Галина Тарасюк - Блудниця вавилонська (сторінка 12)

Перша леді заливалася дзвіночком, і скоро вони мали клички для всіх придворних і дуже тим потішались.

Часом Марсалія відпрошувалася в місто, але частіше їхала туди, коли леді не було вдома. Завжди автобусом, щоб почути, що народ говорить. І завжди – на вулицю Тарасівську, де у затишній квартирі її чекав Учитель. Вони обмінювалися інформацією: Марсалія роз­повідала все, що чула, а Учитель – давав нові завдання.

Зараз готується візит Баті в Азію, – казав Учитель. – Треба зробити усе, щоб поїхав не Верґела, а Мегера. Леді він подобається. А оскільки вона теж поїде, ти одягай вишиванку і тупай до жінки нар­депа Кузька: нам треба знати, в чиї ворота він грає і під чию дудку, а тоді зазирни до Макухи. Він там намилився в Америку, нібито в діас­пору, а куди насправді — дізнайся... І налякай пані Макуху авіа­катастрофою. Так і кажи: загине чоловік в авіакатастрофі, якщо полетить тоді-то й тоді. Ясно? У них малі діти, пані – жінка істерич­на – подіє. А леді скажи, що від Лисиці йде неґативна енерґетика, що ходять чутки, нібито в її зятя зв’язок із топ-моделлю, у прем’є­ра – із націоналістами, в міністра охорони здоров’я – з іранською наркомафією, а в головнокомандуючого – з торговцями зброєю. Леді ж запропонуй полікувати ауру, пошарпану темними сутностями, і почистити чакри, забиті екстрасенсами опозиції.

Ху! Аж самій соромно... як вона долю країни вершила! І раптом, бллль, ця Калєрія-кавалєрія-халєрія ясная...

* * *

Фурррр! З-під самих ніг спурхує пташина. Марсалія лякається, хапається за серце... Це ж треба до такого дожити, щоб за думками забути, де ти! Стояти серед краси і не бачити її! І тільки тепер вона розуміє, що не очима людина дивиться на світ, а душею. Коли душа сліпа, то й очі нічого не бачать... Як же їй звільнитися від цієї полуди? Як виплутатись? Уже ж виплуталась із глушини, з неві­домості, злиднів. Уже ж ніби все більш-менш доступне для вибраних Богом – маєш. А щастя нема. Усіх ощасливлюєш, а себе... Та ж біля тебе навіть чоловіка достойного нема. Одні трутні, сутенери, недоум­ки і курдупелі.

Хитрий Родіон спеціально підбирає недоростків, щоб самому керувати і вивищуватись над ними! І нею! Останнім часом навіть взяв­ся помикати... Відтоді вона не може дивитися на нього без роз­дратування. Він же навпаки – дивиться на неї, як на порожнє місце, а ще точніше, як сутенер на спрацьовану стару повію.

І раптом страшний здогад забиває їй подих: нарешті до неї дохо­дить, що Митрофан, цей слизень, слимак, не раз потоптаний нею і не тільки в постелі... Цей... штатний лизун... він... він помстився їй за свою малість, за свою недолугість, за... посаду вірного пса, тимчасового фаворита-полюбовника... Зазираючи їй у кожну дірку, слинячи закохано п’яти, цей пес шолудивий із ненависті плекав пом­сту! Страшну помсту!

* * *

За спиною Марсалії під чиєюсь ногою хрускає гілочка. Не огля­даючись, Марсалія питає:

– До речі, чого це ти мене в ліс гониш обсикати святий храм матінки Природи? Чому досі в машині нема біотуалету?

– А тому, що ти не Алла Пугачова...

– А чому це я – не Алла Пугачова?

– А тому, що ти – звичайна сільська баба, звикла до нужника із соняшничиння, – дурнувато регоче Новоявлений, безсоромно дзюрячи на сусідній кущ.

– А ти... як і Босяра – поганий сутенер...

– Дуже добре. Тоді ти – стара скандальна шльондра. Іди в ліс, пробз... бо перерва кінчається.

Отака в них бесіда любовна останнім часом виходить... Хоч у цю хвилину Марсалії не до бесід, але вона мусить... мусить звичною лай­кою приспати пильність Родіона. Вона провокує його, хоч готова вбити за приниження, бо навіть Михайло, її нещасний шлюбний чо­ловік, ніколи не посмів би її так назвати, хоч, може, вона того й заслу­говує... Але ради завтрашнього дня, так, ради свободи, звіль­нення від цього білого рабства, вона терпить. Стоїть і слухає цього виродка, щоб не чути своєї душі, що ридає-розливається за Даночкою. Згадавши про доньку, Марсалія смирніє, маліє і жалібно просить Новоявленого:

– Родику, подзвони в лікарню...

В голосі її стільки болю, що Новоявлений покірно тикає пальцем по мобільному. Йому довго не відповідають, мотаючи Марсалії жи­ли. Нарешті Родіон називає ім’я і прізвище дочки і перетворюється на слух. Вона теж.

– Все нормально. Поправляється, – каже Родіон, ховаючи мо­більник і очі...

– А ти ж казав, що то неправда, що мені привиділось? Як ти міг... – скімлить Марсалія з таким відчаєм, що янголи-охоронці вра­жено відступають за кущі..

– Ти ж ясновидюща! Зосередься, вилупи третє око і перевір, – зумисне грубо відповідає Новоявлений. І вона питає з мукою:

– Чому ти постійно злишся? Чому поводишся зі мною так, ніби я... шмата якась... Якщо я тобі надокучила – давай розійдемось... Мені так тяжко... Це ж дитина... Моя дитина...

– Досить! – кричить Родіон. – Я сказав – з нею усе нор­мально. Я ж теж людина! І не чужа, якщо ти це пам’ятаєш! От завер­шимо гастроль, сама переконаєшся. А зараз – у машину!

І схопивши за руку Марсалію, грубо, брутально, волоче до машини.

* * *

З виразу його обличчя Марсалія бачить, що перечити озвірілому Родіонові небезпечно. Та й сікатись до Новоявленого все одно, що до цих колючих чагарів, загиджених фекаліями подорожніх... Але ненависть до гнобителя бере верх. Марсалія вири­вається:

– Відпусти, я ще не ... – і заходиться такою істеричною лайкою, що червоніють навіть глухонімі охоронці. Навіть Родіон нітиться, питає:

– Чого ти казишся?

Марсалія рішуче повертається в акацієвий лісок. Має вона право бодай душу вилити?!

...А хіба немає чого казитися? Стільки прожито, а все – коту під хвіст! Буквально че­рез півроку по прибутті Марсалії до столиці їхній з Радьком сі­мейно-діловий тандем розпався. Скінчилося щасливе раювання у його облупленій кімнатці в робітничому гуртожитку на околиці. І з тим і життя її мало не скінчилося, якби вона не встигла вискочити за двері в одній нічній сорочці і капцях на босу ногу.

А все складалося так добре! У неї з’явилися перші клієнти, яких вона називала поважно пацієнтами. Удвох з Радьком вони відбира­ли їх по дзвінках, що після кожної радіопередачі про українську цілительку, послідовницю великої Ванги, пророчицю Марсалію, бук­вально блокували усі радійні телефони. Підбирали клієнтуру обереж­но, поки що тільки киян, до яких можна було б завітати додому, адже один вигляд страхітливого гуртожитку зіпсував би провидиці і репу­тацію, і перспективу, і клієнтів розігнав би. На жаль, час був непевний. Та й Марсалія тоді ще досконально не пізнала психологію міщуха, не знала, на яку наживку він ловиться, якого гачка ковтає.

Звичайно, враховувала і «важкість» людської біди, і складність проб­леми, обминаючи трагічні випадки, які навряд чи вилікуєш замов­ляннями-примовляннями – від «викачування яйцем» до роз­дачі рецептів та мішечків із сушеними цілющими травами, зібраними ще свекрухою по ярах та лісах, свяченим зіллям від зелених свят та маковейчиками від медового Спаса...

Була вражена, що цим нещасним треба було одного: вух, які б могли їх вислухати, і рота, який би їм пообіцяв, що все в них буде гаразд, що Бог їх почув і тепер обов’язково зцілить, вирятує, допо­може, пошле спокій, щастя-долю і т.д. і т.п. Але ще більше диву­валася, що після її сеансів народної психотерапії люди справді зцілювалися. Точніше сказати, просто приходили до пам’яті, виливши на неї зі своєї зболеної душі і затуманеної підкірки — каламутну тривогу, страх і безнадію.

Але їй від цього людського бруду все важче й важче ставало на душі. Рятуючи інших, пропадала сама. А тут ще й злидні обсіли. Адже попервах вона змушена була промишляти по людях незаможних і брати з них плату помірну, по совісті, тобто хто скільки міг, той стільки платив, – дбала передовсім про саморекламу. І справді, низькі ціни і «високі резуль­тати рекреа­ційних послуг», як жартував Радько, принесли їй славу бідняцької Ванги. А оскільки Бог карає недугами і тих, хто не покараний бідністю, то скоро про велику цілительку Марсалію говорив не лише Київ, а й Україна. І тоді, коли вони з Радьком по­чали серйозно подумувати про масові сеанси зцілення, вперше відчули небезпеку.

Раніше вона просто не думала про те, і не уявляла, наскільки небез­печним був її відьомський бізнес, і тим паче, скільком конкурен­там Велика Марсалія наступила своїм копитцем на хвіст. Наївно думала, що во­­на перша підіймає затоптану цілину народного знахарства. Уже про­слав­лених на той час Кашпора з Чудаком разом з їхніми будильни­ками і зарядженою водою до уваги не брала, оскільки вони називали себе екстрасенсами, тобто вченими, не займалися язичницькими примовляннями-замовляннями-чаруваннями, хоч, схоже, і в церкву ніколи не заглядали. Та й мудрим екстрасенсам не було що ділити з якоюсь бабою-шептухою, в голові якої – вінегрет із забобонів, во­рожінь і незрозумілих цитат з незбагненної парапсихології, «Живої етики» та рецептів з посібників по народній медицині, які видавали всі, кому не ліньки було.

Та як виявилось, не лиш провінція – столиця просто-таки напхана відьомською дрібнотою, шептухами та циганськими ворожками. І вся та сила-си­ленна, затребувана враз учора ще культурним і невіруючим у чортів­ню народом, поділена на клани, на чолі яких стоять – ні, не чорти рогаті, а добре відомі публічні люди...

Принаймні так Марсалії пояснив ситуацію переляканий Радько, до якого, якщо не брехав, від одного з тих чортячих мафіозі уже посли приходили і нібито попереджали: або данину платити, або повзти «під дах», або – кранти! По блідому писку Родіона було вид­но: він не брехав. Гострий страх циганськими голками вступив у п’яти Марсалії, пронизуючи до самого мозку, однак на переляк Радька вона лиш зневажливо хмикнула:

– Та ну їх! До речі, коли ти виходив з кабінету у студію, дзвони­ла якась пані Басаньська чи Босальська. Кличе в гості. Ось адреса. Здається, живе пані в елітній висотці на Печерську... Як ти на це дивишся?

Родіон зблід ще більше.

– Ти знаєш її? – спитала Марсалія, здивована  пе­реляком коханого. Але Родіон замахав руками, плутано повідомля­ючи, що їй до незнайомих, та ще й на Печерськ, де одна можновладна еліта, йти не варто, тим паче що її просить зайти дружина відомого письменника, в якого колись він, Радько, інтерв’ю брав.

Звичайно, Родіон мав слушність: не варто, ще не ставши на ноги, ризикувати. Багатії – люди капризні і здатні на все. Та й дружина відомого письменника їй була цікавіша, ніж нудна міністерша чи тупа жона-моделька якогось скоробагатька. Тож назавтра Мар­салія вже переступала поріг квартири класика Хомутенка, якого дружина Стефанія Корніївна хотіла «відчарувати» від молодої по­любовниці.

Гасіння любовної пожежі у серці класика забере у Марсалії рік життя. Байдуже, що за цей час класик стане татком позашлюбної дитини, зате Марсалія перезнайомиться з усім столичним Парнасом і Олімпом, стане повірницею секретів не одної творчої особистості і знакової постаті, врятує не один шлюб від розпаду (в тім числі і Хо­мутенків, примиривши усі сторони з реальними свідченнями полі­гамної сутності класика), за що матиме персональний стілець в уря­дових ложах чи не всіх київських театрів, абонемент на всі футбольні матчі, запрошення на покази мод і ще масу приємних дріб­ничок, зокрема рекламу у популярних газетах, жіночих глянцевих журналах і на найпрестижніших каналах, а головне – офіс на затишних зад­вірках найкрутішої провайдерської компанії, дружина директора якої кохалася в містиці, захоплювалась китайською та тибетською ме­дициною, медитаціями, спіритизмом і обіцяла наступної весни повезти Марсалію до далай-лами.

На той час, коли інша екстра-потеруха зади відсиджувала на прийомах громадян по обдертих клубах столичної околиці, тремтіла перед рекетом, ревізорами відьмацьких баронів, вона вела конфіденційні бесіди з дружинами нової політичної еліти, провідників і поводирів нації, класиків літератури і різних мистецтв. Сильні світу цього запро­шували її, шикуючись у черги, як душпастиря, замовляли, як дорогі ліки з Тибету. Її везли у шикарних кабріолетах у розкішні квартири і заміські палаци, як возили сто років по розтривоженому передчут­тям революції Санкт-Петербургу Григорія Распутіна. На цих, колись недосяжних для неї, простої сільської жінки, емпіреях, її навіть нази­вали «Распутін у спідниці», але це порівняння її не ображало. Навпаки, гірше було б, якби порівнювали з якимсь сучасним дурисвітом

* * *

 

Про всезростаючу славу свою дізнавалася по змінах, які відбувалися із Родіоном. Від усвідомлення її значимості і добрих харчів його роздувало, як дирижабль. Скоро від прищавого хирляка і сліду не зосталося. Угоди про візит великої Марсалії укладав уже не затурканий Родько, а РОДІОН – нахабний натоптаний мордоворот із замашками політ технолога-піарщика. Ще б пак! Воно, бачите, в пір’я вбралося! Авжеж! Бувало, вони обоє з Родіоном  місяцями розкошували на дачі в котроїсь із коханок чи молодих дружин олігархів­­-мільярдерів, або новоспечених політикес-істеричок, розважаючи паній гороскопами, страшилками про по­тойбіччя, прокляття роду і карму, реінкарнацію, інопланетян та різну іншу нечисть, якої нібито понатикувано за кожним кущем і стільцем, і яка так і чи­гає, так і чигає на кожного державного мужа і його пасію, так і чекає слуш­ної нагоди, аби з ніг збити й забрати владу та гроші...

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.docx)Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.docx
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.fb2)Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.fb2