Галина Тарасюк - Храм на болоті або Таємниця кривавої багни (сторінка 10)

І все. Більше нічого у світі не казати і не просити... Ніколи і нічого. Бо нема нічого більшого, вищого, дорожчого, як щастя – мати тата. Бо врятований Тобою, Діво Пречиста, хлопчик після тих чорнобильських ночей під Твоїм Покровом, батька втратив. І думав, що назавжди. Тому й ріс ображе­ним на цілий світ сиротою, бо мама, щоб не ранити синову душу, казала, нібито тато поїхав на заробітки… Мама не хотіла, щоб син знав те, чого не знали навіть люди. Вважала: хай син ліпше думає, що батько – безвідповідальний заволока, аніж знає, що він – безпорадний каліка, божевільний, пацієнт лікарні для душевнохворих... Так думала мама, бо не могла пробачити татові те незрозуміле, несподіване викрадення його, малого Юрчика, і переховування у хижі на острові посеред малярійного болота. А поговорити батькам про це не дала міліція, завданням якої, звісно, було правдами й неправдами виманити з трясовини, зараженої радіацією, божевільного чоловіка з малолітнім хлопчиком.



...Бог бачить, що Юрій хотів того ж таки дня забрати батька з богодільні, але батько, ніби прочитавши в очах свого дорослого хлопчика це бажання, сказав, звичайно, маючи на увазі ікону Богородиці:

– Не треба Її турбувати заради такого нікчемного черва земного, як я... А тим більше, я й так перед Нею в боргу. Бо наобіцяв багато... Поклявся довіку бути в обороні Її слави, в охороні Її храму. А не зміг... Не зумів дотримати слова. А Вона ж... Вона ж таки випросила в Бога і Свого Сина життя для мого сина, мого хлопчика...

І тато опустив голову, аби ЙОГО ХЛОПЧИК не бачив, як він плаче. Але хлопчик бачив, як непрохані батькові сльози котилися росою по його сивій бороді, скапували на запрану лікарняну сорочку.

Жаль до батька, біль, гнів на свою безпомічність потрясали душу Юрка. Щоб не розридатися, він невміло обняв батька і вибіг з лікарні. Зупинився аж за брамою богодільні, прихилився до дерева, і бив-гатив по стовбурі кулаком, ніби хотів достукатись до глухого, здерев’янілого світу...



Повертаючись після відвідин батька разом з мамою в село переповненим автобусом, Юрко мовчав. Думав. Коли ж проїжджали через Козячий, чи то Козачий ліс, сказав мамі:

– Я тут вийду! Трохи пройдусь.

Юрій вийшов. Маршрутка із стривоженою мамою від’їхала. Дорога і ліс знову стали безлюдними. Знову ожило, защебетало сполохане гуркотом автобуса, птаство, зашуміли у верховітті лагідні літні леготи.

Раптом з боку болота вітерець доніс приглушене вовче виття. Юрій здригнувся: він уже колись чув це тривожне виття. І тихий срібний передзвін – за ним... Такий знайомий з дитинства, тихий передзвін, наче подзвін лісових дзвіночків чи брязкіт шабель... Благовіст покотився лісом гучніше, і Юрій пригадав мамину розповідь дорогою з лікарні до автобусної станції, ніби в тій хижці, де вони з татом «ховалися від Чорнобиля», зараз церква, і править у ній якийсь чудний піп – такий же відлюдник, як колись був його тато... Люди подейкують, що то не простий піп, а якийсь великий колишній начальник, з вини якого ота велика біда й приключилася в Чорнобилі, що нібито його мали судити, та він утік у це баговиння непролазне і тепер ось уже двадцять років гріхи спокутує. Інші ж кажуть навпаки, нібито він ні в чому не винен, а, як і всі ліквідатори аварії, дуже постраждав, і мав померти, але чудом втік з лікарні, чудом прибився у наші болотисті ліси, оселився на Кривавому болоті і – вижив. А як той бідний піп вижив, коли всі ліквідатори вже давно повмирали, ніхто, навіть він сам – не відає. Розказували, нібито спочатку, ще за радянської влади, він був самозваним попом, але коли прийшла Незалежність, начебто сам патріарх з Києва приїздив його висвячувати на священика, бо нібито так захотіла сама Матір Божа, чудотворний образ якої, кажуть, є в церкві на болоті, і сотворила диво. Казали ще, нібито у перший же рік Незалежності в ніч перед Покровою церковця, про яку думали, що то проста хижа, яку нібито злабудав Юрків тато-лісник, раптом запалала таким високим і ясним сяйвом, така стояла над лісом у небі заграва, що було видно аж до Житомира, Луцька і навіть до Києва. Народ сполошився, злякався, думав, що то знову вибухнув Чорнобиль. Зняли тривогу. Літаки в небі літали, танки лісами шугали. Пожежні машини вили. Коли ж дісталися болота, світло довкіл церковці спалахнуло з новою силою, а потім померехтіло-померехтіло й опало на трясовину, як цвіт водяної лілії...

І тоді з церковці вийшов чоловік і заговорив до тих, хто там був, а були не лиш прості люди, а й велике начальство, так складно і мудро, що після того всі говорили, і газети писали, що, якби у нас такі люди державою керували, як той піп, то був би толк... Розказували, нібито попові пропонували високу посаду, але він відмовився, і зостався простим настоятелем ХРАМУ НА БОЛОТІ. А ще казали, чого тільки люди не накажуть, начебто піп так, бідний, каявся та гріхи спокутував, що став святим. Про це, як розповідали жінки із сусіднього села, які ходять до церкви на болоті, звістувала парафіянам ікона Пресвятої Богородиці, несподівано на їхніх очах замироточивши. Тож тепер нібито за ліком до чудотворного образу Матері Божої з’їжджаються люди з цілого світу. І всі кажуть – нібито помагає Вона усім, уздоровлює нібито від усіх слабостей і немочі.

Признатися, Юрія неприємно покоробила мамина недовіра до чудотворності ікони Богородиці, особливо, оте її «нібито». Хотів сказати: «Ось він, мамо, перед тобою – один із тих, кому Вона повернула життя…», – але щось стримувало. Певно, той самий намір, який виник сам собою біля татової лікарняної койки, і план, який зрів у Юрковій голові, і, здається, під впливом маминої розповіді, визрів… Тим паче, що з маминого переказу людських пліток про попа вимальовувався приємний образ людини, яка сама багато пережила, тому здатна іншого зрозуміти, а, може, й зарадити... Допомогти. Так, допомогти.

Тож зробивши такий висновок, Юрій вирішив, що не відкладаючи, по дорозі додому зійде з автобуса, піде до того чудного попа на болоті і попросить чудотворну ікону на кілька днів. І, якщо той піп, справді, Божий чоловік, то він сам віднесе образ у ту страшну богодільню і сам проситиме Матір Божу зцілити усіх в ній ув’язнених...



Передзвін стих раптово, як і почався. І знову вітер доніс вовче виття, але вже зблизька. По спині Юрка пробігли холодні мурашки. Оглянувся – ніде нікого. Лісова дорога безлюдна. Чомусь пригадалися загадкові слова батька: «Той, з чиєї вини я тут, зайняв моє місце біля Богородиці. Він тепер там, де ми з тобою були, а я тут, де він мав би бути...».

– Про кого... ви… ти… та…ту? – не зрозумів батька Юрій, стурбований не так таємничими натяками батька, як тим, як звертатися до цього... діда у запраній лікарняній піжамі, схожій на тюремну уніформу. Таке дороге, вимріяне, майже священне слово «тато» застряло в горлі, як давкий глевтяк... І тато, було видно по очах скорботних, як у святих на іконах, усе розумів, та лиш скрушно зітхнув, продовжуючи перервану оповідь про свого кривдника:

– Великий начальник був... на ЧАЕС. Один з тих, хто затіяв той дослід… експеримент. МАТІР казала… Плакала кривавими слізьми і казала: «Іди, застережи його!» І я пішов і сказав, як вона просила. А він стояв і сміявся, як з... божевільного… «По тобі, чоловіче, Глеваха плаче», – сказав. І з того дня я тут. А він – там…

– Невже батько говорив про того самого священика, що й мати? Тоді, чи варто взагалі усе це затівати? – подумав тоді Юрій, і тут почувся зловісний шерхіт автомобільних шин… І злякано відскочивши на узбіччя, побачив просто перед собою – «майбах»! Такий несподіваний і недоречний у цій лісовій глушині, як космічний корабель чи підводний човен…



Це було, здається, вчора. Так, вчора. А Юркові здається, що вічність тому – стільки він пережив! Але й сьогодні, постарілий на цілу вічність, він не знає, що йому робити? Як бути далі?

– Чи варто було усе це затівати?.. І взагалі, що варто... що не варто? Та й чи варто взагалі жити, так як ми живемо? – з мукою запитав Юрко, але отець Георгій цього разу не знав, що відповісти. Тільки по довгім мовчанні, перегорнувши густо списані чорним по білому, а часом і чорним по чорному сторінки власного життя, зрозумів, що прийшла пора для сповіді. Перед людьми.

ПРОРОЦТВО ВОЛХВА

– Як щоразу на сповіді перед Богом, кажу: я давно чекав суду людського, і тепер щасливий, що він, нарешті, прийшов... поки що у вашій особі, Юрію. Повірте, я не брешу, я справді багато чого не пам’ятаю і не розумію у своєму житті. Наприклад, не пригадую, як опинився тут і чому саме – ТУТ. Бачу, що над цією загадкою мені ще треба буде довго мучитись… А може, таємниця відкриється раптово, від якогось поштовху, події, слова, одного слова? Як з вашим батьком…

Отцю Георгію раптом перехопило подих. В горлі запекло, ніби ковтнув гарячого, важкого від радіонуклідів чорнобильського повітря. Помовчав, далі заговорив через силу:

– Це було за тиждень до початку експерименту. Пригадую, що до мене підійшов Дятлов, звично грубувато пожартував:

– Чего это ты, товарищ член парткома, с кликушами водишся, как твой друг Ходысь?
Как это: с какими?! А вот ребята с охраны говорят, что уже третий день на КаПеПе какой-то поп к тебе рвется... Говорят, угрожает богом, всеми святыми, даже самосожжением. Вот дурак! Иди, спроси, чего он хочет, этот сумасшедший? Хотя и так ясно: пациент «Глевахи»... Но надо успокоить, пока приедет милиция...



Авжеж, слова Дятлова отець Георгій запам’ятав добре. Ще б пак! Це й чоловічок дивним чином знав усе, що відбувалося на станції, і, схоже, знав про кожного навіть те, про що той сам не здогадувався. На жаль, в голомозій гостроносій головешці Дятлова, забитій «ценными сведениями» про чуже життя, не вистачало місця для елементарної інформації про те, що відбувається за «щитовою», у тих самих атомних реакторах… Одно слово: «дятел», тобто – стукач, як зневажливо, підморгуючи один одному та гидливо кривлячись, кидали в його бік колеги. Звичайно, пошепки, оскільки майже кожен встиг відчути результати «бдительности» Дятла на власній шкурі.

Заступник головного енергетика ЧАЕС, він же кандидат фізико-математичних наук, член парткому, а по-простому – Жора Бунчужний теж не залишився непоміченим пильним «Дятлом». Тож тепер, слухаючи поради невтомного «інформатора», як вгамувати якогось божевільного, був упевнений, що той обов’язково проведе його потайки до КПП, послухає і «доложит куда надо». А могло бути, що Дятлова хлопці з управління безпеки спеціально прислали, аби перевірити Бунчужного «на вшивость». Але вияснювати, що й до чого, Бунчужний не став, натомість вирішив якомога швидше «снять напряжение» з тим попом-камікадзе, що невідомо чого кидався грудьми на атомну амбразуру. Вислухати, поговорити і відправити з Богом подалі від біди.

Того камікадзе (бо інакше людину, яка насмілилася втручатися у таємні справи самої держави, і не назвеш) Бунчужний «вирахував» одразу ж, переступивши через поріг КПП. По-перше, по «сільській» екіпіровці, по-друге, як би точніше сказати, по... одухотвореному, осяяному світлом благородної місії блідому, зарослому русявою борідкою, ще не старому виду.

«Ну от і він, ще один спаситель людства! – подумав не зло Бунчужний, придивляючись до бородатого, чи, бува, не колишній однокашник, якийсь невдаха – сільський вчитель фізики, приплутався вчити його, успішного Жору Бунчужного, уму-розуму? Напозір вони були приблизно одного віку з цим дивним... візитером... Але, здається, не знайомі…

Візитер теж зразу вирахував Бунчужного. Рішуче підійшов і без «добридня» та преамбул сказав:

– Дякую, що наважились. У нас дуже мало часу на розмову. Буквально кілька хвилин. Тож прошу мене уважно вислухати. Мене прислали сюди знайти вас і сказати, що той експеримент, який ви запланували, не треба проводити. Реактор може не витримати… Може статися непоправне.

Бунчужний отетерів. Перше, що подумав: «Божевільний!». Друге: «Ні! Агент ЦРУ!». Третє: «Провокатор! Сучий провокатор! Його точно підіслали!.. Але – навіщо?! Невже Дятел підстроїв?! Але ж я – ні з ким ні про що і ніколи! Що робити? Що казати? Чорт забери!.. Що робити?!»

Мимоволі озирнувся: здалося, за «пропускною» майнула по-пташиному переломлена в попереку фігура Дятлова.

– Не бійтеся, я не божевільний, не шпіон і не провокатор! Я просто – посланець, посланий попередити вас... – притишив голос чоловік, певно, відчувши сум’яття душевні Бунчужного.

– А! Посланець! – відітхнув з полегкістю Бунчужний. – І від кого? Від тих? – очима показав на небо, маючи на увазі інопланетян.

– Так! – не зрозумів чи не хотів розуміти іронії «посланець». – Мене послала Мати! Сказала: «Його звати Георгій Бунчужний! Іди, знайди і передай: «Гординя незрілого розуму – погибель для світу. Треба спинити зухвальство. Інакше – вогонь вирветься з пекельного черева – на ШОСТИЙ день і позначений буде числом ЧОТИРИ».

– Н-да... дела... Тяжелый случай... – зітхнув, Бунчужний, маючи на увазі, звичайно, «посланця» та метикуючи, як би то швидше позбутися його, з виду наче нормального, та й взагалі, симпатичного чоловіка, але, на жаль, шизофренія не питає... – Гаразд, щось будемо робити... Дякую за... попередження. І до побачення. Побіг передавати послання ще вищому начальству.

– Не блазнюйте! – раптом гнівно блиснув очима посланець і, майже впритул наблизившись до Бунчужного, міцно, як лещатами, стиснув рукою його лікоть. – Зробіть, як вас просять, щоб потім не каялись! Не доливайте останньої краплі у чашу терпіння Творця! Не примножуйте Його розчарування родом людським, не прискорюйте кінця світу і цієї, третьої уже, цивілізації, власним безумством, гординею і недосконалістю!

– Відпустіть руку! – теж пошепки наказав Бунчужний. – А то покличу охорону.

– Вибачте... і не бійтеся, я прийшов з миром... – знітився чоловік так щиро, що Бунчужному стало навіть шкода цього, хоч і не зовсім сповна розуму, але, з усього видно, чесного бідаку. Водночас, розбирала цікавість: хто ж він насправді, цей чоловік, цілком нормальний з виду? Тож вирішив, оскільки його й так його «засікли», все ж таки поговорити з цим посланцем Божим, тим більше, що він знав про експеримент.

І тут Бунчужного, як струмом прошило: чорт забирай! А й справді, звідки цей сільський дядько знає про майбутній експеримент?! Про «утечку информации», звичайно, не могла бути й мови. А якщо його підіслали, то, принаймні, треба вияснити – хто?

– Між іншим, звідки ви знаєте про якийсь нібито... як ви сказали, експеримент?