Галина Тарасюк - Блудниця вавилонська (сторінка 9)

Промовець задихнувся, але навіть тоді, коли його виволокли охо­ронці за лаштунки, Марсалія не глянула в його бік і не опустила рук, і голос її не тремтів, коли вона стала говорити...

Вона говорила... Боже, що вона молола цим нещасним обдуре­ним, теж нещасна й обдурена?.. о, вона молола, коли їй хотілося кри­ком кричати, ревом ревти, тигрицею з лютим риком кинутись до горла клятого Родіона! Боже, він бреше! Він брехав, дурив її у най...най... більшому, найсвятішому – про дитину її! Христопро­да­вець! Бо нащо цьому чужому чоловікові казати їй неправду! Ко­ли він каже правду... всю святу правду... Господи, страшну правду, бо справді, звір лютий не кине свою дитину в зуби цих виродків!

Душа її криком кричала, а тіло продовжувало грати роль окаянну. Лицедійка, ой лицедійка... Як майстерно вона показувала усім, що, оскільки невідомий самозванець надщемив її ауру і поранив чакру, сили і снаги у великої цілительки Марсалії стачить тільки на зцілення одної лежачої каліки, яка цього разу звалася рабою Божою Катериною.

Роль Митрофана зосталася не зіграною. Дограє її ЗВІР перед мілі­цією... Але дитина... де сходить кров’ю нещасна її кровиночка, її Даночка? І велика Марсалія правдиво застогнала, низько, глухо, страшно...

І зал тисячоголосо відповів їй стогоном екстазу...

 

* * *

Кинувши під сидіння мішок із грішми, Новоявлений заштовхав у салон знесилену Марсалію разом із янголами-охоронцями, і кор­теж спішно рушив. Велику цілительку била лихоманка: таке було з нею вперше...

– Це – сплановане переслідування... Сплановане, сплановане... Я знаю, вони готові на все... – шепотіла, заїкаючись. Тепер вона розуміла, що не дурноверха Філька і не теща Митрофанова були ініціаторами її каменування... Скорі­ше – лише виконавцями чийогось лиховісного плану. Хіба вона знає, хто і в якому казино знову розігрує її карту?! Але – навіщо? Аби тримати в кулаці?.. Та вони й так воду з неї варять! Але... якщо вони (Учитель чи Бос?) посміли підняти руку на її невинне дитя, то роз­правитись із нею, Марсилією,  їм совість не завадить і поготів.

Відчай звів судомою тіло, лише зуби дрібно цокотіли...

Новоявлений, озирнувшись, наказав янголам:

– Штрикніть!

Марсалія не противилася. Тим більше, що не мала сили виясняти ситуацію з Родіоном, який напевно що у курсі всіх цих ганебних по­дій, інакше б він теж панікував. А так... спокійнісінько, мов нічого не сталося, передає янголам аптечку... Ні, з неї досить! Треба рятува­тися... всі вони покидьки... А поки що... просто перебути... перебути, зібратися із силами... заснути... Сон лікує. Сон повертає сили. І розум. Тож сама закотила рукав балахона, підставляючи вузлувату вену, почула тупий укол і стала чекати райдужно-сонячного вознесіння на сьоме небо, де нема ні учителів, ні учеників, і взагалі – жодних проблем, жодних Будинків культури з натовпами і сеансами, жодної людської морди... Ні біди, ні горя...

О, це запізніле бажання самотності — карма чи кара за те, що їй так хотілося підноситися над цими натовпами, володіти їхніми ду­шами, керувати їхніми помислами!

Іноді їй здається, що все почалося з безневинного народознав­ства. Але то не так. Швидше, з віршів. Бо дописи про рушники і вро­чисті свята газети друкували. А вірші — ні. Вона до смерті не забуде, як, відчепно перегортаючи стосик її віршів, місцева літера­турна зірка – поетеса обласного масштабу, вдавано щиро порадила:

– Люба пані! Нащо вам вірші писати? Вірші пишуть усі! І, як пра­­вило, погані. Бо всі кращі вірші уже давно написали класики. Пи­шіть те, що ви знаєте і що у вас добре виходить: про звичаї, обряди, народні ремесла... Хочете, я вам допоможу навіть книжку видати – народознавство зараз у моді. Тим паче, у школах вивчається! По­дивіться лиш, які дурні на тому собі ім’я роблять... Один жах! То чого б вам не спробувати? Ви наче не дуже... той... тобто й розум­на, й знаєте багато такого, що ми або не знаємо, або давно за­були...

забути... усе забути... за... бу... бу...

* * *

Марсалія позіхнула: «димедрол» почав діяти. Повернулась на пра­вий бік і, поклавши на плече юного, плямистого, як олень, янгола-охоронця свою бідну голову, притихла: чи то сни додивляю­чись, чи то думи додумуючи...

Тільки уві сні, в наркотичному маренні можна заново пережити призабуту, а то й забуту далеку мрію... Чому їй так хотілося стати в один ряд з тими писаками, до сих пір не второпає. Вони, ті кіль­коро місцевих письменників, здавалися їй небожителями. Навіть тоді, коли закрутила з одним – холостяком-п’яничкою, а потім, обма­нюючи Михайла, що їде на курси підвищення кваліфікації, місяцями товклася разом із обожнюваним кумиром у кімнатці робітничого гуртожитку, де він мешкав після чергового розлучення, обслуговувала його, терпіла примхи, одверті глузи сусідів-роботяг, аж доки хтось не доніс чоловікові.

Той постукав у двері саме тоді, коли вона... одне слово, надихала поета, як справжня Муза. Залізна койка так тряслась і рипіла, що було чути за кілометр. А бідний Михайло... не чув. Почекав, доки відскрипить, і тоді постукав. Вона відчинила, нічого не підозрюючи. І... стала перед законним в однім халатику, в тому самому, що чо­ловік подарував на минуле Восьме березня. Не помічаючи поета, ніби той був скляним чи невидимим, Михайло попросив:

– Мацю, серце, ходи додому, Дана скучила, все питає: де мама?..

Поет свою Музу Марґариту, як він називав Марину, не затри­мував. Не боровся за неї з чоловіком і не оспівав у безсмертних своїх віршах. Не встиг. Помер від цирозу печінки. Якби вона знала, що він хворий, раніше зайнялася б цілительством. Бодай настоян­ками та чаями трав’яними напувала б... А так... хай спочиває та в раю душі праведні віршами звеселяє. Їм було добре удвох – і за це спасибі!

Марсалія сумно усміхнулась і переклала просвітлілу голову на пле­че того янгола, що зліва сидів, наслухаючи, як той, що справа, по­легшено зітхнув, задвигав онімілими плечима, завертів шиєю.

Провидиця спостерігала цю розминку крізь примружені повіки, а бачила чомусь Аристарха Миновича. До повноти її жіночого щастя Аристарху Миновичу не вистачало чоловічої снаги. Що вона не ро­била, якими травами цілющими не поїла його, які рецепти моло­дильні не застосовувала — не помагало. Доводилося вбогість ті­лесного контакту компенсувати розкішшю інтелектуального спілку­вання. Потерпаючи від старечого безсоння, патріарх провінційної сцени крізь ночі, як Шахерезада з казки, оповідав їй історію україн­ського театру та кіно із своєю безпосередньою участю в тому. До істо­рії зародження вітчизняного телебачення не дійшло – Аристарха Ми­новича однієї такої безкінечної ночі забрала «швидка допомога» і не повернула Маріурі, як корифей називав її, плутаючи Марину з Маріурою, як вона — Аристарха з патріархом...

Тож Маріурі зосталися тільки спогади, мініатюрний бюст Арис­тарха Миновича, який патріарх сцени подарував їй разом із чорно­перим боа покійної дружини-актриси напередодні відходу в кращий світ, і – страшний поголос. Про неї пішли плітки, нібито вона справ­ді чарівниця: з ким тільки переспить, той вмирає. От і патрі­арх... чи то – Аристарх Минович переставився вслід за поетом... А про те, що Аристарху, як і належало патріарху, було вже сто ро­ків, наче й забули. Як і те, що поет не вилазив із чарки... Єдиним спростуванням тої брехні несосвітенної про її роковане чародійство був Михайло, з яким вона нівроку півжиття прожила, дочку народи­ла, а йому й по сей день нічого не вадить.

Тим більше, що в одній розумній книжці – «Вампіри і донори» – знайш­ла пояснення довгого життя і квітучого здоров’я свого бла­женного чоловіка. Пліткарі тяжко помилялися, жаліючи святого му­ченика Михаїла, бо, книжка писала, йому, як донору по життю, якраз і треба такої стерви-вампірки, як вона, щоб не залила дурна кров. Отож і виходило, що Марсалія ще й нібито сво­їми вибриками та загулами (мимоволі вже й сама про себе чортзна-що подумаєш, наслухавшись інших) рятувала його від смерті. Але кому що доведеш? Тим паче у провінції, де одне одного знає, де смерть – ліпше, ніж неслава...

... Її викликав у райвно.

– Марино Андріївно, – начальник хвилювався, – ваш темперамент і схильність до авантюр вас згубили.

Кинулася шукати Вакара, але той мов крізь землю провалився. Тоді вона зібрала торби і прийшла до Учителя. І той, замість того щоб привітати з поверненням, прицвяшкував її до підлоги жорс­токим холодним поглядом:

– Да, у тебя есть талант. Но для того, чтобы выпустить тебя на массы, надо еще очень-очень много над тобой поработать. И надо ехать в Киев. В отряд психонавтов. Ты готова? Решай.

Їй пересохло в роті: Учитель майже повторив слова Вольфа Мес­сінга. І їй знову потемніло в очах від сліпучої пустелі, що поволі всмокту­вала її в себе, як піщаний коловорот.

В реальності це видіння-провидіння провіщало  дорогу на Київ, а далі – у світ незвіданий, хисткий, химерний, лукавий... Страшний світ, але там  чекала її слава й гроші.

– Хоч сьогодні, – видихнула.

– Тоді їдь додому і чекай мого повідомлення, – перейшов Учитель на українську мову і буденний тон.

Вона чекала і дочекалася: дорогу до слави й грошей їй перебіг Кашпор. Цікаво, що в той самий день, коли вперше по республіканському телебаченню мав транслюватися зі столичного стадіону його сеанс масового зцілення,  під її ворота на задрипаній легковушці під’їхав Вакар. Розмова була коротка, мов наказ: подивитись, як працює з народом цей чоловік. Звісно, до Кашпора їй, аматорці, далеко. Він професійний психіатр-практик, послугами якого користуються навіть секретарі ЦК КПУ. У нього неабияка сила волі, гіпнотичні здібності і харизма. Отож, хай вчиться, як володіти масами. І не переживає: Учитель придумав для неї також роботу, але в  іншій ролі – народної цілительки. Так що най вона не вередує і не дується, а йде до бабів-шептух, їде в Карпати – до всіляких відьмаків і діючих мамів – набирається грамоти й досвіду. А як набереться, тоді й покличуть...

Із трепетом сердечним дивилася трансляцію сеансу Кашпора. Вакар мав рацію. Вперше в житті мав рацію: до Кашпора їй далеко. А от інших, на кшталт млявого плямкала Чудака, вона переплюне з першого прицілу…

* * *

Тиша за спиною, певно, стривожила Родіона. Крізь заплющені по­віки Марсалія бачила, як він, натужно скрутивши бичачу шию, по­вернув до неї голову і стривожено обмацував обличчя важким погля­дом. Марсалія здогадувалася: боявся, щоб вона від передозування не врізала дуба. Авжеж! Бо чого б то обидва урвитлі засовались, хапаючи безпардонно її за руки­-ноги: чи ще тепла?

«Не діждетесь!» – протестує ще тепла душа у ще теплому тілі. Така увага до її особи не тішить Марсалію. Марсалія знає ціну цій лисячій турботі: її бережуть, як курку, що несе золоті яйця. Якби не яйця, давно б з’їли або собакам викинули.

Раніше наркотик, який Новоявлений впорскував їй, веселив, збуд­жував на подвиги. Зараз – тільки заспокоює, розгонить, як по­мелом, хмари в душі. Жаль, що вона, велика Марсалія, яку Вели­кий Маґістр і Учитель тренував, як володіти і керувати людською психікою, не може дати раду власній... Та хіба з цими ідіотами не здурієш?! Може, їй і справді треба було триматися Учителя? Не чі­плятися до нього зі своїми почуттями, амбіціями, а вдовольнитися роллю слухняної асистентки? Але ж він сам учив, що світом править голод, секс і страх. Казав:

– Використовуйте ці важелі. Якомога ефективніше, не сором­лячись, не жаліючи нікого, ні на що не оглядаючись. Впевнено, гру­бо, нахабно, істерично, навіть жорстоко. Без тіні сумніву. Тоді до­сягнете успіху. Натовп шанує нахаб. Маніакальних нахаб. Світ – це натовп. Використовуйте натовп. Пам’ятайте, що ним теж править голод – на видовища. Раз. По-друге, окремих людей згонить у ста­до страх голоду, іншими словами — боротьба за свої права і соціальні ґарантії. Використовуйте страх перед цим голодом. Усі світові проблеми виникають і вирішуються на гормональному рівні натовпу. Юрба вибирає президентів, фюрерів, пророків, месій, поп-зірок – як сексуальних партнерів. Будьте сексапільними. Виді­ляйте гормон сексуальності. Розпилюйте його флюїди на юрбу. Ви­користовуйте всі чари, які заклала у вас Природа, всю потенцію, всі можливості і таланти. І натовп, ця потвора, яка страждає на брак любові, знай­де вас і буде любити. Не соромтесь, натискайте – словом, жес­том, а головне – страхом, на його ерогенні зони. Ставайте сміливо його секс­-символом, маніпулюйте його почуттями.  Але не допускайте цю збуджену горилу ближ­че, аніж на відстань руки! Затопче! Рампа сцени – свя­щенний кордон між вами і натовпом. Велике бачиться на віддалі. Будьте завжди на величній віддалі від юрби. На віддалі популізму. Вчіться у політиків. Пам’ятайте: рівність урівнює до рівня натовпу. Будьте вище. Будьте недосяжні. Натовп шанує недосяжних. Він їх бо­їться. Хай вас бояться. Тримайте юрбу страхом. Доводьте юрбу до істерики – тоді вона керована.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.docx)Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.docx
Скачать этот файл (Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.fb2)Galina_tarasyuk_bludnycya_vavylonska.fb2