відкрити їм врата до царства Божого, і прийняти їх до воїнства небесного.

Та перед тим, як звершити Літію по убієнних героях, послухайте цю славну, хоч і трагічну історію про прадідів наших – козаків і ополченців війська гетьмана Богдана Хмельницького.

Отець Георгій враз міцно заплющив очі, ніби боявся осліпнути від блискавки небесної, і безгучно спитав:

– Господи, невже Ти простив мені, Господи, гріхи мої тяжкі? Невже послав мені Благодать говорити людям істини Твої?! Невже дав мені дозвіл на відпущення чужих гріхів? Спасибі Тобі, Господи…

Миряни, завваживши, що їхній священник раптово замовк, стривожено принишкли. Але отець Георгій тої ж миті розплющив очі, і, заспокоївши паству своїм «тихим» усміхом, почав казання:

– Ви, всі присутні у Храмі, вчилися в школі, і знаєте, що недалеко від нас, під печально знаменитим селом Берестечком, саме у цю пору понад триста літ тому сталася велика битва українського народу за свою свободу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. У кривавій, не вкритій славою війні загинули сотні, тисячі козаків, та не згинула Україна... І не згинула тому, що на оборону її стали триста українських спартанців. Стали ось тут, у цих болотах, на цьому місці, де стоїть Храм Покрови Пресвятої Богородиці...Тож, дорогі мої браття і сестри, прошу вас оглянутися разом зі мною у ті далекі часи і пригадати собі і дітям своїм, як це було і як це записано в нашу історію.

А записано так: 28-30 червня 1651 року під Берестечком відбувся генеральний бій козацького війська Богдана Хмельницького з поляками, який скінчився перемогою польської армії. Про перебіг битви збереглося багато свідчень, але всі вони настільки розбіжні, стільки в них дивовижного і легендарного, що тяжко скласти собі ясну картину тих жорстоких триденних боїв. Панує думка, що саме в час битви, як і перед тим під містечком Зборовом, зрадив козаків татарський хан. Він не тільки сам кинувся тікати, відкривши ворогові лівий фланг козацького фронту, але ще й захопив силоміць із собою самого гетьмана Богдана Хмельницького у той час, коли той кинувся було його перепиняти. Однак тепер історики доводять, що причиною польської перемоги над козаками під Берестечком була не зрада хана, а перевага польської артилерії, значна підмога двадцятитисячної німецької піхоти, добре вишколеної в Тридцятилітній війні, високі бойові прикмети польської кінноти, а головно — перевага польського плану бою, виробленого німецькими генералами. В результаті чого татари справді не витримали згубного гарматного вогню, сконцентрованого проти їх позицій, і почали в паніці відступати. Цим вони відкрили козацькі позиції з флангу. Та все ж козацький табір устиг «замкнутися», і цілих десять днів відбивав завзяті штурми й витримував облогу. І це тоді, коли самого Хмельницького в таборі вже не було, бо він, визволившись нарешті з ганебного полону зрадливого татарського хана, кинувся збирати нові сили на оборону краю, а команду над табором передав вінницькому полковнику Іванові Богунові.

Тим часом 10 липня Богун, змучений облогою, почав уночі потихеньку виводити своє військо з табору і вже вивів був значну частину артилерії й кінноти, але тут зчинилася тривога: поляки, побачивши відступ, вдарили по табору. Під натиском вимуштруваного війська неприятеля чимало українських вояків, переважно обозної челяді і повстанців-селян, загинуло в болотистих заплавах річки Стир, що прикривала козацький табір з тилу, багато полягло під шаблями ворога. Загинув і митрополит Йосаф, який старався вгамувати паніку й зупинити втікачів. На жаль, у руки поляків потрапила похідна канцелярія гетьмана Хмельницького з усіма дипломатичними документами та клейнодами, 28 гармат і багато всякої зброї. Одначе більша частина розбитого козацького війська встигла відступити в напрямку Києва. Але війна – є війна. Нелегко далася перемога над козаками й польській армії. Поляки, ослаблені через нестачу провіанту і хвороби, теж понесла великі втрати.

Очевидець битви під Берестечком француз П’єр Шевальє так описував завершення цієї справді доленосної для України битви: «В одному місці серед болота скупчилося триста козаків і хоробро боронилися проти великого числа атакуючих поляків, які натискали на них звідусіль. Повністю оточені, вони загинули. Залишився один, який боровся протягом трьох годин»...



Отець Георгій зробив паузу. Обвів поглядом свою нечисленну паству. Люди були трохи здивовані проповіддю, незвичною навіть для незвичного попа козацької церкви, який зазвичай після Служби говорив з ними про звичайні речі з їхнього буденного життя, лиш часом нагадуючи, що живуть вони у краях «кровію политих, і славою повитих». Але сьогодні він говорив про ту давню битву на болоті так, ніби сам був її учасником.

– Так пише історія, – помовчавши, продовжував настоятель, – але в ній багато таємниць, зокрема, й темних, не розгаданих досі. Але сьогодні, браття і сестри, ми будемо говорити про високу таємницю нашого українського духу, нашої слави, якої ми не мали б ніколи без волі Всевишнього і молитов Матері Божої – заступниці нашого народу. Себто про те, про що не говорить історія. Про чудо Господнє.

Тож на мить повернімося подумки більш як на триста років назад на це саме місце, де стоїть наш храм, і ми нині стоїмо. Уявімо собі картину того кривавого світанку...

Схід сонця застав козаків по коліна в болоті, хоч насправді вони стояли на колінах у вранішній молитві Богородиці. А, помилившись, поклялися хором у триста голосів: «Мамо, згинемо, але не дамо Тебе в обиду». Але ми не знаємо, до кого були звернені ці останні слова, ця клятва передсмертна? До вбитих горем рідних матерів, що чекали їх по селах степових і хуторах лісових? До розтерзаної неньки України? Чи до Матері Божої – Покровительки українського козацтва?

І за мить по клятві козацькій забахкали пістолі, задиміли, задзвеніли шаблюки, заревіло ревом побоїще… І раптом посеред бою – не смерть прийшла по них, а явилася Мати Божа. Зійшла з неба по райдузі, стала на краю трясовини та й простелила по кривавому баговинні свою покрову білосніжну, і доки осліплені нападники очі протирали, триста відчайдухів перебралися по ній на берег, щоб з новими силами стати на оборону землі отчої і не раз ще здобути перемогу, зокрема, й найславнішу – рівно через вісім років, 1659 року, теж 28-29 червня (за старим стилем), під Конотопом над військами російського царя.

Але перш, як пом’янути героїв Конотопської битви, варто згадати історичні умови, які її викликали, і політичні причини, головною з яких була, як завше, підступна зрада російського царя, а саме: порушення Москвою угод рівноправного військово-політичного союзу, який уклав був з нею Богдан Хмельницький у розпал Національно-визвольної війни 1654 року. Особливо тиск із боку Московської держави на тогочасну незалежну Україну посилився після смерті гетьмана Хмельницького. Москва відкрито стала підтримувати за спиною законного українського гетьмана опозицію, яку очолювали авантюристи та політичні демагоги, не будемо згадувати їхні імена, щоб не прославляти знічев’я зрадників. В той же час московські воєводи, що засіли у Києві зі своїм гарнізоном, все нахабніше втручалися у внутрішньо-українські справи, порушуючи волю нового гетьмана Івана Виговського. Бажання Росії поневолити Україну було таким великим, що врешті російські війська розпочали збройний наступ на Україну. Щоб захистити незалежність України, гетьман Виговський змушений був повернути голову до Польщі і 18 вересня 1658 року підписати Гадяцький трактат з Річчю Посполитою, який в перспективі мав привести до «держави трьох народів», тобто до Корони Польської та Великого князівства Литовського мала приєднатися ще й Україна під назвою – «Велике Князівства Руське».

Зрозуміло, що з’ява на мапі Європи такого могутнього військового і політичного союзу, злякала Північного сусіда. Не бажаючи цього, Москва посилює репресії щодо України.
А 16 квітня 1959 360-тисячна російська армія обступає славне місто Конотоп, не очікуючи на ту героїчну відсіч, яку дали відважні оборонці козацької твердині – всього-на-всього 4 тисячі козаків та місцевих жителів.

Успішна оборона Конотопа, що тривала понад місяць, допомогли гетьману Виговському виграти час і зібрати майже 60-тисячне військо.

29 червня (за старим стилем) 1659 року полки Виговського підійшли до річки Соснівки, що омиває Конотоп, і, переправившись через міст, почали громити московітів. Коли ж на підмогу тим прийшов з полками князь Пожарський, гетьман Виговський умисно став відступати, щоб заманити противника в пастку. Тож лиш тільки вороги кинулися за відступаючими козаками, як упав міст, підпори якого козаки встигли підрубати загодя, і московіти рясно посипались у річку, яку козаки теж встигли попередньо загатити. Так важка московська кіннота по шию застряла в болотистих берегах річки. Саме в цей час українське військо і перейшло у свою знамениту контратаку, здобуваючи славну перемогу над численнішою у шість разів армією загребущого сусіда.

Отець Георгій зробив паузу, засумнівавшись, чи вірно він чинить, проповідуючи у храмі Божому про подвиги не святих ченців, а… лицарів бойової звитяги?

«Але ж ти – в козацькій церкві, чоловіче, самою Матірбожою благословенною!» –промайнула думка, а за нею друга: «Поглянь на цих людей, спраглих правди про себе! Чи не гріх повергати лукавим святенництвом їх розум у темінь невідання?».

Отець Георгій глянув на горстку своїх парафіян, що з інтересом чекали продовження казання, і камінь сумніву скотився з душі, і він продовжив:

– Однак, на жаль, браття і сестри, як часто траплялося в нашій історії, та грандіозна перемога під славним містом Конотопом не стала вирішальною у війні за незалежність України… І основною причиною цього знову ж таки була наша традиційна біда – розкол українського суспільства, радше його верхівки на різні групи, які по-різному бачили ту ж таки нашу вистраждану незалежність.