Галина Тарасюк - Цінь-Хуань-Ґонь, або Великий перманент (сторінка 12)

          Тільки вмощуючись до спання на чуже ліжко у чужій хаті, панотець згадав, що нині – Купальська ніч. Відьомська ніч. Спокуслива ніч... І вже не знав, чи це йому наснилося, чи то він справді разом з сільськими чоловіками підглядав крізь кущі за світовими феміністками, чи то його, спаси і помилуй, Господи, біс спокушав. Тому тричі перечитав подумки усі молитви, які знав, а за Україну і нарід її понівечений  – аж тричі по тричі. Але то не дуже помогло народові, бо навіть у тривожному сні він ввижався панотцеві голим і на чолі з отим невідомим зойкалом з-під куща в орденах і медалях, в якому панотець з жахом впізнавав пана отамана Каправку.

                      МАТЧ 

           Як то важливо вчасно почати заново життя, доки не перебились, і не зважаючи на перманентну революцію, думав пан Каправка, дивлячись на інші два горби, на котрих – сільрада Покукальського і церква двох Миколаїв.

       Видно віщі сни в ніч на Івана Купала, по церковному – Івана Предтечі, бачив не один пан отаман, а й інші два поводирі нації в окремо взятім селі Козацька Корчма.

         Удосвіта вони разом прийшли на службу: панотець – до церкви, Покукальський – до сільради. Разом привіталися і ключі встромили у двері. Далі панотець ударив у дзвони, сповіщаючи про Різдво Івана Хрестителя, а сільський голова став чекати розбуджених дзвоном до матчу на честь Івана Купала своїх футболістів.

Першим прийшов під сільраду другий чоловік у селі (Калатайло не рахується) пан отаман Каправка, хоч, може й перший, якщо числити Козацьку Корчму не лиш як село, а радше – козацьку сотню. Благо, не далеко йому було добиратися – лиш з горба на горб. Тим більше, що цієї ночі пан Отаман теж не склепили повік – про долю козацтва думали. Не легка то була ніч. Боки муляли мішки з горохом, голову – думки з усілякими планами на майбутнє. Вимучене безсонням через проблеми та дилему “що одягати?!” його лице під синім великуватим кашкетом з кокардою і малиновою “околицею” було схоже на суху маківку, лиш з вусами. (Історія вусів пана отамана достойна всебічного висвітлення і буде оприлюднена згодом, як заляже у Козацькій Корчмі по всіх подіях і тривогах штиль і благодать.) Штибний отаманський стрій гарно відтіняла жовтогаряча теніска під сподом і зовсім не псували зелені парусинові кеди ще радянських часів, що визирали з-під холош замість звичних ботинків. З усіх відзнак пан отаман залишив тільки міцно пригвинчену до лацкану Срібну Зірку козацької доблесті, решту ж завбачливо зняв лише з однієї причини: щоб не брязкотіли, коли йому, не дай Боже, доведеться власною персоною доукомплектовувати котрусь із команд через мало численність бажаючих або ще здатних ганяти ту каглу. Доста йому того, що кожен його прохід селом при повнім параді супроводжувався радісним дзвякотом сільських псів, а деякі, відв’язані, ще й слідом бігли.

Із восьмої під сільраду потяглись і решта населення. Хто (з молодших) бадьоро, прибраний з нагоди матчу, як і належиться футболістам, у квітчасті нові сімейні труси. Дехто (із старших ) – в чім попало і в брилях, як годиться публіці.        Сполохані масовою мобілізацією батьків на спорт, поз’їжджалися на роверах і скутерах діти-сироти, і поставали в підніжжі владного горба, демонструючи один одному придбану за мамині гроші техніку – в кого “крутіша”. Але батьки, що гордо поглядали на ту механізовану колону нащадків, відзначили, що жоден з них ровером не впав зі своїм ровером лицем у болото, як-то кажуть, хіба що Юра Марусяк зі своїм малим, і то лиш через свою тещу, що оббирала його до центу, бозна де діваючи зароблені дочкою в Італії доляри, гірше того шуцмана на митниці. Отож, дивлячись на Марусякові  малі діти, тож футболісти лиш головами хитали на ту ненаситну людську захланність, що накопичилась  в єдиній на все село тещі, а якби їх кілька було? Страшно подумати, щоб тоді із селом си стало, коли з одною – одна публіка!

           От і зараз: стоять зграйкою  дрібні Марусякові діти, як круглі сироти, без ровера, а в громади лице луписи від встиду, бо то таки, що не кажіть, важко змиритися з тотою ганьбою! Та й Марусечка гейби мертва, чи геть не здала, чи в черниці пішла до Ватикану? Та най би вже якого Карлуччо... Та жде їх там, як в нас реп’яхів на полях – до не мож бути, щоб до спідниці не вчепився бодай один, бий його грім у там’я, та не купив Марусяковим дітям бодай поганенький ровер? Один на всіх десять, чи скільки їх там? Але – що говорити?!

       Отак, дивлячись на Марусякови дітей, і не знаходячи його самого, в народі починалося тихе ремство. Бо й справді: де Марусяк?

      – Де тато? – першим строго спитав Марусякову піхоту пан отаман Каправка, недорахувавшись козацької сотні.

     – Корову доїт... нє, курей віпускає... Нє-є! Ти шо – зупу варит! – зчинили рейвах, заплутавшись в інформації, неповнолітні діти Карп’юкові..

      – О! А я що казав: лиш найвища пора альбо яке діло святе у житті громади – так вони курей віпускают! – обурився сільський голова пан Покукальський. – І це так у масштабах країни. Лиш шо – так нє! І ви хочете порєдку? Та вам сама Америка з її порядками...тьху, Русія із Чечньою не поможе, не те шо президент чи адмінголова! Та де! Нам ше треба, а треба!..

    

                                     ВІЧЕ

     Революційні настрої збурились до того, що мимоволі зробилося віче.

      – Те, що треба, то так! Хіба в тім хто сумнів має? Але, ви пане голово, говорите це так, наче то ваша партія вже програла на виборах, – де не взявся з баночкою на дьоготь пан Мірча – штатний корчмарський полеміст.

   – А то як?

       –  А то так, що критикуєте самі не знаєте кого, але всі знают, куди хилите.

     – І куди я хилю? Коли ви такий мудрий?

      – А в бік режиму, тобто в пролежаному напрямку від народу.

      – То ви, прошу пана, комусь напрямки визначаєте, а самі злигалися з  комуняками? Нібито ніхто не видит, як ви фану червону на грудях протаєте, а мене попрікаєте! І шо ви за хамелеон такий, що я вже втомився за вами стежити, як ви борзо перефарбовуєтесь та фани мінєєте! Та лиш вчора ви ще жовто-синьою краватою вигрівали шию, нині вже зовсім в инчім боці і на протилежній позиції. А до чесних людей сікаєтесь!

         Отак пан Мірча нарвався на дилему: чи зізнаватись у своїй неймовірній м’якотілості та показувати ту нещасну червону краватку, що Катріна замість себе передала Карлучихою Ільовою, чи так і зостатись у пам’яті народній останнім у селі комуністом , що ховає невідомо від кого і нащо знамено червоне на грудях? Бо невідомо, що ганебніше, і порадитись катма з ким. То ж ліпше зараз перемовчати, а потому зізнатись у всьому пану Варцабі, аби записав у своєму літописі всю історичну правду про ситуацію і не вводив в оману нащадків, нібито на початках двадцять першого століття у Козацькій Корчмі ще було комуністичне запілля, чи підпільний обком діяв. Най Бог милує! Бо то справді буде ганьба!

         – Я лиш хотів сказати, пане шановний голово, що не всі такі, що наперед себе дітий пускаю, а відтак самі курий віпускают! А щодо звинувачення вашого про фану, то , перепрошую, то швидра, бо маю катар...

“Знаю я ваші видри! – хотів був посадити в калошу опонента голова, але його перебив пан отаман, гордо оглядаючи соколиним поглядом хаотичний стрій своєї сотні:

        – Та годі вам гиркатись! Чи то козацька справа перебаранчатись? Он дивітьси, скілько козаків на добре діло здвигнулося! То кажіть, пане сільський голово, все що маєте!

       –Я, високо поважна громадо, і ви, достойний пане отамане, лиш те маю на язиці, що у вас в голові. А саме, що годі вже нам зупу варити – час вже й щось робити!

   – Але ж пане голово, – не сміло озвався травмований вчорашньою нежданою візитою власної жінки та ще з такими наслідками, хай Бог минує, Ільо, – таже й дітям варт зупи зварити...

  – Най самі варят! Най вчаться! Що з того, що ти варив? Де вони?! Ото ж бо! Я в їх роки сам кулешу варив лісовим хлопцям.

     – Але ж пане голово, перепрошую, ваші старі прийшли з Польщі до нас, ви казали перед виборами, коли вам самим ще мама жували. А тепер про УПА згадуєте. То коли була правда? – висунувся з громади, як завжди не вчасно місцевий краєзнавець, історик і літописець пан Варцаба, що десь пропадав зо два тижні.

  – Я ж кажу, нам ше лиш завуальованих поляків не вистачало до решти москалів... – зажурився пан Мірча.

         – І тоді і тепер! – не сум’яшився зовсім нічтоже хитрий лис Покукальський. – Бо коли я й не був тоді в лісі фізично через свої малі роки, то це не значить, що не був з героями духовно. Ви ж мене знаєте, а я з тих пір не змінився, навпаки, ще більше духом окріп і в переконаннях, що, якби нас москаль не загнічував, а наше буде зверху! Але, вібачєйте, пане Варцабо, нащо то вам так пильно порпатись у моїй резолюції?

    – Хочете сказати – резюме? – уточнив педантичний, як всі історики, пан Варцаба, – А нащо? То самі знаєте, що не від підлости і не з цікавости, а лиш заради історичної правди.

       – Коли так, то прошу прийти до мене якось в неділю для серйозної бесіди, а то я бачу, що ви у тій своїй історії понаписуєте. А тепер слово має пан отаман Каправка. Може, ви, пане Каправко, який план маєте чи пропозицію, як нам далі жити?

          – Думаю, що варт почати з футболу, – урочисто ступив наперед пан Каправка. – Тож вперед, на чесну прю!

         – І де того Марусєка дідько носить, що вже котрий день ні слуху ні духу? – застогнав Ільо. – Ні з ким душу одвести – одні політики! А як хочете пани начальники ще когось, крім себе чути, то ось що я вам скажу: не на ту прю ви прете! В ліси треба йти! В гори!

     

КОЗАЦЬКА РАДА

          Невдоволення  низів верхами наростало і ширилось.

     Мимоволі віче перейшло у козацьку раду, не били тільки в барабани.

     – Ми розділяємо, Ілю, твоє горе, але не варт впадати в крайній радикалізм, – заспішив опритомнити Іля з погляду історії пан Варцаба, певно уявляючи себе на Переяславській Раді – не менше.

     – Ото ж бо! нне пилу-йтися так, пане отамане! Мус бути все врочисто і з Божого благословення! Бо що я маю писати у своїй історії? Що – трах-бах, знялися й побігли? А де пан отець? Кличте панотця, бо ми не лиш сотня чи громада, а й паства Божа, миряни сього храму, що на горі. Та нехай буде все по- людськи, аби я встиду не мав перед нащадків!

     Отак вперся пан Варцаба, а оскільки всі знали, що його нічим не перепреш, то стали кликати панотця більше з поваги до історії, бо не зовсім чітко уявляли собі, як це вони в трусах урочисту літургію мають відстояти..

     Кликали панотця хором, а потім всі дивилися, як він спішить, аж дим іде, із храмового свого горба та на горб влади, підхопивши по-жіночому поли рясної ряси. І мимоволі кожен згадував своє. До Іля йшла з городу, повитого ранковим туманом, ще лиш його і більше нічия жінка і несла в полені огірочки до сніданку. А з-під задертого халатика полискували золотом круглі коліна, ще не замацані масними лапами того гидкого товстого карлика Карлуччо...

     А бідному панові Мірчі блимали молочною білизною повні литки його Катрінки, а груди пекла червона краватка, захована під сорочкою у смужечку, якою так зганьбив його пан Покукальський, прийнявши за комуняцьку фану.

     Аристократу ж козацького духу і старому парубку пану отаману Каправці ввижався, аж в очах туманіло, цілий фольклорний гурт “Козачка” на сцені Народного Дому, який вабив козаків не лиш співом солодким, а й загадкою ще солодшою: які в кого ноги ховаються за горбочками та спідницями... Ото було, як яка дефіляда урочиста, то повсідаються сотники, хорунжі, полковники та отамани на першім ряду та починають диспути на фляшку “Вігора” чи “Полонинської”, настояній на траві-підоймі ( росте таке зілля в горах, але на нього важко натрапити, бо фист дуже цапи пасуть, того в них і роги вгору стирчать, а не в долину, як у волів), та вгадування, та пана Каправку спокушати. Але в пана отамана головне – дух моральний тримати у війську, бо інакше, коли, не дай Боже, який Афгані, не збереш...

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_cin_huan_gon_abo_velykyj_permanent.docx)Galina_tarasyuk_cin_huan_gon_abo_velykyj_permanent.docx
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_cin_huan_gon_abo_velykyj_permanent.fb2)Galina_tarasyuk_cin_huan_gon_abo_velykyj_permanent.fb2