Галина Тарасюк - Цінь-Хуань-Ґонь, або Великий перманент (сторінка 9)

              У корчмі стало тихо, але незатишно, як Сагайдачному під Хотином, коли турки були приперлися сюди триста років тому, чи пану отаману Каправці – на полігоні під час стрільбищ, якщо вони коли були чи будуть... Тож з тої деморалізації почали шукати винного, і враз знайшли, хоч і не турка, але теж доброго харцизяку, бо й справді, якого дідька той М-р-к-чтян, чи як його в біса, того корчмаря, що відколи незалежність вибороли, по тр-и-и ко-о-рчмі, братчику, в кожнім селі має, та лупить, недолупок, з козацтва останню шкуру, останній доляр забирає, зароблений жінкою гірко по тих Канадах та Італіях, а не обнесе корчму мурами завтовшки з китайську стіну, аби жодна теща не проникла, бо, як ти, чоловіче, вже скотився зі свого крем’яного Арарату та закотився на нашу рахманну У- Країну аж під самі Карпати, то вже щось роби! А нє  лиш гроші лупити з християн православних!

              Розправившись із Мркчтяном, морока його б ймила, товариство пре чесне перекинуло свій гнів, як вогонь, на Марусякову тещу. А Боже, чи вона зі швидкістю звуку рухається, чи що, бо ж недавно лиш з хати вийшла, а вже тут! А рот – як грамофон довоєнний:

        – А щоб вас!.. А бодай вас!.. А де совість ваша?!. А ті бідні по світах гинут – ґаруют, а ви тут балюєте за їхню кріва-а-авицу!”

         –Йой, матуше, і як вам не надоїст – тої самої та тої самої вже котрий рік! Та придумали би-м шос нового... – не витримує нарешті Парасчин Ільо. – Тут і без вас хоч вішайся! Вже кози сняться, а ви тої самої...

          – А шляк би вас, цаписька безрогі, порозгонили жінок по світах, по Італіях та Іспанія-ах, а самі... – голосила теща Марусякова.

   Революційна ситуація катастрофічно наростала в же б може й наросла, якби не встав пан Каправка  та не спитав Марусякову тещу:

 

                                      ДОПОКИ?

          Бо й справді, допоки буде  цей, перепрошую пані, “плач перламутровий”, коли вже пора лунати над нашим Гвадалквівіром сміхові бузковому? Бо уже ніц ніхто не годин терпіти та витримувати таке необдумане, навіть вороже викривлення дійсності і згущення фарб, най би був як той ковбок здеревілий! А то ж нє! Та же, як не є, ще маєш щось живого під анцугом, кептарем чи мундиром – в чім би ти не був обмундирований! А то – одні по світах порозбігались, наче їм тут пекло і неволя, а інші, перепрошую пані, руют та проклинають, наче хтось винен! А коли й винен, то режим... сам пан отаман крайового козацтва, в недалекому минулому безіменний співець повитого таємничістю Гвадалквівіру, який пані Феоктиста Хризонтівна, вона ж, перепрошую, ніжна, як мімоза, Фіалка Хризантемівна, зовсім випадково знайшла не деінде, як десь коло Іспанії, коли теж туди поїхала, і написала про своє відкриття пану Каправці  в листі такого змісту:

“Високо достойний отамане і гойний Бояне пане Каправко! Хочу вам подякувати за ваші опівнічні псальми про Гвадалквівір, які ви мені співали всю нашу оксамитову революцію, ще й після неї, замість того, аби щось путнього сказати, не знаючи, що і тим і іншим направляєте на спасенну стезю. І от я тут, коло Вашого Гвадалквівіру, що не бозна-де, а в Іспанії, де я буду доглядати одного монсеньйора, бо ви не хотіли, за що вам файно дякую, що мали-сте розум  не спиняти мене своїм коханням, бо я хоч світа побачу, в якім одні монсеньйори і жодного пияка чи перепудженого поета.  Не маю на увазі вас особисто, бо якби ви потрафили в инчу державу чи у файні руки, то були би-сьте давно нобеліантом. Але ж ви жінок – ні на очі... Простіть за всьо хароше і не чекайте. Навіки втрачена вами ваша Фіалка Трандафірівна”.

         Лист той разом з посвідченнями учасника усіх витків Великої Перманентної Революції пан Каправка тримав коло серця в кишені, як засушений цвіт мигдалю, надихаючись ним на нові ратні вчинки і духовні подвиги тут, на рахманних, але политих сльозами, теренах рідної вітцівщини.

           Отож не дивно, що не витримала душа пана Каправки  такого перекручення  фактів і нагнітання ситуації і вибухнула пристрасним речитативом, який увійде потім у всі антології світової поезії в інтерпретації, звісно, пана Варцаби:

     О Еспанья лілових ночей і золотих помаранчів!

     Там біля тебе Гвадалквівір – обітована земля моєї мрії!

Дурні баби його бачать, тільки не я,

полишений на чатах родимих кресів,

вічний воїн і трубадур Ойкумени!

Допоки?..

 

Пан Каправка  як раптово розквіт поезією, так і зів’яв раптово. Зчудоване            товариство ахнуло:

  – Ффффист...От кому попом бути! Як ви там кажете: “ой куме, не мине?.. –  присвиснув від адмінуправи теж  вражений Калатайло. – Це ви на шо натякаєте? А такий з вигляду святий та божий... А насправді – Тайсон!

                    

                                     ДУРНІ БАБИ

 

Лиш дурну бабу тещу Марусякову не пройняла висока поезія.

   – Ігій! Допилися! – вжахнулася дурна баба теща Марусякова,  замість того, щоб захопитися безсмертним шедевром, переосмислити факти і залишити козацтво сповняти свої обов’язки перед Ойкуменою. –  А бодай би вас... Ви хоч би дітей повмивали, нагодували, а то самі заливаєтесь, абись вас кип’ячою смолою позаливало!

   – Яке – повмивали? Господь з вами, матушо! Та же літо! Підут до ставка –та й си вмиют, аби здорові були! Нашо з того шкандаль робити? – здивувався пан Мірча, діти якого виросли якось попри нього, самі по собі, правда тоді ще Катріна була. – А чи я, матушо, так вже й винен, шо моя там? Он чули-сте, що не так вже й зле в тій Іспанії-Італії, якщо сам пан отаман мріяв би туди переїхати, та довги перед вітчизною тут примают?.. Ой Боже-Боже, за шо вона, моя Катріна, сарачєтко, там, в тій Італії, зачепиласи, що вже десят літ не мож звідти вірватись? Та вже й дітей повівчала на юристів-економістів... такі вже мудрі, як пан Варцаба, (той, шо це нам горб під корчмою шпортає, все знати хоче, що в нім – чи козаки, чи турки?). Та де! Мудріші!.. Вже й хати їм покупляла в самих Черновцах... А не віртаєси... От шо вже дурна до тої роботи – то дурна!...

      – Чули-сте, тето, що чоловік каже? І не один? То йдіт собі здорові, бо, хоч я Бога й боюсь, але й він не спинит... – почав заводитись Ільо Парасчин, що по молодості літ найбільше переймався своїм солом’яним вдівством.

   – Ти ще мені, лайдаку, грозишси? Ти ще на мене будеш голос підоймати!

    – Тето, кажу вам, йдіт здорові, бо хоч в мене вже не лиш голос не підоймаєси, але, кажу, що йдіт, бо біда буде. Я гет уже через це життє вар’єтом став... Камарати – свідки! Чи, може, ви думаєте, що я тут з добра вісиджую? Шо мені більше нема шо робити? Йой, тето, та в мене на оборі ще кіт не валявси. Від Великодня не прано. Город не полений... В хаті миші, як коні, гасают, а в городі вовки виют. Йой, тето, йдіт собі, куди йшли, Христом Богом молю, бо я за себе не одвічаю! - мало не ридав Ільо, пориваючись встати.

Та “камарати” його стримували, як могли. Почалася гадранина, мало не бійка.

   – Пустіт! Бо вже не годен!

     – Не пустимо!

  – Кажу, пустіт, най чиркну по венах – та й по всьому! Нащо мені за таке життє та ще й віслуховувати!..

І не відомо чим би й справді ся скінчила та тещина провокація підла, як би на ґанку сільради, що на горбі навпроти, та не виріс її чатовий Василь Колотило, перезваний через посаду гонорову Калатайлом, та не поцікавився:

   – А що си стало?! Чи вже война, що тривога із самого розсвітку? Чи міліцію кликати?!

Відчувши солідарність влади з боку сільрадівського сторожа, корчма вгамувалась, але - не Марусяка теща. Навпаки, той шуцман взявся в боки до самого Калатайла, другого після голови чоловіка в селі! От і дай раду з цими бабами!

   – Люди добрі, хоч вас тут і нема, поміж цих пияків! – зачала теща, як у Верховній Раді. - То це ще власть на мене буде писок відкривати, замість того, щоб взяти бука та й пігнати цю жереботу з корчми на поля? – заволала теща, не свідома сучасної ані політичної, а ні тим паче економічної ситуації, дивуючи несвідомістю не лиш корчму, а й Калатайла, який спитав тещу і мав цілком резон:

     – А що їм там робити, на тих полях? В реп’єхах пастиси? Чи шо? Та же там і вівці не хотє!

    – Ма-ти Божа! – аж приском пирскнуло від розпеченої Марусякової тещі. – А орати? А сіяти? Та же...

   – А чим?! – здивувався сільрадівський секюріті в один голос із корчмою.

   – І це ви, власть, мене, народ, питаєте? – визвірилась до влади Марусякова теща, ігноруючи корчму, як щось непотрібне. – А для чого я вас тоді вибирали? Пити-гуляти?

     – А це ви себе питайте, а не мене, бо що я маю до ваших виборів, коли мене на чати поставив Покукальський?! А не ви! То я й собі стою щоночі, а більше мене не торкається...

        Доки власть із народом дискусію вела та стосунки прояснювали, корчма до решти заспокоїлась, стала наливати з горя по... третій, нє, по... от біда! Це ж треба: через ту дідчу Марусякову тещу з рахунку збитися і тепер не знати, чи казати тост: “аби всі наші вороги поздихали”, чи - “аби усі дівки поскисали, що нам колись не давали”, чи просто “щоби пилось і лилось, щоб хотілось і моглось”, чи просто “будьмо!”, яке вже так спрісніло, що під нього вже й не пилось, і не лилось. Одноманітність, як відомо, братчику, бика може геть убити, не лиш козака.

   – Так що, пермітець се трек, або дозвольте пройти, як кажуть брати-молдавани. От прийде голова, то й кажіт йому, – викрутився дипломатично Калатайло: що то значить коло влади потертися! Зразу хитрості прибуває в чоловіка!

    

                                              АДМІНРЕСУРС

 

    –О, про вовка помовка, а він... у браму! – зрадів Калатайло, забачивши у воротях адмінуправи її голову. – А що то за сувій у вас у руках, пане голово? Чи не послання від турецького султана? Або президента польського? Бо ми ніц нічо не чуємо й не бачимо без радіва й газет, хіба хтось щось по телевізору побачить, якщо його має, але за клопотами та за цими тещами хіба щось розбереш, що там у світі робиться?.. Може вже до Афроазії приєдналися ?.. Чи до Москви?

      Почувши про Москву, корчма на своїм горбі принишкла. Але фіолетова фана, що тріпотіла над адмінуправою, свідчила не користь Москви, ні тим паче Афроазії, але їдея приєднання  до  Європи витала в повітрі

         – Василю, як будеш такий фист мудрий, то я тебе розщитаю з тою Москвою у два щоти, бо ти козацтву лиш голову каламутиш політикою, як пан Варцаба історією, – просичав адмінресурс Покукальський ледь чутно, косуючи на принишклу корчму, але корчма почула.

      – То шо там шо з тою Русієв? Кажіт, пане голово, не соромтеся, бо ми знаємо все...

         І пішли гортати сторінки рідної історії за участі в ній Покукальського ще з тих сивих часів, коли Донбас хотів відділитися, а Прикарпаття приєднатися до білих Хорватів... А найбільше переймалися  підтасовкою голосів на виборах, чим незмінний голадмінод Покукальський грішив на кожному новому витку Революції

  – Не коліт мені очі тими виборами, бо я лиш виконував Конституцію, – не злякався, відей, добре битий в голову  голова Покукальський. – Чи ви би хотіли, аби я в тюрмі сидів за порушення Конституції і ваших громадянських прав на свободу вибору? – заткнув писки правдоборцям Покукальський, а Калатайлу наказав:

    – А ти жени борзо на пост до даїшників на Турецьке перехрестя Козацького шляху та попроси свистка... А ти Ілю, як наймолодший, збирай дві команді та й у неділю будемо грати на толоці футбольний матч.

  – А м’яч? – спитав Ільо.

   – Вже купив. Учора. Спеціально в район їздив.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_cin_huan_gon_abo_velykyj_permanent.docx)Galina_tarasyuk_cin_huan_gon_abo_velykyj_permanent.docx
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_cin_huan_gon_abo_velykyj_permanent.fb2)Galina_tarasyuk_cin_huan_gon_abo_velykyj_permanent.fb2