Галина Тарасюк - Цінь-Хуань-Ґонь, або Великий перманент (сторінка 2)

         Замість того, щоб кризою перейматися, навпаки: в супермаркет ідеш – тайстру грошей несеш, шелестиш ними, величаєшся, кругом дивляться, думають – олігарх іде, вітаються, де “linkoln”, питають, тривожаться, щоб не вкрали чужі бомжі чи діти-сироти рідні. А ти рублені центики перед касою з мішка вивалиш, а в мішок – бриньк!  бляшанку кільки делікательної, щоб ніхто не бачив,  а до неї бух! хліба буханець, а на десерт – сирок глазурований, і жоден дефолт, а тим паче бібліотека, що від старості завалилася, приваливши ще старіші фоліанти та всю класику, прости Господи, не завадить! Навпаки, утішаєш читачів запечалених, мовляв, не лиш греки, але й ми тепер маємо Трою свою, он уже пан Варцаба і розкопки веде на руїнах... А рукописи та книжки ще напишуться! Аби лишень поети й літописці були! Однак – чого доброго, але цього добра не бракує нам! А що родить само, мов коноплі оті, непосіяне, на те ради нема. Та й Каправка без них оспіває нас, а Варцаба запише на скрижалях історії кожне прізвище!.. А не вродить своїх, чужих випишемо. У них, в тій Європі з Америкою, тих Бопланів з Коелями, як у нас бур’янів

              Отаке, з одного боку дивлячись, відродження скрізь і поспіль, торжество демократії, єдність та соборність, однодумці  одні  і жодного сепаратиста чи розкольника... Аж до небокраю, а за небокраєм... Божечку! усе навпаки: одні сепаратисти та затовчене на цвіту  відродження... Одні лиш олігархи процвітають.

              Але то тільки спершу та здалеку, по телевізору, так здається, а прислухаєшся та пильніше в корінь зла подивишся, так нема гірше нікому, як тим олігархам та їхній владі: все скаржаться та все  скаржаться – на порожній бюджет, на пусті банки, на злидні, на лякливих інвесторів, на вредних москалів (газ прикрутили – газ відкрутили! А ми просо сіяли – а ми просо витопчим!) та на Європу, яка їх разом з нами, тобто з людським фактором, і на поріг не пускає... Одверто, правда натякаючи, що  може й знадобилися б їй рахмани наші, але без нас усіх і нашого вічного рейваху. Отака біда за тим небокраєм, в тому  Києві! Тому й виходить, що лиш у Корчмі Козацькій поголовне відродження, від якого мимоволі вигукнеш зболено та гучно по-козацьки посеред радості всетитульної, забажавши у похід опівночі:        

        – Допоки, нам, незалежним країнцям, стояти, розкарячившись, одною ногою у Європі, а другою – в Азії, коли ми в самому центрі, як та легендарна  Ойкумена? І де та, врешті решт, як на те пішло, інтеграція?!           

                  От що болить, гірше, ніж інфляцію і недорід, до яких вже привичні, та викликає  час від часу  ностальгію  за світлим минулим, яка не кличе вперед, за небокрай, а  лиш – у корчму, що поряд. А зві-і-ідти  вже – на новий виток Революції!                                            

                  –Ху! – передихнув пан Каправка і пожалів, що нема під рукою комп’ютера, який пише навіть у темряві (що то – цивілізація!), щоб увічнити власний spich, щойно в серці народжений, із яким не стидно ні в раду Європи, ні в курултай Азії, ні до бушменів Африки, якщо вони ще є. Але, як завжди на рідних теренах, на щось добре того комп’ютера  катма! По всій планеті, навіть в Ботсвані, давно є, а тут – не допросишся! На піари всякі та Інтернет-видання, як от “Truth violet”, тобто “Правда фіолетова” – є, а на поезію – нема! Мусиш, як той Сковорода, в душі та при місяці оспівувати відродження, яке вже воно не є, хоч опозиція й каже, що зовсім нема, а мудрі спічі, відозви і пропозиції, як далі жити,  най пропадають?!. І скільки їх вже пропало, не дійшовши куди треба, тобто за небокрай, до чергових народних обранців! А ми питаємо, чого порядку в Країні нема і одна криза тотальна, чи то пак нескінченне відродження?

             І від цього риторичного питання, здалось йому, наразі навіть солов’ї замовкли і дурні зайці задумались головою у своїх бур’янах, мов китайські Конфуції, бо притихли, але скоро все знову ожило від радості і любові – затьохкало, запищало, застукотіло лапками.

              – Життя буяє, хоч ти йому що роби! – подумав пан Каправка, впавши важкою від дум головою у руки та засинаючи глибоким фіолетовим сном.

               

                                                 НА ЧАТАХ ІСТОРІЇ

                                           

                А в цей самий час ще одна безсонна душа думала про долю рідної Країни, але не лиш у форматі  ворохобної сучасності, а 2

в контексті масштабному вселенської історії.

                 Сидячи у своїй хаті на другому кінці адмінодиниці “Козацька Корчма”, тутешній краєзнавець, незалежний історик і вільний літописець пан Варцаба писав  свої знамениті в майбутньому “Опівнічні дискурси козацької історії”, відомі в народі під назвою “Варцабові нічнички”. Взявши епіграфом  всім відомий і зацитований вислів мало кому вже відомого  класика про те, що “Українську історію не можна читати без брому”, пан Варцаба дописав від себе: “ ... а писати, то тілько вночі, при місяці, запиваючи бражкою з маковиння або квасом з лопуцьків”. І підписав: “Самосійний геній, почесний академік літописних наук, професор і основоположник козацько-корчмарської історичної школи – Х. Варцаба.”  Написав, не відаючи, що цей крилатий, глибоко титульний вислів незабаром цитуватимуть політичні сили усіх кольорів, побиваючи тим сам не лиш один одного, а й китайців з їхніми конфуціями, котрі бозна звідки набігли і шаруділи разом із зайцями по неозорих наших бур’янах. А безсонні констатації і щемливі роздуми пана Варцаби ввійдуть в основу короткого курсу  “Рідної історії” для лікнепів ( коледжів з  ліквідації непомнящих).

                Отож,  не відаючи про грядущу славу, пан Х. Варцаба перечитува при ніжно ліловому місяці попередні “безсонники”, щоб увійти у творчий ритм.

               23 лютого. Зима. День захисника Вітчизни. Із самого досвітку коло корчми рвуться петарди. Тричі стрелили з музейної гармати, тої, що Мркчтян купив, каже, на seyli, хоч бреше, бо, другі кажуть, насправді купив увесь крайовий музей в обласнім центрі, і робить там козацьку корчму. Козацтво не противиться, бо най вже ліпше рідна корчма, аніж який москальський трактір, чи китайський ресторан, чи та ж піццерія, де й духом козацьким не пахне. Але мус письмо переривати, бо мус бачити на власні очі усі події, що сночі так стрімко розвиваються” 

               24 лютого. Зима. Сніги в коліно, морози, аж тріщать, але козацтво не спинити й не такими стихіями. Свято захисника вітчизни почалося, як я вже перше написав, з яси, тобто стрільбищ. Далі, одягнувши однострої, маршували селом та довкіл горбів. Від брязкоту орденів та медалей стояв такий передзвін, що не чути було церковних дзвонів, якими панотець Миколай скликав до церкви. Але до церкви не пішли, а в засніжені поля. Та вглиб не заходили, бо Парасичин Ільо, видершись на осокір, той що за селом, оглянув білосніжні обруси рідних рахманів, і не побачивши на них жодного китайця, сказав, що, певно, їх взагалі нема в природі, або пішли через Карпати у Європу, бо інакше на снігу  добай сліди були б їхні, а то лиш заячі. З тим і вернулись до крочми, де пан отаман Каправка мав доповідь про політичну ситуацію. А пан сільський голова, або ж перфект Покукальський зачитав відозву з нагоди грядущих виборів. До півночі – співали, били з петард і пускали феєрверки.сьогодні у селі тихо. Козацтво відсипається після походу.”

            “8 березня. Зима. Село замело, хоч  весна. Мороз, як у Сибіру. Але в корчмі, дякуючи депутату Мркчтняну, тепло. На вікнах розцвіли калачики. Дивлячись на них, Зеник згадав, що колись  цей день був жіночим святом. Усі фист задумались, як це серед поспільного відродження могли забути таку фист файну традицію. Мимоволі згадали про жінок. Пан Черчілль все допитувався, хто це. “Марусякова теща”, – сказав, щоб відчепитись, Митро, тим самим спровокувавши пана Черчілля на пропозицію взяти калачик  і піти вітати Марусякову тещу. З боку бойових побратимів Мару сяка почався відчайдушний спротив. Врешті порішили скликати екстрену козацьку раду і відмінити свято 8 березня, як таке, що заважає ідеї козацького відродження. Розійшлись на світанку. Тому й роблю цей запис о 6 год. 9 березня. І лягаю спати”.

           9 березня. Яке – лягаю! Таже сьогодні... А Боже! Як же то патріотичне козацтво за тими розправами з бабами могло забути, що нині народився наш Пророк! А таки забуло, бо – тихо! Ні гармат, ні феєрверків! І дзвони не дзвонять. Треба бігти – будити, а то “просплять собі, небоги, до суду Божого страшного...”                               

          10 березня. Файно відсвяткували Пророка! Там, де висів портрет Мркчтяна, почепили портрет Тараса Григоровича, і наказали прислузі не здіймати, бо розвалимо корчму, або – революція.  Тепер наш духовний центр носитиме ім’я Кобзаря. Зачувши таке, прийшов панотець Миколай з Кобзарем. Освятив заодно і корчму, і козацтво. Пан Варцаба читав “Гайдамаків”. Усі плакали. Далі – співали “Заповіт”, “Реве та стогне”, “Думи мої, думи мої”. Панотець заспівував, старші  – підспівували, а молодші – підмугикували, бо вже мало хто що  знав. Та попри то – було файно. Розійшлися за північ”.

          1 квітня, а зима все одно. Звідкись подзвонили пану Каправці, що вибори стартували. Треба готувати ряди. Про сівбу – ні слова. Пан отаман відповів, що вже готові.

           14 квітня. По тому, що Марусякова теща зі старою Варґулихою з-під лісу стояли під церквою з кошиками, які кропив панотець Миколай, військо у корчмі зрозуміло, що прийшов Великдень. Дехто хотів уже кликати тещу Марусякову з кошиком, з якого аж до корчми пахло свяченими ковбасами та бужениною, щоб розговітися, але згадали, що вже й без того “розговілися”, тож запросили панотця Миколая, щоб хоч благословив, чи що, бо вже й Великдень, а зима не відпускає.

           “Та тобі не однаково, що там – зима чи літо, аби війни не було та вибори скорше? – дивувалися інші, і мали рацію, бо й справді всім фист як хотілося вже якогось руху. Тому не перечили, аби  панотця покликати. Благочинний довго вагався, але таки прийшов. Правив літургію, відпускав козацтву гріхи, пригощав писанками Марусякової тещі.

            “Переходьте, панотче, до нас на Січ, а то нам жаль  дивитися, як ви самотою Богу молитесь, або з тою Марусяковою тещею бесіди благочестиві ведете, наче з чимось порєдним . І як ви лиш не боїтесь без  ґвера те счадіє  пекла у храм Божий впускати... – хапався за голову Парасчин Ільо, правдиво жаліючи панотця. На що панотець Миколай відказував, що все у волі Божій, і  в кожного свій хрест, а в нього – стерегти паству, отару Божу, та на путь істинний направляти

        – Ага, – казав Ільо безнадійно, – таке направиш... Вівця вона скрізь вівця...

         9 травня. Знайшов у календарі столітньої давності запис: 9 травня – день Перемоги. Сповістив козацтву. “ Якщо над турками, – сказав пан Каправка, – то будемо. А німців чіпати не треба, бо вони головують    цього року у Раді Європи чи ще в якійсь біді, про що вам ліпше знати, пане Варцабо, бо ви, як це його... авжеж: літописець! Але козацтву стало шкода пропускати таке свято, над ким би та перемога не була,  тож емігрант з Молдови Аурел Паприкашу  викотив з комори та терасу  музейну гармату, наладував її в бік Придністров’я і палив, як по турках. Опівдні був парад. Маршували селом, аж на околицю. Далі не йшли, бо спинили бур’яни, що враз, зачувши весну, поперли з-під пожухлих снігів, як татарва.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_cin_huan_gon_abo_velykyj_permanent.docx)Galina_tarasyuk_cin_huan_gon_abo_velykyj_permanent.docx
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_cin_huan_gon_abo_velykyj_permanent.fb2)Galina_tarasyuk_cin_huan_gon_abo_velykyj_permanent.fb2