Галина Тарасюк - Блудниця вавилонська (сторінка 14)

Марсалія вдоволено засміялася: ага, голубчики, злякалися, що циць­ку в лісі загубили... корову дійну... Що – урвалося! Атож, скоро урветься. Але вам. Не Марсалії. Золоті деньочки Марсалії хоч і по­ріділи, але не минулися. І слава не минула. Бо тримаються вони на вбогих і сірих, яких, на жаль, не меншає на цій землі. Народу стає менше, а нещасних все більше і більше. Іноді здається, що їхні печалі взагалі нікому не потрібні, крім неї, великої ілюзіоніст­ки... Бо не за чудом вони до неї йдуть, а за ілюзією, за ілюзорною вірою у те, що мало би за Божим законом милосердя і справедли­вості статися хоч раз у житті кожного страдника. Їм цього ніхто, навіть панотець у церкві, не обіцяє. Боїться гріха. А вона, велика грішниця, не боїться обіцяти. І тому вони линуть і ринуть до неї, ці забуті, покинуті Богом душі!

Голоси наближалися. Тріщало гілля, шелестіло листя, але вона не зважала. Як не зважала на те, що здорові, ситі, успішні її знева­жають. Газети пишуть, що вона бреше, обманює, показує фокуси, за­лякує і без того нещасних, прибитих судьбою людей. Але вона не страхає, а стрясає їхніми нещасними душами і тілами, як дрантиви­ми мішками, витрушуючи з них запечене каміння неґативної енерґії, що колись перетворилася у хворобу — від злості, ненависті, скна­рості... Доводить до екстазу катарсису, примушуючи очищатися кри­ком, ревом, риданням... Вони цього хочуть, тисячі забутих Богом і його намісниками на землі. От і йдуть, сунуть, повзуть до неї, во­лаючи: зціли! Спаси! Вирятуй!

І ніхто ніколи не спитає: як їй, маленькій зухвалій брехусі, стояти перед цією розпеченою лавою людського горя, що от-от поглине, здається, змете зі сцени, перемеле на прах? Тисячу разів вона сто­яла перед цим дев’ятим валом і кожного разу встигала вивернутись з-під нього в останню мить... Але колись може не встигнути...

* * *

– Ми не встигаємо! Година до початку, а їхати ще кілометрів сто... А вона... то розляглася... то кудись біжить, то гуляє! Ти в мене догуляєшся, що посаджу верхи на засране відро і прикую до машини!

Родіон весь у милі і плямах, як жеребець в яблуках. Побігав, вид­но, по лісочку, доки надибав її. Стоїть – сапає, подертий колючими акацієвими хащами. Від думки, що хоч трохи дозолила цьому само­впевненому катюзі, легшає на душі. Хай трохи попереживає, буде знати, як їй... у постійній напрузі, як у плузі тій нещасній коняці! Все ж на ній! А вони – лиш поганяють, лежачи в холодку на межі...

Боже, як їй зле! Як їй огидно – до ригачки... Як принизливо усвідомлювати, що ти нікому не потрібна, як і твоє благородне шар­латанство...

От раніше... Спробував би він раніше дзявкнути на неї! Тоді, ко­ли кожна її гастроль відбувалася під егідою місцевої влади, почи­налася з прийому у найпершого чиновника і завершувалася прес-конференцією для місцевих журналістів.

А тепер жене поперед себе до машини, як заблудлу вівцю до обори. Тонке гілля цьвохкає її по обличчю, кущі обдирають руки, рвуть балахон, але йому байдуже. Йому вона — байдужа. Йому голов­не – її гроші.

Нарешті вони вибираються з лісу. Кортеж уже чекає в повній бо­йовій. Вона зупиняється і каже Родіонові:

– Це останній концерт у моєму житті.

– О’кей, о’кей! Останній – так останній, а поки що – в тачку! – каже він, усім своїм виглядом демонструючи нетерпіння.

Вона сідає між двома своїми янголами-хоронителями і думає про те, що, може, ці хлопчаки і справді її янголи-хоронителі, оті, що з неба, лиш в людській подобі... Часом їй так здається чи привид­жується... І раптом... раптом вона згадує, що саме один із них ніс на руках її Даночку. А другий – вів Митрофана...

У неї біда! У неї дитина в лікарні! Вона має бути там!

– Це останній концерт у моєму житті, – вперто повторює Марсалія.

– Я ж сказав, що – о’кей! А тепер причепурись, напусти на мор­ду ліца глубокомисліє, а во взгляд чорних глаз проніца­тєль­ность: нас чекає сам «начальник місцевої Чукотки». Щойно дзвонили від Боса, — сповіщає благу вість Родіон Новоявлений. – Отож – уперед! До нових перемог!

Кортеж рушає. Родіон сяє. А вона питає його червону мокру потилицю:

– А не можна обійти...найбільшого чукчу, щоб зразу – до ма­леньких, слабих і вбогих українців?

Питає на глум, щоб розізлити Родіона, а заразом розворушити власні охлялі, зачахлі амбіції. Бо й справді – вість блага. Її давно вже ніхто нікуди не запрошує, тобто начальство... І раптом... Однак інтуїція підказувала, що ця увага не з доброго дива і не з великої поваги до великої Марсалії.

– Не можна! – рішуче відрубує Родіон і наголошує:

– Це в ін­тересах Комітету, майбутньої виборчої кампанії, але пере­дов­сім – нашої з тобою компанії. Ясно?

Та куди вже ясніше? Родіон, по спітнілій потилиці видно, тішиться: запахло свіжою «зеленню». Йому що? Йому все – до фені. Це їй до­ведеться відробляти, лукавити-брехати, найбільшого «чукчу» вихва­ляти... Хоча... хіба це вперше?.. Просто останнім часом її не вико­рис­товують... Пішли в хід нові технології! Зараз світом правлять не політики, а політтехнологи і політологи... Цілі інститути! На кож­нім кроці – центри якихось там досліджень, результати яких спи­сують зі стелі, дані – висмоктують з пальця! А чом би й ні – за такі гроші... Ой, які тільки грошові потоки туди пливуть з усіх кінців планети! Родіон пережити не може, що ті потоки золоті та їх обминають... Байка з тими центрами! Хай! Але коли течуть ті гроші у бездонні, як океани, кишені продажної безголосої попси, усіляких там рок-груп, за якими нібито молоде покоління йде... Куди воно йде? Тупає ото на майданах і свистить... Який там елек­торат! Дітвора! Лише гроші тратять та підліткам баланду травлять, тоді коли дев’яносто відсотків електорату в руках отаких-о марсалій...

І це розумів Учитель. Очевидно, в мудрих школах чоловік учився, але Марсалія не пам’ятає, аби він коли бодай словом прохопився про своє минуле. І хоч світ тісний і людські дороги часто-густо перетина­ються, і одне одного на тих перехрестях впізнають, про Учителя ніхто нічого не знав і не відав. Наче він з Марса звалився. Марсалія, прав­да, здогадувалася, що то був за Марс... Та й, власне, тільки перед нею він прохопився про ту невидиму наддержавну таємну органі­зацію, до якої нібито належав, та про служби особливої місії, які ні­коли себе не розсекретять, і передовсім тому, що вони завжди, при всіх системах і режимах затребувані.

Можливо, це й добре, коли є така сила.... Вона знову згадує де­в’яності минулого століття... Вже минулого... Як життя летить! На жаль, не до безсмертя... Авжеж, що робилося тоді в державі чи то пак у не-державі! Народ колотився, народом колотили... Одні боролися, другі – боялися... Треті не признавалися, що страх мають... І всі бігли до ворожок... Отоді-то якісь мудрі (чи не вчи­телі з «Комітету захисту Вітчизни»?) здогадалися пустити в хід гороскопи, а в народ випустити Кашпорів з Чудаками, а за ними і її, Марсалію... Скільки вона тих гороскопів написала!.. Місцеві га­зети в черзі стояли, а тоді, гади, щоб не платити їй, самі почали хал­турити. Розкусивши журналюг, Учитель усе зробив, аби проро­чиця Марсалія надовго оселилася на екранах телевізорів і в радіо­точках. Але хіба чоловік, бодай навіть пророк і спаситель, як сам Ісус Христос, годен дати раду світові, та ще й такому розбурханому?! Та де? То тільки жінка може залагодити миром і словом усе те, що збурив чоловік...

* * *

Тиша... В «мерседесі» усі сплять. Крім водія. Та Марсалії... Нед­ремної Марсалії, що, як пес, усе чує і відає, і стереже вітчизну від летаргічного сну... І це свята правда, тільки хто її знає?! Хто може поці­нувати цю жертовну недремність?..

Її дивували сильні і багаті світу цього. На самому споді їхніх слю­дяних очей чаїлося стільки страху, чорного, безпросвітного, перед незвіданим майбутнім, перед тим невідворотним, що зветься судьбою, долею, фатумом, стільки... невпевненості і розгубленості, що їй ста­вало соромно за власне нахабство. І теж – десь на самому споді. Але вона не мала права на сумнів, як і на інші жіночі слабкості. А тому вся стискалася, чорніла на виду і люто чавила на дні душі ма­цюній черв’ячок сумніву, і волохаті павучки страху, і сизі вогкі сто­ноги доконечного розчарування у тих, хто вершить наші долі.

«Боже, хто нами правує, хто нами керує! – жахалася щоразу. – Страхополохи... примітивні і недалекі, одне слово – люди».

Щойно самовпевнені зверхники зазирали їй, звичайній ба­бі, у вічі, дивилися у рот, ловили кожне слово... Вона розуміла: вони бояться підступів долі, бо їм є що втрачати. Єдине, що вона могла напевне, не брешучи, сказати, то це діагноз – типовий для всіх начальників: повзуча стенокардія, наростаюча гіпертонія, хвора, забита загуслою жовчю печінка, порушений обмін речовин, шпори на п’ятах, геморой... Не треба бути цілителькою чи ясновидющою: цей перелік хвороб вона зчитувала із їхніх облич і тут же диктувала рецепти, які знає кожна сільська бабця.

Вони шаліли від її проникливості у їхнє нутро і з нетерпінням че­кали пророцтв. Але, уточнювали, хороших. Що вона й робила без особливих зусиль, наперед ознайомившись із досьє на кожного з них, роздобутим Родіоном по своїх радійних каналах від колеґ-журналістів. Та, власне, що страшного чи надзвичайного могло че­кати в майбутньому цих тлустих вареників, які ніколи не випадають із державної макітри?!

Звичайно, їх цікавило її вчення про... як це... ага... народне хрис­тиянство. Не без того, звичайно. І тоді сідлав свого «коника» Родіон. Вона тільки злегка коригувала його глибокодумними оцін­ками сучасної політичної ситуації в Україні та тривогами про ката­стро­фічне падіння моралі, дивуючи провінційних столоначальників неабияким розумом.

І все ж не могла звикнути до свого нового... статусу. Спочатку вона пишалася. А потім... утішалася, як фарсом. А коли звикла, рап­­том усе обірвалося. З вини цього плямистого від масного поту покидька! Це він, тільки він винен у її... «простої-застої»! Він! П’янюга!

* * *

«Образа – поганий порадник», – казав Учитель. Авжеж, пре­поганий! Але живучий. Це він, чи то вона, образа, знов колотить її думки, її спомини, плутає нинішнє з минулим, дійсне з бажаним. Вона відчуває свою неадекватність, як казав Учитель, свою... ні, не роздвоєність – свою почетвертованість! Бо її вже давно почет­вер­товано! Але – не знищено. Вона ще жива. Ще здатна на про­тест. А тому вона кричить, лякаючи придрімалих янголів і відсторо­неного, зосередженого, як робот, водія:

– Я плювати хотіла на твого начальника! На всі ваші зустрічі! Вези мене до дитини! І то — вже!

Та Родіон – незворушний, лиш наїджена на її харчах шия нали­ва­ється бурячковою барвою.

– Ще не час... Відбудеш сеанс, і я тебе відвезу в лікарню, щоб ти переконалася, що дочки там нема, що вона в поїзді і вже доїжд­жає до вашої Новосілки. Але, видно по тобі, тобі самій треба конче в лікарню, і я тобі допоможу, – каже він підкреслено спокійно.

Щойно Родіон робив спробу на неї натиснути, Марсалію миттю прошивала блискавка ненависного спомину, і вона вибу­хала, як бомба. Покидьок! Він уже раз мало не завіз її в лікарню або й на цвинтар...

* * *

– Приїхали, – похмуро сповістив Родіон і поліз із машини. Янгол одесную теж вискочив і подав їй руку. Янгол ошую – підпихав ззаду. Мусила виповзати. Спе­ка спала, і широким майданом гуляв свіжий протяг-вітерець. Марсалія стріпнула балахоном, відітхнула, збираючись із силами, але казармено-похмура сірість адміністративного будинку нагонила смертну нудьгу і ліниве бажання розтягнутися на сірих, гарячих, як пательня, плитах майдану, і ... хай несуть... чи забудуть...

Одначе Родіон не дав їй домріяти. Підхопив під руку і майже силою поволік до парадного входу.

Зазвичай він грав роль її речника. Роздавав наперед заготовлені прес-релізи і сидів від неї праворуч, доповнюючи її відповіді цінними коментарями. Швидко насобачився коло неї... Дуже скоро, начитав­шись рекомендацій, інструкцій, посібників по чортівні (першоджерел, – казав), які мішками телющив із Петрівки, поправляв її монологи та вказівки давав. Пробував навіть тексти для неї писати, бо, бачте, він такий мудрий та освічений. Але з того нічого не вийшло. Її кожного разу на сцені «проривало» власним «казанням», а почасти, впавши у транс (чи страх перед силою-силенною людського горя, що от-от мало ринути на неї сніговою лавиною), вона й не пам’ятала жодного сказаного слова. І це Родіона бісило, і він верещав, нібито вона го­родить казна-що, «таку дурку несе, що вуха в’януть і шерсть дибиться», і він дивується, що й досі її ще хтось слухає...

* * *

Господар місцевої «Чукотки» несподівано виявився зовсім не схо­жим на чиновного вареника – ні тілом середньої вгодованості, ні виглядом простакуватим. Не тягнув квадратурою мордоворота на братка чи олігарха. А так собі – дрібна кілька, точніше, хамса район­ного масштабу...

– Будь із ним чемна... він родич правої руки твоєї колишньої благодійниці... – усміхаючись улесливо Хамсі, сичить їй у вухо Ро­діон. – Той лісок, де ти гуляла, його... і поля його, і села... і Дніпро, і лиман... Усе!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.docx)Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.docx
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.fb2)Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.fb2