Галина Тарасюк - Блудниця вавилонська (сторінка 5)

Савета, мов принцеса з палантина, з цікавістю спостерігала за дій­ством із брезентових армійських нош, які ще й досі тримали на плечах спортсмени-невдахи. Почувши команду, вйокнула на молоди­ків, і ті, стряхнувши ношами, винесли її на сцену і поклали поряд із вкляклою на колінах Марсалією. Савета заворушилась, застогнала, подаючи про себе знак. Цілителька повільно перевела погляд зі стелі на підлогу і, побачивши ноші із розпростертою горілиць моло­дицею, сахнулася:

– Заберіть! Заберіть од мене цю нещасну! Я, бачить Бог, не можу їй допомогти, бо чорні завкредні змії, дочки Іродові, блудниці нечестиві висмоктали з мене силу цілющу, та й понесли у нетрі і пущі, у пустелі, за моря-океани, о-о-й, обезси-и- ли-ли... Молімося!

І зала, й собі звівши до стелі очі, почала просити в неї повернути цілющу силу матінці Марсалії.

Савета терпляче чекала на мульких похідних носилках, мов кон­тужена  маркитантка, теж піднявши догори стулені долоні. Наразі серед монотонного гулу людських го­лосів забриніла небесна музика. Зал насторожився, заблукав по стелі очима... Довготелесий Родіон залапав по кишенях, шукаючи свій мобільний, але, помітивши, з яким побожним зчудуванням прислу­хається до мелодії дзвінка цей здичілий від злиднів і горя народ, який точно мобільника в руках не тримав, не спішив виходити на зв’язок, і собі наслухаючи милозвучну фразу з «Полонезу» Огінсь­кого. Лиш коли непереможна Марсалія велично встала з колін, ввімк­нув зв’язок.

– Ти чьо не отвєчаєш? Шо случилось? Што ето за баб ребята ви­бросілі?

– Скандал, Бос! Єлє Мацюня викрутілась! Бллль, тьоща Митрофа­нова с женой єво і рєбйонком явілась, і какая-то училка с дочкой. Какой? Да с Марсаліной! А чорт іх знаєт! Кричали тут: отдай мужа! Міліцію звалі, – зашепотів у мобільник збуджений Родька.

– А лохі што?

– Лохі нічєво: сначала всполошілісь, уші навострілі, но Мацька іх сразу в чувство привєла, тепер молятся ... чорт єго знаєт за что! Ну, словом, порядок! Нє волнуйтєсь, Бос.

– Ґаваріш – тьоща? Ето плохо... Твой прокол, между прочім! Ну ладно! Родствєннічков ми, конєшно, пріпугньом... Давай сюда Мітрофана! І смотрі мнє в оба! Каби чєво... ну ти знаєш...

Знаючи Боса, Родіон погнав шукати Митрофана, наказавши голо­мозому пильнувати порядок.

Тим часом процедура зцілення Савети дещо затягнулася, звісно, що з вини непроханих скандальних гостей: сили ніяк не повер­талися до великої цілительки. П’ять разів Марсалія падала на ко­ліна, закликаючи всі сили земні й небесні змилостивитись над бідною жінкою, і тільки за шостим разом Савета, нарешті, сіла, а за сьомим встала на рівні, викликавши бурю оплесків у братів і сес­тер по нещастю. Обнадієні, вони знову ринулися на сцену, однак виснажена актом зціленням Марсалія похитнулася, схопилася за високі груди і стала хилитися додолу. На щастя, як завжди вчасно підоспіли охоронці, і непритомну цілительку урочисто, як царицю Савську, винесли на руках за сині оксамити. Світло погасло, і в гробовій тиші чоловічий суворий голос пояснив, що сеанс достроково завершений через вторгнення в ауру преподобної Марсалії нечистих сил, які пошкодили її чакри, а відновлення вимагає щонайменше місяця посту в Почаїв­ській лаврі.

Голос вмовк, світло знову спалахнуло, але виходити ніхто не зби­рався. Люди зачаровано дивилися на сцену в надії, що велика Марсалія все-таки опритомніє і ввіллє животворящу силу у їхні по­точені недугою тіла. Адже за цим вони їхали такою спекою в таку даль, платили останні гроші...

 

* * *

У цей час за тісними запилюженими лаштунками розлючена провидиця-ясновидиця лихоманно виплутувалась із «білих риз» та пе­ревдягалася у чорний широкий балахон (для конспірації), встигаючи шпетити Родіона:

– Що це таке – я тебе питаю? За що я вас, скажи мені, годую, за що гроші плачу? За цю ганьбу! Ще один такий сюрприз, і в ме­не — інфаркт! Чорти б вашу душу дерли! Ідіоти! Де той сучий Митрофан?! Ладно, я з вами ще розберусь! А тепер – знайдіть негайно і приведіть сюди Дану! Негайно! А суку Фільку віддрочіть так, щоб їй жити не хотілось! Чого ви стоїте! Біжіть за дитиною! І... відвезіть нас у ліс!

– Який у цих степах ліс, Мацю?!

– Тоді на лиман! Ти ж обіцяв лиман!

– Який лиман, Мацю, коли у нас ще два сеанси: в сусідніх рай­центрах?! – жахався Марсалиним вередам роботящий імпресаріо.

– Після того, що я пережила?! Ти що – здурів?! А дзуськи! Ні за які гроші! Ясно?! — і, запнувшись сяк-так (теж для конспірації) косинкою та начепивши чорні окуляри, провидиця заквапилася до «чорного ходу». За нею кинувся розгублений Родіон. Уже при виході їх наздогнав охоронець:

– Верніться! Там якусь жінку принесли! Вся закривавлена!

– Якого чорта! Хай кличуть лікаря, при чому тут я?!! – визві­рилася спасителька-цілителька.

Охоронець щось шепнув Родіону, і той сполотнівши наказав пре­по­добній:

– Так... Мацю, стій тут і ні руш! А я... треба вияснити обстановку.

– Що таке? Яку обстановку? Блін! Я так і знала: це вони, ті су­ки, щось уже підстроїли, щоб вони здохли! Вже! На очах моїх! – шипіла Марсалія, дослухаючись із жахом до рокотання залу, над яким підстреленим птахом побивалося жіноче голосіння. – Так і є: Філька чортова! Заткніть їй рота! Ви чуєте, заткніть цій суці рот! Та не мене тримайте, уррроди! Вашу мать, для чого ви тут?! Щоб поря-ядок тримати! Поррррядок! Нє! Ви мене діссс-стали!

Марсалія страхала почет розправою радше з переляку, бо всі знали, що вона вже давно у цьому балагані нічого не вирішує. Та найкраще це розуміла сама цілителька. Ще з того самого дня, як во­на перейшла від Учителя до Боса. І не могла простити собі цю фатальну помилку. Боже, як вона, ідіотка, могла поміняти «казенний» дах на... м-мм... кримінальний? Але все це він, цей покидьок Родіон, її підставив! А вона втішалась, що – буде ві-і-і-ільна! Самостійна! Незалежна від усіляких цеерушників! От тобі й вільна! Дресирована мавпа у цирку-шапіто! Це жах! І крах! І треба кігті дерти звідси, і то вже!

– Родіон! Де той клятий Родіон?! – починала шаленіти Марса­лія, намагаючись прорватися на сцену поміж охоронців, де справді творилося щось несосвітенне. Крізь щілину у завісі Марсалія бачила, як вузьким коридором у натовпі до сцени пробирається охоронець, несучи на руках дівчину у вишитій сорочці. Голова, руки дівчини без­живно звисали, зачіплюючись за людей. Слідом за ними, звісно, протискалася ридаючи Теофіля.

– От сука! Це ж вона на збитки мені знайшла якусь припадочну, навіжену... – не тямлячись від злості, запанікувала Марсалія, уже насправді шкодуючи, що не володіє бісівською силою, аби знищити, спопелити на золу кляту колишню колегу-освітянку. Але найбільше велику Марсалію тривожило те, що вона... почала боятися не тільки перепов­нених людьми зал, а й взагалі людних місць. Людські натовпи на­віть крізь вікно броньованого лімузину викликали в неї панічний страх, в якому вона боялася зізнатися навіть собі.

– Мені треба лікуватися самій... са-а-амій... Або хоч би спо­чити... – затужила в душі і враз стрепенулася:

– А це ще що?!

Погляд віщунки впав на скуйовдженого Митрофана, якого чомусь теж вели попід руки два міліціонери у супроводі хлопців з її охорони. Митрофан виривався, ревом ревів, кликав Марсалію, як недоумок який або й справді біснуватий. Із огидою дивлячись на його брудне, залите сльозами, спаскуджене гримасами обличчя, Марсалія почи­нала вже сумніватися в його нормальності й клялася в душі, що біль­ше цього виродка в ліжко до себе не впустить.

«Треба шукати заміну, – думала, – а довготелесому покидьку Родіонові й поготів. Збридив так, що бачити не годна! Імпресаріо, блін!.. Ні на що не здатний тупий бичара! Ні до роботи, ні до любові! Прокол за проколом! Ні, цю банду нахлібників треба розігнати! А Боса послати к чорту і самій, самій крутити... А то роз’ївся, а мене в чорнім тілі тримає, як Ізауру яку... Я вам, вашу мммать, не Ізаура!»

Хотілося до темені в очах рвати й метати, лаятись і матюкатися. Але боялася, щоб не почули «стражденні, сірі й убогі», які уже скрізь, навіть в її ліжку... як цей придурок Митрофан! Та де — в ліжку?! Вони вже керують, поганяють нею, мов якоюсь кониною безсло­весною! Що Родіон, що Бос... Сіріші за найсірішу мокрицю по­кидьки! І це тоді, коли за нею ридали генерали спецслужб! Від Америки до Росії! І це тоді, коли вона могла б уже стати відомішою за саму Вангу і багатшою за... далай-ламу... леґендарнішою за саму Мату Харі... А не ховатися за кулісами розвалених сільських клу­бів...Тьху! Тричі тьху, не при мені будь сказано, та не Богові у вуха! Йди на пущі, на дебрі, ламай ведмедям ребра, до снігів, до води, від Марсалії відведи... Чого це вона про ту нещасну Мату Харі зга­дала? Тьху-тьху! Тричі через ліве плече, най з мене біда, як вода стече, і горе мене, як гора, обмине...

Про Мату Харі і «чим вона закінчила» нагадав Марсалії (з пікант­ними подробицями і недвозначними натяками) Учитель після того, як вона повідомила, що її запрошують в Америку.

– Горвард Лі? – засміявся Учитель. – Старий хитрий китайоза, він і до тебе добрався? Йому мало кашпорів різних, що вже й до ба­бів узявся? Цікаво, що вони там збираються робити з усіма на­шими біснуватими? Солити чи психотронку випробовувати на вас? Мови ви не знаєте... Хіба дрочити Брайтон-Біч...

Покидьок, він її збив з траєкторії саме в ту мить, коли вона вже подумки пере­літала океан... Кількома словами, нагадавши їй лиш їм двом відомі факти її біографії — безневинну співпрацю з деякими органами в ролі екскурсовода «Інтуристу»...

– То й що? – з викликом запитала вона.

– А нічо, лиш те, що Горвард Лі, цей бадьорий американський пенсіонер, шанувальник нетрадиційної медицини і всілякої чортівні, насправді ветеран американської розвідки і добре знає, хто довгий час ховався під псевдо Мати Харі...

– Не треба мене лякати... Бо він напевно знає, що воловодилась я переважно з діаспорними українцями з якоїсь Оклахоми и чи Юти...

* * *

Нарешті процесія дісталася сцени, і охоронець обережно опустив дівчину у вишиванці на кін обличчям до залу, а до Марсалії – ху­денькою спиною, на якій... Марсалія здивувалася: розквітала-роз­пукалася велика червона півонія! Та, пильніше придивившись, поба­чила, що на дівчині не вишиванка, а закривавлена біла блузка. Серце зупинилося... Ні, це їй привиділось... Ні, не може того бути...  вона впізнала блузку... Точно таку вона купила торік Да­ночці у київському ЦУМі... Тепер Марсалія впізнала і розкішне смоляне волосся, і рідні вугласті плічки... Зрозуміла, чого ридає-голосить Теофіля... Відчула, як обриваються нутрощі, як підступає під серце страшна холодна пустка... Сука, що вона зробила з її дитиною?!.

Молячи Бога, щоб це був сон або просто дурний розіграш, сту­пила на сцену ватяними ногами.

– Назад! Ти що?! — як з-під землі виріс, заступивши їй дорогу Родіон.

– Що ця сука зробила з моєю дитиною? – спитала, божево­ліючи від страшного здогаду. І вже набрала повні груди повітря, щоб закричати на цілий світ, але Родіон брутально затулив їй до­лонею рота:

– Тихо... ти!.. Це не вона...

– Хто?!. Хто-о-о-о... Я питаю – хто?!

Митрофан... тільки тихо... заскок у нього чи... чорт його знає що... Але не бійся... Нічого страшного... він тільки черкнув...

– Чер...к...нув? – перепитала Марсалія з жахом. Відсторонивши Родіона, що намагався заступити її від людей, знайшла поглядом Митрофана і заціпеніла: на неї незмигно дивився... ЗВІР... «І прийде звір, і буде число йому 666...». Згадала і запитала ЗВІРА:

– Навіщо ти це зробив?

– Це не я... це... Бос! Клянусь! Це він, звірюка... – белькотів пе­реляканий Митрофан. Але ЗВІР мовчав, виймаючи сатанинським поглядом, як вилами, з неї душу. І раптом тріснула і пирснула навсібіч скалками скляними тиша.

– Марсаліє! Зціли! Марсаліє! Зціли її! – ревів осатанілий на­товп. – Зціли! Зціли! Мар-са-лі-є!

Натовп, вийшовши з-під її контролю, ревів, реготав, біснувався, плю­вав їй в обличчя, тикав пальцями у самісіньке серце, як у рвану криваву рану. Марсалію охопив жах... звергнутого ідола! Здалося, вона уже летить зі своєї високої сцени, зі свого п’єдесталу просто у зна­віснілу юрбу, яка роздере її на клапті! Але ще був шанс на льо­ту, у падінні коршаком впасти на зловорожу силу, яка нагло втру­тилась у її володіння, вчепитися кігтями у шию клятого підступного ворога!

– Пусти! Я уб’ю і його, і її... суку Фільку! Пу-гу-гусссти-и-и!! – заридала спасителька, намагаючись вирватись із цупких рук Родіона.

– Ти що? В тюрму захотіла?.. Чи нас посадити? Ти що – забула, що Митрофан – твій, твою мать... наложник? Імператриця ти наша йо... Назад! У машину! Бос розбереться без тебе! Ну от, я що ка­зав?! «Швидка» приїхала! Можемо змиватися...

Повз них пробігли люди в білому. Нахилилися над Даною, за­ступивши її від Марсалії.

– Пусти-и-и! С-с-волоч!..

Гах!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.docx)Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.docx
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.fb2)Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.fb2