Галина Тарасюк - Цінь-Хуань-Ґонь, або Великий перманент (сторінка 16)

   – Ці чоловіки, – говорила журналістка у мікрофон на цілий світ, – покинули заради перемоги демократії і справедливості десь далеко в горах і степах свої сім’ї, жінок, дітей, і отаборилися у невеличкій корчмі край інтенсивної магістралі. Тут вони сплять, їдять, борються і кажуть дружно: – Но пасаран, бля! А-а-а..., пардон, блю, а-а-а, що в перекладі означає щось приблизно: – Голубі, тобто фіолетові, не пройдуть! Бузкових не здолати!” Тобто – прогресивних демократів, національно-радикальні відгалуження яких  називають себе також волошковими, фіалковими, ліловими, залежно від...а-а-а перепрошюю... ні від чого не а-а-а... залежно. Просто, їм так  хочеться!  І їх, справді, важко здолати, адже, що цікаво, таких суто чоловічих поселень зараз в Країні справді багато. Чоловіки об’єднуються в групи, так звані сотні, паланки, полками, коші, а себе називають козаками, або ще титульними країнцями.   Цей унікальний феномен нагадує феміністичний рух в кінці позаминулого і на початку минулого століття, лиш мускулінистичний, а тому його ще вважають відродженням традицій Запорізької Січі, яка, як свідчить їхня історія, складалася теж з одних чоловіків, які боролися за демократію, свободу слова і вибору президента, якого ви називали... а-а-а... Гетьман, як і ці, яких ви ..а-а... бачите перед собою. Цих нащадків давнього, а-а-а... майже вимерлого народу, колись мужнього і а-а-а... великого, саме так – великого народу зосталася зовсім мало. Але ми віримо, вони не порушать свою чоловічу, тобто козацьку клятву, і достеменно переможуть заради дітей, своїх малих, навіть часом дуже малих дітей, що час від часу, як ви бачите, забігають у  корчму, тобто в Інтернет-кафе, де тепер  знаходиться... а-а-а... і виборчий штаб,   з криками: “Тату, їсти!”. Ось ви їх бачите, цих нещасних дітей, ради щастя яких повстали їхні батьки!                 

          Помилувавшись немитими  личками веселих дітей, камера переповзла на здерев’янілі суворі обличчями повстанців на фоні заквітчаної букетиками садових фіалок і ще нерозквітлого бузку, корчми, зупиняючись на кожному, але найдетальніше – на орденах і медалях поважного пана, певно, головного повстанця, під якими титри написали: Otaman Kapravka.

     – Як ви помітили, серед цих мужніх чоловіків є герої минулих перемог Великої Перманентної Революції, яка продовжується уже понад дві сотні літ, але вони готові знову вмерти, тільки б жила у їхній країні демократія, свобода і справедливість, – раділа далі тележурналістка. – Але, як завжди буває під час кожної революції (інакше б їх просто не було), населення цього поселення, як і все суспільство вільної Країни, розділене навпіл. Он на сусідньому підвищенні, горі, як тут кажуть, ви бачите ветхий будиночок, над яким майорить фіолетове знам’я, тоді, як над корчмою – бузково-фіалково-волошкова фана! На тім горбі – управа адмінодиниці, як вони зараз називають свої дуже змалілі і майже безлюдні села, тобто  владна структура, в якій засіли прихильники старої влади, так званий адмінресурс. Вождь місцевих фіолетових, ви бачите його на подвір’ї (Pokukalski – написали титри) відмовився з нами спілкуватися, сказавши, що йому (цитата) “пофіґ і  фіолетово, що ми... а-а-а-а ... американські... а-а-а імперіалісти, але щоб ми уже  нафіґ  з пляжу, бо будемо... а-а-а сині”. Щоб уникнути можливих  конфліктів , а також терактів з боку “пофіґістів”, як тут називають прихильників претендента від фіолетової влади, ми знову повертаємось до наших повстанців і...а-а-а-а...

            – А ви хто будете? Бо я – пан Варцаба, незалежний літописець Перманентної національно-визвольної революції? – кокетливо вліз у американську камеру поважний пан в окулярах  і плямистій бузковій футболці.

            – А-а-а? – зраділа журналістка. – Індепендент? О, ми теж (кивнула наперед себе, певно, на оператора) індепендент: незалежна телекомпанія “Фрідом”. Свобода! – і перевела камеру на молодших:

            – У цього молодого... а-а-а... козака... п’ятеро дітей і він... а-а-а... батько-одиначка... а-а-а... одинак, як тут кажуть, а-а-а... Що ви скажете мільйонам  ваших сим патиків і прихильників у різних ... а-а-а... точках світу?

           

             – А нас точно покажуть на цілий світ? – недовірливо запитав журналістку молодий повстанець (Ylo Paraschin – написали титри). – Коли так, то чи можна передати сервус моїй жінці?

     – О, так! – зраділа журналістка. – Звичайно! Окей! Кажіть!

       –   Лиш... чуєте, не перекладайте, – застеріг молодий повстанець Ільо Парасчин.

         – О, так! Обіцяю: без синхрону! – запевнила радісно журналістка. – Розумію: це має бути секретне послання, зашифрований код?..

– Такий шифр, що най єго шлєк трафит – і хрону не тра! – підтвердив повстанець, таємничо прискалився  і  сказав з таємничим підтекстом у камеру:

        – Мой, Півонько, ти чуєш? Віртайси, курво,  домів  і другим передай,  бо ти видиш, до чого вже дійшло, але то ще не край, бігме Боже! І коби цим разом однов революційов  ся скінчило! Бо то лиш початок того перманенту, най го шлєк трафит! Ти чуєш?! Я всьо сказав!

                 Повстанці за кадром  грізно загули. Американка заблимала очима:

           – Ви чули... а-а-а-а... як повстанці...а-а-а-а... закликають... а-а-а-а... своїх дружин... а-а-а-а ... приєднатися до революції... а-а-а-а... і, як ви зрозуміли, по інтонації, негайно!

          І спішно завершивши вповідати світові про повсталих козаків із глибинки,  перевела камеру на бузкове буйство демократії на столичній Площі Усіх Свобод  під Монументом Усім  Героям..

 

                                          АПОФЕОЗ

 

     – Ти видів? – спитав  Зеник Митра, лиш журналістка покинула разом  із своїм оператором корчму. –  Одні кости!.. Хоч би грам лою! Ти би таке хтів?!

     – Та де?.. Ну  коби вже на всім світі лиш я та вона... то ще може. А так?.. Та де?! Най би я звікував без тої жінки!

     – Отож! Тепер і ти знаєш, що то – світова політика. Бо тій Америці з Європою і Москвою з Азією не так нас усіх тра, як наших жінок... От вони й купили отих усіх фіолетових олігархів разом з міністрами й депутатами, а нас довели до такої клямки, що вже нас рідні жінки видіти не хтє ! А нас показуют, єк медведів, по тілівізору на цілий світ і ще розкажут невідомо що!

     –  Як то – невідомо! Коли всім відомо, що ніц нічо доброго про пияків з корчми не кажут!  От дочого довели нас олігархи з Покукальським, най би їх палило вздовж і впоперек! – схопився нестримний, як вітер степовий, Зеник, готовий йти бити контру Покукалського. Корчма теж посхоплювалась, загула, похапалась за стільці, хто і кілки верболозові став з огорожі виривати:

     –  От і маємо знов – руїну! Все завалили тут та ще й жінок  виманити... туди!

              – А що я кажу тій крррв, вібачєйте... жоні своїй, Півонці? Хіба не то?! – спитав Ільо Парасчин все  ще розпалений тим спонтанним своїм інтерв’ю на цілий, блль, світ. – А я що кажу?!!

         – Ти правду кажеш, Ілю! Доста! Світами віятись! Пора – додому. Чи ми дурно вістоювали у тих революціях та боролися  на виборах?

– Ти, Ілю, герой! От кому варт героя Країни дати!

– А що робити?.. Мус... – запишався Ільо.

 

                            З РЕВОЛЮЦІЙНИХ ДЕННИКІВ ПАНА ВАРЦАБИ:

     1 березня. Чим завершився третій тур виборів – невідомо. Питали Покукальського. Не признається навіть під тортурами. Відей, не знає.

      Але не розходимось. Дзвонив до Ревцентрвиборчкому. Ніхто не відповідає.

      Учора від’їхали американські журналісти на полуторці, бо бетеерів китайці так і не повернули. Марусякова теща казала, нібито до того знахабніли, що вже орють цілину за Козацької Корчмою. Скоріше б ті результати третього чи там якого вже туру, та  укріпляти кордони, та щось робити!

          8 березня. Хоч  весна, а не співається. Згадували жінок. Дарували букети фіалок Марусяковій тещі, що вже й півроку не навертається до Марусякових дітей, а своїх онуків-сиріт. Сумно. Ільо пише листа сеньйорі Піоні Деяволуччо.

Зеник рветься в бій.

          – Лиш боротись – значить жить! Може щось по революції і зміниться, бо вже той Режим мені – от де! – каже Зеник, черкнувши  долонею себе по шиї. – То може хто ввімкне нарешті телевізор, щоб не втратити, як той казав, орієнтацію на вектор... Де той Аурел?

            Але побитий бандитським режимом телевізор не вмикався. Розлючене козацтво було рвонуло духопелити Покукальського, не зважаючи на ще живий бандитський режим, але вирятував їх від інциденту нащадок основоположника корчми Хаїм  Муха, витягнувши з торби портативний телевізор з антеною.

         – Цивілізація! – ахнуло козацтво, припавши очима до мініатюрного, завбільшки із сірникову коробку, екрана. Але й того було за доста.

 У  зимові сутінки корчми з екрана вихлюпнула бурхлива хвиля  радісного всенародного піднесення. На Майдані усіх Свобод під Монументом Усіх Героїв на трибуні стояли у три ряди члени РЕВЦЕНТР ВИБОРЧКОМУ і Держцентрвиборчкому разом з керівниками опозиційних партій і блоків, щасливими олігархами – переможцями третього туру,( в якому козаки через свою ізольованість від світу, не встигли взяти участь), їх сім’ями і артистами, чекаючи нарешті всенародно обраного президента. Але жовто-синіх, ні бузкових чи там фіолетових знамен і близько не було. Натомість майоріли білі простирадла, вишиті чорними жуками та червоними ящірками.

         Корчма теж напружилась в  чеканні.  Нарешті, вдарили барабани, але сурми не засурмили, бо замість славню:

                   На майдані коло корчми

                   Революція іде... –

над майданом на всю Країну зацьокала, як вода зі стріх, невідома мелодія: ґонь-ґонь, ґонь-ґонь-ґонь-ґонь, ґонь! Цінь-цінь!

             І на трибуну вийшов всенародно обраний... Корчма не повірила власним очам, тому кліпала і трясла головами, але не допомагало: китаєць, чи то пак представник східних цивілізацій із трибуни не щезав. Він стояв, дрібненький, у зеленому френчі, трикутному капелюсі з рисової соломки на тлі білої фани, розшитої драконом і жуками, посміхався, мружив косі очка і казав:

             – Васа  Цінь-Хунь - Ґонь кончілась. Усьо! Я – васа  Цінь-Ґонь-Хао-Хунь, васа  Мао  прі-ці-день-ць! Вас вітай!

Народ на Майдані ревонув: Слава! Мао – так! Вау-вау, цінь-цінь-цінь! ґонь-ґонь-ґонь! Хунь-хунь-хунь! – і замаяв всуціль і поспіль білими, розшитими червоними дракончиками прапорцями.

Спалахнули на стовпах китайські ліхтарики, а в небу зацвіли китайські салюти,  і почалися всенародні китайські гуляння.

– Твою мазер, дзінь-ґонь-хунь, на кого ж я тобі піарив? – першим прийшовши до пам’яти, спитав по-китайськи убитий побаченим  Джі Ай.

– Я теж не поняв: цей ґонь – китаєць чи в’єтнамець?

– Я – васа прі-дзі-дєнь-ць! Казака-мудзака! – з притиском сказав з екрану той, що у френчі.

– Він що... прези... Та ти що! Йо...!!! А я... за шо тоді боровся? – спитав і собі  Ільо невідомого кого, але китаєць у френчі і гостроверхім капелюшку  по той бік телевізора й Іля почув і відповів, радісно, як дзвіночок:

– За своя пріцідень-ць, казака! Будісь  іметь много ріс, много сусі, много мітцубісі! Работать будіс – кусять будіс, халасо будіс! Слусать будіс – умний будіс!

– Будіс-будіс-халасо- халасо-халасо! – підхопив тисячоголосо майдан, скандуючи та витинаючи китайські хороводи з ліхтариками.

– Япона твою Маззе-ер! – з жахом шарахнувся від телевізора Ільо Парасчин.– Він чує!

– Нє нада помніць моя мать! Нада знаць своя мать,  казака-мудзака!

– То він...що, справді? – ще більше вжахнувся Парасчин Ільо.

–  Апо-фе-оз історії! –  побілів Маре-Паприкашу.

– Правду кажете, такого апофіґею і пофіґісти не придумали б, – перехрестився отець Миколай.

– Бачу, не вчасно я повернувся на історичну батьківщину,  – зітхнув гірко ререпатріант Філя Муха, збираючись назад у Палестину.

Стола тихо-тихо. На Козацьку корчму опускалася  з шовковим шурхотом темно-зелена, як френч у всенародно обраного президента, ніч. Угорі поблимували китайськими ліхтариками зорі, при землі кружляли,  поцінькуючи сніжинки. Починався 26-й виток Великої Перманентної Революції. До рахманних теренів наближався рік  Червоного Дракона.

           На сходах корчми почувся тупіт. Корчма здригнулася, повернула голови: перед нею стояв Марусяк, живий і не ушкоджений.

          – Де ти всі ці роки був, що тебе ніде не було, сучий Марусяче? – спитав Ільо і безгучно заплакав. І знову стало тихо, лиш було чути як  скрапують у порожню чарку Ільові суворі чоловічі сльози: цінь-цінь, ґонь-ґонь...

     

                                                                       м. Київ.

   

 

Сторінка 16 з 16 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_cin_huan_gon_abo_velykyj_permanent.docx)Galina_tarasyuk_cin_huan_gon_abo_velykyj_permanent.docx
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_cin_huan_gon_abo_velykyj_permanent.fb2)Galina_tarasyuk_cin_huan_gon_abo_velykyj_permanent.fb2