Галина Тарасюк - Храм на болоті або Таємниця кривавої багни (сторінка 4)

Потім тато напував хлопчика березовим соком із слоїчка, прив’язаного до стовбура найбільшого на острові білокорого дерева, і вони йшли тільки татові видимими стежками – через трясовину – у пущу, де, здавалося, не ступала ніколи людська нога.

Того літа у цих краях зародило так рясно грибів і ягід, що вистачило б, як жартував тато, армію нагодувати. І армія, мабуть, почула, бо не забарилася приторохкати в ліс на «всюдиході» і оточити їхній з татом болотяний рай. Але перейти на острівець «армії» сміливості забракло, тому вона з берега кричала у гучномовці:

– Гражданин с ребенком! Выходите! Вы слышите?! На болоте очень высокая радиация! Смертельная для жизни! Оставаться здесь опасно! Тем более – для ребенка! Не прячтесь! Пожалейте малыша! Рядом с нами – его мать! Ваша жена! Она вас умоляет: выходите!

Але хлопчик з татом і не думали покидати свою церкву-фортецю. Хлопчикові було водночас і весело, і страшно.

– Не бійся, – заспокоював тато, притискаючи хлопчика до грудей. – Вони сюди не доберуться. Не знайдуть стежку. Ніхто в цілому світі, крім нас із тобою, ніколи не знайде сюди стежки, якщо його не переведе через болото Матка Божа.

– Навіть мама? Тоді попроси, тату, Маткубожку, хай переведе через болото маму, – просив хлопчик. Він тужив за мамою, яка не знала, де вони поділися, а тепер не розуміла, чому вони з татом ховаються тут, на болоті. А тому стоїть там, на березі, серед чужої страшної армії і плаче за ним, своїм Юрчиком. Хлопчик хотів гукнути мамі, щоб не плакала, але тато наказав сидіти тихо, як церковні миші, ніби їх взагалі тут нема і ніколи не було. Та, очевидно, армію важко обдурити. Бо, хоч вони з татом і не пока­зувалися, міліція, як називав армію тато, все одно не розходилась і погрожувала, що буде стріляти і «взорве хібару».



…Вночі хлопчика розбудила розмова тата із іконою Матері Божої. Тато дякував Богородиці за те, що врятувала йому сина. А на світанку, перехрестившись, взяв хлопчика на руки, в останній раз притулив його чолом до вуст Богородиці, вийшов із церкви і пішов через болото – здаватися армії-міліції. Коли ж тато з хлопчиком на руках вийшов із густого туману, що клубочився над болотом, як біла пара над киплячим казанком, всі на березі вражено оніміли. Мама розказувала, що їй самій здалося, ніби то сам Бог виносить її сина на руках із страшної, зараженої радіацією, драговини.

Тато віддав хлопчика мамі, але пояснити нічого е встиг, бо його схопили солдати з автоматами, заштовхали в машину і кудись повезли. Тільки через двадцять років, коли хлопчик стане зовсім дорослим, він дізнається, куди повезли солдати його тата того тихого, сонячного ранку. Через майже двадцять років він дізнається гірку правду від мами і, вражений, ображений на неї і на весь світ, у відповідь розкаже мамі всю гірку правду про хлопчика, який світився від радіоактивного стронцію, і про волоссячко, що сипалося з його голови золотими остючками, і про татові сльози, і намальовану на стіні у «Храмі на болоті» жінку з живими добрими очима, яка щовечора і щоранку цілувала його в чоло, спиваючи страшну радіацію.

Мама заридає, заголосить, і скаже: «Їдьмо!». І вони поїдуть автобусом у знамениту «Глеваху», про яку дорослий хлопчик чув, та не уявляв, що воно таке…

– Аби лиш він живий був, аби тільки був живий, – шепотітиме мама дорогою, дізнавшись правду. І буде тяжко каятись, нібито думала, що тато зовсім з розуму зійшов після того, як йому явилась уві сні Богородиця і просила їхати до начальства Чорнобильської станції, щоб попередити про небезпеку аварії, і він поїхав, але там його не послухали, а навпаки побили і здали в «дурдом», і тримали там аж до аварії, а потім випустили і наказали нікому нічого не розповідати… Отож тато, думала мама, від обиди і безпомічності зарадити біді помішався, заслаб на голову і викрав у неї дитину, його, малого Юрчика, і заховався з ним у тій хижі серед болота, бо тоді ще ніхто не знав, що то – не хижа, а церква… І про аварію взнали теж набагато пізніше, а тато, виходить, все зрозумів ще Першого травня... Здогадався, чого в нього, Юрчика, волоссячко осипалось… Тато був таки розумний чоловік, дуже грамотний, все читав і все знав, і чесно про все говорив людям, просвіщав, через що його й не любило начальство: з вчителювання вигнали, і дурним зробили... Але, Матінко Божа, чого ж це вона, мама, та не побачила, що волоссячко з дитячої голівки осипається?.. Та ще все життя тримала зло на чоловіка... А виходить, що не він, а вона винна у всьому... А тепер... Що вже тепер?! Мати Божа, хоч би живий він був, хоч би живий...

Дорослий хлопчик теж просив Матку Божу з далекого дитинства, щоби тато його був живим. І щоб Вона простила йому, невдячному синові, вперту дитячу образу на маму, що віддала тата міліції, і на самого тата, який, як вона казала, нібито десь поїхав і їх покинув, і забув, осиротивши обох… І це тоді, коли тато сидів у... у… богодільні, зовсім поряд, а він, дорослий чоловік, нічого не хотів знати, затаївши на всіх образу... І от тепер – він усе знає, і просить Матку Божу, аби ЙОГО ТАТО БУВ ЖИВИЙ...



Тато був живий. Однак дорослий хлопчик не хотів вірити, що цей старий, сивий, беззубий, немічний дід на убогій койці в убогій палаті серед таких самих убогих калік – його тато, отой – молодий, відважний, розумний, поважний і такий… високодуховний, що розмовляв із самою Богородицею.

Але чужий старий і немічний чоловік впізнав свого хлопчика, свого Юрчика. Його каламутні (колись ясно голубі) очі зблиснули радістю. Шамкаючи беззубим ротом, оброслим сірою скуйовдженою бородою, тато попросив підійти ближче і Юрій підійшов… І несподівано для самого себе впав перед татом на коліна, і притиснувся головою до худеньких, таких рідних грудей свого втраченого і віднайденого батька.

... І ось той дорослий хлопчик знову стоїть уже перед іконою Матері Божої, шукає очима її лагідний погляд, але Богородиця дивиться на нього скорботними очима і – не впізнає... Чи не воліє впізнавати в цьому дорослому чоловікові, в цьому блудному і блудливому синові людському – того хлопчика, який світився від радіоактивного стронцію, як свічечка, і якого вона цілувала щовечора й щоранку у палаюче чоло?..

ПРИТЧА ПРО ПОВЕРЖЕНУ ГОРДИНЮ

«Не спалося, а ніч – як море…», – згадалося Шевченкове.

Ніч, справді, здавалася безкінечною. Отець Георгій лежав, вткнувшись лицем у вогку від сліз подушку, вишиту парафіянкою Храму Покрови Пресвятої Богородиці Ольгою Михайлівною і набиту ним власноручно цьогорічним свіжим сіном. Приглушені пахощі чебрецю, полину, м’яти та всілякого різнотрав’я поволі повертали його розтерзану нічними кошмарами душу до реальності, яка… була, на жаль, не легшою: перед судомно заплющеними очима починала «прокручуватись» інша ніч і битва інша – новочасна... Але тихо, беззвучно, як у німому кіно...

Окремі уривки цього «кіна» він уже бачив. Вони вривалися в його сон, робили співучасником якоїсь... він відчував це... апокаліптичної битви добра зі злом... І кожного разу він бачив себе серед тих, хто був… Господи, спаси й помилуй, на боці зла! А іноді і... призвідцею, винуватцем страшної, вселюдської біди, сучасним Понтієм Пілатом! І… о, Боже!.. він про це здогадувався! Одначе замість того, щоб покая­тись, умивав, як Понтій Пілат, руки, свято переконаний, що ніхто ніколи не покличе його на суд – ні Божий, ні тим більше – людський... Страшною людиною він був у тих своїх страшних снах. Нелюдом! Обезумілим від гордині і вседозволеності нелюдом...

Та все-таки, як не прикро було все ЦЕ згадувати, отець Георгій просив Господа повернути йому пам’ять, щоб він зміг повністю осягнути свою вину і спокутувати її, хай навіть ціною життя. Але... очевидно, не висока та ціна… Бо й справді – чого варте життя священика, позбавленого Божої Благодаті? І хіба не найтяжча покара для нього, коли Господь не приймає з його осквернених вуст молитви?!!

Отець Георгій беззвучно заплакав... І знову йому почулося, ніби хтось ходить довкола храму, важко сопе, хихикає та порикує люто... Але то була не людина. Пахло звіром. Пахло гріхом, як тієї ночі, криваві осколки якої він носив у собі...

І враз його розпростерте тіло, все його єство затріпотіло в передчутті... звільнення! Отець Георгій різко схопився на рівні. Так, він усе згадав! Не фрагментарні картини Апокаліпсису, не уривки напівздогадів, зморів-сновидінь – перед внутрішнім зором раптом постало все, до найменших дрібниць, його минуле життя, вся його кручена-мучена доля-фортуна... Але чому аж через двадцять років?! Невже така велика його вина? Боже Милостивий, хто він насправді – цей чоловік, облаченний Тобою у священичі ризи, якого ти так довго терпів і так довго прощав, Господи?!.

Отець Георгій упав на коліна і дякував Богові за просвітлення і за звільнення з багатолітнього «єгипетського полону» безпам’ятства.



... Тепер він пригадав, як тієї страшної квітневої ночі двадцять років тому не міг заснути, втомлений нервовою обстановкою і відповідальністю за експеримент, яким керівництво станції вирішило водночас ознаменовувати десятиріччя з початку будівництва ЧАЕС і Перше травня – міжнародний День солідарності трудящих. Але особливо був роздратований перепалкою з Ходисем, який наполягав «не ризикувати» і негайно припинити експеримент. Ідіот! Ніби він, Жора Бунчужний, всього-на-всього гвинтик-шпинтик в утробі цього гігантського Молоха, що звався атомною енергетикою, щось міг змінити? Відмінити? Тим більше – зупинити? Тим більше – випробування, серед апологетів якого був сам?! А що було робити йому – заступникові головного енергетика станції? Не виконувати наказ партії: довести всьому світові, що СРСР – могутня ядерна держава? Та й – навіщо? Тільки тому, що в цьому є ризик? А в чому його нема, того ризику?! Та ж по вулиці ходити небезпечно! І запросто може вбити людину безневинна електропраска! Тож якщо всього боятися, то взагалі – нащо тоді жити?

Перевертався в постелі з боку на бік, намагався абстрагуватися від дійсності, рахував до ста, але сон – не йшов. Врешті, збагнувши, що так і не засне, тихенько, щоб не розбудити дружину, вийшов на балкон, намацав на підвіконні цигарки, сірники, запалив. Нічна свіжість трохи заспокоїла, але з голови, хоч трісни, не йшла безглузда дискусія з Ходисем...

Ходись завжди його дратував. Взагалі-то, Ходись дратував усіх. Увесь колектив. Серед самовпевнених фізиків-ядерників, які в той час вважали себе вершками наукової еліти і господарями життя, серед категоричних молодих безбожників, Ходись був єдиний, якщо можна так сказати, «homo somnitikus». Людиною, яка сумнівалася. Ходись не вірив у науку так безоглядно, як інші, тим паче не довіряв ані їй, ані, як він висловлювався безапеляційно, «її рабам», тобто – своїм колегам. Така одвертість, звісно, ображала колег. Аналогічно колеги дратувалися і не довіряли Ходисю. Питали:

– Якого ж ти... чорта лисого прийшов у ядерну фізику, якщо не віриш у силу людського розуму?

Або радили спересердя:

– Тоді займайся тим, у що віриш! Як кажуть мудрі люди, міняй хазяїна: йди в попи або в штунди!

Це легковажне, навіть цинічне: «міняй хазяїна» – доводило Ходися до відчаю. Він бліднув, хапався за голову, обурювався:

– Як ви можете таке... казати?!

Колеги обурювалися ще більше і посилали Ходися по-чоловічому:

– Слухай, ти… Іди… лікуйся! І не заважай, …, працювати!

За те, що в лексиконі Ходися частенько проскакували такі архаїчні слівця, як гріх, Бог, кара Божа, Страшний Суд, його прозивали: «сектантом», «человеком не отсюда», «не от мира сего», хоча, по правді, вважали просто «сдвинутым по фазе», «шандарахнутым», що буває часто серед надто совіс­них, «завчених» і відповідальних людей з комплексом «відмінника». Коротше – «тихо-помешанным», а тому – «безвредным».

Але в той день «тихо схиблений» Ходись несподівано став «буйним»: запанікував, забігав, переконуючи всіх, що вся ця затія з експериментом – небезпечна. Що треба припинити...

– Ходись, що з тобою?! Ти що, того... збрендил? Що це – перший експеримент для нас? Іди спати! Не заважай! – дратувалися оператори.

Але Ходись не йшов. Шукав однодумців. Підійшов до нього, Бунчужного, сказав тихим, глухим від хвилювання голосом, озираючись на парткомівців, що «бдили» и «блюли чистоту эксперимента»:

– Слухай, Жоро, ти ж не дурний чоловік, ти ж – справді першокласний спеціаліст, ти ж розумієш, що це все – великий ризик?! І в мене... дуже погані передчуття... і я нічого не можу з собою вдіяти…

Отець Георгій так ясно почув голос Ходися, ніби той стояв поруч. Почув і власний, чужий, безпечний:

– Ну чого ти, вибач, розкаркався?! Все буде добре! Справді, іди проспись, а завтра вранці – заступай на зміну. А то ще договоришся... Виженуть і з партії, і з роботи… Тобі цього треба?!

– Жоро, повір, душа моя чує: не варто ризикувати, тільки тому, що комусь хочеться до першого ювілею чи Першого травня нового ордена або підвищення по службі, – захвилювався Ходись ще більше.

–А тобі не хочеться? – перед ними мов з-під землі виріс Дятлов, як завше, єхидний, самовпевнений... Убивчий антипод усіх ходисів, яскравий представник незнищенного племені, яке само себе величає «лицарями без страху і докорів сумління», а народ його називає просто: кар’єристами.

– Такою ціною – не хочеться. Мені – жити хочеться... – відповів Ходись без пафосу і пішов до виходу.

Як порядна людина заступник головного енергетика ЧАЕС і один з керівників експерименту Георгій Павлович Бунчужний співчував бідному Ходисю, але як чесний комуніст – принципово був на боці секретаря парткому, який збирався, відсвяткувавши десятиріччя ЧАЕС – гордості радянської атомної енергетики, Перше Травня та успішне завершення експерименту на їх честь, добряче «пропісочити» панікера Ходися за саботаж і спроби зірвати важливі, більше того – епохальні для економіки і енергетики країни досліди. А може, й із партії вигнати, на пострах іншим».

Не встигли Ходися з партії вигнати... Не до Ходися було партії, авторитет якої безповоротно підірвали ті рокові вибухи на четвертому блоці... Та й всі пам’ятала, що саме Ходись попереджав про можливу біду, про яку нібито попереджав начальство станції якийсь Волхв чи Вовк, коротше, знахар із місцевих, але його не послухали...