Галина Тарасюк - Блудниця вавилонська (сторінка 3)

– Алілуя! Алілуя! Благочестива Марсаліє! Зціли нас! Зціли нас! Слава тобі! – забилась в істериці дівчина в інвалідному візочку біля самої сцени. За нею — заридала вихудла на кістку старенька з останніх рядів. Хтось зойкнув зліва, схлипнув справа, луною заголосив бал­кон – і раптом заридала-залементувала на сотні голосів розтривожена зала. Збуд­ження перекинулось у фойє, покотилося палаючим колесом – на вулицю. І ті, що запізнилися, підштовхувані в спини цікавістю і стра­хом, що не запопадуть благодаті цілющої, ломонулися з потроєним завзяттям у набитий людом Будинок культури. Зала завирувала, забилася хвилею, як штормове море, викидаючи на сцену тих, що пробралися до неї першими. За ними почали дертися, підпираючись милицями і палицями, каліки, і невідомо, чим би все скінчилось, якби з-за лаштунків притьмом не вискочили охоронці у камуфляжах і не почали зіштовхувати стражденних із подіуму. Але ті не здавалися. Почалася штовханина, крики-зойки, але вже від болю, образи й відчаю. Дехто, втративши розум, гамселив костурами та прокляттями охоронців, які вперто не пускали їх до великої Марсалії.

Марсалія наслухала, вбирала в себе все наростаючу енерґетику ошалілого натовпу, дражливу істерію несамовитої юрби, заводячись, розпалюючи себе, налаштовуючись на її  частоти,  на хвилю її  радісно-приреченої віри у спасіння. Серце цілительки, як метроном, відстукувало ритм ритуального танцю, яким вона розпочинала кожен свій сеанс, розхитувало в такт тіло, сповнюючи все єство запаморочливим екс­тазом гри, лицемірного лицедійства заради перемоги над чужими і власними страхами, комплексами безпомічності, ніщоти і  минущості. Притупуючи, як шаман, коло куліси на очах здивованого директора Будинку культури, Марсалія нагнітала в собі  збудження, ейфорію, щоб легко й тріумфально вознестися над спраглими і прагнучими... І тут...

– Де Митрофан? Де цей урод, твою мать! Уже ж треба почи­нати! – заревів над самим вухом цілительки Родіон, збиваючи її з настрою, як птицю з польоту.

– Де Митрофан?! – понеслося коридорами і відлунило переля­каним голосом бритоголового менеджера, що ринувся у натовп, як у воду, і метався брасом по  фойє,  збиваючи ліктями з народу кепки й окуляри.

– Не знаю! Через наші двері він не проїжджав! – стривожено вер­тіли головами ученики і помічники при дверях, не забуваючи справ­но тицяти в натовп цілющі талісмани-обереги,  фото, і навіть книжки цілительки–пророчиці у розкішних палітурках, та  вихоплювати з його тремтячих, кострубатих, немічних п’ястуків зіжмакані гривні.

– Ну, бллл-ль! – сатанів менеджер. – А Савета? Де ця... бль... Секлета?

– Та он же – на сцену виносять! – радісним квартетом озвалися від дверей ученики-помічники, затрясли, як гноми, пелехатими го­ловами, мокрими від поту бородами.

І справді, в цей саме час двоє качків (з колишніх спорт­сменів) виносили на ношах ту саму жінку, запнуту селянською тер­новою хусткою, котра й далі голосила-славила велику Марсалію, але дифірамби її розчинялись у тисячоголосому трагічному хорі, достой­ному сцени давньогрецького театру.

– Ху! Добре, що хоч ця є! А де той придурок, хотів би я знати! Якщо знову залив сліпи, Маця йому відкусить яйця, – пообіцяв голомозий менеджер, звертаючись до учеників-помічників на дверях, на що ті, не зважаючи на драматичну ситуацію, весело заір­жали. Але людське стовповисько нічого не чуло і не бачило, крім сцени, на яку от-от мала вийти Велика Марсалія...

Але Марсалія не виходила. Збита Родіоном з темпу, заплющивши очі й затиснувши кулаки, намагалася ще раз зібрати усі свої життєдайні сили у тугий і вражаючий, як кульова блискавка, енерґе­тичний клубок і... переступити невидиму прірву. Але тепер уже не давало сконцентруватися передчуття... чогось недоброго, навіть лиховісного, що – вона бачила «третім оком» – уже витало зловісною темною хмарою над шаленіючою залою, ніби попереджаючи...  не пускало на подіум. Але відступати не було куди. В потилицю дихав Родіон. Попереду дихало безоднею чорною тисячоголове людське горе. А в грудях... В грудях важким каменем загусла ненависть до триклятого Родіона, що збив... збив, покидьок, її з ритму, з настрою, , взагалі, з  путі і пуття... Однак мусила! Тож, набравши повні груди повітря, рішуче видихнула:

– З Богом! Уперед!

І раптом в залі погасло світло. Запала мертва тиша. Народ за­мовк, з благоговінням вдивляючись у важку смолисту темряву. І темрява  розступилася, як води морські перед Месією, і з неї вийшла в сяючій білій одежі жіноча постать. І зал вибухнув шквалом овацій!

Марсалія підняла, мов Оранта, обидві руки і звернулася до на­роду, що сяяв до неї з темряви очима, пристрасно-таємничим ше­потом, підсиленим мікрофоном:

– Люди добрі! Мій роде і народе! Ви хочете зцілення собі і своїм близьким? Ви хочете бути здоровими, дужими і квітучими? Ви ба­жаєте позбутися мук, які огидними червами точать ваше тіло, натоп­тане хворобами і недугами, як дрантивий мішок смердючим сміттям? Ви хочете здоров’я і щастя, а самі грішите, пре­любодієте, крадете, гризете одне одного! Он ти, та, що очей з мене не зводиш! Ти спиш із начальником, водночас перелюб чиниш із кумом, а просиш у мене здоров’я для своєї дитини?! Гріховоднице нечестива! Посмітюхо бридка на дорозі до пекла! Покайся! Інакше не бачити тобі здоровою свою дитину! Не чути тобі сміху її! Довіку чути будеш лише плач і скрегіт зубовний у хаті своїй! Покайся! Отямся! Віддай все, що потратити маєш на перелюб, на гульбища содомітські, – убогим і сірим, спраг­лим і голодним, ученикам моїм, провісникам Пришестя Того, Хто зцілює, і відвертає, і життя дарує – через мене, велику Марсалію, цим святим людям, що стоять при дверях, як при брамі до раю святий Петро!

Запала крижана тиша. Зала, здавалося, одубіла. Заціпенів за лаштун­ками, насолоджуючись велемудрими пасажами пророчиці, Родіон. Але відшліфований за довгі роки прийом спрацював і цього разу. Народ, полегшено зітхнувши, що так дешево можна відкупитися від кари Божої, зашарудів по кишенях останніми гривнями, тим часом як доб­ра сотня соковитих молодиць із дітьми на руках, втягнувши голови в плечі, намагалися зникнути, розтанути, здиміти від всевидющого ока святої Марсалії, цікавих поглядів присутніх та лютих позирків власних чоловіків. Розслаблено заусміхався Родіон, спостерігаючи за сум’яттям у залі з-за важких від степової пилюки лаштунків. Однак у ту мить, коли дехто із привселюдно звинувачених в рогоносності батьків родин уже було простяг руку до коси зрадливої супружниці, Марсалія рвучко ступила на край рампи і, тикаючи перстом у розтроюд­жений натовп, заволала:

– А ти?! Не хвороба пожирає тебе, а чорна заздрість до свого су­сіда! На його хороми уп’яла око ненаситне! Замість того, щоб дбати про власні статки, трудитися в поті чола, ти чужому заздриш, похряс­нувши в лінощах?! Один тобі лік від усіх недуг: мусиш три тижні у ста­речому сиротинці підлоги безплатно мити, саму тільки воду пити, служницею стати, і лиш тоді тебе хвороба покине!

При цих словах прив’яло півзали, а кілька нещасних у різних кутках зали аж зайшлися тихим плачем покаянним.

– А ти... ти, що сидиш на купі грошей, а жалієш купити святу кни­гу, яка тобі, нечестивцю, відкриває врата небесні! Ти! Ти й досі крадеш комбікорм на заводі та свиней годуєш, та продаєш людям утридорога?!

Помітивши, як втиснулися в крісла кількоро чоловіків, що, певно, привезли сюди хворих дружин, дітей чи батьків, ясновидюща ще з більшим азартом накинулась на гіпотетичних нечестивців:

– А ти аборти блудницям робиш, а за криваві хабарі дітей вчиш по закордонах! А ти? Ти, старче убогий! Замість того, щоби ути доброчесним бать­ком чесної родини, щоб плекати свій рід, дітей і онуків, ти сіяв по сві­тах сім’я своє, а тепер пожинаєш самотність старечу і немічну, шукаючи прощення за гріхи свої?! Не буде тобі спасіння, доки не заповіси свою хату каліці нещасному, у гріхах, як і ти, угрузлому по очі,  що має прибитися до тебе з далеких світів! Митрофан йому ім’я бу­де! А ти, жоно недостойна, що сина-наркомана рятувати прийшла, мусиш читати книги мої, благословенні посланцями вищого розуму навпереміну зі Святим Письмом, і тільки на тридцятий день зійде благословення на плід гріхів твоїх!

Здавалося, тьма кромішня от-от поглине переповнений окаянними грішниками Будинок культури, як бездна океанська «Титанік»... Але саме тоді, коли доведений до безуму люд мав або полягти від ін­фарктів, або рятуватися від страшного суду святої Марсалії паніч­ною втечею, у потойбічній тиші фойє пролунав розпачливий, але та­кий живий, такий спасенний людський голос:

– Пане вартовий, пане чатовий! Люди, людоньки! Пропустіть мене! Я здалеку!.. З краю світа добирався!..

І людоньки передихнули, ніби побачили просвіток у грозовому небі. Але найбільше втішилися брудному бомжу в інвалідному візку, що намагався пробити через фойє до зали, вартові при дверях. Один з голомозих аж заіскрився сам до себе тихим ніжним матом:

– Ну урод! Ну я тебе... таки здєлаю інвалідом! Клянусь!

І, тут же, змінивши тональність, закричав грізно й урочисто понад голови туди, звідки уже вигрібав щосили нещасний каліка:

– Пропустіть, стоящі і ходящі, бідного інваліда, сироту нещасного, що три роки добирався з Далекого Сходу і таки добрався до великої цілительки, матінки нашої преподобної Марсалії!..

– Повз, повз – ось цими руками, – заридав трагічним басом чоловік у візку, то показуючи на всібіч брудні ручища, то розма­зуючи ними по темній опухлій мармизі рясні сльози. — Наконець я її знайшов! Вона тут! Матінка моя! Спасителька моя! Ге-е-е... ге-ге-е-е...

Лякаючиcь щирого реву, народ у фойє намагався розступитися, пропустити крізь себе убогого, по якого уже продирався з бічних дверей бритоголовий архангел з оточення преподобної Марсалії.

– Каззззьол! – непомітно мазнувши далекосхідного пілігрима долонею по зарослій потилиці, голомозий розвернув візок і поштовхав його до бокових дверей, що вели  коридорчиком до сцени, розганяючи на­товп грізними наказами дати дорогу, та пломбуючи волохате вухо не­щасного добірним матом:

– Слухай, ти, урод на кальосах! Ти де, бль... твою... ходиш? Я тебе, п’янь дряная, спаралізую навєкі, скільки я тобі казав: будь при нозі?! Ну ти мене, кказзьол на возі, діссстав!.. Я тттє  ізлєчу!

– Пішов... ти... — чухаючи потилицю, ощирився виродок  на колесах.

З-за лаштунків навстріч їм вискочив довготелесий, зарослий, як ковтун золотушний, чоловік, зашипів:

– Де ти шляєшся, сучий сину, вона вже на сцені, а ти ще, мммм... уб’ю!

– Да оп’ять... мать... нажрался! – лайнувся голомозий і штурхо­нув сучого сина разом із візком до сцени. Той і оком не встиг змигнути, як врізався з усього розмаху коліньми у борт подіуму. Чорні іскри посипались з очей нещасного, а з рота ще чорніші вигуки. Але він вчасно заглитнув їх і правдиво — від болю і страху перед розправою бритоголових — розридався, закотивши очі на сяючу на сцені Марсалію та перекрикуючи її проповідь ще густішим басом:

– Спаси мене, спаси мене, велика Марсаліє, грішника окаянного, покидька підзаборного, змія підколодного! Я три роки до тебе до­бирався із близького заходу...

– Далекого Сссходу, урод! – засичав голомозий над головою покаянного. – Алкаш чортів, з Далекого Сходу!

– ... З дальшого сходу... Спаси, світлосяйна матінко Марсаліє!

– А це ще хто такий? – перервавши гнівну анафему грішному й розпусному народові, грізно здивувалася зі сцени світлосяйна матінка.

– Митрофан, матінко, Митрофан! – заревів Митрофан буй-туром.

– Але чого ти тут? – строго спитала зі своєї вишини ці­лителька і спасителька.

– Бо каліка... – ревів Митрофан... – Бог мене покарав, бо грі­шив я, пив-гуляв...

– Ну? – ще суворіше спитала Марсалія, вимагаючи від інваліда одвертості. – Зізнавайся, як ти грішив, іроде?

– Людей убивав, банк обікрав, аборти робив, дітей топив... немовл-я-яточо-о-к... янголяточок... Помилуй, матінко, – каявся, як на Страшному Суді, протверезілий гріховодник.

Зал затаїв подих від жаху: такого чікатіла ці бідні люди ще не бачили. Тож ті, що сиділи у перших рядах недалеко від маніяка, за­чали дрібно-дрібно хреститися тремтячими десницями, а найближчі з вереском кинулися врозтіч.

– Уби-и-вець! Душогуб! – гріхи покаянного окаянного Митро­фана вжахнули навіть преподобну Марсалію, що вже, здавалось, набачилася того зла на своєму праведному шляху.

– І ти хочеш прощення?! – обурилася.

Народ, спостерігаючи цю сцену, не те що не дихав – скам’янів. Важка, мов непрощенні гріхи наші, тиша зависла над онімілим людом.

– Хочу! Хочу, матінко! Ще й як хочу! – нахабно заволав душо­губ, розмазуючи по фізіономії пил далеких доріг.

– А чи ти, враже роду чоловічеського, перед тим, як приповзти сюди, читав книжки преподобної Марсалії, чи сповняв учення її? – допитувалась просвітлена.

– Авжеж! Авжеж! Сповнив, матінко! У печерах монастирських жив, поклони бив, сиру землю їв! – І душогубець нахабно повернув до зали брудну мармизу земного черва, демонструючи жестами, як він «поклони бив, сиру землю їв».

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.docx)Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.docx
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.fb2)Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.fb2