Храм на болоті або Таємниця кривавої багни - Галина Тарасюк (сторінка 9)

Відчай попа, його блукаючий невидющий погляд налякали Юрія. Скидалося на те, що від його стусанини у попа справді «дах поїхав». Точно! Спочатку цей дивний схимник кинувся в церкву, потім – за церкву, щось там шукав, врешті з’явився, озброєний серпом і довгою лозиною, схожою на вудлище, і майже побіг у той бік, де за вільшиною голубіло дзеркальце чистої води.

– Тікає... Але від кари не втечеш, брехуне, хоч яким святим не прикидайся... – буркнув Юрій, трохи жалкуючи, що затіяв з попом таку… «гостру дискусію».

– Авжеж! Не втече пописько! Зараз ми його... Ага! Втопимо! – зареготав фантомний браток, вискочивши, мов дідько з болота, але цього разу не в личині панка позаминулого століття, котрий щойно, півгодини тому здіймав перед Юрком капелюха, проходжаючись церковним подвір’ям, а в образі… ну й бісова личина – міліціянта!

– Що за жарти, блін?! – лайнувся Юрій, правдиво наляканий міліцейською формою, наставивши на братка свій газовий балончик. – Тьху, урррод! Ти звідки... такий?

– З болота! – пожартував крутелик. – Я ж той чорт, який у тихому болоті водиться! А ти свого пісто­ля сховай! Бо не беруть мене ваші пукалки, землячки-земляни...

– Та я вже бачу! А для чого, чорти б тебе, чорте, взяли, цей маскарад? Ця комедія? То ти хочеш не відомо чого, то цей піп вар’яцький нічого згадати не може! Ви що, всі подуріли на цьому болоті? Люди правду кажуть, що тут якісь випари отруйні... Одним голова паморочиться і видива всякі ввижаються, інші – голоси чують, на третіх блуд нападає, а на вас із попом, бачу, сказ!

– Ззззараз ми його, зззаразу... ссскупаємо... – не слухаючи Юрія, уже без жартів, зловісно засичав фальшивий міліціонер, на очах знову перевтілюючись на допотопного панка.

Правду кажучи, від цих чортячих перетворень у Юрка голова пішла обертом. Хотів перехреститися про всяк випадок, може, мара щезне, але панок-браток так спритно хвицнув ногою по Юрковій правиці, що він аж зойкнув від болю та страху, помітивши між модним черевиком і штаниною щось схоже на волохате… свят-свят… копито!

– Ще раз підіграєш пописькові, получиш по пискові, – зримував нахаба, потішаючись Юрковим приниженим виглядом. – Для чого я тебе сюди на хребті власному переніс? І не втопив у цій багнюці, і вовкові зжерти не віддав… Дивись мені, а то передумаю!

І зареготав так голосно, що Юрко, хукаючи на правиці, сахнувся, а священик стривожено вискочив із-за корчів.



Наразі щось схоже на грубий гавкіт примусило отця Георгія перед тим, як ступити на тільки йому видиму купину в заростях лепехи, озирнутися. Побачене потрясло: на враз споночілому церковному подвір’ї стяв Юрій, а поряд з ним люто скалився здоровенний чорний вовк-мутант! У цю ж мить земля під ногами отця Георгія провалилася, вивергаючи в небо фонтан намулу разом з водоростями і зіллям.

– Гах-гах-гах! – засміявся задоволено, спостерігаючи цю сцену, Юрків попутник. – Ото шубовснув! Був піп – і нема попа! Гоп-па-па!

– Ти що, мокрушник, підірвав попа на повнім серйозі?! Та ти знаєш, що за це...? Та ну тебе! Я у ваші ігри, пацани, не граю! – захвилювався Юрій, з жахом спостерігаючи, як на тому місці, де провалився в болото піп, опадає триметровий чорний та густий фонтан тванюки. І раптом парубка охопив такий жах, що він знетямлено крутнувся і кинувся бігти. Але тої ж миті браток зупинив його грізним «конвойним» окриком:

– Ти куди?! Ану назад! Тобі, хлопче, не в той бік! А он туди – в ті двері! Іди! І не бійся! Дорога відкрита. Бери, що мав брати! Швидше! Давай-давай, ворушись! Бо скоро люди сюди прийдуть!

– Не поганяй, бо ще не запряг! – огризнувся Юрій. – Сам іди! А справді! Чого ти сам не йдеш і не береш? Що – тюрми боїшся? А мене, як під монастир, під статтю підводиш! Знайшов дурних!

– Чому я сам не йду? – синіючи від злості, спитав браток. – А тому, мій розумнику, що я – пла-чу! Тобі! Поняв? Так у багатих людей заведено – наймати на роботу таких, як ти! Наймитів! Щоб вони робили чорну роботу. От я й найняв тебе! Підрядив! Поняв разніцу? Чудово! Тоді виконуй: ти мені – «медальйон», я тобі – бабло!

– А я тим твоїм баблом відкуплюся від ментів, якщо мене спіймають?

– Хто?! Хто тебе у цьому болоті спіймає? Піп? Його вже нема. На дні! Це – по-перше! По-друге, не спіймають! Даю гарантію. По-третє, якщо вже станеться, то МИ усіх тих разом взятих слідчих з прокурорами – або купимо, або продамо, або втопимо в цьому болоті, як щенят. А ще краще – при­шиємо кулями золотими до їх пурпурових крісел.

– Може й мене... пришиєш... після всього? Щоб на мертвого почепити всіх собак?!

– Звичайно! Якщо будеш брикатися і варнякати черті-що! Але – не бійся: у нас з тобою угода. А я угод не порушую. Так що – заспокойся і йди – заробляй гроші. А ти як думав? Багатим і гламурним легко бути? Великі гроші на життя кучеряве, хлопче, треба заробити і – відробити! 500 тисяч єврів не валяються на тих дорогах, по яких ти, дурню, до сьогодні ходив! Так що, вперед, доки є шанс! Добром прошу – йди! І звалюємо! А то мені це болото вже у вухах стоїть, а піп – у печінках... Зануда й покидьок! А дивись, як… задєлався, грішник! Святим! Та ще й при церкві пристроївся! На його совісті – сотні заживо спалених, а він – у цій живлющій драговині оклигав собі і розкошує тишком-нишком! Людей місцевих з пуття збиває! Чаї попиває! – копнув чайничок копитом в дорогому мокасині з такою злістю, що бідна посудина булькнула в болото аж десь під лісом. – Нічого, попиську, твій реактор тебе ще чекає. Посма-а-ажишся ти в мене ще на пекельнім вогні!

Браток обіцяв попові майбутні пекельні розваги з таким садистським задоволення, що Юрію недобре стало: «Куди я потрапив?! Точно бандюк! Та ж йому совість не завадить і мене по всьому прикокнути чи... кулькою до верби прикнопити... Да, оце влип! І тата не врятую, і сам, як піп, згину!».

Бандюган, певно, відчув душевні тривоги та вагання Юрка, бо ще дужче роздраконився:

– Ну ж недаремно кажуть: тупе воно і в Африці тупе! Чого ти ще думаєш! Завтра, буквально завтра ти станеш багатим чоловіком! Купиш квартиру в Києві, особняк – під Києвом, чорний «майбах», не будеш ні чорта робити, лиш пити-гуляти по нічних клубах з попками-модельками, валятися по фешенебельних курортах, кіно знімати в самому Голівуді... Ну, що ти ще думаєш?! А-а-а... Ясно. Тата хочеш зцілити... Не переживай, прикладемо ми ЇЇ і до твого старого! І до всіх ідіотів, що там тусуються усе життя, прикладемо, зцілимо і відпустимо на всі чотири сторони – хай брикають собі при розумі і при пам’яті. Але – ти думаєш, це їм треба? Та ж вони, очумавшись, нас повбивають, знову здуріють і повернуться у свій дурдом, щоб лиш нічого не робити і ні про що не думати. Отож – вперед, бо... мені совість, як ти вже зрозумів у своїй дурній голові, не завадить. Попереджаю: ти не встигнеш оком моргнути, тим паче бризнути зі своєї пукалки, як уже соватимеш в передсмертних конвульсіях по траві ногами!

Виходу не було, і Юрій, заховавши в кишеню єдину свою зброю – газовий балончик, прихоплений з дому про всяк випадок, сердито рушив до церкви.

Після осяяного сонцем подвір’я у храмі було темно, мов у льоху, або він... не дай Боже, осліп?! Якусь хвилю напружено кліпав, щоб звикнути до темряви. Нервував, бо час спливав, і не хотілося більше воловодитися ані з божевільним попом, ані з оскаженілим рецидивістом, та й справді, скоро сюди прийдуть богомольці, і, напевно, будуть серед них і його односельці, які достеменно спитають, чого він тут?

Нарешті з темені проступили стіни, вівтар з іконостасом... Але ікони Богородиці над царськими вратами не було... Де ж вона?! Хитрюга піп! Він здогадався і... Атож! Він недаремно так гнав за тими ліліями! То він, заховавши під своїм підрясником ікону, біг у корчі, щоб її заховати! І де вона тепер?! Разом з попом на дні болота? Придурок бандюга, це ж треба так наколотися! А тепер… тепер хай сам, чортяка болотяна, пірнає в те смердюче драговиння впереміш з п’явками і дідьками!



У паніці Юрій вискочив на паперть. Церковця стояла на горбочку, з вишини якого болото проглядалося аж до лісу. Попа справді ніде не було. Братка – теж! Провалилися! Обидва! З іконою! Твою мммм...

Матюк кісткою став поперек горла, перехопив подих. Ледве відкашлявшись, хлопець, скрадливо озирнувшись, кинувся тікати – геть! Геть! Чим скоріш – з цього треклятого болота! Від гріха подалі!

– Ти куди! Назад! А то прикокну! – пролунав над вухом Юрія знайомий єхидний смішок.

Юрій зупинився, вдав, що спеціально розігрує братка, нібито, щоб «набити» собі ціну. Тож повільно, лінькувато, не роззираючись за своїм мучителем, пішов назад до храму. Інтуїтивно відчував, що церква для нього зараз не лише пастка, а й порятунок... по-перше, від непроханих поплічників, цих кінчених рецидивістів, на яких живого місця від гріхів немає, інакше чого б цей дженджик пихатий, до зубів озброєний, так боявся за церковний поріг ступити? Доконаний виродок, а страх має! Треба це врахувати і взяти... на озброєння. Про всяк випадок, хтозна, чим закінчиться ця авантюра...

Думав Юрій, не забуваючи, правда, і про мету цієї… «авантюри», яку, коли бути чесним, сам затіяв, та ще й кримінальних злочинців приплутав. І от... Ні, щось треба робити. Негайно! Може, заховатися у церкві від бандитів? Так вони її підірвуть або спалять… Теж – не вихід. Що ж робити? Чекати в церкві, доки прийдуть люди? Так тоді перед ними прийдеться відповідати, де піп? Бо подумають, що убив! І як він, Юрко, доведе, що це не так?! Що не він втопив попа, а бандюки з «майбаха». А тим часом братки, що вміють, як чорти, враз щезати, змиються, а ти, дурню, відповідай! Але… як тікати? В порожні?! Е ні… Він не може повернутися до батька без… Матері Божої… Не має права… Однак – де ж вона?

Знову забігав поглядом по темних стінах, прикрашених дешевими «фабричними» іконками у рушниках, шукаючи серед них ту, старовинну, невідомо ким намальовану, ради якої прийшов. І знову не знаходив. Але ж він Її бачив! Сам! Допіру! На власні очі! Чого ж Вона ховається? Чи хтось ховає? Він же ж не хоче Їй зла. Він зовсім іншого хотів... А тепер... Його змушують. Це не гріх, коли ти чиниш його з примусу! Так! Не гріх. І злочин заради порятунку людини – не злочин... Боже, де Вона?! Він тільки винесе Її, принесе до тата і… зразу ж побіжить в міліцію заявити, що Її вкрали. Бандюки в дорогої іномарці. Номер? Так, треба запам’ятати номер «тачки», і Її – знайдуть! Обов’язково! Зараз легко знаходять... Але, де ж Вона? Невже піп виніс!? А може тато марив нею?

І раптом Юрію здалося, ніби на нього хтось дивиться. Невже піп повернувся?!.. Слава Богу, що живий. Принаймні, на один гріх менше...

Озирнувся: нікого. Глянув на вівтар і... і побачив знайомі очі! Одні тільки очі на темній стіні над вівтарем! ВОНА! ВОНА тут, Та, яка колись врятувала смертельно хворого хлопчика, а тепер мусить врятувати його батька! Мусить... Бо навіщо тоді уся ця віра у справедливого Бога, навіщо надія на Нього?! І на Неї, чудо творящу?!

Терзаючись цими гріховно-благородними розмислами, підійшов, вчепився в дерев’яну дошку, намагаючись відірвати її від стіни. Але – не зміг... Не піддавалася.

– Ну, ради Бога, – просив, намагаючись не дивитися в очі Богородиці. – Клянусь, я поверну Тебе назад. Він тільки доторкнеться до Тебе... Ти ж помогла мені, поможи і йому... Я прошу... Чуєш, я прошшшшу!

Уже шипів з лютим відчаєм, бо ікона, як на зло, не відривалася від стіни. Далі почав шарпати, але вона мов приросла до почорнілого від часу зрубу. Від напруження в голові помутилося. І він люто закричав, бризкаючи слиною в обличчя Богородиці:

– Ну давай, відчіплюйся... Ти нікому не потрібна тут, на цьому болоті!.. А там, там тебе чекають люди. Сотні нещасних! Іди ж, помагай їм, лікуй, зцілюй! Ти не маєш права тут даремно висіти!

Наразі дошка ікони стала… тоншати й тоншати, доки не злилася зі стіною. Хлопець вражено відступив, не розуміючи, що діється... І взагалі, що він робить, теж не розумів...

– Що ти робиш, іроде?! – розсік тишу грізний окрик, а голову – різкий біль…

…Прокинувся Юрій на холодній, встеленій зіллям долівці, в самому порозі церковці. Над ним стояв піп. Лице його палало праведним гнівом, а з підрясника стікала брудна вода...

СПОКУСА

Вони понуро сиділи, обхопивши голови руками, на порозі церковці і мовчали, вражені тим, що сталося.

– Боже, в переддень такого величного празника!.. Такого свята! І – така біда... – бубонів сам до себе отець Георгій. – Але, слава Тобі, Господи, що Ти не допустив гріха... І Тобі, Царице небесна, Славо дів і матерів, чесніша за Херувимів, світліша незрівнянно за Серафимів, що заховала під своїм покровом від Сатани цю нещасну, нещасну душу...

А нещасна душа, що сиділа пліч-о-пліч з настоятелем, теж не могла второпати, що ж трапилось? Уривки думок, спогадів, якихось планів, ідей так за цей день переколотилися в Юрієвій бідній голові, що ледь в’язалися в логічний ряд...



… Виходить, що думка тихцем винести з церкви чудотворну ікону закралася в його голову ще біля лікарняної койки батька. Неймовірна, жалісна любов до цього... майже незнайомого, немічного, причинного чоловіка, як блискавка, висвітлила в пам’яті Юрія темні травнево-чорнобильські ночі у малесенькій церковці на Кривавому Болоті, величезні очі Богородиці і тонкі вуста, до яких тато прикладав чолом його, шестилітнього хлопчика, щоб вони гасили пекельний атомний вогонь у його враженому радіацією тільці. А заодно – викресала й божевільну ідею... Але спочатку було бажання взяти батька на руки, пригорнути до грудей і понести лісом, нічним, весняним лісом, через вільшаники і багна, до спасенного острівця з маленькою, дитинно-іграшковою церковцею, до Матері Божої, впасти, як тато колись, перед нею на коліна і повторити майже дослівно те, про що він колись благав:

– Мати Боже, зціли цього безпомічного і невинного, як дитина чоловіка, мого батька, як Ти колись зцілила мене.