Галина Тарасюк - Цінь-Хуань-Ґонь, або Великий перманент (сторінка 3)

          Відзначали кінець Другої світової  війни у корчмі. Але німців не чіпали, бо вони головують у ОБСЄ. Американців – теж, оскільки вони взагалі головують тепер скрізь і поспіль. Росіян і євреїв – теж, аби не накликати Третьої світової. Несподівано було і нагородження. Аурел Паприкашу  знайшов у коморі корчми коробку з-під взуття, повну орденів і медалей, які Мркчтян купив разом з крайовим музеєм і гарматою. Тож з гармати давали залпи по невидимих у бур’янах, що перли, як навіжені, лякаючи китайців, а далі пан отаман Каправка як воєначальник і полководець вручав усім ордени “За победу над Германией”, “За взятие Берлина”.  Парасчин Ільо хотів медаль “ За  взятіє Італії”, але такої не було в історії ніколи, тому мусив вдовольнитися медаллю за “Взятие Кенигсберга”. Ті нагороди, що зосталися, Зеник відніс Марусякові, бо він  вартий усіх орденів і медалей. Та де! Марусяк тягне своїм життям і на Героя Країни, але що робити, коли там за тим і без нього черга.

              Вдоволені тим, що минуле пом’янули, і козацтво пошанували, розійшлись опівночі. На чатах у корчмі зостався лиш пан козацький отаман, мотивуючи це тим, що  майже всі війни починалися навесні. На правах визнаного історика я мав би йому заперечити, але не став того робити, бо дискусія б затяглася до ранку, а я на разі поспішав зробити сей запис. Отож полишив пана Каправку  на терасі корчми одиноко милуватися густим фіолетом весняної ночі і чатувати спокій Ойкумени.

                                    Х. Варцаба, почесний член міжрегіональної академії історичних наук, кавалер ордена Срібної шаблі лицарського Ордена архистратига Михаїла, а тепер ще й усіх орденів “Червоної Зірки” і медалі “За відвагу”.

 

 

                                   ПОЕТ І ВЛАДА

           

            Тим часом пану отаману Каправці снилася інша слава. Не ратна і не гетьманська. А та, що оминала його усе життя, сподвигаючи тим самим на бозна-які і невідомо навіщо подвиги, зокрема й бойові. Коротше, Шевченкова. Бо якби не обминала, то хіба сидів би він оце в дозорі в чині генерала-отамана на веранді чужої корчми серед ночі в глухому селі, замість того, щоб писати чергову баладу про омріяний Гвадалквівір – як ідеальну модель майбутньої квітучої Країни… Отож снилося пану Каправці, що сидить він у своєму кабінеті з кактусами на підвіконні і видом на столицю Київ, чи, може, й на якусь дрібнішу адмінодиницю, і, як і належиться поету, пише свої пророцтва, назвавши їх просто і натхненно: “І мертвим і живим, і ненародженим землякам моїм у Країні”… Але, Господи, чим? Гусячим пером! Перо ламається під його пристрасною твердою рукою, і він його струже, і далі пише… І чим більше він писав, тим драматичнішою здавалася йому власна доля його знакової у всіх параметрах постаті. Бо й справді: хто в цій Країні  думав коли про талант? Ніхто! І поет їм  – ніхто! Ще тих патлатих, що  на вибори переважно по корчмах, чи то пак, духовних центрах їздять услід за претендентом на обранця та руют, наче, бігме, тут стайня, а нє – духовний центр, то тих ще мають. Сяк-так, але мають. А поета  – ні-за-що! Не треба їм поета на їхнім  небокраї! Бо якби треба, то давно б офірували стражденному поету комп’ютер, бодай беушний, бодай до Дня титульної мови...  Та де?! Уся Європа обвішана, як сабаками, тими комп’ютерами вже двіста років, а ти, великомученику Каправко пиши гусячим пером, хоч вже й ті гуси від грипу давно поздихали! Тому й мова пропадає! Молодь, зіпсута післяпостмодернаторами, вже й матюки на рідній солов’їній забула, не по-нашому гне! А за кожне слово рідною мовою вимагає доларами. Дійшло до того, що без долара на рідній не матюкнеться, а тим часом відозва Ліги захисту титульної мови до президента “Захистимо рідну лайку” так і зосталась в усному проекті в голові пана академіка Твердопшицького, на якому, як він сам зізнається, весь тягар духовного відродження. Хоч – бреше, бо добра половина  того тягара – на поетові-пророкові Каправці. Але – кому то треба! Там, угорі, за Небокраєм?  Де їм до потреб народу і запитів інтелігенції!

            Але що то за мудра річ той комп’ютер!  Ото чудо: ні пам’яті тобі не треба, ні бібліотеки, ні книжок, хоч би вони, не дай Боже, усі повались і погоріли, на них і так одні витрати з бюджету! А тут: заглянеш на другу половину корчми до піарщиків, спитаєш: коли Велика Перманентна Революція почалася? Ще й рота не стулиш, як котрийсь, коли, звісно, не клепає на когось черговий піар, уже й каже: такого то року числа і місяця! То нащо, скажіть, бібліотека? І на що голови собі забивати школами та університетами? Чи отаманством?! Ще й при такім війську, най Бог боронить, щоб китайці не почули! Але все через тоті сподівання, що оцінять. Коли не комп’ютером, та хоч би готівкою! Або амуніцією чи провіантом! А то зима йде,  військо множиться, силою обростає, в похід за небокрай проситься, а провіанту де хоч бери! І ніхто не винен, бо такі на наших рахманах чорноземних погодні умови, що через них лиш  те  росте, що не сієш і не садиш, як ті зарослі конопляні. А коли, скажіть, сіяти-садити, якщо жодного мирного дня на сівбу, лиш одні ратні – на відродження, а все тому, що така політична ситуація, що вибори за виборами,  нескінченна борня і відродження...

            І знову обсіли пана Каправку думи суперечливі, бо відродження відродженням, а цивілізації хочеться. І спати в ліжку, а не на мішках у корчмі, і води гарячої в хаті, а не чекати, коли крига скресне на ставках. І в якусь майяму з якоюсь туристкою махнути, хоч там тайфун за тайфуном, потоп за потопом, і одні авіакатастрофи. Ото сидиш, бувало, немитий-небритий у холодній корчмі, як у ямі, дивишся телевізор, жахаєшся, а... в майяму хочеться, аж пищиш, так хочеться і  нема на те ради, і рідне відродження не гріє.

          Та вже би охоту збив, у Косів чи в Сорочинці на ярмарок поїхавши, або в Балаклаву – просто так, чи у Бровари...Так там теж одні катастрофи і бої за землю! Страшно в дорогу вибиратися і з дороги вертатися додому, у свою адмінодиницю повітову, не лиш через тих китайців, що так і шастають бур’янами... А більше від того, що тебе там нічого доброго не чекає, крім квитанцій за комунальні послуги і повістки в суд за борги несплачені? От і сидиш маком серед рідного народу внизу, у Козацької Корчмі, і відроджуєшся душею вдалині від цивілізації, а розумом до нового витка рвешся в надії, що бодай цього разу   приведе він не лиш до нового відродження, а нарешті й до цивілізації... Бо вся борня твоя священна не задля власного зиску, а ради рідних рахманів та дітей-сиріт, чиї голоси нема-нема та й розіллються над невидимими в опівнічному фіолеті  конопляними джунглями недавно відродженим титульним сонґом  “Посіяла конопельки”. І чекаєш, питаючи: – Де ж та слава-задрипанка?

         І тут відчиняються двері і заходить молода і трагічна, як Шевченкова Катерина, Слава  і тримає в одній руці новісінький ноут-бук , а в другій – осяйний вінець, питаючи:

           – А чого це ви пане Каправко, спите, як, най не кажу хто, просто в обмундірованії  головою в тарілках, і не бачите, що вже день білий надворі?

 

                                                     

                                УЛЬТЯПКІН ТА ПІАРЩИКИ.

 

           Не любив пан Каправка  піарщиків. Дітей-сиріт і бомжів жалів, олігархам заздрив, туристів зневажав, феміністок боявся, а  продажних піарщиків та іміджмейкерів – ані на очі, навіть більше, як, прости Господи, москалів, бо ті далеко, а ці – під боком брешуть та лиш людський фактор дурять і дезорієнтують, ніби жити стало ліпше, а олігархи бідні, бо останню сорочку тому самому фактору віддають, а дехто й квартири немає, бо все на жінку та дітей переписав, а які то жінки і діти зараз, ми знаємо: аби води на старість подали...

             І віриш!  Чуєш серцем, що брешуть піарщики, тумана пруть тобі в очі, (бо не має той олігарх не те, що жінки з дітьми, а й мами рідної, і хреста на нім нема!), а віриш! Навіть часом, як нехотячи побачиш в якому, ой мамочко, палаці живе той сараку, та в якому “Лінкольні” їде,  серце кров’ю обливається, рука до ґвера-ружа тягнеться, а дурний розум по руках б’є – вірить, що тобі теж олігарх останню свою сорочку віддав. І йдеш віддавати за нього останнє, що ще маєш – голос! І чекаєш нового витка, як Великодня, аби голову покласти за нього, бо без нього ніхто тебе, Каправку, хоч ти й боян і отаман, в Європу не прийме, хоч, як подумати, то нащо тому Каправці    отверженому та Європа з її катастрофами, як і Америка й Азія з тайфунами?! Йому б тільки милий серцю Гвадалквівір краєм ока побачити та й по всьому!

                 Гвадалквівір, Гвадалквівір – лілова ніч мигдалю,

                 Ти моя мрія золота, я кращої не знаю...

            Зненацька заквилила правдивая душа козацькая Каправчина незбутньою мрією.

             – Фа-аг! Який пофаґіст фіолетовий, ... твою мазер, спати не дає?!

             – О! А я що казав: нема де бідному титульному країнцеві ногов ступити на рідній землі, ніби це не Ойкумена, а якась Палестина і ти бідний єврей!.. – заридав у душі пан Каправка, по нахабній інтонації впізнавши голос окаянного піарщика  Данька Абдулаєнка, ширше знаного як Джі Ай, якому теж не спалося  за комп’ютером у нетрях Інтернет-кафе, але не дурно, як безкінечно чесному пану Каправці, а за чималі гроші, якими оплачували олігархи його брудні брехні, розраховані на таких питомих патріотів, як зокрема пан Каправка, які не годні були без святої віри у світле майбутнє  і дня прожити. Одна рада на те і спасіння – безкінечні вибори,  названі паном Х.Варцабою через свою безперервність Великою Перманентною Революцією, з надією, що, нарешті, перебравши, виберемо – тата рідного, а вони, як на зло, всі однакові!..

            – Твою мазер, який фазер тут... – висунув пику заспану з нетрів інтернетських  приморочений віртуальним сексом Джі Ай, та уздрівши самотнього дозорця демократії отамана козацького, що сумний та невеселий щось виглядав з темряви, почухався раз-другий, а за третім спитав співчутливо:

            – Може вам, пане отамане, молодицю яку знайти на “сайті самотніх душ”? Їх там, як китайців у наших бур’янах,  на вибір: хочете – феміністку, тінейджерку, просвітянку-патріотку, навіть можу вдову забайкальських  козаків... У вас пане вже козирок набакир від вашого затяжного парубкування... Ну, кажіть, бо спати хочу...

            Але чи ти про те через тих піарщиків годен тверезо мислити? Та де? Гоцим-коцим, і вже ти військо підняв, і  в похід ідеш, мерзнеш на морозах і гамселиш таких самих, як ти, тільки під іншою фаною, об’єднаних лиш тим, що вам однаково провіанту не вистача.

               З амуніцією, правда легше, але все одно мус карк гнути та випрошувати. А Культяпкін, контра московська, не дає, каже: амуніцію разом з провіантом НАТО забрало замість контрибуції за те, що ми туди попасти не можемо, а надоїдаємо страх як, заважаючи здійснювати воєнні дії і миротворчі місії. А те НАТО в очі Культяпкіна-контру не виділо, не те що амуніцію забрало!

             Згадка про Культяпкіна повергла пана Каправку  у ще більшу смуту, нагадавши про третій, темний бік, відродження, і жаль на своє нелегке, а почасти й трагічне життя. Бо й справді – нащо жити, коли нема світлої мети? Коли всі високі ідеали і символи потоптані разом із мріями про Гвадалквівір, а до того ж, коли знов спорожніли банки, виросли ціни на кирзу і брезент, а по телевізору тобі кажуть, що здешевіли брильянти і земельні ділянки на кримськім узбережжі, а тому споживчий кошик рядового козака, не кажучи вже про отамана цілого коша, має бути з верхом, а в тебе навіть кошика нема і до верболозів не доступишся, бо в них китайці засіли і щось там плетуть, аж тріщить, може кошики напродаж до Великодня, а ти, поважний чоловік, отаман цілого козацького коша, мусиш  тижнями, починаючи від Михайла Архистратига, витупувати на морозі в довжелезній черзі таких самий достойників  до приватизованого Культяпкіним складу військової амуніції, якої накопичилося разом із снарядами, танками та підводними мінами на території  військових округів за минулі війни стільки, що вже сто років нахабний  москаль-прапорщик  Культяпкін  продає і продати не може, замість того, щоб з козаками поділитися, як що вже не генеральським полушубком, то хоч солдатським бушлатом і шапкою-вушанкою.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_cin_huan_gon_abo_velykyj_permanent.docx)Galina_tarasyuk_cin_huan_gon_abo_velykyj_permanent.docx
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_cin_huan_gon_abo_velykyj_permanent.fb2)Galina_tarasyuk_cin_huan_gon_abo_velykyj_permanent.fb2