Галина Тарасюк - Храм на болоті або Таємниця кривавої багни (сторінка 5)

Тільки тепер отець Георгій згадав, що експеримент мали завершити 25 квітня, знизивши потужність реактора до 500 МВт, але диспетчер київської електромережі попросив оператора реактора продовжити виробництво електроенергії для потреб передсвяткової столиці. Тому о 23 год. 10 хв. (він тоді машинально подивився на годинник) вони, «йдучи на зустріч побажанням трудящих столиці», і вирішили колегіально потужність реактора зупинити на 1600 МВт, а експеримент продовжити ще на добу.



Чергування Георгія Бунчужного закінчувалось. А рівно о 24:00 прийшов Дятлов. Як завше, безтурботний, нахабнуватий, самовпевнений:

– Так, все по домам! Нечего тут создавать лишнее напряжение! Сами справимся!

– Смотри, ниже 700 мегаВат не опускай! Иначе «пустотный» коэффициент реактора станет положительным, а безопасное управление реактором в такой ситуации почти невозможно…

– Да, что ты, как Ходись, все учиш, предупреждаеш, пугаеш! Давай, спокойной ночи! Без тебя разберемся, и все будет, как в лучших домах Лондона и Парижа!

Отець Георгій скривився: була тоді така тупа примовка, хоча, як насправді в тих парижах-лондонах, «невиїзні» атомники-ядерники могли тільки уявляти, наскільки їм дозволяла їхня фізико-математична фантазія. Та Бог з нею, з фантазією... Хоча, якби її було більше в точних мозках його колег, то можливо й цієї жахливої, ганебної аварії не сталося б... Треба було просто уявити, скільки безумних джинів причаїлося в пекельному череві кожного реактора... І – все! Справді, нема нічого страшнішого, як позбавлена уяви людина за пультом управляння атомною станцією. До речі, за кермом держави – теж...

Усі варіанти можливих прорахунків і помилок знову, як тієї ночі, крутилися в його голові. Найімовірніший – недогляд начальника зміни Дятлова. Або оператор не подав сигналу утримати реактор на заданій потужності, або система не відреагувала на цей сигнал... Теоретично він міг припустити, що з різних причин пароутворення досягло критичної точки, коли той самий власний позитивний «пустотний» коефіцієнт і призвів до неконтрольованого утворення пари в активній зоні... в внаслідок чого потужність реактора у сотні разів перевищила проектну... високий тиск зруйнував паливні канали і...



... Це сталося о 1 годині 24 хвилини за московським часом. Він стояв на балконі і палив… І несподівано для себе відчув, як у світі враз стало тихо, ніби перед грозою. І темно. Дуже темно. Наче якась зловісна сила погасила зорі, махнувши над землею чорним крилом. Війнуло неприємним гострим холодком. І сліпучий спалах розірвав темінь, як чорний брезент. Як у німому кіно! За ним – другий, ще сліпучіший зблиск. Буквально за хвилину він дізнається, що першим вибухом знесло дах четвертого блоку, а від другого – загорілося покриття машинного залу, виготовлене з легкозаймистого матеріалу... Але в цю мить з балкону його багатоповерхівки четвертий блок атомної станції здавався поставленою сторч палаючою сірниковою коробкою... О, той пекельний німий вогонь, та диявольська заграва над мурашником метушливим отупілих з переляку, безпомічних, таких дрібнесеньких людей... таких злочинно самовпевнених щойно людей!

Спочатку Бунчужний нічого не зрозумів. Думав, привиділось від безсоння... Або він спить. Але різкий телефонний дзвінок «прямого зв’язку» повернув його у страшну дійсність. Хоча тоді він ще не усвідомлював, наскільки та дійсність справді страшна. Та пригадалися спонтанно слова Ходися: «Я жити хочу», сказані кілька годин тому. Допіру ще безпідставно і злочинно панікерські, вони буквально розірвали безтурботно зухвалий розум заступника головного енергетика, як вибухи – четвертий реактор.

...Палючий біль затуманив свідомість отця Георгія, здавалося, його тіло вкинули в багаття: перед очима заскакали криваві язики веселого вогню. Вогонь реготав, гоготав, лизав його лице, пропікав наскрізь, перетворюючи на чорну головешку... Настоятель застогнав, заметався, заволав до Неба, благаючи в Господа прощення... за те, що тієї пекельної ночі його, майже головного винуватця, не було на горі Армагеддон...

– Бунчужний! Де Бунчужний? – кричали хлопці, метаючись по охопленій полум’ям операторській, забувши, що він цієї ночі взяв відгул...

КАТАРСИС ВІДЧУЖЕНИХ

Минала третя година ночі, а сон не йшов. Пам’ять повернулася, та не вернувся спокій... Він, мабуть, блукав лісами-пущами в парі зі сном, або тупав попід церквою, лякаючи отця Георгія нічними татями. Але отець уже не боявся ані гостей непроханих, ні, тим паче, безсоння. Він боявся – себе... Лежав на розкладайці у лівому куті церкви, біля столика зі свічками, висвяченими іконками, хрестиками та іншими атрибутами віри християнської і думав про те, що часом людині потрібне горе, аби очиститися від скверни, стати людиною, прийти до Бога. Хоч яким би це здавалося святотатством, але схоже на те, що вибух на ЧАЕС, до якої з Кривавого Болота по прямій – рукою подати, Господи прости, просвітлив тутешній народ, ніби блискавкою розпанахавши оспалу, байдужу, напівпорожню матрицю генетичної пам’яті.

І його власної – теж. Жителі поліських районів, які потрапили в зону відчуження або опинилися на грані з нею, несподівано для себе почали виявляти таку любов до рідних лісів і боліт, якої не відали ці краї з часів древлянських. Проти виселення повставали цілі села, до речі, ті самі села, з яких у роки радянської влади за комсомольськими путівками на будови віку і в пошуках кращого життя тікало покоління за поколінням, безпечно осідаючи по інших республіках Союзу, безболісно русифікуючись та обживаючись на просторах від Москви – до Сибіру, Казахстану та Далекого Сходу...

І раптом – як КАТАРСИС – цей несамовитий патріотизм – аж до бажання вмерти на оскверненій, опаленій атомним вогнем Чорнобиля материзні, в убогій отчій хаті! Водночас, здавалося, що пекельне полум’я Чорнобиля спалило всі табу, всі невидимі, до кісток прирослі, пута і кайдани. Люди буквально руками чіплялися не тільки за свою малу батьківщину, за своє, давно втоптане в землю родове коріння, ба навіть найтемніші, найбайдужіші з них заговорили про славну історію, згадували пісні, повір’я, звичаї, перекази... Надто легенди, які їм було заборонено генетичним страхом згадувати, бо вони таїли в собі святу правду про славне минуле, в якому тутешні ліси звалися Козачими, а не Козячими, а болото – не Кривим, а Кривавим. І люди, звільнені вперше заговорили про це і заговорили на повний голос, вперше почуваючись вільними від усіх страхів, окрім одного – страху зникнути, щезнути, розчинитися без сліду і згадки…

Саме тоді, задушливого спекотного пост-чорнобильського літа 1986 року воскресла на людських вустах дивовижна історія-легенда про Храм на Болоті. Раптом усім миром і кожен окремо згадали про крихітну церковцю на острівці серед бездонної трясовини, яку, як розповідали покійні діди і батьки, нібито сама Матір Божа зняла з неба і своєю святою рукою поклала на купину посеред трясовини – на спомин про мужніх козаків, отих трьохсот відчайдухів, що загинули в цих болотах, прикриваючи відступ з-під Берестечка полків Богдана Хмельницького. Згадали, що про цей неймовірний історичний факт розповідав ще «до Чорнобиля» тутешній лісник, колишній вчитель фізики, прозваний Вовком за те, що жив перед самою аварією у тій самій церковці на болоті. Але раніше, «до Чорнобиля», ніхто в те чудо не вірив. Як не повірили, що церковця – віщий знак Неба й оберіг Богородиці. А жаль, ой жаль, бо якби вірили, якби ж то вірили, та пішли до тієї церковці, та впали перед Богом на коліна, та молитви згадали, та... Може, тоді й цього горя б не було чорного-пречорного, чорнобильного...



Один Бог лиш знає, вкотре (в тисячний чи двісті тисячний раз?!) отець Георгій передумував свою пекучу тривожну думу, відлякуючи сон. Врешті, втративши надію бодай задрімати, встав, сів на порозі і дивився, як над купинням-мочарами виграють світлячки, то збиваючись у веселий рій, то розсипаючись летючими сузір’ями... І йому здавалося, що то душі усіх тих невідспіваних, невідмолених, хто загинув упродовж тисячоліть, виборюючи у ворогів цю драговину, це «гало», поросле мохом, цю долину-«погоню», тільки тому, що вона – п’ядь отчої землі, шматок материзни, рідніший за чужі райські сади...

Авжеж, «після Чорнобиля» місцеві люди згадали, що земля, на якій живуть, не просто – село, ліс, болото, а й – Батьківщина. Згадали й про храм, та, на жаль, забули дорогу до нього. Як виявилося, жителі навколишніх сіл і хуторів уже й не пам’ятав, де те болото з диво-церквою посередині? Споминали тільки казки та перекази бабусь про міражі фантастичних міст, привиди велетів і високих красунь у вінках, які раптово виникали в пущі перед очима заблудлого грибника чи мисливця, фантоми бородатих волхвів і юних відунок, які в ніч на Івана Купала виходили з лісу гуртами і водили разом з сільськими дівками й парубками хороводи довкола морени, про відчайдухів-козаків, душі яких рік у рік уже котре століття на річницю Берестецької битви виступали з мочарів Кривавого болота і продовжували свою нескінченну січу з душами польських драгунів. Казали, що тоді дзенькіт шаблюк було чути аж до Запоріжжя. Згадували і війни недавні, в яких ішли брат на брата оунівці, партизани і солдати радянської армії… Поіменно згадували святих і грішних…



Отець Георгій зітхнув: так у цих краях, спалених на золу за гріхи наші гіркою зорею Полин, починалася епоха Відродження. Гріх казати, але чи стала б Україна незалежною, якби не та апокаліптична атомна блискавка, що пронизала від крони до кореня націю манкуртів, змусивши її прозріти? Хтозна, чи дозріли б до свободи, якби не та жахлива трагедія, в якій усі одностайно винили компартію і керівництво СРСР?

– Господи, невже такою дорогою ціною треба платити людині за повернення до своєї Божої суті?! – спитав тихо, відчуваючи як втома лагідно прихиляє його голову до одвірка церковних дверей, і він провалюється, як у діжку з медом, як в живлюще джерело, у солодку млість-дрімоту, яка за мить поверне йому втрачені сили, наллє тіло молодою снагою, а душу – зміцнілим духом. І справді, по якійсь хвилині він пробуджується, вилітає, виштовхнутий із медової нірвани пружиною власних нервів, – бадьорий, оновлений, ніби спав безпробудно три тижні...

Так сплять звірі і птахи... Так, певно, спали перші поселенці цих країв – атланти, котрі, як свідчать легенди, злетіли в небо, міста ж їхні пішли під землю, а натомість виступили непролазні болота, вкриті пущами. Минав час і прийшло в ці дикі краї плем’я волхвів, посланців Божих, яке жило в повній гармонії з Творцем і Природою. Тож небавом болота і пущі перетворилися на райські сади, а плем’я на великий, знаний далеко, мужній народ. Але скоро по тому скапцанів волхвиний люд, погнався за багатством, забув про свою земну місію, перебився-пересварився, і врешті – став, як усі довкола, темний, злим і захланним. Перестав розуміти й шанувати і Отця Творці, і Матінку Природу. Усе забув, що знав, що вмів, навіть ім’я своє. Тільки зрідка поміж нього народжувалися діти з високими чолами, золотими руками і даром всевідання., Але отупілий, теменний і злобний народ з жахом тикав у них пальцями, обзивав волхвами та відунками, вигонив із сіл у пущі, а бувало, що й топив і на вогнищах палив. Тож скоро дійшло до того, що мудрі і прозірливі люди вже й народжуватися боялися, а народившись випадково, змушені були сидіти, як усі, маком, тамуючи в собі пророцтва, таланти і мрії, бо кому охота на вогні горіти... Так і дійшли поволі рік за роком ті колись Богом відмічені люди до суцільного глупства... Бо, як сказано, святе місце порожнім не буває… Тільки вряди годи, може, раз на сто років зажурені пращури зі свого Ирію просили Бога, аби послав до темного народу свого архангела – волхва-відуна, щоб той повернув йому пам’ять, розповідаючи усю правду: звідки він, якого роду, для чого живе і що йому далі робити?

Ото таким був і лісник, якого називали то Вовком, то Волхвом, хоч, насправді, він був нормальним чоловіком, сільським вчителем фізики, і, певно, розумним, бо, прочитавши в газетах про будівництво Чорнобильської атомної станції, почав їздити з протестами у ЦеКа, до самого Щербицького, до вчених в інститути й академії, просити, аби не починали таке страшне будівництво на торф’яниках, бо біда буде. Але хто його, простого вчителя фізики, слухав?! Кажуть, до воріт не пускали. А коли почав він ще й по редакціях газет ходити та люд на площах пророцтвами своїми тривожити, то нібито міліція схопила його, зв’язала і відправила у психлікарню – лікувати голову. Заразом його і з школи вигнали, щоб дітей проти радянської влади не настроював. Мовляв, хто він такий, щоб віщувати правду та людей лякати, коли всі газети, радіо і телебачення розказують про «мирний атом», поети вірші пишуть про те, як оженився той хвацький парубок Атом та на красуні-полісянці Прип’яті, а композитори про це пісні складають... Тому

Цю байку, в якій перемішалися язичеські символи віри з християнськими, реальне життя з вигадкою, як то кажуть, грішне з праведним, розповів отцю Георгію єдиний чоловік з його пастви – дід Поліщук. Казав, нібито чув легенду малим від свого діда. Але найімовірніше – сам придумав, начитавшись на своєму дідівському одинокому безсонні різних мудрих сьогочасних книжок про зниклу таємничу Атлантиду, Київську Русь, язичництво та ранніх християн. Проте навіть з огляду на сумнівне авторство цієї билиці-небилиці, отець Георгій перейнявся нею до глибини душі.

Особливо, долею її героя – отого лісника чи вчителя Волхва чи Вовка. Панотцю здавалося, що він уже десь чув або читав про сільського вчителя фізики, який неймовірними зусиллями (бо тоді політичних пацієнтів дуже охороняли) втік у ліс, обріс бородою, обібрався лісником і став зватися Вовком чи Волхвом. І чув про це набагато раніше, ніж став настоятелем Святопокровського храму. І часто про це думав, особливо у безконечно довгі години безсоння, часом крізь ніч, намагаючись пригадати, чи не було серед його однокашників – студентів фізичного факультету Московського університету хлопця з замашками майбутнього бунтівника проти засилля «мирного атома»? Бодай поновити у матриці пам’яті образ, здається, такий знайомий… І прізвище… Як же ж його прізвище? Чи не Вовкун? Ні, здається, Вовчук? Або Волхвенко?

Але Чорнобиль ніби стер на матриця пам’яті навіть такі дрібниці-дещиці…