Галина Тарасюк - Блудниця вавилонська (сторінка 13)

Марсалію вражали дві біди поважних дам: глуха, як у танку, са­мот­ність (і це з такими можливостями!) і безпросвітна лінь, адже всю цю дурню, якою вона їх страхала за чашкою кави, вони самі мог­ли прочитати в тоненьких брошурках і товстих фоліантах, якими завалені усі книгарні й кіоски... Але... вони потребували вод­ночас приватного психоаналітика, Шехерезади, кишенькової відьми-чарівниці, цікавої компаньйонки і цебра, в яке можна було злити весь свій житейський неґатив, не боячись, що він спливе масним лайном десь колись на якусь поверхню. Марсалія усі ці рідкісні якості щасливо поєднувала у своїй скромній особі, доповнюючи «джентльмен­ський набір» чернечою відстороненістю від мирських спокус, нечува­ним у їхніх колах аскетизмом і здатністю зоставатися непомітною, майже невидимою при всій своїй енерґетичній могутності.

Авжеж, Марсалія вміла бути невидимою... Бо ніколи не була поважною пані, як усі ці сотничихи, гетьманші-отаманші ніколи не бу­ли простими сільськими вчительками, або ж навіки стерли з пам’яті згадку про це.

 

На жаль, не всі мрії збулись... На жаль... Але все одно – вона, Марсалія, була на самісінькому Олімпі. Пожила хоч і коротким, але таким яскравим розкішним життям. Казковим жит­тям. І не як приживалка. А як – володарка дум. Її шанували. Її, сільську бабу, слухали, роззявивши роти, сильні світу цього! Їй лестили, її друкували. Друкували усе, що вона встигала нашкрябати. Добірку віршів у «Літературній Україні»... Цілу книжку «Марсалія і цілюща сила її енерґетики» за кошти нафтового короля з передмо­вою вдячного Хомутенка, якому так вдало залагодила гріхи і скан­дали через них. А як вона ловко врятувала для української політики похряслого в безодні пороку, себто перелюбу, нардепа Блященка? Але це відбулося якось мимохідь. На відкритті виставки столичних ху­дожників до чийогось ювілею чи то річниці якоїсь знаменної дати, куди вони забрели із старою Блященковою-Бляшкою під час пси­хотерапевтичного променаду, та ахнула, затулила рота і стала схожа на розвішаних по стінах картинних страхіть. Простеживши за по­глядом письменницької дружини, Марсалія побачила те, що законна Бляшка спопеляла очима. Нічого цікавого — молоде дівча, але за ним... за ним, як на шворці, дибуляв сам Блященко, вдаючи, що вра­жений апокаліптичними картинами рідної історії.

Наказавши законній Бляшці завмерти, Марсалія, лавіруючи поміж зосереджених відвідувачів, притиснула незаконну розлучницю до стіни і прошепотіла, дивлячись у сіренькі, як і вся її невиразна персона, очка:

– Люба панно, вас чекає велике і світле кохання молодого чоло­ві­ка з горіховими очима. Він не тутешній. Здалеку. Дуже здалеку, куди ви теж поїдете. Але якийсь старший хрестовий чоловік захоче пере­шкодити вашому щастю. Він не бажає вам добра, хоч і обіцяє золоті гори. Не слухайте його. Шукайте своє щастя з горіховими очима.

– Ви хто? – охнула незаконна.

– Ваш друг, – відповіла луною Марсалія, спостерігаючи, як коханка, змірявши прозрілими очима куцого Блященка, рве до виходу, ніби там, за дверима, вже чекає на неї щастя з горіховими очима. А законна стоїть, вражено роззявлена, щоб потому все жит­тя дякувати чарівниці Марсалії і по секрету розповідати про чародійну силу її відвороту.

А потім... як грім з ясного неба – скандал з Родіоном на рів­ному місці, її ганебна втеча додому, приїзд Учителя, тріумфальне повернення до Києва і несподіване «призначення»... нишпоркою при дружині Самого... І знову – вигнання. Як падіння в прірву... І ви­свячення Родіона-Радька на пророка Родіона Новоявленого... І, на­решті, Босяра... І ця поденщина... це тупе зомбування мізків... сві­домості одурених, окрадених владою, ще й Богом покараних... тупе, цинічне, системне... Плебс, лохи, бики, біомаса, одне слово – народ... Іноді вона жаліла цей народ, бо сама була ним. Часом не витримувала і зривалася, точніше, вибухало протестом її селянсько-пролетарське походження. Часом любила, бо він годував її. Але переважно ненавиділа — за ту святу простоту, наївність, що межувала з тупістю, душевною темрявою, олігофренією... І з ненавистю думала, що вони варті, таки варті і злиденного життя, і аморальної влади, і безчесних правителів. І виправдовувала себе, що робить святу справу – лікує від здорового глузду, бо якби вони всі прозріли, ці зазомбовані, то б перемерли, перевішались і перестрілялись від жаху, до чого вони дожилися...

* * *

Вона, здається, надто далеко зайшла... І буквально, і фіґураль­но... Вже й не чути голосів, і кущі не шелестять... Отак би взяти й піти. І не вернутися. Вийти з лісу оновленою, безіменною, безгрішною... без минулого... Оселитися десь у горах чи на дніпровському лимані, забрати з лікарні Даночку – і жити. Як косиці гірські, як лілії по­льові – Божим духом і Його благодаттю. В покаянні, спокутуючи те, про що знає лиш вона і Він...

Боже, як вона помилялася, ступаючи на слизьку стезю блуду! Думала – з Його волі. Думала, Він благословляє. А Він... випробовував її! І цим покидьком Новоявленим – теж!

Господи милосердний, прости їй, грішниці великій, блудниці три­клятій, невгамовній, що грішить, але й кається, Господи, як вона гі­ренько, як палко кається!...

Після вигнання з царських палат вона більше не бачилась з Учи­­телем. Тому й підозрювала, що це він покарав її за зраду з Радьком, підсунувши государині Калерію, ту кавалеристку-енкаведистку, що вда­вала із себе великого іміджмейкера і ще більшого знавця придвор­ного і міжнародного світського етикету. І все пішло путьом: «цариця» захопилася світським етикетом, кавалер-дама – захопила владу, а Марсалія схопила облизня на все відпущене життя!

Однак могло бути ще гірше, якби її, велику Марсалію, вигнали з царських палат, як шпигунку... Ото був би скандал! Не доведи Господи!

Але все одно Марсалія злякалася такого повороту долі. От як воно може бути! Тобі здається, що ти вже на небі, схопила Бога за бороду, і раптом — летиш стрімголов і врізаєшся ясним премудрим чолом у купу гною!

Тим паче, що уже таке було!

 

...Вони тільки почали жити, впроваджувати в життя свій проект. Здавалося, все йшло чудово. Родіонову передачу про її чудеса на вимогу начальства було переведено із рубрики «У світі цікавого» під рубрику «Духов­ність». З’явилася багата клієнтура. Пішли гроші. Великі гроші. Слухачі засипали листами. Слава її росла... І раптом ні з того ні з сього Родіон здурів. І знову вона, боса-простоволоса, притиснувши до грудей Матір Божу, бігла нічним Києвом, ковзаючись та обдираючи ступні при­мерз­лою сніговою кашею, читаючи молитви та проклинаючи звіра, сатану-диявола Радька. Ясно, що пізні перехожі, уздрівши таке, ки­далися врозтіч. Тільки один Божий чоловік, благочестивий путник-по­дорожній, посадив її в останній тролейбус і відвіз до найближчого міліцейського посту.

Доки вона відігрівала душу чаєм, міліціянти стиха пересміювалися, розвеселені натхненними розповідями про Звіра, якого темні сили наслали вбити її, велику пророчицю, благочестиву Марсалію. Однак, зачувши ім’я, після першої хвиля недовіри пильніше придивилися до розкудланої п’яненької молодиці і, схоже, впізнали її – заметушились і під пильним поглядом Богородиці стали дзвонити Михайлові (бо кому ще було дзвонити, як не рідному чоловікові), наказуючи чекати знайдену блудну дружину з першим ранковим автобусом із Києва.

...Марсалія аж зубами скреготнула з досади і сорому за ту ніч... Доблесна міліція, дай їй, Боже, здоров’я, не покинула в горі великому. Прикривши наготу її засмальцьованим бушлатом та взувши у розтоптані шкари, відвезла до автобуса, розпорядившись «передати женщину в цілості і сохранності законному мужу»... Пасажири дивилися на неї, як на божевільну, а вона, дурка сліпа, ви­вертала перед ними душу... Не встигла додому доїхати, як усі вже все знали. Михайло – теж. Приїхав на автобусну станцію ста­рим своїм драндулетом-«запорожцем» зустрічати. Як побачив у тому бушлаті, в черевиках розтоптаних, розкошлану, як старчиха яка, заплакав.

– Чоловіче, що з тобою?!! Та я б таку куррррву і на поріг не пустив!.. Убив би паскуду! Як жабу, роздер!.. А він... твою мать! Та плюнь ти на неї, якщо вбити не можеш! – кричали з усіх бо­ків Михайлові. А той, як потому розповідали очевидці, «ведучи свою курву до машини, як крулєву яку», відказував смирно на всі боки, наче йому пороблено:

– Та добрий господар зимою собаку не вижене з хати, а вона — мама моєї дитини...

– Та яка вона мама, курва мама її була, чоловіче? Отямся!.. Та він сам винен... Розпустив бабу... Бо щоб вибив раз-другий – коло дітей сиділа б!.. – мало не плювали на неї зусібіч...

Такої ганьби вона ще не знала у своєму житті.

* * *

 

Опинившись на вулиці після вигнання з царських палаців, перелякана несподіваною немилістю государині, Марсалія  змушена була кла­нятись Родіонові та робити вигляд, що простила коханкові вчорашнє божевілля. Взагалі-то не бачила в тому примиренні нічого страшного: хто любиться, той чубиться. Лякав неврівноважений психічний стан Родіона, маніяцька жорстокість: він же міг її вбити! І розчленувати у ванні, як це роблять схожі на нього прищаві збоченці. Але що мала робити, коли треба було повертатися до публічного життя про­видиці і цілительки.

Марсалія довго думала, як повернути Радька, але так, щоб ко­рона з голови не спала, і убезпечивши себе в майбутньому від його шизофренічних загострень. Думала і придумала цілий спектакль. По-перше, їм обом треба негайно відновити радіопередачу «Зцілення за Марсалією», або, ще краще – започаткувати нову – «Марсалія по­вертається», в якій би він на всю Україну зізнався, що довге мовчан­ня пророчиці було спричинене трагедією... Так, але якою? Ну, наприклад, у ведучого радіопередачі Дмитра Радька вселився диявол... А тому він, після суворого посту, покути і вигнання з тіла нечистої сили прийняв нове хрещення і нове ім’я... Скажімо, Родіон Новоявлений!

Радько, оклигавши на голову, зустрів її у своїй протухлій норі, як маму рідну. Втративши цицьку годувальниці, він так захирів і об­носився, що був готовий перекинутись хоч на мусульманина і на­зиватися хоч верблюдом. Проте спершу, вгледівши її живу і незбо­рену, зібгався в дульку, на синій запойній морді проступив переляк. Чекав самосуду, кари лютої, на що цілком заслуговував, а тут – одна всепрощенна любов, новий проект і нове життя під новим іменем!

 

Отож, одного весняного вечора вся Україна почула сповідь веду­чого радіопередачі «Духовні оболоки» Дмитра Радька про те, як зло­вісні темні сили намагалися знищити сіячку світлої мудрості, цілительку і пророчицю велику Марсалію. Але своїм праведним життям, чистотою помислів вона не давала силам зла жодної надії на перемогу. Тоді вони пішли іншим шляхом – під різними приводами спокусили неокріплу у вірі його, Дмитра Радька, грішну душу, все­ливши в неї підколодного підступного змія, якого народ називає зеле­ним. Але в цій битві жорстокій теменних і світлих сил перемогла пре­подобна Марсалія. Серед ночі, боса і простоволоса, вона пішла сні­гами і морозами по Україні, спокутуючи чужі гріхи і проповідуючи добро і милосердя. І перемогла Звіра — молитвою, постом і покутою. Страшний Звір був повержений святістю цієї великої жінки. По­ганьб­лений, він покинув тіло й душу Дмитра Радька, і щоб змію під­колодному не було куди повертатися, він, Дмитро Радько, ведучий програми «Духовні оболоки», прийняв хрещення від великої Марсалії, очистив душу й тіло, залишив у минулому минуле і повернувся до життя оновленим, з новим іменем ­— Родіон Новоявлений, для но­вого, святого життя і великих священних діянь.

Реклама спрацювала. Диво дивне, але, можливо, принизливий для когось іншого піар, з брудними подробицями і неприглядними дета­лями, святу Марсалію в очах стражденних підняв, мов на крилах янгола, на таку висоту, що лячно було вниз глянути. Не сподівалася, що народ її знає і пам’ятає, і з новою силою волає у неї спасіння. Ще більше вражала якась... страшно вимовити, але якась моральна нечистоплотність... чи (ще страшніше) звиродніння душевне цих скривд­жених Богом людей. Адже якби їй, Марсалії, повісили на ву­ха цю шиту білими нитками байку, цю прокислу локшину, вона б заплювала обурено пів-Києва!

А народ ­проковтнув. Зі смаком! Захлинаючись від захоплення, коли всі телеканали транслювали (за чималі кошти) вінчання у знаме­нитому соборі знаменитої Марсалії (шлюбної жони при живому ще чоловікові, перелюбниці – гріховодниці і відьми) та Родіона Но­воявленого (пияка і бандита неосудного).

Та коли подумати, то й справді, що їм робити – убогим, хворим, калікам?! Коли уже не зосталось жодної надії: ні на чудо, ні на меди­цину, ні на власні сили. Тим паче, що на той час розтанув десь за американським горизонтом Кашпор, розрядився разом зі своєю водою Чудак, заробивши копійчину, повертались у свій відьомський блуд різні народні цілительки, покидали сцену біснуваті, контактерки з космосом і прибульці звідти ж...

Народ же, як на зло, сам по собі не здоровшав, а тому й не розум­­ні­шав... І – чекав, не міг дочекатися великої спасительки своєї Марсалії... Добро б йому було!.. Тому бідному наївному народові.

* * *

Від спогадів пробудив стривожений крик. Кликали її. Голоси роз­бігалися лісом, то наближалися, то віддалялися.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.docx)Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.docx
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.fb2)Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.fb2