Галина Тарасюк - Блудниця вавилонська (сторінка 15)

Прийом у «начальника Чукотки» короткий, бо їм нема про що го­ворити. Все давно обговорено: Марсалії обов’язково треба зга­дати на сеансі добрим словом владу. Президента і його посадників. Місцевого теж. Тобто закодувати народ... Що ж, нема питань... Треба – то треба... Тим більше, коли за добрі слова ще й добре пла­тять. Вона усміхається і все-таки уточнює, помітивши в круглих оч­­ках Кільки-Хамси перелякану цікавість:

– Хочу тільки попередити: на вас (вона наголосом виділила це слово, натякаючи і на тих, хто – за ним) чекає велике випробування. Але таких людей, як ви, важко вибити із сідла, тому все закінчиться (вона зробила паузу, поринувши у тільки їй видиме)... благополучно...

Хамса, віднісши її пророцтва на рахунок майбутніх президентсь­ких виборів, аж засяяв. Вона теж усміхнулась, адже була впевнена, що за будь-яких обставин цей начальник не пропаде. З такими «небес­ними патронами» і такими грішми – не пропадають.

– Молодця! – похвалив її Новоявлений, коли вони спішно (народ чекав!) покидали непривабливе зовні, зате розкішне всередині приміщення районного уряду. – Вважай, що ворогів наших зменши­лось наполовину, а рахунки удвічі зросли...

Рахунки... гроші... усе на продаж: шкура, душа, тіло... Тої зимової проклятої ночі наївно думала, що через зеленого змія в нещасного Родіона почалася біла гарячка... Тоді вона ще не здогадувалася, які страшні, диявольські, розтлінні, руйнівні закони жорстокої конку­ренції панують у світі тих, котрі, здавалося б, самим Богом покликані зцілювати і рятувати пропащі душі! Тепер вона вже бита в тім’я, тепер вона впевнена на всі сто, що його не раз купляли, під’юджували проти неї сильні, підступні, невидимі вороги. І він нею підторговував, як турок-сутенер нашими роксоланами на ринках Стамбула. Доки вона сама не продалася. Навіки...

Марсалія, спіткнувшись об спогад, глухо застогнала...

Родіон стривожено підхопив її під руку, зазирнув у лице. Вона скри­вилася, вдаючи, що забила ногу. Насправді того страшного зи­мового дня убили її душу... Та хіба лиш того?! Хіба раз?! Ой не раз і не два душа її убита! І ця мертва, вбита душа ще здатна зцілю­вати?! Ця жінка... страшна, як зомбі! Зомбі, що зомбує живих, ще живих...

– Швидко до клубу! Нічого, нічого... до весілля заживе, – вур­котів лагідно, рятуючи її від чергового нападу істерії, Родіон. Мав чудовий настрій, і вона здогадувалася, чому. Напевно, пообіцяв гонорар передвиборний Хамса.

– Ти, той... вже не поскупись на хвалу... Начальника звати Леонтій Леонтійович... Не забудь лише...

Ну от, а вона що казала?! Не підводить Марсалію інтуїція, ба­чить «третім оком» наскрізь і далеко, а тому зітхає миролюбно:

– Мені не шкода... Але шкода свого доброго імені: непрохід­ний наш дорогий Леонтій Леонтійович. Карта моя каже, що його карта бита... Але... заради грошей... і збрехати не шкода. Та хіба нам уперше?..

– Добре, добре, не хандри... – примирливо мурмотить Родіон, інтимно погладжуючи її коліно. Гівнюк! Потрібен їй його інтим сли­нявий!.. Та варто їй тільки моргнути, коли засвербить, як сто Митро­фанів устане!.. Будь він проклятий!.. Як і це все прокляте, продане, просране життя!

«Не хандри! – каже Учитель, але здалеку. – У тебе прекрасне життя. Ти відома, знаменита, багата, ти потрібна. З тобою рахуються. Ти затьмарила усіх пророків і забрала хліб у всіх придворних іміджмейкерів і політтехнологів».

– Мар-са-лія! Мар-са-лі-я! – шаленіє народ, обліпивши «мер­седес». Людські обличчя, очі, розчепірені долоні повзають по тоно­ваному склі, як сліпі мухи, силяться розгледіти її у присмерку роз­кішного салона.

– Гоп-ца-дріца-гоп-ца-ца, – регоче вдоволений Родіон. – «Все хорошо, прекрасная маркиза, все хорошо, все хо-ро-шо». До речі, маленький сюрприз: Леончик Леонтійович хоче представити тебе своєму «чукотському» народові.

– Е, ні! – дратується Марсалія. – Ми так не домовлялися. І вза­галі, пішов він до біса, цей латифундист! Йому мало грабувати цих нещасних, так він ще хоче в’їхати на моїй спині у Верховну Раду чи куди там він преться! І, як на те вже пішло, то чому б мені самій не в’їхати на білому коні у ту саму Раду? Чим я гірша чи дурніша за тих обісранців?

– Овва-а-а! Якась нова муха залетіла в ніс нашій пані... Слухай, Мацю, не дурій, давай скоренько вискакуймо і на сцену...

– А я не хочу – скоренько та крадьки. Сьогодні я хочу не з ви­соти сцени, а очі в очі, на рівних поговорити з ними.

– Ні, ти божевільна! Та вони ж роздеруть тебе, ці чукчі біснуваті. Тут же жодної нормальної людини!..

– А хто їх зробив такими?

– Я – ні.

– А я – так! Разом із усіма... З усіма цими... начальниками нашої «Чукотки».

– Так! Вилазь і їм розказуй! Не дури голови, а розкажи все, як є – всю правду. Іди!

– Іду! – І Марсалія йде. Відсторонює з дороги янголів-охо­ронців, відслонює з чола каптур. Цього разу вона без претензійних «білих риз». Без маски грізної пророчиці чи милосердної цілительки. Вона просто виходить до людей і говорить до них просто. Простими і чесними словами...

Марсалія насправді вперше без страху подивилася людям в очі і побачила перед собою нормальні очі, нормальних людей, що ди­вилися на неї з привітною цікавістю. Марсалія привіталася, закивала на всі боки головою, помахала рукою, і вони притихли і розступи­лися перед нею аж до самих дверей. А потому потекли слідом, без ажіотажу, ґвалту і крику заповнювали залу, як тиха вода.

Учитель казав:

«Народ – це натовп. А натовп чинить так і те, на що його про­вокують лідери. Але ви — не просто лідери, ви ще й пастирі. Ваша головна задача – гамувати натовп. Відводити його вбік від соці­альних вибухів, витравлювати страхом генетичне прагнення протесту, переконувати, що ми самі – ковалі свого щастя і винуватці своїх бід. А не влада, не держава. Влада не буває ні доброю, ні поганою. Вона така, як кожен механізм. Причини наших недуг – у нас самих. Корінь зла – у нашій гріховності, захланстві, підлості, зрадливості, заздрості, лінивстві. Шлях до щастя – очищення молитвою, стра­хом перед Богом, покутою, смиренством, виконанням християнських заповідей. Нема спасіння тому, хто бачить скалку в чужому оці, а у власному – колоди не бачить.

Ви – пастирі. Сійте страх серед овець. Страх – батіг, що при­жене їх у царство Боже.

Ви – сторожі влади. Рятівники держави... Розсіюйте ворогів їхніх страхом.

Страх – перед Богом, перед судьбою. Тільки думаючи про це чо­ловік вдосконалює свою душу. Страх – найбільші ліки. Страх – спасіння. Страх – ваша велич. Ваша слава. Ваша сила. Світ – нале­жить вам.

Назавжди забудь, що ти жінка. Ти – ловець людських душ. Ти Ве­ликий Маг!»

Учитель знав, яка страшна сила – слово! Але слово без віри –— порожній звук! «Ти мусиш сама повірити – до істерії, до божевіл­ля – у свою силу над цими людьми!» Вона винна — винна перед Учителем. Якби не він, велику Марсалію спіткала б доля сільської знахарки, що, ворожачи на картах, знімаючи вроки та вінець безшлюб­ності, приторговувала б ще й сплетеними з рогози оберегами. Але Учитель знав, куди зерно вкинути... Жодний посібник з психоаналізу, народної медицини, жодний підручник з білої і чорної магії не містив такі витончені інструкції із залякуван­ня страхом, як її незіпсований великою книжною мудрістю розум. Придумані нею ритуали спо­кутування гріхів навіть бувалого Вчите­ля вразили неперевершеним садизмом. А що було їй робити? Країну лихоманило від перемін і нестабільності. Тривога, надія і страх перед майбутнім бродили-ко­лобродили суспільством. Хіба була певність, що саме той пастух і саме тим гарапником і в ті кошари пожене стадо?

Але, Господи, сьогодні перед нею – не стадо, вічно спрагле пас­ту­хів і вовків, перебите одними, перегризене іншими, не біомаса, сто разів розчарована і обманута, що благає порятунку, звівши очі на велику Марсалію – спасительку, земне перевтілення Богородиці.

Перед нею – люди. Народ. Він дивиться на неї добрими очима, тро­хи іронічно, з легким жалем. «Ну от, – думає народ, – ще одна бре­хуха, ще одна дурисвітка приїхала нас дурити. І, певно, справді непе­ревершена, коли з таким почтом возять і на таких машинах дорогих...»

Але тоді...чому він, цей народ, дається себе дурити, коли такий розумний?

«Значить, йому це треба, – каже Учитель здалеку. – Народу треба ілюзій! Чуда! Потрясінь! Ідолів! Віри в них! Людям зараз потрібна яскрава харизматична постать із месіанським шармом: пророка, провісника, рятівника... На жаль, жоден із представників вашого чортячого племені, – Учитель тихо сміється, – чоловічої статі не тягне на всенародного месію. Коротше, вони не вписуються в історичний момент – їм бракує національного шарму. Потрібен об­раз Богородиці. Спасительки України. Займи це місце святе, Марсаль­ко! На цю роль ти найбільше підходиш – і внутрішньо, і зовнішньо: жінка з народу, але освічена, з глибинки, але культурної, де ще збе­реглися національні традиції, народні звичаї, віра в Бога і в інші сили; жінка з привабливою, романтично-таємничою зовнішністю, в якій приємно поєднані аскетизм і сексуальність, мудрість і наївність, стриманість і пристрасть... Якби ти, Марсалько, зорієнтувалася і пішла в політику, ти б уже була Президентом. Уся б Україна пішла за тобою. А так... мусиш грати роль новоявленої Богородиці. Що теж – дуже почесно...».

* * *

– Чому ти не перевдягаєшся? Ти ж ризикуєш загубити свій імідж... ореол новоявленої Богородиці... Ти ж розумна жінка... І зна­єш добре: нема пророка у ріднім селі... Рівних собі не ша­нують... не поважають... не святкують... Ти цього добиваєшся?.. – шипів змієм на вухо їй зажоханий Родіон.

– Пшов геть... – сичить Марсалія, осліплюючи усміш­­кою Леонтія Леонтійовича, що вже чекає її за сценою. Зайшов із чорного ходу, певно, боявся людей, збуджених перед грядущими виборами. Інших версій не було, оскільки джентльменством чи скромністю й не пахло від пропахлого великими грішми начальника тутешньої «Чукотки».

– Слава Богу, часи вертаються. Не проґав... – прошипів полег­шено Новоявлений, запихаючи у торбу її білі, розшиті золотом «ризи».

– Та вже постараюся, – сміється вперше за цей триклятий день Марсалія...

– Дивись мені, – попередив лагідно, – не здумай дуріти... Це єдиний шанс повернути колишнє... Учитель... Авессалом пропонує тобі повернутися під його дах... Є один цікавий і грошовитий проект. Йдуть же нові вибори. Уявляєш?! Це – шанс! Це... все: влада, гро­ші... А головне, не треба буде їздити по цих чортових закутках!

– Знаю! Відчепись!..

І Родіон відлип від неї і прилип до Кільки-Х­амси, улесливо шепо­чу­чи – певно, давав настанови, як говорити з рідними «чукчами». А пошептавши, обережно виштовхнув на сцену. Очевидно, народ «Чукотки» не дуже святкував свого начальника, бо похмуро мовчав. По невдоволених обличчях Марсалія бачила: зал от-от прорве, як чиряк, і не на радість їм усім...

Тож коли роззявився перший беззубий рот, щоб плюнути на свого чиновника, Марсалія рвонула вперед із піднятими руками і, сяючи небесною радістю, закричала:

– Люди мої найдорожчі! Я з вами! Я з тобою, мій народе! Сьо­годні і завжди! У радості і в горі! Повір мені, зцілися словом моїм, відродися моєю любов’ю! Повір мені: ти сильний, ти дужий, ти вічний! Ти щасливий, коли такі достойники, як цей чоловік, мені невідомий, але душа моя бачить: тобою клопочуться, живуть твоїми болями, тво­їми бідами, живуть ради твого добра!

Народ мовчав. Дивився на неї тупими очима і мовчав. І тоді Мар­салія просичала у бік ошелешеного Хамси:

– Кажжжи шшшось... Брешшши, а то відпушшшчу — і роздеруть...

І той сучий син зорієнтувався і забрехав, як пес на горобців, обі­цяючи золоті гори і молочні ріки в кисільних берегах.

– Він побудує санаторій і водолікарню, солярій і масажні кабі­нети, стоматполіклініку і безплатну аптеку... – вторила начальнику Марсалія, глумлячись водночас над чинодралом і народом, над Родіо­ном і собою, але того ніхто, окрім неї, не розумів. Навпа­ки, ей­форія радості оповивала принишклу залу, проникаючи хмелем у кожне розгублене людське тіло. Дивлячись на щасливу Марсалію, що металась по сцені, зал і собі поволі входив в екстаз, а далі, не слу­хаючи свого воєводу, закричав – кожен своє, але радісне, як ос­тання надія...

І коли от-от мав кинутися, щоб стиснути в обіймах велику Марсалію і дрібного Хамсу, на сцену вискочили учасники вокально-інструмен­тального ансамблю церкви «Радість небесна», і народ возз’єднав свої душі у хвалі Всевишньому.

– Мацю! Ти ґеній! – кричав, обціловуючи її, Родіон. – Ти можеш! Ти можеш зробити більше – самого Президента! Зроби його! І влада – наша! Гроші – наші!

«Божевільний, що він городить! Хто її на ті гори високі пустить! Там своїх марсалій – гать гати!» – думала, але не висловлювала вголос – радше, щоб не зурочити Родіонові плани.

* * *

Такого прийому великій Марсалії давно ніхто не влаштовував. Вдяч­ний «начальник Чукотки» пригощав їх у ресторані рідної дружини осетрами, чорним і червоним кав’яром, домашніми ковбасами, вірмен­ськими коньяками і французькими винами, солодив слух співами райськими місцевого дівочого тріо «Вербиченька» та чоло­вічого квартету «Бересклет». Не відходила від Марсалії і дружина районного начальника, утричі більша за нього грудаста молодиця, з талією і усмішечкою начальниці колишнього радянського «общепіту», зазирала в очі, намагаючись прочитати там відповідь на питання життя і смерті: чи поміняється власть угорі на наступних виборах, і чи зостанеться чоловік при кермі, а коли ні, то що робити? Перша леді районного масштабу нагадувала своєю тривогою щирою іншу першу леді, дрібнішу статурою, але вищу набагато ранґом...

Застілля гуло. Родіон з учениками-помічниками запихалися-за­ливалися за головним столом – у центрі. Охорона трапезувала за столиками ближче до дверей: ану якогось жебрака нелегка принесе. Марсалія дивилася на ту об’їдайлівку і чомусь згадувала вечерю у під­топтаної жони новоспеченого міністра, яка через загули чоловіка вкотре зібралася була різати собі вени. Отож, коли Марсалія в чер­говий раз врятувала жону від суїциду, вони обидві вирішили це діло обмити. І тут з’явився Учитель. Грубо наказавши «послати в дупу стару міністерську ідіотку», всадовив у авто і повіз на президентську дачу.

Що хоч роби, як хоч дури, а мусиш вивести високу леді, пар­дон, із прострації! І постарайся... вона зараз у такому стані... ну, по-своєму, по-жіночому зрозуміти, підтримати, і навіть, як вдасться, заприятелювати.

Марсалія злякалася:

– Та як... я ... проста... жінка...

– Так! Заспокойся! Бо та, до якої їдемо, ще... пардон, про­стіша. І потребує простого людського, пардон, слова...

Справді, те, що Марсалія побачила за мурами високими літньої «царської» резиденції, схвилювало її своєю щирою простотою: ви­со­чайша особа бовталась у голубому басейні просто в одежі, на­гадуючи білим костюмом, отороченим лебединим пухом, грайливу лебідку. На березі знічено топтали смарагдовий моріжок придворні, стривожено чекали команди від Самого охоронці. Але команда не надходила, бо, очевидно, Самому було не до Самої.

Марсалія розпачливо вчепилася Учителю в рукав, але той рішуче розігнув її пальці і підштовхнув у плечі, як у воду штовхнув:

– Іди!

І вона пішла... У воду! Отак, як була, у вишитій білій сорочці, у червоних коралях... І, по саму шию у воді, погребла до цариці, дя­куючи Богові, що басейн не глибокий, бо вона плавати не вміє, та просячи Його, аби врозумив її мокру високість. П’яненькій цариці витівка незнайомки сподобалась. Отож, ще трохи побовтавшись, вони обидві далися, аби їх виловили, і радісно на пару повихляли до будуару перевдягатися. З того часу почалася їхня дружба...

Того ж вечора Марсалію поселили в розкішному номері, неподалік від апартаментів першої леді, і вона умліваючи стала чекати ранку, спостерігаючи з балкона за нічними розвагами високопоставлених гостей, які нічим не відрізнялися від п’яних гульбищ простого народу, та нервово роздумуючи, що їй далі робити і який фасон тримати.

І дочекалася. Після довгої тривожної ночі Бог послав ранок, а з ним і покоївку Зою. Зоя була із сусіднього села, а отже, потом­ственою, з прабаби, точніше, з тих часів, коли в цих пущах дачі це­ківські збудували, покоївкою, що вміла з виглядом глухонімої не­чутною тінню снувати царськими покоями, все робити і все чути й знати, але й тримати язика за зубами...

Марсалія зрозуміла, що її майбутня дружба з першою леді зале­жить від її дружби з покоївкою. Але як розговорити цю залякану інструктажем генетичну служницю? Тільки щирістю і грішми. І Мар­салія ризикнула. Засовуючи у кишеню Зоїної уніформи стодоларову купюру, вона пристрасним шепотом щиро зізналася, що її привезли сюди масажі леді робити, але вона на таких верхах уперше і дуже переживає, як догодити президентші, і т. д. і т.п.

Щирість подіяла. Зоя купилася. І за якихось десять хвилин воло­гого ранкового прибирання перед Марсалією відкрилися всі таєм­ниці двірцевого лабіринту з ходами і виходами...

І все було б прекрасно, але тут, як пишуть у книжках, з’явилася у їхньому щасливому царстві-государстві страшна відьма Калерія... Отака «циганочка з виходом»...

* * *

Здається, Родіон увійшов у раж: хилить чарку за чаркою, раз по раз схоплюється, дурноверхі тости проголошує! Чим далі — нахабніє, о, уже слова не дає вимовити самому начальнику. Дивлячись на сво­го верховоду, розперізуються ученики-помічники. Горілка, пляшка за пляшкою, ковбаси, холодці-голубці щезають у неситих утробах арамейських, галілейських, обливаючи та обсипаючи крих­тами їхні дрімучі бороди, звеселяючи ще дрімучіші душі! Благочес­тивий почет преподобної Марсалії гигоче, гикає, як… орда коло смаженої конини! Про неї забули! Витріщаються на Родіона, встига­ючи вслід за його викриками чарки підіймати…

Ма-а-амочко! Куди вона потрапила! І що скажуть, надивившись на цю дикість, офіціантки? Це б їй, Марсалії, встати, торохнути по столу кулаком і піти! Світ за очі! Але – втома, втома, гирями чавун­ними тримає її за ноги біля цього бидла! І, щоб не перекинути до біса столи просто на хлібосольних господарів, Марсалія абстрагується, рятується спогадами.

О, прекрасне, неповторне життя придворної ворожки! Як солод­ко їй пилось і їлось за царським столом. Дякуючи Зоїній інформації, вони з першою леді справді потоваришували. Леді була непогана жінка. Добра і нещасна. «Він її за ніщо має, грубіян і скупердяга», – шепотіла Зоя, нарікаючи на малі зарплати прислуги. Але великій Марсалії у царських палатах платили сповна!

«О, прекрасний час! Неповторний час!» Родіон має рацію: вона, Мар­салія, мусить зробити усе, щоб він, той час неповторний, повто­рився уже при іншому цареві, в компанії нової государині.

Впиваючись коштовним вином, розкішними спогадами і діаман­товими перспективами, які їй обіцяв, за словами Родіона, Учитель, Мар­салія усміхалася на всі боки «чукотським» правителям і їхнім смердам, водночас не спускала очей з підступного Новоявленого. І таки встежила, як «начальник Чукотки» передав йому під столом товстеньку пачку. По вдоволеному писку Родіона зрозуміла, що сума чималенька, але й далі вдавала, що нічого не помітила, не бачила, не знає...

Доки Родіон Новоявлений, впавши на стіл грудьми, ховав під сто­лом ту пачку, шкірячись віддано їй у вічі, Марсалія напружено думала, як далі діяти. Головне – вирвати гроші. Вирвати і тікати! Шукати Даночку!

Саме в цю мить дзенькнув мобільний. Родіон невдоволено оз­вався, і вона побачила, як витягнулось його обличчя, як він споло­хано обірвав зв’язок і заховав телефон у кишеню. Марсалії потемніло в очах. Про що йому сповістили по телефону, їй підказало материн­ське серце. Пославшись на раптовий головний біль, вона попро­щалась із гостинними господарями і вийшла з-за столу, навіть не гля­нувши на притихлий ураз невдоволений почет.

Вечоріло. Над містечком стояла прозора глуха тиша, така, яка буває тільки у провінції. Проминувши наймитів, які завантажували багажники джипів її «експедиції» ящиками з напоями, пакетами, міш­ками, бочонками, стала чекати, коли ж нарешті вивалить з ресторану і її кодло... Першим вибіг невдоволений Родіон. На писку було напи­сано: «могла б і почекати!» Але, побачивши її смирною і смиренною, потеплів, тим паче що зігрівав душу важенький пакет із баксами, захований у бездонній кишені штанів, і відчував вину за ту трагедію, яка саме зараз, у цю хвилину, розігрувалася в обласній лікарні за 100 кілометрів звідси. І про яку не здогадувалась, як йому здавалось, знаменита пророчиця... Інакше б уже зчинила лемент…

Єдине, що попросила Марсалія, лагідно усміхаючись, то це пере­садити янголів-охоронців в іншу машину, бо вона хоче спочити. Родіон не перечив.

– От бачиш, як добре, коли ти мене слухаєш, – сказав, усіда­ючись за старою звичкою попереду.

– Скільки він тобі дав? – запитала вона пошепки, щоб не чув водій.

– Ти ж бачиш... завантажив усі машини...

– Я про гроші.

– Нічого... поки що... Обіцяв, коли почнуться вибори...

– А-а… Тоді все о’кей! – вдала, що задоволена, – рушаймо... я втомилася.

І авто рушило. Обережно вибиралося темними вуличками рай­центру до траси і рвонуло вперед, як розтривожений мустанґ, зі швидкістю вітру.

Втомлений важким днем, Родіон моментально захропів. Втупив­шись у його важкий профіль, Марсалія холодно зважувала, що їй робити. Перед очима стояв інший профіль — ніжний, прозорий профіль Даночки... Вона заплющила очі і навіть не здивувалася: вона бачила те, що відбувалося за сотні кілометрів у реанімації обласної лікарні... Вперше в ній прокинувся дар яснобачення, про який вона так на­хабно брехала всі ці роки... Вона чула голоси... Чула невтішні речі... І не могла зрозуміти, як Родіон у цю хвилину, знаючи усе, міг так без­журно, безсовісно хропти... Заснути, не сказавши їй правду? Приховавши гроші... брудні... гидкі гроші... але так їй нині потрібні…

Вона думала, що робити, і нічого не могла придумати. Бо все зда­валося безглуздим... безглуздим... до відчаю безглуздим... Її материнське серце підказувало: біда! Її материнське серце ридало і не прощало!

Марсалія перевела погляд за вікно і побачила, що кавалькада ма­шин мчить уздовж високої дамби. Внизу голубіла тиха і широка рі­ка. Мабуть, Дніпро, подумала. Бо ж які ще ріки можуть текти у цих безводних гарячих степах? А може, це той самий лиман, який обі­цяв їй Родіон в нагороду, якщо вона відпрацює усі сеанси і всі гроші?

Дивлячись з ненавистю на сонного Родіона Новоявленого, Мар­салія ледь стримувала себе, щоб не вчепитись – зубами, кігтями – у його бичачу бурячкову шию. Отак взяти і душити, душити! Або ра­зом з ним – у Дніпро сторч головою! Іншого виходу нема! Не­ма їй спасіння! Чує її серце: Даночці вона вже не допоможе. Серце бачить, як виходять з реанімації печальні лікарі, залишивши її дити­ночку, її кровиночку – голісіньку, саму-самісіньку... Серце боже­воліє, рветься-розривається... І доки воно не розірвалося, вона мусить, повинна поставити на всьому цьому божевіллі велику криваву крапку! Уже!

– Сонечко, – ніжно лебедить Марсалія у гаряче вухо водія, затуляючи долонями йому очі. – Зараз ми з тобою полетимо... ви­соко-високо, далеко-далеко...

Водій інстинктивно смикається, намагається відірвати від свого об­личчя її долоні... Різкий ривок, удар...

– Ідіотка! – реве Родіон крізь шум у вухах, лякаючи її з гус­того туману страшними звірячими очима. – Ти ж могла нас убити. Потвора! Могла зірвати такий про-ект! У, суча баба! Пройда чортова! Якби не проект, я задушив би тебе ось цими руками!

Попереду ридає водій. Погойдується завислий над самою прір­вою «мерседес». З усіх боків біжать люди і щось кричать.

...Коли контужену Родіоновим кулаком Марсалію янголи-охо­ронці обережно виносили з машини, народ на узбіччі дороги плакав від щастя, вигукуючи:

– Слава Богу, вона жива! Велика Марсалія жива!

– Авжеж, жива, кур-рва... – скреготнув зубами над самим ву­хом великої Марсалії Родіон Новоявлений. – Смерть – занадто легка кара Божа для такої великої... блль... блудниці вавилонської.

Сторінка 15 з 15 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.docx)Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.docx
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.fb2)Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.fb2