Галина Тарасюк - Цінь-Хуань-Ґонь, або Великий перманент (сторінка 4)

               Але де в того потомственого окупанта допросишся! А ще кричать із  Москви, аж сюди чути, що москалі нібито з одного з нами кореня-куріня,  вийшли, лиш  далеко зайшли,  чудь-да-вепь-білоглазую  по лісотундрі полюючи, а вполювавши, переженились і новий курінь звели, Мошвою назвавши, через хмари мошви, що жити не давали нікому на тих болотах, звідси й пішла Москва і претензії до козаків, ніби ми їх туди посилали. От злопам’ятні! Тисячоліття пройшли, а той москаль через той курінь, що нібито на наших рахманних теренах  залишив,  дотепер шапки-вушанки жаліє!

               І держава все бачить і мовчить! А ви питаєте звідки в козаків зокрема, і у всього людського фактора взагалі постійні ревпернастрої (революційно-перманентні настрої) і одвічний жаль на москалів, хоч давно ніхто не знає до пуття, хто це такі  і плутає з гунами і німцями, які теж нападали.

          Від обиди на рідну державу, що на московські козні очі затуляє, холодні мурахи неприємно забігали під вишиванкою пана Каправки, а душа, рятуючись від депресії, сама заспівала один з улюблених  власних ранніх  songiv:

            Гвадалквівір, Гвадалквівір, цитрини й помаранчі,

            І кожен Божий день святий – обід і навіть ланчі...

 

Щось важке пролетіло повз пана Каправку, а вслід матюк, а за ним далеко не риторичне запитання:

               – Фа-аг! Який пофаґіст фіолетовий, ... твою мазер, спати не дає?!

             – О! А я що казав: нема де бідному титульному країнцеві ногов ступити на рідній землі, ніби це не Ойкумена, а якась Палестина і ти бідний єврей!.. – заридав у душі пан Каправка, по нахабній інтонації впізнавши голос окаянного піарщика  Данька Абдулаєнка, ширше знаного як Джі Ай, якому теж не спалося  за комп’ютером у нетрях Інтернет-кафе, але не дурно, як безкінечно чесному пану Каправці, а за чималі гроші, якими оплачували олігархи його брудні брехні, розраховані на таких питомих патріотів, як зокрема пан Каправка, які не годні були без святої віри у світле майбутнє  і дня прожити. Одна рада на те і спасіння – безкінечні вибори,  названі паном Х.Варцабою через свою безперервність Великою Перманентною Революцією, з надією, що, нарешті, перебравши, виберемо – тата рідного, а вони, як на зло, всі однакові!..

  

                                          ОЛІГАРХИ.

 

           І пан Каправка знову затужив потаємно в душі за далеким символічним Гвадалквівіром і тими часами, коли до  рідних рахманних теренів от-от мало підступитися Світле Майбутнє, коли була одна партія, ніхто не чув про олігархів, а народ-моноліт не ділився  ще на обранців-політиків, піарщиків, політологів-технологів, туристів-артистів, бомжів і козаків-патріотів. Останні, як найбільш свідомі і єдині корінні автохтони та істинні країнці, час від часу, залежно від ціни на мутагенну бульбокузьку (мутагенна бараболя), кількості  рублених центиків ( грошова одиниця) у пулярисі (гаманці), відсотку в плазмі гормону “демокранту” (з давньогрецької: демос і кранти) та поляризації кланів – то квасили по чорному, то  повставали на Велику Перманентну, окремі відтинки якої ті самі піарщики час від часу зафарбовували в інший колір, щоб виокремити і розрізнити для зручності, коли який блок олігархів Країну очолював, хоч ці олігархи так перемішались між собою, що скидались на веселковий спектр, на якому вже й клейма не було де класти,  щоб по-справжньому розрізнити.

          А то, дивишся, бува, по телевізору сьогодні – наче наш, демократ, стоїть –тихий, скромний, готовий  за  демократію вмерти, в піджачку від кравця вітчизняного – Недошитка (піарщики за кадром розхвалюють), дачу під Ялтою заклав, дрібні діти по світу пустив, жінку – на роботу послав, щоб лиш в обранці пробитися та за народ життя віддати. А почерез тиждень який по тому самому телевізору не впізнаєш: як Нерон стоїть, не підступишся, костюм у смужечку, від Кабана закордонного  (піарщики за кадром розхвалюють та дітей-недоростків по нічних клубах показують), а поряд жінка вже третя – просто з подіуму...

          І не розбереш, чи той олігарх ще за народ, чи вже – проти, і чи вірити чи не вірити, вже скидати чи до нового витка Революції дочекатися...

            Отож мусиш отут котрий рік кантувати, у цій забутій Богом і жінками покинутій адмінодиниці Козацькій Корчмі, хоч вона і на історичному і велелюдному Козацькому шляху стоїть, а все одно – Донбас! Чого тільки вартував Покукальський із його сепаратизмом ще з часів реформаторських  Кащея Безсмертного, а так – кілька куренів! Отаке хамелеонство неприховане і одверта мімікрія, яку жодна люстрація не бере! Навпаки, які б за кольором не прийшли до влади, першому Покукульському орден дають! Вже до того дійшло, що громадськість, навіть туристи, серед яких багато колишніх інтелігентів, стали відозви писати та депутатські запити, аби спеціально для Покукальського придумали звання – Герой Перманентної Революції, бо вже у спектрі фарб не стачає на лєнту та колодочку...

      Нє, таки треба конче щось робити! А пану Варцабі сказати, аби чортзна-що  не писав у своїй історії, а лиш правду, і не робив героїв з різних антигероїв...

        

         І саме в цю мить у фіолетовій  темені  над Козацькою Корчмою засіяло щось схоже на здоровенну миску з покришкою, задзвеніла незнайома небесна мелодія: цінь-цінь, цінь-цінь-цінь-цінь, цінь! І... пан Каправка знепритомнів.

               

                                                НЛО

    

         А очумавшись, побачив, нібито стоїть він, романтик борні і співець Гвадалквівіру, Каправка перед якоюсь президією, у якій  одні поважні бородаті патріархи, і тримає відчит, як пан Варцаба на Міжрайонній конференції незалежних істориків-археологів, але не про всіляку дурню, а...

          – Чого це на наших теренах рахманних, пане отамане і бояне Каправко, з нащада світа пуття нема, одна драчка, суцільна розруха і перманентна революція? – питає його  бородата президія так, наче він на Страшному суді, бе, а не простий співець тутешньої борні, а сам президент. – Чого це не встигла  скінчитися нарешті затяжна Червона короткою Перебудовою, як в очах замигтіло від різнобарв’я! Лишень люд призвичаїться   до  наслідків однієї, як на тобі  – треба зачинати нову і знову – “до основанья”, бо знов не так, не те, не туди і не за тим вектором, що треба?

            Отаке питають!

            Отож тримає пан Каправка перед тою президією іспит, труситься від холоду і трагічного усвідомлення безглуздя, яке докотилося вже й до Космосу, бо  дуже вже бородані нагадували йому поведінкою незбагненною тих ... дивоглядів небесних з НЛО, які, коли вірити газетам, час від часу приземлялися десь у глушині, виловлювали безневинних фірманів, що їхали собі нічого не відаючи на гарбі, чи визбирували попід кущі пияків сільських або й курвів опівнічних, і мало що під наркозом випитували в них всіляку секретну інформацію, та ще й свою  передавали через них землянам: усілякі прогнози, настанови й погрози, що скоро каюк, якщо так далі по-свинськи будете жити. Нє, щоб зловити було найвищого Владця чи обранця  якого та все їм виповісти, а по всьому ще й всипати добре, ті прибульці небесні терзають і без того розтерзаний людський фактор та забивають йому голову непосильною відповідальністю за все людство і страхом перед катастрофічним майбутнім! От нате –  вже й до бідного Каправки добралися! Угій!

          А  звідки бідному Каправці те знати, коли він не Господь Бог, а лиш  романтик ночі, і то не тутешньої, а тої, про яку співається майже у всіх його піснях: “Гвадалквівір, Гвадалквівір, лілова ніч мигдалю...”

      – Але ж ви – той, що на чолі: ведун, поводир, провідник! – прочитавши розпачливі думки пана Каправки, строго нагадав той, що возсідав одесную від Головного, і з-під білої хламиди якого зблискувало щось схоже на  ґудзики генерального прокурора.

     – Але – хіба я єдиний?! Та таких, як я, коли до орденів – хоч гать гати, а коли біда – Каправка крайній. Допоки?! – зойкнув подумки пан Каправка від задавненої  образи, але президія той гнів повз вуха пропустила.

     – Я теж не розумію, – сказав другий, що полівуруч, тоном теж генерала, але по розмові видно, що не наш, а з НАТО, – як можна довіряти армію некомпетентній людині? Та ще й тоді, коли скрізь терористи?

             Але – чи то я так вже хотів міняти крила романтика на кайдани відповідальності, а вишиванку – на військовий мундир, та ще такий важкий від регалій різних та завеликий на мене, що я в нім, як в бункері, інакше й не скажеш? – заридав у голос пан Каправка. – Але ж – просили! Казали: будьте та будьте, пане Каправко, чоловим, бо нема кому! Мало, що козацтва катма, та ще й не дошукаєшся в день з вогнем гетьманів! Маємо на увазі – внизу, бо всі вони, як один – угорі, себто по парляментах та при цісареві, чи то пак при президентові ошиваються, а народ пустопаш ходить врізнобіч. Отак  просили, і то давно, тоді ще, як я сидів собі скраю на лавочці на Майдані Усіх Свобод під монументом Усім Героям  в епіцентрі ще молоденької Перманентної революції,  і не мав горя, народжуючи приблизно такі шедеври:

Гвадалквівір, Гвадалквівір, пасати, панни, ранчо,

і гупають у шаливу цитрини  й помаранчі.

Лілово пахкотить мигдаль, і фіґи, як медалі...

Душа моя летить у даль – все далі й далі, й далі...

Але ж, вчепились, як вош кожуха, в одно і в одно просять, мовляв, боян на Русі-Країні віддавна більше як Боян. Бо він, як на зло, ще й трибун, провідник і відун, і мусить весь час кликати і вести, інакше – на що він взагалі кому здався, як попу баян чи балалайка?! А тут ще ці олігархи!.. Господи, де вони лиш набралися на наші бідні голови?! І всі до одного один одному ще й президенту – зяті, куми, братки і сестри. Один блуд, і як з нього вибратись без провідника – нікому в голову не прийде! Я й послухав... І от маю гризу вічну: все попереду, все в епіцентрі  і за всіх в одвіті?.. Але ж – нема кому! Пан Варцаба стоїть на тому, нібито тих, хто міг би,  вибито у войнах, розстріляно енкеведе, сигуранцою і дефензивою, згноєно в таборах в зонах, а решту викошено голодоморами... Але вже від тих страшних жнив час минув, а нічого доброго не наростає на наших рахманних теренах! От в чім біда і причина, що я – на чолі... А я б ліпше пательні  мив у якомусь Віареджо, чи лілові оливи та золоті цитрини збирав у коханому мною Гвадалквівірі, аніж  вічно каміння на рідних рахманних чорноземах ще й така відповідальність за народ, аж страшно! І, взагалі,  нащо це мені при моїх нервах?!

                – Вустами немовлят і дурнів істина глаголить... Дуридемос Фігул Еротосфан був правий, хоч і народив цю сентенцію на схилі літ, як ми вважали, до решти здитинівши і втративши рештки зрілої мудрості... Насправді ж, він нарешті доріс до свого демоса, опустившись до рівня його дитинної довірливої  душі, почав розуміти, чого той хоче. З усього того сумбуру, що наговорив нам цей раб обов’язку ми зрозуміли одну логічну мету його життя: він мріє збирати... фіґи! Чи я не так зрозумів?  – звернувся  найстарший, той, що в центрі президії, до решті інших, неймовірно дивуючись на ту Каправчину забаганку.

                  – Так-так! Саме так! – зататакала президія так, наче вона не з неба впала, а на в Козацькі Корчмі ще за колгоспів формувалася.

       – Що ж, подаруємо йому і тим, сподівання яких він репрезентує, таку радість, – зітхнув найстарший патріарх, жалісно споглядаючи бідного Каправку.

   – Президія не проти! – поважно загула  президія. – Най збирають!

    – То я їду у далекий, омріяний,  оспіваний мною Гвадалквівір? – зрадів пан Каправка, уявивши себе в шортах і майці без жодної медалі, і без обов’язків перед козацтвом, сірич народом.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_cin_huan_gon_abo_velykyj_permanent.docx)Galina_tarasyuk_cin_huan_gon_abo_velykyj_permanent.docx
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_cin_huan_gon_abo_velykyj_permanent.fb2)Galina_tarasyuk_cin_huan_gon_abo_velykyj_permanent.fb2