Галина Тарасюк - Блудниця вавилонська (сторінка 4)

Зал полегшено перевів подих, але не поспішав співчувати страш­ному чікатілу. «Гаразд, цей гріхами лютими заслужив кару Божу, думав кожен, а мені за що муки такі? Жив чесно, бідно, не крав, не вбивав...».

Провидиця ніби відчула настрій присутніх або думки прочитала, бо звернулася до них з гнівною проповіддю, як з амвона:

– Кожен з нас бачить скалку в чужому оці, а у власному колоди не бачить. Чужі прогрішення засуджує, а свої виправдовує тим, що то життя і обставини змушують його грішити-блудити. І тим самим ще більше грішить, нарікаючи: за що на мене хвороби і муки тілесні наслані, коли я не винен у гріхах своїх? А цей нещасний душогуб ка­ється перед усім народом і тим він чесніший за вас усіх!

Покаменувавши заблудлих, велика спасителька наказала маніяку:

– Підійди до мене, грішнику!

– Не можу, – заридав душогуб. – Обезножений я, обезруче­ни-ги-ги-гий...

– Вставай і йди! – наказала суворо Марсалія, пропікаючи каліку палаючими очима, і той, підкоряючись її магнетичному погляду, по­тяг­нувся вперед, вчепився руками за борт рампи, перекинув важке тіло на сце­ну і, впираючись ліктями та звиваючись усім тілом, поповз до божест­венно сяючої у темряві, як статуя американської Свободи, цілительки.

Зал знову заціпенів у чеканні. Тисячі пар очей стежили за пересу­ванням нещасного Митрофана, що звивався не гірше черв’яка, розполо­виненого заступом. Нарешті його розколошкана чорна голова торк­нулася білосніжного подолу. Марсалія царствено схилилася і торк­нулася рукою скуйовдженого тім’я, наказуючи:

– Встань і йди!

– Не можу, матінко, – все ще не вірив у чудо розпростертий долічерева під омофором сяючої Марсалиної підтички важенний і те­менний від гріхів Митрофан.

Зал чекав. І тоді Марсалія втретє наказала тремтячим, низьким від напруги нелюдської голосом:

– Устань і йди!

І Митрофан... зачав боязко підійматися спочатку на одне, а потім на друге коліно, далі, ставши рачки, декілька хвилин випробовував терпіння онімілої публіки і раптом... О Боже! Став на рівні! Ожив, як біблійний Лазар, зцілений Ісусом!

– Ось він, син твій блудний Митрофан, старче, всіма покинутий, прийми його! – зі сльозами в голосі звернулася пророчиця до кіль­кох бомжуватого вигляду дідків у перших рядах, що аж затряслися від радісної перспективи запізнілого батьківства.

Розчулена чужим щастям зала захоплено заридала, застогнала, за­плескала в долоні, хитнулася вперед, накочуючись хвилею розбуд­женої стихії на подіум. Сотні нещасних, спраглих чуда, кинулись до осяяної Марсалії... але тут же, зметені охоронцями, попадали просто на голови друзям по нещастю.

Утворилася «мала купа, давай слупа»...

Решта охоронців, як хорти на прив’язі, сопіли за лаштунками, че­каючи наказу розметати-розкидати навсібіч той живий безумний клубок. Марсалія, звикла до вибухів масового психозу, повільно й велично звела до стелі очі та руки, і, перекрикуючи «содом і гоморру», закричала:

– Чудо! Чудо звершилося! Велике чудо! Лазар ожив! Ви бачили, грішники?! Цей чоловік зцілився, бо покаявся! Кайтеся, нечестивці, кайтеся! А ти, прощений і зцілений! Ти, що вірою смерть поправ, йди і неси світові благу вість про велику Марсалію, просвітлену си­лами космічними на спасіння роду людського!

Ажіотаж під сценою, придушений охоронцями, трохи притих, зате тріумфували задні ряди, які не бачили побоїща, і переповнений, наелектризований балкон, якого бійка ще більше розпалила.

Але тільки-но зцілений Митрофан, остерігаючись бути роздер­тим ошалілою від надії юрбою, став задкувати за сцену, як рокіт зали нав­піл розчахнув жіночий зойк:

– Миколо! Бійся Бога, Миколо! Нащо ти так ганьбишся! Душо­губом прикидаєшся! Дітей позориш?!!

Митрофан озирнувся і очам не повірив: біля дверей стояла... О Боже! Його Оксана із синочком Ігорьочком на руках! Митрофан остовпів: звідки?! Він же відвіз її за сотні кілометрів звідси, на Волинь аж під Польщу!.. До її мами... І тут щойно зціленого мало знов не спаралізувало: біля дружини... стояла її мама, а його теща триклята!.. Нє, він таки допився до білочки, бо де вони могли взятися у херсон­ських степах та ще й з дитиною?! Але ні, він ясно бачить, як теща гребе натовпом, наче водою, підбираючись все ближче й ближче до сцени. І це була реальність, страшніша від психонаркодиспансеру.

І Митрофан рвонув було за сцену, але, не потрапивши куди слід, заплутався-заборсався у важких від пилу синіх оксамитах лаштунків. У залі почулося несміливе хихикання, кахикання. Тим часом теща, побачивши, що зять от-от накиває п’ятами, зарепетувала, як несамо­вита, звертаючись по черзі до Митрофана і народу:

– Стій, негіднику! Стій, безстиднику! Люди добрі, цей чоловік нія­­кий не Митрофан і не каліка! І не душогуб! Це, людоньки добрі, Ми­кола, шлюбний чоловік ось сеї бідної жіночки і батько сеї нещас­ної дитинки! Украдений отою злодійкою, отою блудницею вавилон­ською, що он-о стоїть, безсовісна, та безсовісно вам усім туману в очі напускає! Це вона йому поробила, вона його з розуму звела, навчила брехати! Люди, не вірте їй! Та на ній клейма нема де ставити – така свята! Розлучнице клята, віддай батька дитині! Будь ти проклята, бре­хухо! Доки ти людям голови будеш дурити та залякувати?! Ти са­ма — гірше блудниці вавилонської! Миколо, схаменися! Покайся, Миколо!

Митрофан-Микола не рухався. Висів мертвим павуком на синій лис­кучій завісі і з життям прощався, бо саме в цю хвилину його на­магалися відчепити від оксамитів розлючені охоронці, але він не відчіплювався, бо зловісне шипіння  Родіона по той бік лаштунків: «Остав занавєс, дурак», — нічого доброго не віщувало.

Народ у залі, вражений нечуваними звинуваченнями Митрофанової тещі, розгубився, втратив орієнтири, а тому глухо, утробно гудів, як розтривожений вулик, вивертаючи шиї, шукав її очима, а знайшовши, переводив здивований погляд на сцену, де біліла соляним стовпом ма­тінка Марсалія, з таким жахом, ніби вже почався Страшний Суд і не вистачало лиш Саваофа, що от-от мав вийти з-за лаштунків.

Але замість Саваофа звідти вискочив голомозий із криком: «Убє­рітє, ідіоти, тьощу!» — і охоронці, облишивши Митрофана, прогу­по­тіли через сцену до тещі, що вже підгрібала до сцени.

Тривожний гул наростав. І тоді, коли забилася, заойкала в руках охоронців теща, проклинаючи Марсалію, закричала з балкона ще одна біснувата:

– Марино Андріївно, побійтеся Бога! Це я, Теофіля Тадеївна! Осьо я! Тут! Ми тут, на балконі! Тут нас ціла делеґація... Ми вас усі любимо і шануємо, як досвідченого педагога, як гарну вчительку, і просимо: отямтеся, вертайтеся додому, до сім’ї, до школи. Ось вас і донечка ваша просить, Даночка...

І жінка на балконі випхала наперед себе дівчинку років п’ятнад­цяти. Зал знову онімів, спостерігаючи, як дівчинка на балконі зацько­вано шарпалася, кулилась під сотнями поглядів, намагаючись заховатися за вчителькою.

Побачивши Даночку, тут, у цьому бедламі, та ще з Теофілою, Марсалія оніміла. Їй уперше в житті відібрало мову. А серце... бідне серце – занило-заквилило... О ні... ні!  Те, що від­бувалося в залі, було схоже... ні, не на кошмарний сон — на боже­вілля. Це було божевілля... її божевілля!.. Вона зійшла з розуму, і їй усе це ввижалося. Бо такого насправді не могло бути... Тоді ж хто, який ворог її лютий, який катюга  зібрав  їх усіх тут...  у цьому клубі? У цих степах? У цьому містечку, якого й на карті нема? Хто їх усіх сюди привіз? І Миколину жінку, і тещу, і дурнувату колегу по колишньому вчителюванню Фільку з делегацією і... Даночку... О, той хтось, очевидно, дуже близький і рідний, бо все про неї, Марсалію, знає, навіть маршрут... Невже Босяра?! Отже, з двох – одне: або Босяра, або Учитель, або... обидва разом! Господи, спаси й помилуй! Чого вони від неї ще хочуть? Чого їм треба?

Марсалія хотіла перехреститися, але не могла підняти важенну, ніби оловом налиту, руку. І тільки тупо дивилась у притихлу залу, як у прірву, як у вирву водяну. Народ пожирав її голодними очима і теж мов­чав. Навіть теща вже не тріпалась у руках охоронців, а дивилася на Марсалію з таким смертним жахом, як на самого Сатану. Марсалії від того тещиного жаху стало ще важче. Вона оглянулась, шукаючи підтримки, але побачила розчепіреного, ніби пришитого до важких темно-синіх оксамитів Митрофана, а поряд біле перекошене лице Родіона, що розгублено питав її жестами й мімікою: що робити? Ніби вона знала... Але... мусила якось рятуватися, інакше...

* * *

Врятувала Марсалію лише здатність умент зосереджуватись і блис­кавично реаґувати на екстремальні ситуації. Отож і цього разу пере­ляканий вигляд завжди нахабно-самовпевненого Родіона повернув її до тями: значить, цей абсурд, ці шизофренічні глюки – реальність? Вони всі тут... І Філька тут... Значить, правда... На жаль, ця біснувата може організувати все, навіть третю світову війну. Від заздрості... «Ми вас любимо...» Знаю, суко, як ви мене любите... Уже бачу! Але нічого вам не вийде з тої любові. Не на ту натрапили.

Марсалія сардонічно усміхнулася, спопеляючи поглядом Фільку на балконі, за спину якої вже встигла заховатися перелякана Дана. Але дурна Теофіля, потрактувавши той усміх як радість Марсалії від зустрічі з ріднею та друзями, й собі втішено верещала:

– Марино Андріївно, ми спускаємось! Ми йдемо до вас! – і по­пхала попереду себе до виходу всю делеґацію разом із Даночкою. Але ще й до дверей не допхала, як Марсалія, відчуваючи, що тиша в залі от-от лусне, мов тонка парусина, і почнеться паніка, вики­нула вперед руки і закричала так грізно і страшно, що в людей мураш­­ки побігли спинами:

– Грішниці окаянні! Ви ще смієте переступати поріг цього хра­му, наповненого людськими стражданнями?!! Ви, заблудлі у безсо­ромності огидній, у гріху содомітському, ви ще смієте смуту сіяти, замість того щоб покаятись і піти слідами цього чоловіка, цього Ла­заря ожилого?! Цього каліки нещасного, що шукав мене по цілім світі, щоб душу свою очистити від лепри пороків!!! А ви, лукаві, ті, яких я не знаю і знати не хочу, бо печать Ірода на ваших рогатих лобах, ви ще посміли захищати цю блудницю, цю похітливу повію, яка домагається від цього святого чужого чоловіка Митрофана бруд­ної похоті, скотського зляга-а-ання? – і широким жестом показала на Митрофана, пришпиленого до завіси. Почувши свою кличку, Мит­рофан ожив, важко сповз із оксамитів і спритно пірнув під них, збив­ши хмару куряви.

– Микольцю, вернись! – залементувала молодиця з дитинкою, а щойно втішена перемогою над Марсалією завучка Теофіля, вчувши замість каяття таке звинувачення, аж звилася і вузлом зав’язалася від благородного обурення:

– Мари-ино Андрі-іївно, та вони ж молоді й вінчані! І те, що ви засуджуєте, самим Богом велено!

– Мовчи! Біснувата виродко темного клану! Ти ще величаєш се­бе вчителькою, розтлінна?! Та тобі в пеклі котли мити, а ти ще між людей ходиш?! Падай ниць, біснувата, і проси прощення перед усім миром, що у блуд вводила невинних дітей!

– Та ви що... е-е-е... Андрі... ївно! Та що ви таке кажете, побійтеся Бога! Та спитайте кожного в селі!.. Та я двадцять років вчителькою проробила! Боже! Люди, за що така напасть?! – вжахнулася Теофіля Тадеївна, безпорадно озираючись навсібіч та шукаючи під­тримки. Але від людей віяло мертвим холодом, як від айсберґів у Льодовитому океані. І тоді знову не витримала Митрофанова теща:

– Та ти, ганебнице, заволоко підзаборна, ще смієш чесну жінку публічити?! Сама, дітей лишивши, повіялась по світах із тим чортом зарослим, сама гірша блудниці вавилонської, бо людей дуриш! Лю­доньки, таж вона бреше вам, вона така цілителька, як і я! То чо’ ж ви до мене не йдете? Ідіть! Несіть мені гроші, дари дорогі, а я вас бу­ду за носа водити! Ой, Марисько! Ой, Мацю-ю... Покайся, доки не пізно, Христом Богом молю!

І лиш-но мали льоди людські скреснути від цього наклепу, як преподобна Марсалія сама вибухнула благородним гнівом:

– Яка я тобі Маця? Блуднице! Я тебе вперше бачу, нечестивице! І не згадуй мені всує Всевишнього, наклепнице! Геть! Виведіть цю боже­вільну брехуху разом з її бандою геть! Геть! Геть! – закричала страшним голосом Марсалія, жестом Нерона спрямовуючи охорон­ців на ворога.

І охоронці в ту ж мить викинули за двері тещу, а з балкона – Теофі­лію разом з делеґацією і Даночкою. Зала німувала чорною прірвою. Відчувши катастрофу, Марсалія отямилась, упала на коліна, залементувала, звертаючись до одурілого від побаченого і почутого народу:

– Ви бачили цих нещасних жінок? Ви бачили, як відбирає розум грішникам? Як вселяється нечестивий у грішну плоть і скверносло­вить! Молімося! Вигоньмо молитвою із тіла й душі бісів, силу не­чисту, помисли нечестиві, ставаймо чистими! Очищеними!

Зала, мало що розуміючи з того, що відбувалося, поволі перехо­дила з отупіння в екстаз, що наростав, як гул невблаганного цунамі. Раптом не втрималася, схлипнула якась лиходолиця в першім ря­ду, її підтримали ще кілька. І враз зала вибухнула екстазом, заридала, заголосила, забилася в конвульсіях.

Охорона разом із почтом полегшено зітхнула.

– Ай да Маця! Ай да бісова баба, вивернеться й з-під бульдо­зера! – ахнув захоплено Родіон і загукав охоронцям:

– Секлету! Виносьте, тьху, Савету!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.docx)Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.docx
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.fb2)Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.fb2