Галина Тарасюк - Цінь-Хуань-Ґонь, або Великий перманент (сторінка 7)

КОРЧМА,

                         

              Дещо з історії адмінодиниці (колишнього села) Козацька Корчма,

 

у викладі незалежного літописця і нетрадиційного краєзнавця і “білого” археолога пана Варцаби, що проливає світло на сучасну обстановку у цій адмінодиниці  зокрема, та в  Країні взагалі.           

                                                     

             “У заплутаній багатовіковій історії людства Козацька Корчма згадується тричі.

             Свідчення Дуридемоса Фігула Еротосфана  про засилля Причорноморських просторів від Дніпра до Дунаю племенами войовничих амазонок до уваги не береться через відсутність у ньому бодай натяків на присутність на наших пратеренах до нашої ери чоловіків, а козаків (тобто вільних людей, вершників) і поготів.

          Зате дорожні нотатки пілігрима,  ченця і лицаря ордену Василіан Христофора Варцаби 1625 року, знайдені недавно в жіночому монастирі Путня (Румунія) дають нам повну картину життя і побуту унікального поселення. Ось що пише цей мандрівник, можливо, наш далекий предок:   

      “Мандруючи Україною (так 500 років тому називали нашу Країну, – авт.) по кількох роках по великій битві січового козацтва з турками під Хотином, був немало зчудований, стрівши на західних кресах її, між Дністром і Карпатами, подобу Запорізької Січі, невелике поселення з одних чоловіків, розташоване на трьох горбах край битого шляху, знане у цих краях як Козацька Корчма. Зі слів старожилів дізнався я, що поселення основав  з корчми запорізький козак Хаїм Маркитан на честь великої перемоги запорозького війська над турецьким султаном у битві під Хотином 1621 року і на поману січового кошового й гетьмана  України Петра Конашевича-Сагайдочного, померлого від смертельних ран, нанесених йому у  тій небувалій січі лютим ворогом.  Може через ту велику печаль село чоловіче нагадувало мені рідний монастир, хоч тут буяв мирський вояцький побут, корчма гула день і ніч піснями і  танцями, рокотанням бандур, підвиванням  ніжним ліри та перченими жартами, під які козаки між чаркою писали листи турецькому султану  і передавали у Царгород подорожніми, які, як і я, раб Божий Христофор,  долучалися з великою охотою до бурхливих невинних забав і на довго переривали свої  мандри пішо й кінно Козацьким шляхом з Півночі на Південь, і навпаки. Але жодного разу не бачив я тут жодної жінки, наче їх ніколи в цих краях не було. Та вже відходячи в рідні краї, почув я від п’яного писаря побрехеньку, нібито на цім місті, де постала Козацька Корчма, гетьман Сагайдачний віддав тому ж таки Хаїму Мусі свою жінку  за тютюн та люльку. Про цю подію місцевий кобзар і пісню склав, яку вони тепер співають усі хором і мене навчили. Тож з тих пір нібито почалася дивовижна, єдина у світі традиція, яку вони не порушують ані за жодних обставин. Лиш яка жінка з’явиться у корчмі, яку населенці називають Січ, як вони, сірич козаки, трохи розраявши бранку,  передають її  разом з листами у ясир турецькому султану з наказом не вертатися без “торби з лірами” на розбудову  Корчми-Січі. Але якими саме лірами – грішми чи музичними інструментами –  так і не дізнався, очевидно вони те тримають у великій таємниці. На похвалу козаків, дітей вони залишають при корчмі, де навчають їх грамоти, бойових мистецтв, хоровому співу під бандуру і ліру і верхової їзди і ловитві диких мустангів для цього. Прожив я з козаками, вивчаючи їхні звичаї і обряди, років зо три, і досі жалію, що вернувся до братів-василіан, най простить мені цей гріх святий Василій і  брати-василіани, але кращого життя я не знав і волі  стільки не напився, як за час мого побиту у Козацькій Корчмі.

                        Христофор  Варцаба, пілігрим, чернець ордену Василіан, по дорозі з Бессарабії на Польщу року Божого 1627” 

            Вдруге згадки знаходимо через 400 років у віснику Оксфордського університету “Історична кунст-камера“ у  науковому дискурсі всесвітньо знаного історика, демографа і палеонтолога Хелловіна Варцабі “Аномалії розвою земних цивілізацій і окремих етносів” (травень, 2004 р). Ось як відгукується про нашу рідну Козацьку Корчму не менш вражений Хелловін Варцабі (треба вияснити, чи не родич нам по святому отцю Христофорові Варцабі, хроніки якого ми цитували вище? – авт.):

         “За всю свою історію ці квітучі, густозаселені краї, такого ще  не знали! За  роки незалежності України, як віддавна називається ця посткомуністична держава в центрі Європи, а надто за останні роки Режиму (якого – не уточнюється. – авт.) тільки із Західного реґіону на заробітки до Туреччини, Італії, Іспанії, Португалії, Німеччини, Сьєра-Леоне, Канади, Америки ект., не рахуючи сусідів – країн колишнього соцтабору, виїхало майже все молоде працездатне і дітородне жіноче населення в пошуках заробітків, щоб , як тут кажуть, поставити на ноги дітей, дати їм освіту і надію на краще життя.  А такі села як Козацька Корчма зосталися без жодної жінки, окрім двох пенсіонерок. Що ж до осиротілих чоловіків поселення, то воно не вилазить із корчми, пропиваючи зароблені дружинами гроші. І виходу з цієї драматичної для держави, як і приросту популяції українців немає поки що і не буде доти, доки, як вважають  українські чоловіки, “не прийде нова чесна і моральна влада, не наведе порядок і не  поверне нам наших роксолан.”

             Політики теж переконані, що пора все міняти, але на кого і на що, не уточнюють. Думку про те, що дійсно треба усе міняти в цій державі “з голови до ніг” – поділяє і автор цієї статті, якому довелося кілька днів жити у цьому унікальному давньому поселенні з досить романтичною назвою “Козацька Корчма”, і спостерігати за поведінкою чоловіків, цих своєрідних амазонів, і з печаллю констатувати серйозні відхилення і навіть збочення на всіх рівнях: фізичному, біологічному і психічному, хоч на перший погляд це досить нормальні люди, в міру енергійні, веселі і співучі, коли вип’ють. А так як вони це роблять охоче, майже не виходячи із корчми, так вони називають дешевий ресторанчик при в’їзді в село, то приємні до спілкування завжди. Жали тільки, що свідомість їхня разом бажанням  щось міняти у власній судьбі з’являється раз на чотири чи п’ять  років, перед виборами усіх рівнів...”

                                                                          Doc. Х.V. Oх. Univer. April, 2004.”

 

           Як бачимо, навіть сторонські люди, (хоч може й гіпотетично вони нам і родина. – авт.)  бачать, що так далі не можна нам жити, і треба все міняти і то негайно.

                               Х. Варцаба, незалежний історик, політолог, краєзнавець, демограф. Село Козацька Корчма. ( Часопис “Незламна нація”, ч.7, лип., 2104р.)”

                  

                  Ці два історичні документи, знайдені паном Варцабою і власні вислідти, розтиражовані на лазерному ксероксі, лягли на стіл перед паном отаманом Каправкою  напередодні 26 витка Великої Перманентної Революції на світінку.

           – Ось маєте доказ, що я недурно по казематах китайських сидів, а мав контакти там з вічними революціонерами, як вони себе називають, яких до Дня народження Президента і демократії амністують і вони приєднаються до опозиції у перший же день чергових виборів. Але під якими штандартами – Покукальський, чи то пак фана  над адмінуправою покаже. Слава Богу, вже й розвіднятися почало!

         Справді, як пише збірник крилатих виразів, підпільно виданий опозицією 16-го витка Великого Перманенту, як з любов’ю називає людський фактор Велику Перманентну Революцію: “якою б довгою не була ніч, а ранок наступить”.

          І він наступив, і над адмінуправою пан Каправка з паном Варцабою побачили осяяне першим промінням фіолетове знамено, що явно знаменувало таку саму владу, яка ще недавно на минулих виборах 25-го витка били себе в груди  на Майдані Усіх Свобод  під Монументом Усім Героям  і запевняла, що з усім буде покінчено, а тепер, на старті 26-го, знов будуть бити у ті самі, лиш окріплі, груди та оманливо запевняти обурений людський фактор, нібито в них терміну стачило лиш на те, щоб “покінчити”, а на те, щоб “почати” – треба ще зо два терміни, як не більше! І людфак (народ) купляється, і віддає голоси. Але то було перше. Ще до китайців. Доки ще  не осмислили своєї історичної місії козаки – титульні країнці. А тепер – по всьому! Терпінню прийшов край. Пора “обух сталить, то добре вигострить сокиру, та заходиться вже будить!”...

            Згадав пан Каправка рядки свого попередника, поета бозна-якого століття, офіційно визнаного владою  пророка ще на перших витках ВеПР, по кілька пам’ятників якому й донині  прикрашають усі адмінодиниці аж до столиці, але чогось в різній амуніції: де в кожусі, де в пальті, але більше – в одних  трусах, майці і футбольних бутсах, під якими написано від руки, з розмахом і завитушками,  всім дороге і знайоме ім’я: Шева...

                 Кілька разів поривався пан отаман  вияснити у пана історика, чого це той поет, якщо він пророк титульних країнців, та не в козацькому кунтуші чи генеральському строю, як він, пан Каправка, а почасти лиш в однім, перепрошую, спіднім?.. Але де в цій борні за демократію і різні інші свободи виясниш?! Тож просто махнеш рукою: та най! Тим більше, що тим , що його ліпили, видніше, в чім пророкові перед люди стати! А тобі, сараку Каправко,  свого горя доста та відповідальності перед нащадками, не приведи Господи, щоб вони китайцями були! Бо нащо тоді ця вічна борня і неперервна революція?! Тим більше, що придумав її якийсь Нелин чи Оленин, а може якись Ільо Парасчин ще двіста років тому, сам умер, а вона й досі живе й людям жити не дає!            

            – Пугу-пугу! – обірвало страждання козацького отамана і народного пророка дружне вітання.

             На порозі корчми, осяяної весняним ранковим сонечком, постали Парасчин Ільо та Митро із Зеником, хоч вже готові раду радити. І враз життя у корчмі ожило, зашкварчало на кухні яєчнею, задзенькало за прилавком бару чарками-пляшками. Розкуйовджений після сну бармен Аурел, емігрант з Молдови, змахнув зі столиків вчорашні крихти разом з ранковою росою, і завмер, в чекані замовлень.

 

                                      

КОЗАКИ

 

                    Але рада не починалася. Чогось наче їй бракувало для початку. А чого, коли мужности, готовности і здорової злости було доста для того, аби зачати щось нарешті робити, або хоч радитися, куди і з ким іти і до кого приставати.

       Але мовчали. Пили, не цоркаючись і без тостів, як на поминках, і мовчали. Кожен про своє. А найбільше про те, що вже нівроку 26-й  виток робить Революція, а ще жодна з них не вернулася. А то нічого  доброго не віщувало... Нарешті не витримав Ільо Парасчин, спитав, як у дзвін вдарив:

– І де той  Марусяк, крррва мазеррр єго була!

– А колись їх було пів села... – зітхнув Зеник.

           –    Марусяків? – здивувався Митро

           –...Та де! Яких Марусяків?! Угій! Та же їх! Отих, по кім душа плаче...

            – Ша! ні слова про них, бо я теж не годен! – Як бартков кресонув Ільо.

  – Та де пів села?! Більше!

Було село Василеве, а в нім - Василихи,

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_cin_huan_gon_abo_velykyj_permanent.docx)Galina_tarasyuk_cin_huan_gon_abo_velykyj_permanent.docx
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_cin_huan_gon_abo_velykyj_permanent.fb2)Galina_tarasyuk_cin_huan_gon_abo_velykyj_permanent.fb2