Галина Тарасюк - Блудниця вавилонська (сторінка 11)

І Марсалія вийш­ла, люто хряснувши дверцятами, у якусь лісосмугу. Охоронці – за нею. Але вона плювала на цих шмаркачів, як і на придурка Ново­явленого. Дурень дурнем, а як він її красиво здав Босу! Вона тікала від Учителя, а Радько її здав цьому відьомському барону... як сам себе величає цей дволикий Янус, який не соромиться шпигу­вати за своїми рабинями-пророчицями і цілительками, переслідую­чи їх по п’ятах курними забитими провінціями, як останній сутенер, а повернувшись до столиці, вдавати із себе великого політика і бізнес­мена. Але чому – вдавати?.. Коли усі добре знають, що основний біз­нес Є(фіма) Боса(льського) — народні цілительки, екстрасенси, провидиці, пророчиці, яких наштампував по всій Україні у численних академіях, школах і курсах Учитель, а Бос повиловлював те дике ві­дьомське поріддя, приневолив, розтикав по своїх «точках» і приму­сив працювати на нього. Гуртом — у різноманітних «центрах» під інтриґуючими закрученими назвами. І поодинці. Сотні таких ванг невтомно «вели прийоми» (та й ведуть!) по спустілих робітничих клубах, кінотеатрах та перенаселених гуртожитках в передмісті і на глухих околицях. Ба! – на кожному розі Хрещатика і чи не в кож­ній поліклініці. А тепер от і її, Марсалію, буквально виш­­турхала на вулицю із покоїв першої леді та стара лярва  Калерія Едуардівна, те чудо в пір’ї...

Калерія Едуардівна – не окрема сторінка, а окрема стаття, і то – в кримінальному кодексі Марсалії... Хоча починав цю сто­рінку кримінальну таки Бос, а завершив – Учитель, її фатум! Рані­ше вона думала, що та Кавалерія – прикра випадковість, збіг трагіч­них обставин у її тоді вже налагодженому житті. Згодом стала підозрювати, що без Учителя не обійшлось. Можливо, її вигнання  з цар­ських палат було помстою Вчителя за те, що вона зрадила його і знову злигалась із Радьком? І це після того, як Учитель знайшов її, принижену, потоптану ідіотом Родіоном, обпльовану лютою свекрухою, у рідній її провінції, відігрів і не просто повернув у столицю, а возніс (!) у вищий світ, зробивши її, просту бабу-шептуху,  компаньйонкою першої леді держави!  А вона, невдячна... Звичайно, найімовірніше, це бути карою і цілком нею заслуженою... З іншого боку, безглуздо були вигонити її, Марсалію, саме в той час, коли вона з такими муками, з таким трудом  добилася довіри у государині, стала майже по­другою... Чи то пак, замінювати левицю Марсалію цією... дрібно-душною  французькою болонкою – Калерією-Кавалерією! Здається, щось тут  не те... Або змінилися впливи... або поміняли фаворитів... І Вчителя відсунули... А її, Марсалію, просто викинули, як...  Інакше, звідки у французької болонки Калерії цей тон зверхній, ці поблажливо-блатні інтонації?!

– Ах, милочка! Ах, душечка! Не знаю, как тут… но в Европе, в приличном общест­ве… особенно при дворах… эти так называемые экстрасенсы, кол­дуньи-ведуньи… даже не моветон… не признак дурного вкуса, а, извените, ди-и-икость… средневековье... Я, конечно, не настаиваю, но… уроки хорошего то­на не помешали бы нашим… руководящим дамам. Да, конечно, семинары. Курсы как-то уж очень по-советски звучит!  Ну-у-у, о чем речь, конечно, я буду рада, коль мои услуги…на благо отечества… Как лю­бит повторять ее высочество королева-мать… А любимое изре­чение принцессы Монако… О, императрица Японии… это чудное божество в образе такой простой земной женщины… А вы знакомы с королевой Испании? Не-е-т? Она любит носить черное с красным и только от отечественных кутюрье. Да! Вот такой демонстративный патриотизм первой леди Испании! Ах, милочка, как бы нам съездить как-то на недельке в Париж… Конечно, одни-им... Ах, милочка, вам надо почаще выезжать в свет!

І мілочка-цариця  все те ковтала, розвісивши вуха, а коли вдосталь наков­талася гачків, вигнала Марсалію в три шиї за ворота! Тепер по розкішних царських хоромах, по урядових прийомах ходить не вона, розкішна Марсалія, а стара шолудива цеерушниця Кавалерія! Кажуть, що тепер на дачі справді весело: щосуботи звозять усіх високопоставлених чи­новниць, яким кавалер-дама Калерія Едуардівна дає уроки гарного тону та світського етикету.

А вона, Марсалія, чіпляє локшину на вуха убогих провінціалів та стає до вітру у лісосмугах на очах у покидьків!

Але вони ще пожаліють, що поміняли провидицю на пліткарку. І першою пожаліє перша леді, якій недовго, ой недовго ще бути пер­шою! Так принаймні карта лягає, кінець віщуючи і президентові, і його кланові. До осені. Не до добра і сни віщі, якісь вогненні  Мар­салії сняться. Буде боротьба страшна, але до крові не дійде. Жінка зупинить. Часом Марсалії здавалося, ніби тою обраною Богом і народом, жінкою буде вона... І тоді  ставало радісно й моторошно.

Марсалія задихнулася... Останнім часом з нервів у неї починали­ся приступи ядухи. Хоч вона не певна, що Родька замість димедролу не посадив її на «важкий» наркотик, щоб тримати в руках. Хто-хто, а він-бо знає, як легко маніпулювати хворою людиною! Часом їй зда­ється, що їх з Босярою аж підмиває отак легенько скалічити її, паралізувати, обезножити і вивозити на сцену на одному з тих закордонних гуманітарних інвалідських візочків, якими так спритно підторговує «Центр нетрадиційної медицини та езотерапії» благодійника всіх знедолених Фіми Босальського...

Ядуха стискала трахею залізним пальцями. Треба розслабитись... І попустить. Поки що попускає, але вона мусить, нарешті, вирватись і піти до якогось нормального традиційного світила...

Плюнути на всіх і вся – і зайнятися власним здоров’ям. Це важ­ко. Це неймовірно важко – плюнути! Але мусиш бодай від без­надії всім помститися... Тим більше, що життя не вистачить на пом­сту. Але Калерку-сучку вона б роздерла на клапті і розкидала по президентській дачі, щоб шматки цього старого кожуха висіли на кож­нім кущі! Ні, мало! По всіх  лісосмугах і на деревах уздовж трас...

* * *

У степу, – як на розпеченій сковорідці. Не ховає від злого сон­ця рі­денька колюча лісосмуга, вся всуціль із молоденької акації і ще якихось кущиків і деревець.

Марсалія, ступивши кілька кроків у насадження, заходить за кущ, обсипаний білими бубками, демонстративно присідає, охоронці від­вертаються і відступають на кілька кроків до машини. Родіон терпля­че чекає. Вона ж сидить навпочіпки доти, аж доки по задерев’янілих ногах не зачинають бігати мурашки. Так вона вся дерев’яніла від ненависті, коли бачила Калєрію-кавалєрію! Це ж треба придумати собі якесь неіснуюче ніде звання якоїсь... кавалєр-дами, яким нібито на­городила її сама королева Великобританії! І та простота свята, та ца­риця, яка в душі так і зосталася жінкою директора глиноземного заводу, повірила аферистці! А її, Марсалію, викинула...

І це менш, як через рік після того, як Учитель їй сказав:

– «Комітет порятунку Вітчизни» надіється на тебе, Мар­саліє, не підведи! Бог бачить, що вона старалася... З шкури лізла, годила-служила, розуміючи, що роль компаньйонки царственої особи – найвища посада і найзір­ковіша роль, яку може подарувати їй доля. І не вгодила... Лиш неві­домо кому... Леді, рятівникам Вітчизни чи Босу, який після  про­валу «при дворі» і прикував її до сцени Будинку культури на найдальшій околиці Києва, і вона три (!), три-и-и ро-оки день у день мусила за полтиник дурити місцевих калік, алкоголіків та онкохворих, переживаючи, щоб, прозрівши, вони не повідбивали їй печінок. Тож ясно, що коли, нарешті, Бос відпустив її на волю, тобто дозволив гастролі по Україні, вона готова була йому руки цілувати!

Отаке вони з нею, великою Марсалією, зробили, ці покидьки! При­низили, знищили, а тепер, щоб хвоста не підіймала, вже й за ди­тину взялися! Жах... Треба... тікати... Але – куди?! Світ тісний, а відьомський – ще тісніший... Ні, спочатку треба серйозно і дуже детально обдумати план своїх подальших дій: як їй викрутитись із цього капкана, не позбувшись голови? Хоча... до біса цю дурну го­лову! Цей дірявий баняк, що завів її в такі хащі страшні, де й звіру було б лячно...

Марсалія важко підводиться на онімілих ногах і тільки зараз по­мічає, що довкола – невеличкий, певно, насаджений, акаціє­вий гайочка, свіжий молоденькою зеленню, дзвінкий пта­шиним щебетом. Такими ліси бувають тільки на початку літа. Боже, як давно вона не була в лісі! Як їй хочеться зостатися серед цієї краси – самотою, без охорони. І не поквапом, мимохідь, а забувши про все, насолоджуватись кожною травинкою-стеблинкою матінки- Природи. Цим найдешевшим і найдорожчим скарбом...

Ліричні роздуми Марсалії псують охо­ронці, помічники-ученики, які вискочивши з авт, радісно спішать вихлюпнути на чисту душу землі сморід своїх утроб. Фу! Трутні! Ос­таннім часом Марсалія намагалася не помічати свій почет. Бо хіба це чоловіча справа – корчити святих і мудрих, видурюючи у нещасних калік останню копійку? Та й який нормальний чоловік, скажіть на ми­лість, піде жінці прислужувати, хай навіть вона й сама королева?! Він сам захоче стати королем! Ні, той, хто живе за кошт жінки, – не чоловік! На своїх, тьху, учениках, пересвідчилась: мало що сла­боумні, так ще ж і підлі. А як хочуть величатися! Кимсь здаватися! Не бути кимсь, ні, на це в них розуму не стачає, а от нахабства здаватися – вистачає. Людці! Дрібні людці – і тілом, і душею!

Марсалія з ненавистю дивиться, як вони, малі, бородаті і довгово­лосі, схожі на ґномиків, випорожнившись, широко розставивши коротенькі ніжки, ви­ставивши лікті, розминаються... Фу! А імена! Імена які собі попридумували, вмерти мож­на: Василій Арамейський, Іоанн Афонський, Варфоломій Візантій­ський, Митрофан Галілейський...

Згадка про Митрофана кидає її в жар: як він міг, покидьок, підняти руку на її дитину? Цей недоумок, гнида, яка потаємно теж мріяла стати кимсь! Дурна баба та його теща! Бо не вона, Марсалія, шукала цього покидька, а він сам її знайшов, напросившись спочатку книжки її продавати. Співпрацю пропонував, нездара тупоумний! Бізнес-план приволік: як заснувати незалежний від Боса і Родіона «Центр народного цілительства», в якому (сміх і гріх) місце президента собі зафрахтував. А вона, велика Марсалія, мала горбатитись, як проклята, звиватися, як в’юн на пательні, заробляючи гроші для цих трутнів! Хоч, правду кажучи, так воно й було...

* * *

То тільки спершу молоденький гайок здавався свіжим і прохолодним. У степу така спека, що листячко на кущах гаряче, мов зварене. І вона вся гаряча, аж пашить вогнем лютим, гаряча кров стугонить у скронях, глухо вистукуючи:

– Пом-ста… Пом-ста... За все! І за Даночку!

Де вона, її кровиноч­ка? Але... вона не хоче про це думати, щоб не вибухнути гарячою чорною кров’ю на ці гарячі кущі! Бо тоді – не буде помсти.

Не буде можливості упитися помстою, як... кров’ю ворога... І зно­ву перед очима постала наштукатурена Кавалерія. Роками вона без­перечно старша за англійську королеву, а поведінкою – бандерша.

Марсалія досі не могла зрозуміти, як ця шльондра стара могла «сковирнути» її, Марсалію, зі стільчика біля трону, коло першої леді, де вона віртуозно, ґеніально грала роль компаньйонки, няньки, повірниці, духівниці, масажистки, бабки-шептухи, екстрасенса, про­видиці... Усього потроху. Вони бачилися майже щодня. Особливо в негоду: леді хандрила, не хотіла виїжджати «у світ», врешті, кликала Марсалію, що була завше напохваті, і вони цілий день розважалися ворожбою на картах, грою в підкидного і розкладали пасьянс. Усьо­му цьому Її величність навчила Марсалія. Леді тішилась, мов дитина, і все дивувалась:

– Я даже не знала, что карты – это так интересно! Я же вы­рос­ла в семье партийных работников... сама была примерной пио­неркой, потом комсомолкой... О всяких там поверьях, гаданьях и ре­чи не могло быть!

Государиня часто плакала, жалілася:

– Ах, Марусенька! Можно я вас буду звать Марусенька – Мар­салия – это... ну, чужое, такое... ну вы меня понимаете... Я такая одинокая... С тех пор, как Люлюсик стал... ну, сами понимаете... власть человека портит. И окружение! О-о-о, вы не представляете, что за окружение! Все чего-то хотят! Льстят и врут! Все! Кроме вас, Марусенька!.. О, давайте кинем на этого... интересно, что за человек?

І Марсалія кидала карти то на новопризначеного міністра Зюзька, то на нардепа Кузька, а тоді – по колу – на всіх придворних дам, які й зараз висіли гронами на телефоні, добиваючись у першої леді аудієнції і не відаючи, що доля їхніх високопоставлених чоловіків, синків та й власна залежить від якоїсь Марсалії...

Не відала й «цариця», захоплюючись ясновидіннями домашньої Касcандри (ах, Марусенька, ты их видишь насквозь!), що Марусенька перед цим отримала від свого справді всезнаючого і всевидющого Учителя повний інструктаж: кого принімать-міловать, а кого в шею гнать, а кого вообще на порог не пущать!

Спочатку Марсалії було страшно, що вона з першою леді держави говорить про державні справи так, як про... якусь сільську буденщину чи жіночі побрехеньки! Мало-помалу за розмовами відкривалися Марсалії таємниці, про які... Боже, та якби народ знав, що насправді твориться над його бідною головою, він би... Марсалія навіть не уяв­ляла, що зробив би народ, знаючи те, що знає вона: усіх перевішав чи сам перевішався б? Або подивувався-пообурювався б та й за­спокоївся, як вона, побачивши, що ті високі чиновні мужі і дами не­досяжні насправді навіть нижче рівня сільського фірмана... Згодом вона сама із задоволенням понижувала їх дотепними, але не образ­ливими прізвиськами, невинно питаючи «царицю»:

– То на кого кидати – на пані Лисицю, чи мадам Копицю, чи на пана Носорога, чи на Верґелу-міністра, чи на ту міністершу, в кот­рої очка, як у їжачка?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.docx)Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.docx
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.fb2)Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.fb2