Галина Тарасюк - Блудниця вавилонська (сторінка 2)

О, ця ілюзія свободи і демократії! Якби хто знав, у яких серйозних секретних кабінетах і ким пишуться її сценарії, і якою психотропною і психотронною зброєю її контролюють! У тисяча дев’ятсот шістдесяті пустили в народ розсекреченого Мессінга. У вісімдесяті, очевидно, ситуація була набагато серйозніша, коли не гребували і такою дріб­нотою, як баби-знахарки, сільські ворожки, люди із сильним біополем і екстрасенсорними здібностями, як вона, Марсалія.

Шум у залі наростав, ніби наближалося цунамі. Хоч ситуацію контролювали охоронці, Родіон усе одно нервував. Та й було чого: хандрила Марсалія, барахлила підсвітка.

– Де Кузьма? Де в біса той дизайнер?! Де ти ходиш? Тут замикання коротке! – кричав Родіон. І доки дизайнер, за сумісництвом електрик, шарудів у неї під спідницею дротами, чіпляв до пояса батарейки, Марсалія згадувала скромний, без жодних спецефектів, виступ зна­менитого Мессінга...

Він заїхав до їхньої Новосілки, певно, гастролюючи по Україні. Дивитися на радянське чудо-юдо з іноземним прізвищем, цього про­славленого віщуна, який (газети писали) нібито самому Гітлеру скору погибель накаркав, вони ходили всією школою. Чекали кон­церту, як третього пришестя. З вуст не сходили слова: гіпноз, телепатія, – такі незвичні, «розсекречені», які, і всі це розуміли, закотилися у наш матеріалістичний, атеїстичний світ з якогось потой­біччя. Чекали дива, таємничого чарівника у чорній масці і блискучій хламиді, тож були трохи розчаровані, побачивши на сцені маленького старого єврея, схожого на місцевого шевця Йосю Портного. Та ко­ли Мессінг став розважати народ телепатією, телячим радощам юних телепнів не було меж. Спочатку Мессінг загадував усім заховати ку­дись якусь річ, далі ходив залою, набитою по саму стелю спраглим до видовищ містечковим людом, брав якогось щасливого роззяву за руку і наказував думати про те, що і де той заховав. І доки один ду­мав, а другий читав його думки, публіка радісно завмирала в че­канні дива. І несамовито вибухала оваціями, коли Мессінг показував їй знайдений десь у рукаві гребінець або у черевикові – годинник.

Та коли чарівник-телепат запросив десять чоловік взяти участь у сеансі гіпнозу, ніхто з нормальних людей, окрім неї, старшокласниці Бурковської Марини, на сцену не вийшов: не знали-бо, що то має з ними чинити той Вольф, та ще на очах рядових працівників рай­кому партії, які вдавали, ніби прийшли сюди задля порядку, а не з цікавості. Вищого начальства не було, народ шептався, що воно вже із Мессінгом бачилось і навіть питало в нього судьбу свою і зосталося вдоволене пророцтвом.

Щоб не зірвати сеанс, райкомівські комсомольці вигнали на сцену кількох тупих петеушників і причинного Данька, яким не було що втрачати, а для солідності ще директора Будинку культури, котрий, навпаки, боявся роботу втратити, якщо, не дай Боже, проваляться гаст­ролі столичної знаменитості.

Мессінгу, після пильних оглядин добровольців, петеушники з Даньком сподобались. Він розсадив їх на стільцях, що стояли ряд­ком на сцені. А от завклубом, незважаючи на посаду і благородний порив, забракував і відпустив за лаштунки. До неї теж підозріливо при­глядався, але, певно, тому, що була єдиною дівчиною, залишив.

...Вона досі пам’ятає, як ті петеушники відключилися при першім наказі: «Спати!». Так, сидячи на незручних, розхитаних стільцях, і за­хропли розкарячені. Вона ж напружила всі сили, і гіпноз її не взяв, точніше, лише трохи приморочив. Але вона повністю контролювала свої дії та ще й крізь примружені повіки спостерігала за тим, що ді­ється на сцені і як на те реаґує зала. За командою «Встати!» пете­ушники дурнувато прокидалися, ошаліло роззиралися, а за мить знову впадали в ідіотизм: то називали себе Пушкіним і верзли якусь нісенітницю замість віршів, яких звичайно ніколи не читали, то фир­кали-пиркали, вдаючи, що їдуть на тракторі. Коли ж Мессінг роздав загіпнотизованим піддослідним по цибулині і наказав їсти, буцімто це — солодкий апельсин, усі, крім неї, жерли ту цибулю, аж за ву­хами лящало, хоч, вона була певна, ніхто з них, а Данько й пого­тів — не те що смаку не знали, а й в очі не бачили заморського, недоступного в ті часи для простого радянського народу фрукта.

Фокусник стривожився, певно, щоб вона не зірвала сеанс, а тому, заступивши від залу, кілька секунд, які здалися вічністю, намагався затуманити їй голову. Вона з жахом відчувала, як Мессінг підкоряє, робить її слухняною, покірною, і тоді вона радше з від­чаю і сорому, що отак-о, на очах вчителів, усього містечка, їй до­ве­деться чорті-що витворяти, як ті петеушники, зібрала усі свої сили і — подумки відштовхнула Мессінга. Старий  від несподіванки сахнувся, здивовано глипнув на неї і швидко відійшов на край рампи. До кінця сеансу гіпнотизер (дехто це нове тоді слово й вимовити не міг) більше її не чіпав, але по всьому, «розчаклувавши» дурноверхих петеушників, що цапки кинулись зі сцени, підійшов до неї і чемно, «на ви» звертаючись, сказав:

– Я хочу поговорить с вашими родителями...

Марина стривожилась. Навіщо йому її родітєлі? Про що збира­ється говорити з її вічно затурканою мамою і вічно п’яним татом цей недосяжний знаменитий чоловік? Уперше в житті вона сороми­лась своїх бідних, непоказних батьків. Старий, певно, прочитав її дум­ки, бо став заспокоювати, що все зрозумів, радий, що вона така самостійна, тому батьків не треба, але її саму він просить залишитись. Так вони перемовлялись буквально кілька секунд, не кажучи ні слова. Усвідомивши це, дівчина злякалась: хоч у залі було повно людей, їй же здалося, що вони з гіпнотизером тільки удвох посеред безмежної сліпучої пустелі, і їх поволі втягує у себе, як в лійку, жовтий, гарячий пісок. Вона хотіла закричати, але прочитавши в чорних жорстких очах гіпнотизера наказ мовчати, вдавилась власним голосом. Відтак, мов нічого не трапилось, він ґа­лант­но взяв її за лікоть і повів зі сцени під заздрісними поглядами не тільки школярів, а й дорослих, аж до її місця у дванадцятім ряду, наказуючи:

– Вище голову! Будьте мужні! Гордіться собою! Ви краща, вища за них!

Хоч сухий рот знаменитого телепата був міцно стулений, ці ніколи раніше не чувані Мариною слова громом гриміли в її вухах, наливаючи тіло зухвалою силою, розправляючи спину сміливою впевненістю. Та й з головою в неї від цих слів відбувалися дивні зміни: вона рап­том так чітко і ясно, мов у кіно, побачила усіх і кожного зокрема у цій залі, прочитала написаний на кожному лобі переляк впереміш із чорною заздрістю, що, звісно,  мусила б злякатися, знітитись, але натомість гордо скинула голову і опустилася на скрипучий стілець, як на трон королівський. Старий, що мовчки спостерігав за нею, схвально кивнув головою і, мов нічого не сталося, продовжив свій «концерт». Але Марині здавалося, що гіпнотизер веде свою гру тільки з нею однією.

Після сеансу, перечекавши, доки райкомівський начальник подякує Мессінгу за цікавий «концерт», Марина сама піднялася на сцену. І Мес­сінг, уклонившись збудженій публіці, повів її за куліси, а далі – у фойє, де на ньо­го чекав сяючий від захвату почет. Але гіпнотизер підійшов до двох невиразних молодих хлопців у сірих костюмах, що, стоячи ос­торонь, вдавано байдуже блукали поглядами по білих стінах і вже темних вікнах, і сказав їм:

– Знакомьтесь, эта девочка – неограненный алмаз. Она – чудо. Берегите ее. – І, повернувшись до Марини, зворушено додав:

– Ты сама не ведаешь, какой ты талант. Если пойдешь этим путем, ста­нешь великим человеком. Но я не могу тебе ничего советовать. Ты еще ребенок. Вырастешь – сама выберешь путь…

Вона нічого не зрозуміла про путь і куди має йти, але питати не було в кого: почет, до якого долучилось і містечкове начальство, уже виводив московського чарівника з Будинку культури.

Молодики в сірому запитали, як її звати, і теж заспішили слідом. Більше вона їх не бачила. Але якби й бачила, то навряд чи впізнала: жодної яскравої риси чи прикмети, які б упали в око, крім сірих кос­тюмів, вона не запам’ятала.

Але добре пам’ятає, як сказилася їхня Новосілка після гіпнотич­но-телепатичних сеансів Мессінга! Усі – від малого до старого – тільки те й робили, що гіпнотизували одне одного і  читали на віддалі чужі думки. З особливим ентузіазмом пробували сили у мистецтві масового гіпнозу школярі, звісно, проводячи свої експерименти над вчителями, і звісно, що на тих уроках, яких не вивчили. Бувало, вчи­тель заходить, а весь клас надувшись свердлить його очима, закли­наючи: «Спи! Спи! Спи!».

На жаль, нічого з тої науки доброго не виходило. Але одного разу усе-таки – вийш­ло. І Марина з радісним жахом зрозуміла, що це вийшло...  в неї! Так, саме в неї! Вчителька фізики, яку вона не любила, як і ненависну фізику, заснула просто на уроці! Згодом такий «казус», як кричав директор, стався з хіміч­кою та вчителем географії. Звістка про «диверсії» облетіла школу, а за тим і містечко. Діти сміялися, дорослі жартували: завівся свій Мессінг. Учителі сполошилися: хто? Звичайно, згадали її «цілуваннячка-об­німаннячка з Мессінгом». Почались розслідування. Потім — справж­ні репресії. Чим їй тільки не погрожували, а найбільше виключенням зі школи.

Врятувало її те, що вона, по-перше, не зізналася в «диверсіях», а по-друге, те, що «диверсії» більше не повторились.

Тому Марина й злякалася, коли через місяць після гастролей Воль­фа Мессінга її просто з уроку викликали до директора школи. Вона стривожилась, подумавши, що хтось з учителів знову пожа­лівся, нібито вона на них, коли уроку не вивчить, «туману напускає», що вчителька фізики знову із стільця впала...

«А при чім тут якийсь гіпноз, якщо Клара Свиридівна впала зі стільця саме в той момент, коли розповідала про закон земного тяжіння. Тож гіпноз тут ні при чім», – складала Марина чергове пояснення на свій захист. Проте цього разу, схоже, її не за тим покликали. Директор, здавалось, аж сяяв від щасливої нагоди бачити свою ученицю, крім того, в кабінеті сиділи (Марина впізнала їх) ті самі сірі костюми, що колись удавано байдуже чатували на Мессінга у фойє їхнього Будинку культури, і ще один привітний дядечко в чорній сорочці. Директор, улесливо відрекомендувавши її чужинцям: «Ось наш унікум, наша чудо-дівчинка», — спішно вийшов за двері, а дядечко в чорному приязно заусміхався:

– Ну, сідай, сідай, чудо-дівчинко, приємно познайомитись із та­кою унікальною людиною. Мене звуть Учитель. Так, просто – Учитель. Кажуть, твої таланти помітив сам Вольф Мессінг! А вчи­телі, ну... так, твої вчителі, розказують, нібито вже на собі переконалися. Чи не так?

Чорний дядечко весело розреготався, однак Марині було не до сміху. Вона починала підозрювати, що чоловіки в сірому — переодягнена міліція, а веселий дядько насправді — прокурор, який прийшов, аби їй за фокуси строк  припаяти. На вимогу директора, який, щоб не виказати себе, просто втік. І от зараз її допитають, одягнуть кайдани і... в буцегарню! Отака біда! І хоч трьох дорослих дядьків не так-то легко буде скам’янити, але нема на те ради – треба рятуватися! І Марина знову, як на сеансі Мес­сінга, зібрала подумки всі свої сили, аж на скронях жили набухли, і подумки наказала: «Спати!»

Очиці в обох сірих костюмчиків за хвилину стали сонні-сонні, ву­зенькі-вузенькі, але дядько в чорній сорочці, впершись очима в її очі, сказав задоволено:

– Дякую! Молодець! Тепер ми переконалися, що ти справді та­лант, але ще не розвинений. Тому я буду двічі на місяць приїжджати у школу і з тобою займатися. Але з умовою, що ти більше не будеш знущатися над бідними вчителями. Домовились?

– Потрібні вони мені! – відрубала чудо-дівчинка, вперше в жит­ті відчуваючи власну значущість.

* * *

– Готово, – сказав Кузьма, вилазячи з-під спідниці. І спідниця  враз спалахнула,  замерехтіла у сутінках закулісся місячним сяйвом. – Тільки не підступайтесь до краю сцени і не давайте їм хапати вас за поділ, а то порвуть дроти...

Наразі жіночий зойк стрілою пронизав глухий рокіт переповненої зали. Зойк почав переростати  у розкотисте голосіння. Так майстерно, з жалобними  перепадами – від найнижчого до до найвищого до, вміла голосити в їхньому містечку ко­лись давно-предавно тільки професійна голосільниця баба Са­вета, яку люди зазвичай  наймали «ридати покійника». Коли Савета зачинала було голосити,  не те що люди ­­– здавалось, каміння плакало...

Марсалія завмерла. Зала теж притихла, спостерігаючи, як від дверей у напрямку сцени крізь тіс­няву проби­валися двоє здорованів, несучи на піднятих руках лікарняні ноші з жінкою у терновій хустці. Лежачи горілиць, нещасна зводила до стелі молитовно руки та приповідала:

– Ой Бо-о-оже! Ой так же ж до Христа йшли, як ідуть до Мар­- са-а-алії! Бо дух Спасителя нашого воплотився у просві-і-і-тленій! У провидиці і пророчиці нашій великій, у спасительці нашій, рятівниці, Марсалії дорогі-гі-гій! Алілу-у-уя!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.docx)Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.docx
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.fb2)Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.fb2