Галина Тарасюк - Цінь-Хуань-Ґонь, або Великий перманент (сторінка 5)

   – На жаль, там і без вас ваших доста, – ще печальніше зітхнув, натякаючи, певно, на країнських заробітчан, найстарший бородань. – Тож Гвадалквівір сюди їде... Але запам’ятай собі, дурний рабе глупства безконечного: від цього нічого не зміниться, якщо не змінишся сам, бо де є бідні, там є багаті, де насипом  дурні – мус бути розумні, де раби – там рабство, і лиш вільному – воля і спасенному – рай...

 

         На цій притчі віщий сон з НЛО обірвався і  пан Каправка побачив перед собою здивованого старовірця-комуніста Фрідріха Карловича Батіна-Сибіряка:

        – Шо ето ви арьотє, как у сєбя  дома? Людьов пужаєте!      

 

                                        МОСКАЛІ

 

            – Москалі! – трубно кликнув що було сили пан Каправка, розуміючи, до чого віща зустріч з НЛО.

            – Да успокойтесь ви, нєугомонний! Потому што откуда могут взяться в такую темень да єщьо в такой глуші ваші москалі?! Румуни – другоє дєло: во! Лазутчіка своєво заслали – бармена Аурєла: местних спаівать! Так ви етого нє відітє в самий канун! Революції – імею ввіду!

           – О Господи! – вжахнувся в душі пан Каправка.– І  цей терзає мене, як орел Прометея!

           – Коль уж ви мєня разбуділі, уважаємий, своїми воплями, так будьте добри, отвєчать: с кєм казаки на етот раз і под какімі знамйонамі?!

           – А що – вже знамйона на Банковій вивішали?! Які?!! – стрепенувся пан Каправка, з жахом думаючи, що він з тим НЛО все проспав і початок нового витка – теж.

            – На сєй раз красниє! Так что созивайтє екстрєнно своїх москалєй і спасайтесь бєгством в Бессарабію! – збрехав, оком не моргнувши, останній із комуно-могікан, склеротично плутаючи козаків з москалями і тим доводячи пана кошового отамана ще раз до розпачу.

           Але що мав робити з цим старим бевком, коли скрізь і так один блуд, втрата орієнтирів, пошук векторів та історична несправедливість!

           Однак даремно пан Каправка переймався  історичною правдою. Бо саме о цій нічні порі, рукою подати від корчми – у своїй комірчині при школі, що правила йому за житло і кабінет, місцевий літописець, незалежний історик пан Варцаба виводив чорним по білому заголовок свого епохального чергового відчиту на черговому Міжрайонний симпозіумі нетрадиційних краєзнавців-істориків:

 

    “Боніфантій Каправка і доля перманентних революцій на грані тисячоліть і зламі епох взагалі і в окремо взятій адмінодиниці “Козацька  Корчма”.

    

     До свого дискурсу пан Варцаба взяв епіграфом улюблений вислів пана Каправки, який належав Дуридемосу Фігулу Еротосфану, який жив приблизно у 205 році до нашої ери на острові Фалос і спостерігав звідти за амазонками, які казилися в дівках на північному узбережжі Чорного моря, якщо дивитися з Півдня, а якщо з Півночі, то на південному, але не годні були вплав подолати морську пучину і спалити усе те, на що вони його надихнули своїм ранньо-мезозойським фемінізмом, тобто знамениту крилату синтенцію: “Абсурд, голод і  ерос правлять світом”.                    

          Але тут же задумався, бо як тут не задуматися, коли наведений вище епіграф геть зовсім  не тулився до наведеного ще вище заголовка, а тому віковічна духовна потуга і політична воля цілого народу і тисяч його окремих звитяжців йшла нанівець і зовсім ні на що не надихала, тим паче не вела вперед. А навпаки – назад до неписьменності, хаосу і розтління.

             А на що дорога, коли вона не веде до храму, а на базар, в казино чи до іншої розпусти і свободи моралі? Тому пан Варцаба викреслив рішуче застарілу, далеку від народу сентенцію Дуридемоса (най його шляк трафить!) і вписав власну, ближчу й актуальнішу:

     “Розум, сила духу  і любов правлять світом”.     

                                                     Х. Варцаба, 2105 р. н.е.

             “А тепер най лиш спробує пан Каправка не виставити мені, таке про себе прочитавши! Тут же викреслю із скрижалей історії і на збитки впишу Покукальського”, – сказав незалежний історик і літописець Козацької Корчми пан Варцаба, якому вже, вважай, третій місяць бармен Аурел не давав ніц нічого в борг, навіть гальбу того квасного пива з підпільних броварень Мрк...ч..., словом, Мерекечете-келеменепересетефехе, того глитая-корчмаря поганого, закриваючи свій манускрапт, бо вже за вікном сіріло і треба було збиратися до корчми.

          Саме в цю мить затріщало у проводовому радіо, що висіло на стіні теж ще з часів, коли на оідних рахманах  ще полювали за благородними оленями і гірськими гвинторогими архарами напівголі амазонки, і змішаний хор державно-громадського радіо грянув славень Великої Перманентної, який склав народ  на слова   пана Каправки:

 

     На майдані, коло  корчми, революція іде,

     Люд повсталий пробудився, знай, вирує і гуде:

     Най найкращий, наймудріший за отамана буде,

     І в будуччину щасливу нас поскорше приведе!

     Нас приведе! Де-де-де-де!

     Там-там-там-там!

     Сла-а-а-а-а-а-а-ва  нам!

    

 

                                КИТАЙЦІ

 

               Почувши власний славень Революції, пан Каправка зрозумів москальсько-комуняцький жарт Батіна-Сібіряка і випровадив його з корчми, пообіцявши вибити йому звання ветерана Перманентної Революції, тим паче, що, як виявив пан Варцаба на сором усьому демократичному козацтву, придумали її двісті років тому червоні вожді Пролетарської революції. Отакі парадокси, що вже й взагалі – що і звідки, тим паче – куди і нащо цеи нуртування нутряне у глибочіні рідних теренів?!

           Хоч теренів рідних далі хвіртки не було видно, позаяк вони потопали на ту пору у ніжному  Віолеті світанку, однак кожною фіброю своєї поетичної душі чув пан Каправка потугу незбориму нуртів, що двиготіла у нібито сонних, але насправді пробуджених надрах рідного народу, котрий ще й досі, слава Богу, населяв зрідка ті самі рідні терени, хоч звався вже на новий манір: людський фактор. Але байка, бо як його не називай той народ, а називали! Він все одно народ і більше ніхто! І як його не викорінюй, не витолочу, не вивозь “за прєдєли”, він є і населяє рідні терени, і нічого не вдієш!

    Правда, останнім часом деінде на безкрайніх просторах степів та  на високих гірських полонинах незалежні краєзнавці під проводом пана Хризантія Варцаби нема-нема тай натрапляли на  поселення китайців та інших представників східних цивілізацій, які по дорозі в Європу осідали в найбільш віддалених від тутешньої цивілізації місцинах, пускали коріння і розмножалися так шпарко, що їм, здавалося, заздрили місцеві зайці, завбільшки, як дикі мустанги, звільна вистрибуючи раніше по віковічних травостоях ланів і лісових зрубах, а нині налякані  тим азійським нашестям так, що стали прибиватися цілими зграями до адмінодиниць і рити нори під управами, ніби шукаючи управи на непроханих прибульців.

           – О! А я що казав! Вже й до корчми прибилися! – зітхнув пан Каправка, зауваживши у невидимій траві перед корчмою цілі розсипи нібито  світлячків, які могли бути і безсонними очима стривожених зайців, але не виключено, що й самих китайців, шляк би їх трафив, звідки ще й вони взялися  на нашу голову, не дійшовши до свої Європи, най їй грець!..       

               Таке катастрофічне для будь-якої екології збільшення популяції китайців на рідних рахманних теренах, як дослідив той же невгамовний пан Варцаба, пояснювалося наявністю серед китайців не лиш чоловіків, а й жінок. І цей факт змусив краєзнавців ще більше задуматись: як такі маленькі непримітні у віковічних наших травостоях китайці умудряються втримати при собі своїх жінок?! А тепер ще й загрожують споконвічному животінню титульних країнців  на рідних рахманах (термін, введений в науковий обіг теж  паном Варцабою на означення рідних рахманних чорноземів, смарагдових лісів, і смерекових гір, в т.ч. і Кримських, як і китайці – на означення всіх інших нелегальних насельників,  названих  тим самим паном Варцабою ще точніше – повзучими завойовниками).

                 Розгадка цієї китайської таємничої загадка стала темою чергового відчиту пана Варцаби на  позачерговому Міжрайонному симпозіумі нетрадиційних краєзнавців-істориків, а згодом і публіцистичного виступу в опозиційному часописі “Бузкова Ойкумена” та на Інтернет-сайті www. korchma-and-vartsaba. sos. org. kua. під рубрикою – “Це цікаво знати” і заголовком – “Звідки в нас китайці?”

              Але така постановка питання, певно, китайцям не сподобалася. Вони скинулися, купили гелікоптер із трьома (у сто раз більшими за середнього з них)  мордоворотами у чорних масках, які довго кружляли в рідному небі, доки не виловили пана Варцабу на якомусь скіфському кургані чи козацькій могилі, де він намагався докопатися до глибини рідної історії і доказати науковому світові, а найперше – владним олігархам, що китайців тут, на козацьких рахманах,  ніколи не було і навряд чи їх  треба. Відтоді ніхто в адмінодиниці (так тепер називалися усі поголовно села, хутори аж до селищ міського типу) Козацька Корчма пана Варцабу не бачив і близько. Він пропав, можливо, й безповоротно. Але подавати на нього в розшук в Інтерпол або некролог у адмінгазету “ life beautiful”, тобто “Життя прекрасне” ще не наважувались, оскільки і в кращі часи пан Варцаба пропадав на археологічних розкопках рідної історії. Та все одно факт пропажі головного краєзнавця Ойкумени неймовірно тривожив пана отамана Каправку. Отож й свою думу опівнічну він думав подумки, бо не знати, чим би то ся скінчило, якби його почули китайці, через їхній дрібний зріст і завзяту проникливість, могли теж бути скрізь і всюди навіть за образами. Тому-то кожен шерех світанкових теренів примушував пана отамана здригатися, згадувати пропалого безвісти пана Варцабу і думати про долю Країни і ролю козацтва, тобто титульних країнців, у форматі Великої Перманентної Революції, загрожені  нелегальним нашестям китайців. А це вже був перший дзвінок тим, що при  владі, що кінець ліричній павзі, бо назріває нестримно глухе невдоволення людського фактору, а  з ним і revsituasion (тобто революційна ситуація).     

                                              

 

РЕВНАСТРОЇ

                                     

         Другими після Батіна-Сібіряка в адмінодиниці Козацька Корчма пробудилися соловейки, що було трохи закимарили по своїх кущах. І таке завели, як  часом козаки, перемогу святкуючи чи з походу вертаючись: фіть-фіть-фіть та тьох-тьох-тьох!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_cin_huan_gon_abo_velykyj_permanent.docx)Galina_tarasyuk_cin_huan_gon_abo_velykyj_permanent.docx
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_cin_huan_gon_abo_velykyj_permanent.fb2)Galina_tarasyuk_cin_huan_gon_abo_velykyj_permanent.fb2