Галина Тарасюк - Блудниця вавилонська (сторінка 6)

Легкий хук правою під дих переламав її навпіл, забив подих. Спро­бувала розігнутися, з ненавистю пропікаючи невидющими очи­ма обвислу матню Родіона Новоявленого, як сама нарекла недавно цього покидька, заточилася і... просто перед собою побачила зів’я­лу дитячу ручку, що звисала безживно з лікарняних нош, які кудись бігли на чотирьох парах ніг попри неї. Схопила ту ручечку, встигла тіль­ки торкнутися губами пальчиків, як її грубо відштовхнули, наче непотріб, і, падаючи, побачила, як з білого рукава доньчиної блузки осипаються багряні, аж чорні ружі... Ружі сипалися довго, дуже довго, аж доки не засипали сцену, і залу з людьми, і весь білий світ. Від преісподні — до небес.

* * *

Авто мчало з такою швидкістю, що придорожні виноградники оба­біч зливалися в суцільні зелені шпалери. Від цього мигтіння і від тихого зміїного шипіння шин Марсалію злегка млоїло. Голова була важка, мов казанок з кулешею. Роззирнувшись, побачила, що напів­лежить на заднім сидінні між двома янголами-охоронцями. Тупі фізіономії робили колишніх спецназівців і спортсменів схожими на близнюків. Подивилася вперед, але перспективу дороги заступала сутула спина Новоявленого, що незворушно сидів поряд із водієм, та широкий зад “джипа” з охороною, що мчав на чолі ескорту. Точно такісінький катафалк з помічниками-учениками, вона знала й не оглядаючись, висів на хвості їхнього «мерседеса». Усе так, як по­спіль усі ці роки: дорога, сеанси, одні і ті ж давно обридлі морди... Крім хіба що недавно наверненого у віру Митрофана...

І враз Марсалію як струмом прошило – Даночка! Чи це був сон? Може, весь цей кошмар їй приснився? Чи глюки? О тттриклятий Родіон, вона ж не відає, чим він її нашпиговує щоразу... Але... ця тривога! Ця три­вога... ой, як вона душу рве... мов кішка дика! Нею, здається, налита навіть потилиця Родіона... Янголи-охоронці відвертають перелякані писки... Ой, ні... не приснилося їй, не приснилося. І Мар­салія не те що закричала, а завила-заридала, ламаючи нігті об задубілу від поту сорочку Новоявленого:

– Куди ти мене везеш, гад?! Повертай назад! Чуєш, іроде, повертай назад! Ой, Бо-о-о-оже... Там моя дитина!.. Що з моєю дити-и-иноч­кою?! Що ви з нею зробили, і-і-іроди! Я ж не знаю, я ж не ві-і-ідаю!..

Поросла рідким волоссям шия Родіона від болю і люті налилася темною кров’ю, шкіра під сорочкою заворушилась. Янголи-охоронці лагідно заламали матінці Марсалії білі руки і так стиснули боки гарячими молодими тілами, що дух перехопило.

– Заспокойся, яка дитина?! В тебе що, знову глюки?! Твоя ди­тиночка уже – тю-тю, до Києва доїжджає разом із подружкою твоєю... Фількою, чи як ти там її прозиваєш? Ну й клички у вас – на тверезу голову не придумаєш: Теофілія, Марсалія... До речі, Бос вашим, пані, здоров’ячком цікавився, — не повертаючи голови, гнав туфту Родіон, а це було першою ознакою того, що він забрехався, що з усіх сил намагається викрутитись.

– Та пішшшовв він... і ти з ним! – уклала в матюк усю свою ненависть, лють і горе, і затихла, благаючи подумки усі сили, щоб це було так, щоб ВОНА, її дочечка, була жива, хай навіть із Фількою, тільки б не в руках Боса і його покидьків... Не дай Боже! Господи, відверни! Спаси й помилуй бідну невинну дитину!.. Господи, покрути тим звірюкам руки, щоб тільки не кололи її... О, вони це вміють... Щоб на голку не посадили, на голку! Як її... Тварюка Новоявлений, певно, за наказом Боса, час від часу штрикає їй щось у руку... І штри­кає! Каже: заспокійливе. Вона ж підозрює, що її посадили на голку, уже давно, та Родіон клянеться, що то звичайний димедрол. Але вона відчуває, що бреше... Він постійно бреше... І про Дану бреше. Чує її серце: дитя в їхніх руках...

Від цього здогаду Марсалії темніє в очах, і звіриний страх за дитину, лють і гнів на кривдників виштовхує з грудей крик, наче пере­гріте шампанське корок із пляшки. Вчепившись, як дика рись, кігтями у горлянку Родіона, вона кричить:

– Дай мені Боса, падло! Бо рішу і тебе, і себе! Я хочу знати, де моя дитина!

Даремно охорона намагається відірвати її від Родіона. Марсалія брикається, хвицає ногами, все міцніше вгризаючись нігтями у шию Новоявленого.

– Зупини... – хрипить Родіон.

– Я не можу! – з жахом кричить водій. – На такій швид­кості... Васька в мене вріжеться...

– Зійди з траси, твою мать! – задихається Родіон...

– Куди?! У рів?! – панікує шофер, міцніше стискаючи кермо і весь стискаючись, щоб його, не дай Боже, не зачепили в розпалі бо­ротьби дебелі дебіли, як він подумки обзиває охоронців.

– Дай, сука, Боса, – не здається Марсалія.

І Родіон наказує водієві ввімкнути радіозв’язок.

– Шо случилось? – голос Боса не віщує нічого доброго.

– Де моя дитина?! Я хочу знати, де моя дитина?!! Кажи, катюго, бо я зараз задушу цього покидька! – кричить Марсалія.

– Бос, – шипить Родіон, – ана с ума сошла...

– Маця, ти шо? Успокойся, дєвочка здорова, всьо в порядкє, єдєт с бабушкой домой... – під удавано безтурботним тоном Боса клекотить лють. Але Марсалії плювати на нього. Вона сама люта.

– Якою бабушкою? – жахається.

– Ну... с женщіной какой-то... Вот подсказивают: с учітєль­ніцей... Уже на станцію отвєзлі. Успокойся, всьо харашо...

– Доки ви будете долю мою вирішувати, покидьки? – ридає Марсалія, відпускаючи нарешті шию Родіона і осідаючи мішком на руки охоронців.

– А доти, доки ти будеш вирішувати долі інших, дорогесенька, – єхидно парирує Бос і кричить на весь салон:

– Успокойтє єйо, придуркі, а то я с вас шкуру сніму!

* * *

Зв’язок обривається.

– Прости… тутка... – здвигає плечима Родіон, розтираючи шию. – Вона про дитину згадала... Тепер їй усі винні... Тепер вона з усіх питає... А ти питала, ккурррвво, коли волокла з якогось... сміт­ника у постіль цього бомжа шизонутого Митрофана? Ти ж не думаєш головою, а своєю ...бєшєною...бль... ззвєздою! А тепер, блль... їй усі винні! Трахніть її по мозгах, хай спочине, крррва...

Янголи-охоронці, ніжно завернувши за спину Марсалії її ліву руку, закочують рукав на правій... Легкий укол... Мить – і солодка мля­вість вимкне спроквола, як старий рипучий радіоприймач, емоції. Але – не свідомість... Не пам’ять... Пам’ять вони їй не вимкнуть! Він їй дорікає... А сам... О, її пам’ять до найменших подробиць бе­реже кожну хвилину, проведену з цим... пропахлим смердючим потом покидьком Новоявленим. Тільки тоді він був тоненьким, при­щавим від надлишку нерозтрачених гормонів, вічно голодним і спраглим, і взагалі – неприкаяним кореспондентом респуб­ліканського радіо Дімою Радьком, прозваним колеґами, як вона згодом дізналася, Родіоном. Його пригнали до їхнього міс­течка пошуки новочасних героїв. Саме в той час на просторах не­объят­ной Родины повним ходом ішла перебудова, аж тріщали підмурівки й основи монолітного Союзу «нерушимых республик со­вет­ских», і народ, натхненний змінами партійного курсу, контужений неспо­діваною свободою, й собі намагався брати в тому рейваху най­активнішу участь.

Цього разу її не гойдало, не колихало і нікуди не несло на со­лодкій хвилі ейфорії. Відчуття реальності було світлим і гострим, хоч на душі стояла тупа тиша і благодать. Певно, впорснули заспокій­ливе, подумала. Очевидно, наркота скінчилась, або Родіон сам бавиться, а тому на ній економить...

Вдивляючись у безмежні степові простори за вікном авто, Мар­салія несподівано подумала, що у всіх своїх бідах винна  вона сама ... І все тому, що не вміє ходити прямими дорогами, а все по колу, по колу, як контужений пес... Вона ж могла вибитись у люди ще у сту­дентські роки, коли стелилася їй пряма доріженька до високої керівної посади — спочатку в містечку, тоді в області, згодом, може, і в столиці, вона мала для цього, як тоді казали, усі дані. А голов­не — вміла «працювати» з людьми. Школа Учителя. Це він її на­вчив, як переконливо вимовляти ленінську фразу: «Верной дорогой идете, товарищи!». Як запалювати на трудові й ратні подвиги, як жит­тя класти на вівтар Вітчизни... Вівтар... Не могли атеїсти знайти підхо­дяще слово у своєму революційному лексиконі, то в Біблії позичили...

Хоча насправді, як згодом проговорився Учитель, її готували до серйознішої роботи. Можливо, страшно й подумати... у ...розвідці. Від цієї звістки їй аж дух забило: йо-ма-йо! А вона ж то думала: чого це  вони вивчають її гіпнотичні таланти, екстрасенсорні можливості і здібність до інозем­них мов. Кілька вона знала з дитинства на побутовому рівні, оскільки виросла в традиційному для їхніх країв поліетнічному містечку, серед нащадків німецьких та польських колоністів, євреїв-хасидів, вірмен, румунів та російських старообрядців. Та й у роду було намішано: одна баба по-румунськи «ворбеск ші ворбеск», друга польською «пшекає» і в костел щонеділі ходить,  один дід – шваб, другий – із липова «сбйоґлий». Оце інтернаціонал! Нічого дивного, що з такою мішаниною у них в роду ніхто ніколи про політику не говорив, бо що б не сказав – буде комусь поперек. Тож були контетні, що прийшли совіти, і тепер можна називатися просто «совєцьким» і далі жити собі за принципами: «моя хата скраю” та “тримай язик за зубами – будеш їсти борщ з грибами”. І з пролетар­сько-селянським походженням було все гаразд. Овва!  Такого забито-темного походження ще пошукати... Її тата з мамою взагалі нічого, крім мамалиги і чарки, не цікавило...

Отож її, майбутню Марсалію, вважай, школа і комсомол виховували і формували в радянському дусі. Активна громадянська позиція, комунікабельність, зваблива  зовнішність і авантюрна вдача – ці «заслуги» не тільки відкрили їй дорогу спочатку на «ін’яз» університету, де вчилися лише діти обкомівців, прокурорів і каґебешників, а після його закінчення – в «Інтурист» чи Товариство «Україна», де працю­вали ті ж самі, а й, за «гарної поведінки», – до ризикованої професії «шпіонки» не дуже попу­лярної серед «золотої» радянської молоді.

І раптом – усе пішло шкереберть. Уся перспектива. Чому? Збіг обставин. Важких, чорних, непередбачених...

По-перше, усі плани переколотила перебудова, яка почалася в той день і час, коли її мали відправити на вишкіл у Москву. А звідти... Можливо, і в Америку... Однак, усе, все полетіло до діючої мами!

Батьківщина в небезпеці, – сказав Учитель. І її на­правили... на барикади в рідному краї, на які лізли з різних боків ошалілі від свободи місцеві румуни, поляки, російські «реваншисти», що понаїжджали сюди після війни та згодом – на будівництво військо­во-промислового комплексу, а також пробуджені до «боротьби за волю і державність» українці.

...То були  тривожні, страшні, але й романтично-авантюрні часи, особливо на Заході України. Бо люди справді пробудилися, але кожен – зі своїм задав­неним болем, гнівом, образою. Люди, які ще вчора жили в мирі і дружбі, ставали... ворогами. Навіть у її родині! Агій! Раптом баба-румунка обізвала діда-кацапа окупантом. А баба-полька діда-німця фашистом! Баби подуріли! Брат на брата пішов, сусід – на сусіда. Замість того, щоб об’єднатись у боротьбі з «комуністичною гідрою», виясняли з піною на губах, чиї предки першими прийшли у краї благословенні, хто – автохтон, хто – зайда, а хто – «завойовник». Згадували одне одному і «заслуги перед партією і народом»... А її тато з мамою від цієї колотнечі просто запили з горя...

Ось тобі й «батьківщина в небезпеці»... Учитель був суворо недосяжний. Як Будда. Отож, її ви­кликали і сказали: іди на барикади! Іди в РУХ, у «Просвіту», запи­суйся в усі організації, які вони створюють. Очолюй, організовуй, і, звичайно, інформуй. Нам головне – щоб не вийшла ріка з берегів і не знесла нас усіх разом з кордонами і Союзом.

Вона ж найбільше боялася, щоб не пролилася кров... Передовсім, щоб не узялися різати один одного її родичі. Бо й без того вже почалось: один  кузен очолив місцевий осередок румунської націоналістичної партії “ Про патріа” ( «За батьківщину»), інший – пішов у РУХ і шельмував свою кузину, яка в радянські часи, вибравши з усіх рідних національностей – русскую, зробила собі добру партійну кар’єру, аж до третього секретаря обкому партії. А кількоро з родичів, що писалися до цього українцями, відшукали глибоке австрійське і навіть єврейське коріння  і зібралися виїздити на свою історичну батьківщину, тобто в Німеччину...

Але не цей «рейвах» вибивав із колії, а... як би це сказати... чи назвати? Можливо, наївність тих, хто став по різні боки революційної барикади, і цинічна дворушність чолових цих протиборчих сторін... Навіть вона, зовсім без досвіду, розуміла, що нічого путнього з цієї боротьби не вийде, бо її очолили куплені, вишколені «службами» або завербовані з патріо­тич­ної інтеліґенції «стукачі»... Найгірше, що цього не розуміли справді патріотичні і чесні люди...

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.docx)Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.docx
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.fb2)Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.fb2