Галина Тарасюк - Цінь-Хуань-Ґонь, або Великий перманент (сторінка 8)

Не зосталось ані ляльки, тілько – торба лиха... – Зачєв було пан Черчілль, та його збив , геть роззлостившись, той самий Ільо:

  –  Кажу вам: ні слова, бо біда буде! Ви мене знаєте!

        Наїхали бусурмани, віпустили чорта,

Там, де було колись село, зосталася корчма...

  – ...Так! Набагато більше! Нині то важко уявити, але так було... Я ще пам’єтаю, як, бувало, станеш на брамі – а вони все йдут і йдут – хто на поле, хто на ферму. Аж в очах мигтить, як би колись на Рутен-штрасе в Черновцях, або десь в Москві чи на Бродвеї... Єк зараз бачу... Або на свєто яке... Найбільше – Великдень... Шо вже за краса пишна та гожа! А коло клюбу, було?.. А коло клю-ю-юбу, мамко рідна, того цвіту - топчи не хочу... А коло церкви! Май троха старші, але то не псує вражіння: сорочки, цятками вишиті, блищат, аж очі вбирают! А фустки! А горботки! А киптарі! А самі – одна одної файніша! Пане отамане, чи ви пригадуєте?..

  Ой Канадо, Канадочко, яка ти зрадлива,

  Не одного чоловіка з жінков розлучила...

  А під кептаря-ями... Пане Мірчо, дорогесенький, чого лиш не було під тими кептарями!.. Ви ж, маю надію, ще, слава Богу, при пам’яті і теж можете собі дещо доброго згадати... Тц-тц-тц... Нє, мус віпити...

  –За шо п’єм? Бо я, ти, Зенику, знаєш: більше – з гризоти: я-я-як вони, біднятка, там?... Най їм Бог здоров’є посилає та розуму прибавляє, абись не скурили, бо то вже – край!

  – І де той Марусяк так довго бариться?..

  – Мой, Ілю, шо з тобов? Яке – довго?! Та же, чоловічку, лиш пів до шестої! І то: ра-анку!

  – Йой, не кажи мені, Митре, цю годину, бо в мене вже в самого пів до шестої...

  –...І знаєте, що я собі гадаю, пане отамане і ви, камарати - пречесне військо? А то, шо коли вони були, зовсім було иначе: і життя инче було й інтерес до нього був. Хоч якийсь. А так... нема. Ніц нічо нема. Та що там казати! Отсе п’ю сю чарку, а вона мені, як полин! Та ще ж позатогід, коли їх було аж цілих дев’ять, (я рахував, єк зараз пам’єтаю), то зовсім не так було, а набагато веселіше...

  Веселосте моя, де ж ти ся поділа?

Чи в море втонула, чи в гай полетіла?

  – Щось довго Марусяка нема...

  – Нє, я вже не годен!.. Чого ти вчіпився в того Марусяка, Ілю? Тобі шо – нас мало?! Ади, усе село тут, а ти за Марусяком гинеш, єк за дівков! Ше біду накличеш! Ти же знаєш його життє!.. Рекрут та й решта! Та де?! Довбуш в кандалах!

  Ой по-під гай зелененький ходит Довбуш молоденький...

  – Нє, Зенику, таки шось тут не те, шо Марусяка нема. А може на ставки подавси?

  – Та ти шо, Ілю, сам?!. Та нє! А мож’! Відей, вже так допекло, що й сам... Але нє... Бо ці дні дощі лили, як з путні, та й Марусяк би сказав, якби побачив на пляжі хоч одну. Він подільчивий. Не так, як декотрі батєри... Зенику, не дмися, єк жєба на єбко, я ніц нічо не кажу... Поїхав то й поїхав до тих курвів, шо мені до того?! Чи я чисто лайдак який чи ковбок дурний? Аби лиш ти здоров був. А я переб’юси... Та й не довго постити лишилось – моя за картою їде...

  Я-я-як прийшла ми ка-а-ррта!..

  – Ша, Митре, співати! Чи ти не чуєш, чоловічку, що чоловік каже? Жінка за картов їде! А це значить, що – біда: спершу карта, легалізація, далі – від на жітєльство, тоді дітей забере, як твоя Вероня, а там і громадянство, і – фертик: і по жінці, і по сім’ї, і по всьому... Ти ж по собі знаєш!

    – Слухай, Зенку, не лякай мене із самого ранку, бо ти не знаєш мої Півоньки... Моя жінка не така. Та й я – не Митро, аби взяв та й відпустив дітей своїх у світи! І де той Марусяк? Вже день білий, а його не видко?!.

    – А шо – Митро? Чи мав їх прив’язати, чи з гармати по мамі їхній стріляти? Йой, пане отамане, лиш ви знаєте та ця корчма, що я тоді пережив! Коби не ви і не військо ваше, то не прожив би й дня! Віку собі вкоротив би враз! За те я вас, пане отамане, і шаную, і готов хоч уже за вами у бій, з ким би ви там не билися! А поки що вип’ємо за пана отамана. Віват йому!

  – Віват пану отаману!

   – І я вас, пане Митре, шаную, тому сю чарку п’ю до дна. Але головно за вашу мужність. І прошу: не бануйте так за тою свою, най не кажу, Веронькою і дітьми. Ви ще молодий – нових настараєте. От ми восени підем походом  до Києва  на Революцію і таку знайдемо вам козачку, що аж-аж..

  – А раніш не можна?

   – Та можна й раньше, але де?! Як по цілій Країні – порожньо,  а в Києві – одні феміністки!..

    – Та лишіться з тими бабами! Шо я хотів, то це про пана отамана продовжити. То дуже мудро, шо ви, пане Каправко, козацтво ширите не лиш на східні, а на західні креси Країни. Бо ж то непевний час з тим НАТО?! Одні – туди, другі – звідти! А так – хоч якийсь порядок!

   – ... Я ж кажу: спершу ще нічого було: най, думаю, їдут одна-друга на рік-два... може й справді шось зароблят, а нє – то назад домів... А воно, як ви, пане-брате, знаєте, не жарти: далі рахунок пішов на пальцях: вісім, сім, тогід – п’ять. А молоді?! Не вспіло в пір’є вбратись, єк вже повіялось - єк не в Черновці, то гет за готар до мамів своїх!.. То чо дивувати, що з весни зосталася лиш стара Вергунка в селі?

        – Йой, дайте мені, пане Мірчо, спокій з тою старозою! Це ж треба до такого дожити, щоб приснилося, гейби я до Вергунки у двері б’юси, і так лю-юто! Прокидаюсь: у свому ліжку, один, як палець, а все нутро аж пашит вогнем... Шляк ті трафлє з таким бля... життєм! Але, слава Йсу, що не коло Вергунки! Тому прошу, пане Мірчо, перемкніт на другий канал, бо від вашої бесіди моральної мені вже шось робиси з головов! А рука сама до келішка тягнеси. То шо – “будьмо!” чи як?

   – Та же ніяк – лиш “будьмо!” Аби вороги нас боялись!

   –... Та же я й кажу: война! Третя світова, братчику... Коли вже попадя-я покинула попа і повіяласи світ за очі з тою причиннов Ка-а-асьов... То вже вібачєйте, коли не конець світа... І хто її де потребує, ту Касю? Бігме, лиш Той оден, шо на небі, відає... Та ще Марусякова теща, грім би її побив, шо за шуцман! Наймудріше було б її одну відправити за всі межі й границі, а решту лишити... Та хто зо мнов, бідним Мірчом, радиси? Роб’ят собі, шо хотя, а тоді дивуютси, чо’ воно на дурне віходит!.. О! А от і вона, про вовка помовка, суне! Тещисько Марусякове. Як бетеер! І просто сюди!

 

ТЕЩА

     Революційна ситуація дедалі більше назрівала.

  –Я ж попереджав: Ілю, накличеш біду!..

   – Нє, ти мене, Зенику, таки доґоґаєте! Та хіба я тещу Марусякову візирав? Я ж Марусяком ся журю!

  – Боже мій, невже й моя Катріна та й усі вони так виглядают, яке цей пострах?..

  – І мені, пане Мірчо, не віриться, що той тайфун, що на нас суне, то жіночого роду ще й теща Марусякова, хоч я тих жінок вже сто років в очі не видів!..

  – Маєш, Зенику, рацію: бідний Марусяк!..

  Та не кажіть! Чи є ще такий сараку де, як він коло того монстра в спідниці...

  І на що дивиться Покукальський! Він же власть!

  Та він одно зна – замилювати нам очі, ніби він не фальшував вибори, коли я сам видів на власні очі...

  А чо не казав? Чи ти сам...

  Ша-ша, най говорит! Говоріт пане Василю, лиш правду, най знає нарід своїх героїв!

  – Та доста вам, дурні хлопи, чубритись: теща в порозі...

  – ...І куди воно суне на розсвітті? Най вже мене, сараку, горе сночі сюди пригнало... А що жене світами те чудисько?! Сиділо би-м собі за шпарґатом і у вус не дуло: дочка добрий гріш присилає регулярно, і на дітей, і на Марусєка. Шо ше треба? Живи! А воно само мучися й других мучит. І то всьо лиш хапає та хапає, та пхне в панчоху, тещисько захланне, та гризе і гризе бідного Марусєка! Марусєк сам казав: абись, казав, тоті всі гроші за всі роки, звідколи моя там, та мені в руки – багач би був! На “вольві” їздив! Але ж – воно, те батярисько в горботці, тещисько те... най мене пан Біг простит, руками б оцими-о задушив... не знає пардону. О! таки пре і таки сюди, прямою наводкою, як каже бідний Марусєк. А що бідний то бідний, бо я, хоч не Митро й не Ільо, а на його місці вже шось би собі зробив. Я на нерви змалку слабую... Альбо в буцегарні вже сидів.

  – Та за таке й не шкода...

   – То шо, будемо ся ховати, чи приймем удар, як каже бідний Марусяк? Але на шо то мені, при мому здоровлі? Ігій!

   – Нє, думаю, чесне козацтво, що наймудріше буде – віпити за Марусяка...

      – Але за столом у корчмі не поворухнулися. Лиш Ільо спитав задумливо:

   – Мене одно тривожит: чи не прив’єзала теща Марусяка до припічка, а ще гірше, як в пивниці зачинила, а сама рушила й по наші душі?..

Понад круті гори-и-и літають соколи-и-и.

Полапали новобранців – сидять у неволи-и-и...

Прийдеси визволяти!..

     – При мому здоровлі мені лиш того бракувало... Кажу вам, ховаймося, а там буде видно...

    –Та куди? Поза корчму? Чи в шаливу? – зачали нервувати вже й Зеник із Митром.

          – Пане Мірчо, не панікуйте військо, бо нас ше Революція чекає! І взагалі, стидайтеся навіть таке думати та ще й нам радити! – обурився козацький отаман Краю пан генерал Каправка, а віднедавна ще й лідер козацької партії, який у зв’язку з грядущою передвиборною компанією прибув до села Козацька Корчма ще на зимового Олекси і ніяк не міг вибратися у зв’язку з неорганізованістю та політичною пасивністю місцевого козацтва, хоч вже минуло давно й літнього Олекси. А тому тимчасово став на постій у місцевій корчмі, де мав не лиш офіс за крайнім від комори столиком, а й ліжко у самій коморі поверх мішків з крупами та цукром.

     – Ховаймося! От тобі й на! Від якоїсь баби! А як, не дай Боже, турки? Чи румуни з їхньою Романія маре?Чи та сама Революція Перманентна, що от-от почнеться?.. Або – Польща чи та ж Німеччина? До речі і між іншим, пане Мірчо, чого це ви й досі Мірча і не зміняєте м’я на, наприклад, питомо країнське, козацьке – Маркіян? Уже ж давно в нас не Румунія, а ви ще – Мірча!

      – Йой, майте фацу, пане отамане, хоч ви! І не сікайтесь до мене! Коли вже на те пішло, шо ви, пане отамане, перейшли персонально на персони і то в ту якраз лиху годину, коли суне на нас неприятель гірше воріга лютого, то хочу вам нагадати, що й Австрії вже давно нема, а ви ще – Боніфацій. То про шо мова?!

        – Та що ви таке кажете і звідки ви то взяли, коли я Богдан-Ігор з дому Капранович?! Тому й пишуся всюди: Б. Каправка. І це всім відомо, навіть у Києві! Інакше чи був би я отаманом козацьким цілого краю? Подумайте собі головою, пане румунський підданий!

  Е! Прошу пана отамана, дайтеся на стримання! Бо я такий румунський підданий, як ви турецький! І не чіпляйте мені подвійного громадянства, бо як би я й зважився на таке, то лиш на американське та й решта! Але я не про ваше псевдо! Ви собі можете величатися навіть Францом Йосіфом альбо Лук’яном Кобилицею. Я про те, що в паспорті. А в паспорті, як ви самі добре знаєте, ви, пане генерале, таки Боніфацій і ніхто інший. Отак! І цим, як ви самі розумієте, гордитися нема чого. Тому виникає питання і не одне: то нащо нам турки? Чи румуни? От скажіт на-шо, коли ви самі - Боніфацій?! А прізвище?! Що це за прізвище – Каправка? Чеське чи пшецьке?.. Ганьба і фертик!

   – Прошу пана, не розкидайтеси ганьбою! А коли вже на те пішло, то маєте знати, що Австрія тут ні при чім, позаяк мої дідо під Росією були. Через нашу хату за першої світової готар, чи то пак, границя з окопами проходила. То ж так вже склалось історично і символічно, що дідо мої вийшли під Росією, а баба з моїми татом – під Австрією Але це огидне вам, пане Мірчо, прізвище не завадило ані дідови, ані бабі з татом моїми, зоставатися переконаними патріотами під кожним орлом дводзьобим!

   – А хто перечить?! Хоч ви, пане отамане, й не уточнили національності вашого родинного патріотизму... та ще в такі далека і непевні часи, коли, мені здаєси, на сих теренах поспіль одні турки були... Та Бог вам суддя! Але... хіба Каправка - то прізвище для отамана козацького цілого краю?! Одна публіка і компрометація! І то ви самі добре знаєте. То нащо нам турки, питаю?!

   – А от і вони! – приречено констатував Ільо. І всі побачили Марусякову тещу, що стояла внизу, навпроти корчми, обплетеної легким мереживом з лози, і їла усіх разом з тим верболозом поїдом кровожерними, як у яничарина якого, очима.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_cin_huan_gon_abo_velykyj_permanent.docx)Galina_tarasyuk_cin_huan_gon_abo_velykyj_permanent.docx
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_cin_huan_gon_abo_velykyj_permanent.fb2)Galina_tarasyuk_cin_huan_gon_abo_velykyj_permanent.fb2