Галина Тарасюк - Храм на болоті або Таємниця кривавої багни (сторінка 3)

І він здогадувався: чому?.. Певно, ноша гріхів його минулого життя була така важка, що Син Жінки, Яка дивилася на нього, отця Георгія, очима рідної матері, у гніві праведному просто не бажав перекладати їх ні Собі, ні Матері на плечі... І це пекельне знаття, цей Страх Божий отець Георгій носив у собі, як русич – стрілу половецьку, як останній гетьман України – тавро каторжанське... Він лякався самого себе, схоплювався серед ночі і міряв, міряв у важких роздумах церковне подвір’я, свою неопалиму купину, свій довічний чернечий притвор. Страшними зусиллями волі намагався примусити мозок відновити в матриці пам’яті усі події, що відбулися понад двадцять років тому, до найменших подробиць, хвилина до хвилини... Іноді йому здавалося, що хтось зітер в його пам’яті всю інформацію про причини і наслідки катастрофи, яка переламали світ навпіл... Але – хто і для чого?! Можливо, відбулося це в наслідок шоку... А може, тому, що тільки безпам’ятство могло врятувала його від... божевілля або ще жахливішого – самогубства? Жахливішого – перед Богом, але не в порівнянні з цими пекельними муками, що терзають його душу уже котрий рік поспіль!

Часом у мороці свідомості спалахували сяючо-білі постаті його несподіваних рятівників. І знову його мозок, просякнутий отрутою зневір’я і сумнівів, корчився над розгадкою дилеми: хто були ті двоє в білому – посланці позаземних цивілізацій чи цілком земної наукової інституції? І ради чого або задля якого експерименту принесли його на цей острівець посеред бездни, про який він ніколи не чув і не здогадувався?! До якої істини і благодаті він ішов і продовжує йти, тупаючи на одному місці – на цьому крихітному, з долоньку дитячу, поміченому Богом острівці, на цій п’яді земної тверді посеред трясовини, під Омофором Богородиці, але й перед її недремними очима?

А душа його зверталася до господа: «Отче наш, спаси й помилуй... Мати Божа, Пресвятая Богородице, моли Сина Свого за мене грішного...».

І раптом йому знову почулися людські кроки. Але вже під самою церквою. Ніби хтось, тупцюючи, переминався з ноги на ногу, не наважуючись переступити її поріг.

Так часом люди не наважуються переступити закон Божий чи людський...

КАЗКА ПРО СТРОНЦІЄВОГО ХЛОПЧИКА

Не зважаючи на грізний наказ і силу, яка вперто, навіть зло штовхала його в спину, Юрій так і не нава­жився переступити поріг церковці, хоча й двері були відчинені, і золотавий пломінець свічечки обіцяв заблудлій у темряві ночі душі подорожнього спасенний притулок. Стримував який несосвітенний жах. Здавалося: переступить поріг і... відлетить назад – у чорну прірву трясовини... У прірву гріха! Так! Гріха... Він згадав слово, яким називається ця страшна безодня, яка допіру, щойно він стрівся з «чорними хлопцями», дихнула йому в обличчя цвинтарним холодом. І відчув на собі погляд... Хтось дивився йому в душу і – не пускав через поріг! Хлопцеві стало незатишно. Охопило непереборне бажання заховатися від тих… всевидящих очей… Втекти! Але – не міг. За спиною ще чорнішою прірвою дихало болото, сопів невидимий у темряві браток, зловісно поблимував з пущі «майбах»...

Двічі Юрій підходив до дверей і двічі – відступав. А коли, нарешті, таки наважився, почув глухе, як стогін, зітхання: піп не спав! Потім – скрип, зойк, якийсь гармидер, і... з дверей церковці, ледь не збивши Юрка з ніг, вилетів чоловік у чорній довгій сорочці і впав, як підстрелений, у траву.

– Вперед! – грубо штовхнув у спину Юрія нетерплячий голос братка. – Не проґав момент!

І Юрій переступив поріг, і… полегшено зітхнув, відчувши під ногами не провалля, а тверду дощату підлогу. Роззирнувся – нікого. Лиш у лівому кутку, біля столика з іконками і хрестиками, виднілося щось схоже на порожню розкладайку. Пошукав очима по стінах – голі! Жодної ікони. Чи він... осліп? Боже, невже він осліп?!! І знову страх кари Божої паралізував ноги. Вони стали… як дерев’яні! А мозок обпік спогад: якось тато розповідав йому, малому, нібито всі ті, хто колись руйнував церкви, здіймав з них хрести і палив образи, – або сліпнули або калічились!

Перехрестився тремтячою, як оловом налитою, рукою, благаючи:

– Прости Господи, а ж я – не зо зла! І не з користі! Я ж – з добрими намірами, заради тих, хто не може сюди прийти!

І в очах прояснилося, ніби полуда спала: при світлі єдиної тоненької, як соломинка, воскової свічечки, побачив ті самі стіни, але вже прикрашені звичайними, як для кожної сільської церковці, дешевими іконами у біленьких вишитих рушниках. І все тут було скромне і звичайне, і нічого, жодна з цих іконок, не світилася. Але від серця відлягло: слава Богу, він – не осліп! Він бачить! Переляк минав, натомість душу охоплювала тривога: що з ним відбувається? Чого він весь тремтить, як перед стрибком у прірву? І хто за ним… авжеж, постійно стежить?! Підняв погляд вгору і… побачив – просто перед собою... очі! Такі знайомі, мигдалево-золотаві очі... Вони дивилися на нього стривожено, скорботно, як тоді… Коли? Коли це «тоді» – було? Дай Боже, пам’ять... Так, це було дуже давно, двадцять років тому… Першого травня, в день, коли йому виповнилося шість рочків і коли… несподівано з його голови почало осипатися волоссячко… Як білий пух з рано посивілої кульбабки…

…Того дня хлопчикові було дуже весело, бо в нього ще ніколи не було… такого веселого дня народження. Мама вперше взяла його із собою до лісу на маївку. Тато не пускав, казав стривожено, що його душа чує щось недобре. Але мама сердилась і казала, що через татові постійні страхи вони живуть, як відлюдьки, що їх уже в селі вовками прозивають, що він – як собі хоче, а вона таки піде з дитиною на маївку, хай дитина побуде між людьми, подихає цілющим лісовим повітрям!..

Між людьми дитині справді було цікаво. На галявині, де вони маювали, грала музика, люди танцювали, співали, їли й пили, повсідавшись – хто просто на траві, а хто, підстеливши газету чи коцика. Вони з мамою теж сиділи на килимку у траві, дивилися на людей і їли морозиво, куплене у буфеті, який, як говорили люди, привезли на машині аж «з району». Над галявиною літали метелики – різних кольорів і розмірів, поодинокі бджоли та цілі рої кусючої липучої мошви. Хлопчикові раптом здалося, що один рій сів йому просто на голову. Хлопчик розсердився, провів рукою по чубчику і... волоссячко посипався долі золотими остючками. Якраз на той час на галявину з лісу вийшов тато. Хлопчик засміявся і побіг, петляючи, мов зайчик, поміж дерев і кущів, та гукаючи весело:

– Тату, подивись на цю чудасію! Сиплеться, як остючки!

Тато зупинився, присів перед хлопчиком, легенько погладив по голівці і волоссячко, справді, як казав хлопчик, посипалося долі, мов остючки з пересохлого колосочка. І враз татове засмагле, обрамлене русявою бородою, обличчя стало жовте, як віск. Нічого не сказавши мамі, він схопив хлопчика на руки, пригорнув до грудей і швидко пішов просікою, а потім стежкою – у пущу.

– Тату, а чо’ люди – з пущі, а ми – в пущу? – здивувався хлопчик, проводжаючи поглядом зустрічну фуру з дровами та хмизом, запряжену втомленими сумними коненятами, яких поганяв батогом сумний дядько в картатому кашкеті.

– Так треба, – відповів батько, витираючи об сорочечку хлопчика мокре лице.

– Тату, чому ти плачеш? Сьогодні так весело, а ти плачеш? – стривожився хлопчик, міцніше обіймаючи тата за шию. – І чого ти несеш мене в хащі? Там вовки! Мені страшно, тату! Я хочу до мами!

– Не бійся, синку! Вовки не страшні. Страшні люди, які втратили совість... Страшні безумці, що не чують Бога... Ми йдемо не до лісу, синку, ми йдемо до Матері Божої... рятуватися, синку... – заспокоював тато, обома руками затуляючи тільце хлопчика від смалкої і дряпучої гущавини, крізь яку вони продиралися.

– Від кого? – не зрозумів хлопчик.

– Від біди...

Хлопчик притулився личком до татового обличчя – воно було сухе. І він заспокоївся, заховав голову на татових грудях і заснув.

Прокинувся від татового голосного шепоту. Було темно. Нічого не видно, навіть обличчя тата, тільки м’яка шовкова борода лоскотала щічки. Наляканий темрявою і татовим стривоженим шепотінням, хлопчик нашорошив вушка і почув, як невидимий у темряві тато просив когось, теж невидимого:

– Поможи моїй дитині, Пресвята Богородице! Спаси мого хлопчика, Милосердна. Він уражений радіацією… Він тліє, згорає, як свічечка. Подивись на нього, він світиться!.. Зціли його, прошу тебе, Мати Божа, уздоров. Бо я – безсилий. Усі – безсилі перед цією бідою... Люди вмиратимуть, як мухи…Поможи. Ця дитина нічого не винна. Я – винен. Бо я ходив, добивався, попереджав – як Ти казала, Пресвята, Преблага! Я все робив, як Ти веліла, Мамо Божа… Але вони сміялися з мене… Вони величалися своїм розумом, а мене робили дурнем. І я… я не зумів їх переконати… Не зумів! Прости! Може й справді, не вистачило в мене розуму? Чи переконливості? А може, й віри? Я… винен. Мене карай, але прошу Тебе, Милосердна: врятуй мою дитину… Мати Божа. На Тебе, заступнице наша, одна надія...

Тато заплакав. А хлопчик від страху міцно зажмурив очі, але замість темряви крізь склеплені повіки побачив рожеве світло. Боязко розмружився: з густої темені на нього дивилися лагідні золотаві очі невідомої жінки. Очі усміхалися, хоч із них, здавалося, котилися сльози. Та все одно страх минув. Хлопчикові стало легко і затишно, і він знову заснув.



Прокинувся першим і здивувався, що… не коло мами в теплому ліжку, а на вкритій осокою і листям папоротника холодній підлозі, і не в своїй, а в чужій дерев’яній хаті з високою стелею. Поряд спав, скрутившись смішно калачиком, тато. Крізь відчинені двері було видно очерет, ріденькі кущі, над якими клубочився білий туман. Хлопчик згадав вчорашню пригоду, сутінковий ліс, по якому вони бігли, не розбираючи дороги, татову молитву і лагідні очі жінки... Він роззирнувся по дивній, не схожій хату, хаті і… побачив ті самі очі! Вони дивилися на нього з портрета, що висів на стіні. Хоч жінка на портреті була намальована, але очі її світилися, як у живої! Хлопчик ще ніколи такого чуда не бачив, а тому злякався. Але добрі очі жінки усміхнулися, і страх минув, і хлопчик заспокоївся, і почав з цікавістю розглядати портрет. Жінка вже не плакала, як уночі, але в кутиках її очей досі блищали прозорі золотаві сльозинки.

Коли тато прокинувся, хлопчик спитав, де вони.

– У Храмі на болоті, – відповів тато. – І ми тут будемо жити доти, доки в тебе не виросте чуб.

– А це хто? – спитав хлопчик, показуючи на портрет жінки з живими очима.

– Це – Мати Божа.

– У Бога є мама?! – здивувався хлопчик.

– Є… – усміхнувся тато.

Хлопчик щось довго собі думав, а відтак прошепотів татові на вухо, щоб ніхто не чув:

– Значить, вона ще сильніша і розумніша за Бога?..

– Вона просто ЙОГО МАМА, яку Він любить і слухає. Зрозумів?

– Ага! – сказав хлопчик, засумувавши за своєю мамою.



То було прегарне життя на острові. Найкраще у світі, якби, правда, не голодні, аж скажені комарі та рої мошви, що густими хмарами дзуменіли над вечірнім болотом, готові випити з хлопчика всю кров. Але у їхню хатку-церквицю, встелену лепехою, м’якою осокою – волоснем, вереском і полином, ті кровопивці не залітали. Бувало, висіли тучами у дверях, а поріг перелетіти – не наважувалися… Розбійники!

Хлопчикові все здавалося, ніби вони з татом граються у «війнушку-партизанку». Йому було весло й гарно. Вдень острівець їхній нагадував справжній рай. Висока, нетоптана ніким цілюща трава на острівці і смарагдово-сиві мохи на болоті були всипані різнокольоровими ягодами, які хлопчик дзьобав, як пташка, і грибами, які тато, настромивши на патички, пік на маленькому багатті, і пригощав ними хлопчика, приказуючи:

– Їж, сміливо їж, на них нема ні краплі радіації... Крім того, вони цілющі і виводять з організму радіоактивні елементи. Це диво! Чудо, що в цьому напівмертвому, опаленому Чорнобилем лісі цей острівець, і, як не дивно, болото – єдине чисте, незаражене радіацією місце! Ніби над ним Мати Божа тримала свої священні Покрова! От бачиш, у тебе вже й волоссячко почало відростати, і щічки порожевіли... Скоро ми, з Божою поміччю, зовсім поправимось і будемо рости собі здорові, великі й щасливі.

Тато гладив хлопчика по голівці і волоссячко вже не осипалося з неї золотими остючками.

Але з настанням сутінків хлопчикові ставало трохи… моторошно. Здавалося, споночіле болото ожива­ло таємничими приглушеними звуками, схожими на далекі людські голоси і ледь чутний передзвін, а над ним спалахували і згасали голубуваті вогники. Коли він питав тата, що це шумить, дзвенить і світиться, тато відказував, що то шумить ліс і дзвенять лісові дзвіночки та конвалії, а над болотом літають світлячки-комашки і фосфорують старі трухляві пеньки. Але хлопчикові все одно було страшно, все ввижалося, ніби з болота, блискаючи очиськами, вилазять якісь чудиська-страхіття, нипають, ходять подвір’ям, проте хлопчик знав: наблизитися до церкви їм зась! І заподіяти зло хлопчикові – теж, бо його береже Матка Божа. Так тато називав намальовану на стіні жінку з добрими, лагідними, як живими, очима. Тож міцніше пригорнувшись до батька, хлопчик чекав, коли той візьме його на руки і притулить гарячим чолом до її «образу», і страх мине, і він засне, скрутившись калачиком біля татових теплих грудей у гніздечку із запахущого м’якого сіна. І спатиме аж до ранку, доки його не розбудить поцілунок Матки Божої. Такий був у них з татом ритуал: двічі на день, ввечері і вранці, припадати до чудотворної ікони Богородиці. І щоразу хлопчикові ставало затишно й гарно, ніби його цілувала мама, якій вони, на жаль, не встигли сказати, куди поділися, і за якою хлопчик дуже тужив.

І тільки після цього вони йшли, як тато казав, «пастися». Спочатку, доки роса не спала, лягали долічерева у траву на церковному подвір’ї, і шукали помічне зілля. Тато висмикував якийсь корінчик, зривав листочок чи цвіточок і казав:

– Споживай з Божою поміччю. Хай піде тобі, синку, ця Божа бадилинка на лік і на здоров’я на цілий вік. Ось цей листочок, серпорізом зветься, а цей – буркуном, їж, а це – Іванкове зілля, або глекопар, а це – копитень, щоб печіночка не боліла, кров очищалася від радіонуклідів і малярія не чіплялася, а це любочка, а це її сестричка кульбабка, а це перстач – від зобу, а це корінчики балабана, в голодовку вони людей від смерті спасали, а нас порятують від білокрів’я... А воронець-баранець – усі хвороби прожене і в болото їх зажене...